ГлавнаяБлогиБлог Олега Батурина

Кінофестиваль “Темні ночі”. Між жанром і експериментом

Стрімко зростаючий Талліннській міжнародний кінофестиваль заслуговує на значно більшу увагу з боку українських кінематографістів і кіноманів.

Фото: Надано прес-службою Талліннського кінофестивалю Темні ночі (PÖFF)
Тріумфом киргизського кіно завершився 21-й Талліннський кінофестиваль “Темні ночі” (PÖFF). Досить проста і лаконічна картина, знята на узбережжі озера Іссик-Куль “Нічна аварія” (Тунку Кырсык) відомого у себе на батьківщині режисера Теміра Бірназарова отримала гран-прі і 10 тисяч євро на додачу.

Для невеликої центральноазійської країни це стало подією великого масштабу. Хоча і доволі передбачуваною, адже в Киргизстані вже не перший рік триває справжній бум кіновиробництва, тут існує свій інститут кінозірок, а люди різного віку активно і з задоволенням ходять у кінозали. Ніхто не очікує від переважної більшості киргизських стрічок високої мистецької якості, проте сама кількість прем'єр (біля ста кожного року!) не може не вразити кіноманів і кінопрофесіоналів з інших пострадянських країн. Та головне що в цьому майже безкінечному кінопотоці щороку з'являються помітні стрічки, що привертають увагу міжнародних кінофестивалів у різних частинах світу — тут можна згадати останні фільми Дастана Жапара уулу, Актана Арима Кубата або Марата Сарулу.

Перемога “Нічної аварії” була передбачуваною: фільм дуже сподобався естонській публіці і багатьом кінокритикам. Попри свою простоту і використання дещо наївних прийомів Теміру Бірназарову вдалось те, чого не змогли здолати деякі інші режисери-конкурсанти, очікування від фільмів яких не співпадали з побаченим на екрані. Чимала заслуга тут і актора Акилбека Абдикаликова, який грає головного персонажа — старого копача ям для вбиралень і мріє вбити місцевого багатія, котрий зруйнував його сім'ю. Повсякденна реальність, делікатна любов старого до молодої незнайомки, красиві пейзажі і відсутність діалогів меж головними героями виливаються у лаконічну притчу про пробудження почуттів. Де як не на кінофестивалі можуть оцінити подібне поєднання?

Крім Киргизстану екзотики до головної конкурсної програми привнесли фільми з Індії і Колумбії. Останній - “Конкурсант” (El Concursante) з конкурсу дебютів режисера Карлоса Осуна може нагадати українцям атмосферу напередодні Революції гідності. У малобюджетній картині приводом для вибуху народного гніву стає свавілля поліції і дрібних службовців під час видачі безоплатних акційних каструль клієнтам місцевої мережі супермаркетів. Дотепна історія про шалену чергу за каструлями перетвоюється на алегорію про існуючий лад і настрої в колумбійському суспільстві. Який, фактично, нічим не відрізняється від реалій у багатьох пострадянських країн.

Індійська стрічка “Бабуля” (Ajji) Девашіша Макгішжа є більш традиційною історією про помсту — з дещо карикатурно зображеним винуватцем усіх бід, сином місцевого багатія і літньою жінкою, яка вирішує помститися за наругу над своєю онукою. Несподіваною ж індійською стрічкою в іншому конкурсі — дебютних фільмів — стала “Buddha.mov” Кабіра Мегта. Смілива робота, де намішані жанри, віртуальна і “справжня” реальність. Навіть межу між фікцією і документалістикою в ній визначити доволі непросто. Водночас головний герой, відомий в Індії гравець в крикет Буддгадев і люди, які його оточують нарівні з режисером фактично є повноцінними творцями фільму.

Прикро, що небагато українських кіноманів PÖFF знають про існування “Темних ночей”. Хоча враховуючи відносну близькість Таллінна до України, цікаву і насичену програму, тривалість фестивалю (17 днів), а також доступність цін на квитки чи абонементи, харчування і проживання у порівнянні з іншими європейськими столицями мали б зробити “Темні ночі” не менш цікавою кінопригодою ніж Берлінале або Венеційський МКФ. У кулуарах же PÖFF більше порівнювали з Карловарським МКФ. На думку частини гостей і учасників, “Темні ночі” своєю насиченою програмою вже почали випереджати давній чеський кінофестиваль.

І географією, і жанровою палітрою головний конкурс “Темних ночей” справді дуже різноманітний. Хоча в цілому він цього року був дещо менш потужним ніж торік. Деякі з присутніх у ньому стрічок досить цікаво перегукувалися з картинами з інших програм. Приміром, “Браму” Володимира Тихого за своєю казковою формою тут порівнювали з “Листопадом” (November) Райнера Сарнета з національного естонського конкурсу. В останньому більше гумору, а герої — естонські селяни — вважають цілком природнім продавати душу дияволу, спілкуватися з померлими і приваблювати один одного пирогами з фекаліями. Чорно-білий “Листопад” є більш сміливим поєднаням казки і “дорослого” кіно ніж українська “Брама”. Зрештою фільм Сарнета було визнано кращим у національному конкурсі. А незадовго до “Темних ночей” він же отримав гран-прі та призи за краще операторську роботу і краще музичне рішення картини на Мінському міжнародному кінофестивалі “Лістапад-2017”.

Траплялися в Таллінні фільми навіть не фестивального формату — ті що, як правило, одразу ж виходять у широкий прокат. Приміром, “Маленький Тіто” ( Tito il piccolo) італійки Паоли Ранді — фантастична сімейна комедія про вченого, який намагається контактувати з загиблою дружиною з пустелі Невада замість того, щоб піклуватися осиротілими племінниками.

Грається з жанром ізраїльський режисер Ейтан Гафні у фільмі “Діти осені” (Children of the Fall). Героями цього слешеру є молода американка, яка на початку 1970-х років разом із іншими волонтерами з різних країн опинилася в сільськогосподарській комуні кібуц. За словами режисера він використав цей жанр, щоб у розважальній формі розповісти про пануючу нетерпимість і ксенофобію в ізраїльському суспільстві. Трагічна доля інших, фінських і американських колгоспників, котрі приїхали піднімати сільське господарство до Радянського Союзу у 1930-ті роки стала темою фінсько-естонської стрічки “Вічний шлях” (Igitee) Антті-Юссі Анніла (“Воїн Півночі”, “Сауна”).

Тийна Локк
Фото: Надано прес-службою кінофестивалю “Темні ночі”
Тийна Локк

- Якби для нас на першому місці була географія фільмів-учасників конкурсної програми, то вона була б зовсім по-іншому побудована. Нам же передусім цікаві фільми самі по собі, - пояснила директорка PÖFF Тійна Локк. - Ми свідомо обираємо різні типи фільмів. Серед них є й такі, що здатні привабити аудиторію. Справа в тому, що естонська публіка не звикла приходити і дивитися фільми світових прем'єр, бо в інтернеті здебільшого відсутня інформація про ці стрічки. Коли фестиваль став класу “А” кілька років тому назад, то деякі світові прем'єри нам доводилося проводити в порожніх залах. Аудиторія думала: якщо про ці фільми в інтернеті нічого нема, то фільм поганий. А потім почала поступово розуміти, що в ексклюзивній можливості стати першими глядачами картини на світовій прем'єрі є своя насолода. Ми прагнемо притягувати аудиторію, відкривати їй нові культури. Естонське суспільство ж дуже закрите. Для наших глядачів є доступнішими фільми інших європейських країн через близькість і зрозумілість традицій і культур. А ось стрічки, наприклад, із Азії навіть виглядають зовсім інакше. І гладач має можливість звикнути до цього.

Складаючи ж програму ми слідкуємо за тим, щоб у ній не превалював якийсь один регіон — та ж Азія. І у нас нема обов'язку демонструвати якусь кількість стрічок з тієї чи іншої частини світу. Щоправда, цього року сталося так, що в програмі було одразу два фільми з Естонії, тому що [фінсько-естонська копродукція] “Вічний шлях” є дуже важливим фільмов для естонців і фіннів. Звісно, він представляє дуже класичний вид кіно, але є люди, яким це якраз близьке. Тож нам доводиться балансувати і включати до програми різні фільми — від глядацьких до авторських і експериментальних, - наголошує Тійна Локк.

Обрати фільм за своїм смаком у конкурсі міг практично кожен глядач. Був у ньому фільм про останні дні життя Томаса Ділана “Dominion” режисера Стівена Берштейна (США). Виконавець головної ролі Рис Іванс отримав за неї нагороду журі за кращу акторську роботу. Знайшлося місце для урбаністичної комедії в дусі Вуді Аллена “Знову холостий” (Newly Single) Едама Крістіана Кларка (США). Південнокорейський “Екскаватор” (Poclain) Лі Джон-Гяна своєю увагою до долі надломлених героїв нагадав фільми Кім Кі-Дука, який виступив його сценаристом і продюсером (приз  PÖFF за кращу режисуру). А несподіваний для сучасного Ірану love-noir про маніпуляцію коханням був представлений у фільмі “Задуха” (Khafegi) Ферейдун Джейрані.

- У програмі було загалом 18 стрічок і, як і на всіх фестивалях, включая Канни, тут були фільми слабші і сильніші. Якби я комусь радила щось подивитися, то 15 стрічок з головного конкурсу я б точно змогла назвати — а це дуже багато, - коментує членкиня головного журі “Темних ночей”, латвійська кінорежисерка Лайла Пакалніня. - Загалом у мене є відчуття, що рівень Талліннського кінофестивалю з кожним роком зростає. Це пов'язано з тією роботою, що проводить дирекція PÖFF і з довірою до нього з боку режисерів, продюсерів і дистриб'юторів. Адже фестивалю, що проводиться наприкінці року зібрати прем'єрні фільми, ще й доволі сильні дуже непросто. Якщо говорити про свої враження, то мені дуже сподобалась українська “Брама” - ідеєю і формою. Ця форма з одного боку дуже складна, а з іншого — дуже наївна і тим самим нагадала стару радянську картину “Вій”. Дуже сподобався дивний колумбійський фільм “Конкурсант” і китайський “Мелодія бангзі”. Загалом, якщо розбирати кожний фільм, то в усіх напевно можна побачити ті чи інші помилки. Проте якщо мені фільм сподобався, то я не зможу нічого про них сказати. Буває так, що тебе картина зачіпає за живе, навіть якщо там усе геть неправильно все зроблено.

Багатопланова і поліфонічна «Мелодія бангзі” (Cun xi) Дашенга Чжена не отримала жодних відзнак у Таллінні. Хоча це був один із кінематографічно вишуканих фільмів фестивалю — трагікомічна історія про селян, які намагаються поставити оперу в глухій глибинці під час підготовки до земельної реформи на початку 1980-х років. Фільм порушує складні питання з недавнього китайського минулого, несподівано нагадуючи своєю формою класичні стрічки Алєксєя Гєрмана.

Проте приз за кращий сценарій заслужено дістався турецькому фільму “Щось корисне” (İşe Yarar Bir Şey) Пелін Есмер. Це дуже симпатичне роуд-муві, яке починається з випадкової зустрічі в потязі юної медсестри з адвокаткою і поетесою Лейлою. Медсестра їде до Анталії, щоб зробити смертельний укол молодому хворому, який наважився на евтаназію. Лейла вирішує допомогти молодій супутниці виконати дану обіцянку, проте хворий впізнає авторку своїх улюблених віршів і навіть згадує деякі її поезії напам'ять. Це скромна і ненав'язлива стрічка з майстерними діалогами і поезією повсякдення порушує вічні питання життя і смерті.

Більше зауважень було до стрічки “ВакуумКрістіана Репонда (Швейцарія — Німеччина), виконавиця головної ролі з якого Барбара Ауер отримала нагороду за кращу жіночу акторську роботу. Історія немолодої пари, яка готується відзначити 35-річчя щасливого подружнього життя різко змінюється, коли вірна дружина дізнається, що є ВІЛ-позитивною. Запідозрити в зараженні вона може тільки чоловіка. Режисер детально демонструє як герої розкривають усі скелети у своїх шафах, проте у сухому підсумку фільм залишається неглибоким і вторинним, приватною історіїєю пересічної родини.

Найбільш експериментальним і навіть провокативним фільмом у головному конкурсі стала “Ідея екстазу” (A Thought of Ecstasy) Рольфа Петера Каля (Німеччина — США — Швейцарія) про еротичні фантазії чоловіка, натхненні французькими філософами Жаном Бодрійяром і Жоржем Батаєм. Утім, основною територією для експериментального і протестного кіно стала нова конкурсна програма цьогорічних “Темних ночей” - “Бунтарі по заслугах”, до якої увійшло вісім фільмів. “Це пілотна програма, - пояснює Тійна Локк. - Усе таки до основних конкурсів ми намагаємося більше включати фільми для більш широкої публіки, що мають потенціал бути показаними в комерційних кінотеатрах. Разом із тим ми отримуємо достатньо багато цікавих і експериментальних картин. Тож нам не хотілося б повністю виключити цю частину з нашого поля зору. Тепер же маємо бажання повністю переформувати структуру нашої основної програми протягом наступого року. Ми не плануємо різко все змінювати, хочемо попробувати і подивитися як на це реагуватимуть глядачі. В будь якому випадку нам важливо, щоб це були не експерименти заради експерименту. А щоб за цими стрічками стояли якісь сильні думки”.

- Ми не ганяємося за жанрами, хоча й є відкритими до них. Був період у кіно, коли все жанрове вважалося поганим і ніхто не хотів його визнавати всерйоз. Хоча насправді жанри дають багато професійних знань і стають частиною серйозної драматургії. Це достатньо велике мистецтво, не так просто буває працювати на території жанру. Тому ми почали робити акцент на ньому також і в нашій індустріальній секції, даючи знання для сценаристів і режисерів жанрового кіно. Навіть я, коли працювала в кіношколі, викладала там жанрове віно. Якщо брати Естонію, то в Гаапсалу є фестиваль хорорів і фантастики, і це - не моє кіно. Але мені дуже подобається, коли окрім жанру робиться щось нове і цікаве, - додає директорка  PÖFF.

Гра з жанрами і ще більша різноманітність тем була наявна в іншому конкурсі “Темних ночей” - дебютних фільмів. Режисери-дебютанти заглиблювались у повсякдення ортодоксальних євреїв (“Водій/Lifney Hazikaron” Єгонатана Індарскі, Ізраїль), відчуження у родині (“Близькі” Ксєнії Зуєвой, Росія), хікікоморі по-німецьки (“Тисяча способів описати дощ/Tausend Arten, den Regen zu beschreiben” Ізабель Праль), нетрадиційний любовний трикутник (“Одруження/Martesa” Блерти Зекірі, Косово) і радикалізація мусульман (“Жорстокість/ La Part Sauvage” Гуеріна ван де Ворста, Бельгія). Проте які б теми не порушували режисери, в центрі майже всіх стрічок були діти.

Доволі дивною у конкурсі дебютів здалася стрічка “Обпалені сонцем” (Soleil Battant) Клари та Лаури Лаперрусаз (Франція — Португалія). Якщо судити з її анотації, глядачам показали зовсім інше кіно. Так, в анонсі було обіцяно “яскраве психологічне кіно, коли під лучами спекотного португальського сонця посеред мальовничної природи поступово відкривається рана однєї родини”. Натомість на екрані ми бачимо байдикувате подружжя, яке нічим не займається, нічим не цікавиться, навіть, здається, нічого не їсть і не п'є та на додачу до всього безвідповідально ставиться до виховання своїх дівчат — двійняток. Ті ж надані самі собі, а кульмінацією цієї затягнутої і тягучої стрічки є пошуки маленьких сестер, які через недбалість зайнятих собою дорослих відправляються у небезпечну прогулянку безлюдним узбережжям і не можуть самостійно знайти дорогу додому.

“Просто неймовірно, як режисеру-чоловіку вдалося відкрити душевне життя жінки і показати світ її почуттів”, - обіцяли автори анотації до іншого фільму - “Спека після дощу” (El calor después de la lluvia) коста-риканського режисера Крістобаля Серра Хоркуера. У ньому 30-річна героїня не може владнати з собою через викидень довгоочікуваної, як хочеться вірити, дитини. Водночас вона не робить нічого, аби спробувати продовжити жити нормальним життям і своїми істериками буквально виводить із себе свого хлопця, без кінця звинувачуючи його у всіх бідах та в тому, що він дуже далекий від її ідеалу “справжнього” чоловіка. Потім вона радо біжить в обійми своїх батьків, зустрічає іншого хлопця і чомусь вдає своєї захоплення ним.  Швидко з'ясовується, що насправді героїня плекає в собі невдале материнство і від цього починає отримувати навіть певне задоволення. Історія цілком у дусі безкінечних російських мильних опер, що можна побачити в денний час на багатьох українських телеканалах.

Доволі банальною історією, щоправда, знятою за автобіографічними спогадами з власного дитинства ісландської режисерки Гудрун Рагнарсдоттір про життя в дитячому інтернаті виявилася картина “Діти літа” (Sumarbörn). Єдина в ній радість — екзотичні, хоча й доволі скупі ісландські пейзажі. Класичну жалісливу стрічку про самотнього хлопчика-сироту зняв інший конкурсант — Кім Йонг-ву з Південної Кореї (“Дім/Home”). Також передбачуваною стала картина “Воскресіння” (Resurrection) бельгійця Крістофа Гоорнаета — чергова малослівна притча про пробудження батьківських почуттів самотнього літнього відлюдника до молодого вбивці.

На тлі цих понурих фільмів справжнім подарунком стала біографічна історія про порноактора, який у 1980-х став популярним бразильським телеклоуном (“Бінго/ Bingo: O Rei das Manhãs» Даніеля Резенде, відомого як монтажера фільму “Місто Бога”), а також розрахована на масового глядача ще одна бразильска картина — сатира на індустрію розваг “У невротичному пошуку душевного спокою” (TOC - Transtornada Obsessiva Compulsiva) Паулиньо Карусо і Теодоро Попповіч. Сподобалися глядачам й чорні комедії “Секретний інгредіент” (Исцелител) Гйорса Ставрескі (Македонія — Греція), “З Богом, старий!” (Ojiichan shinjattatte) японця Юкігіро Морігакі та витончена трагікомедія “Чайка” (Marti) Еркан Тунч (Туреччина) про вічний конфлікт між західним і східним світоглядами.

За словами директорки PÖFF Тійни Локк, присутність в обох основних конкурсних програмах фестивалю переважно рівних і доволі спокійних фільмів була передбачуваною, адже це стало загальною тенденцією для світового кінематографу у 2017 році. “Якщо раніше кінорежисери більше чіпали гостросоціальні теми про біженців або соціальні кризи, то тепер у фокусі стали близькі відносини. А якщо говорити про дебютні картини, то тут передусім звертає увагу зрілість авторів щодо розкриття тем і вміння узагальнювавати”, - підкреслює вона.

Окрім вражаючих своїми масштабами чотирьох конкурсних програм на PÖFF традиційно можна переглянути більшість найпомітніших фільмів року, що минає. Враховуючи ж тривалість фестивалю і продуману програмацію будь-який глядач може встигнути переглянути майже все, що побажає. Звісно, за умови, що він має  достатньо часу на походи до кінотеатрів протягом усіх 17 днів.  

Проте “Темні ночі” це не лише кінопокази, не тільки конкурси і спілкування з режисерами та акторами. Тут присутня потужна індустріальна секція. В її рамках цьгоріч відбулася цікава презентація молодих акторів із балтійських країн Screen Stars Tallinn. Це триденна лабораторія талантів, під час якої учасники мали можливість зустрітися з режисерами, міжнародними агентами, відвідати майстер-класи та інші мережеві заходи.

Традиційно потужною тут вважається секція Work in Progress, в якій цього року брали участь багато учасників із пострадянських країн — Киргизстану, Вірменії, Грузії, Казахстану. Створення подібного майданчика саме для цього регіону було мрією члена відбіркового комітету PÖFF, радника “Двотижневика режисерів” Каннського міжнародного кінофестивалю та члена Ради експертів премії Asia Pacific Screen Awards Ігоря Гуськова, який нещодавно передчасно пішов із життя. Вся нинішня сесія  Work in Progress у Таллінні була присвячена його пам'яті.

- Ми відчуваємо відповідальність за свій регіон, до якого крім Естонії, Латвії, Литви і Польщі ми зараховуємо Україну, Німеччину, всі північні країни, Росію. Водночас ми хочемо допомогти з промоцією фільмів із країн усього колишнього Радянського Союзу. Саме тому ми постійно звертаємо увагу на кінематограф з України або Киргизстану. Багато фестивалів його не помічають, не бажаючи ризикувати. А ми не боїмося, хоча, можливо, часом це бувають і не зовсім ідеальні фільми. Але нам важливо, що завдяки участі у конкурсі більше уваги приділятимуть не тільки цим стрічкам, а й країнам, де вони були зняті. Тому намагаємося постійно шукати і залучати свіжі і нові фільми і нові території, - каже Тійна Локк.

Як відомо, для України успішним на PÖFF-2017 виявився паралельний конкурс короткометражних фільмів, у якому картина Філіпа Сотніченка “Технічна перерва” стала переможцем. На жаль, залишилися без відзнак учасники індустріальної секції

Baltic Event Co-Production Market Катерина Горностай з проектом свого фільму “Стоп-Земля” і Наріман Алієв з проектом “Додому”. Наскільки корисним виявився для них візит до Таллінна молоді режисери розповіли безпосередньо у естонській столиці.

- Мій проект нині на стадії девелопмента, є лише чорновий варіант сценарію, тому було цікаво почути думку різних людей про цю історію і побачити як вони реагують на наше позиціонування фільму, - поділилася Катерина Горностай. - Найкорисніші речі я почула від кількох людей, які читали сценарій і говорили дуже предметно та цікаво. Корисною була розмова з сейлз-агентами. Вони розповіли про стратегію своєї роботи з тими чи іншими картинами. Один із них сказав класну штуку, що фільми він перевіряє за дуже простим принципом — чи можна на них зводити свою маму. Якщо відповідь “так”, значить, вони зможуть потрапити в різні аудиторії.

Насправді мені було цікаво все. Адже все одно ми будемо робити щось своє, - зізнається Катерина. - Від одного з сейлз-агентів я почула, що за тематикою “Стоп-Землю” неодмінно порівнюватимуть з “Племенем” Слабошпицького. Може це й непогано. Проте прикол у тому, що наш фільм це таке “Плем'я з любов'ю”, бо в ньому не буде якихось екстремальних штук. Ми хочемо залишитися в межах звичайного, можливо, навіть, скучного життя підлітків і зосередитись на чуттєвих сторонах цього життя. У ньому будуть якісь непомітні події, з якими якраз цікаво попрацювати, адже вони теж є важливими для життя. А я нічого більше й не знаю, крім українського буття. Це історія про українських підлітків і реалії нашої школи. Та мені здається, що це все одно буде універсальна історія. Бо й сучасні підлітки вже не такі забиті, як я у 16 років, коли аби послухати якусь цікаву музику треба було їхати на Петрівку і навмання обирати якийсь диск. Нинішня ж молодь всеїдна, слухає і українське техно, і російський реп, і закордонну музику. Вони не просто відкриті, а супервідкриті світу, тож хотілося б більше спиратися на їх досвід. До того ж бар'єр між ними і камерою взагалі відсутній, бо відеофіксація стала частиною їхнього життя.

- Для мене це був перший досвід індустріальної активності з проектом. Усе було безумно цікаво, адже тут ти намагаєшся на словах переконати інших людей, що твоє кіно буде гідним і ти зможеш його  зробити, - каже Наріман Алієв. - Мій фільм буде про батька і молодшого брата, які живуть у Криму і приїжджають до Києва аби забрати тіло померлого старшого брата та поховати його на батьківщині. Тут наявна і особиста історія батька і сина, і роуд-муві, що дозволить показати як змінюється Україна від півночі до півдня на тлі всіх подій останніх років — війна, анексія, революційний і постреволюційний час. Водночас це буде історія про кримських татар, про яких у принципі мало що досі знають в Україні. А за кордоном тим більш.

За рішенням журі Baltic Event Co-Production Market нагороду Eurimages Co-Production Development Award за кращий проект у розмірі 20 тисяч євро отримав “Великий ведмідь” (Suuri karhu) фінського режисера Яна Форстрерма. Проте я вірю, що у наших молодих режисерів усе ще попереду: і нові “Темні ночі”, і багато інших кінофестивалей.

Олег Батурин Олег Батурин , Журналист и кинообозреватель
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter