ГлавнаяБлогиБлог Олега Батурина

Темір Бірназаров: "В Киргизстані мене називають проблемним режисером"

“Наш народ уже не дасть владі створити авторитарну країну. І в цьому наша різниця з іншими центральноазійськими республіками”, - ствержує киргизський кінорежисер

Фото: Надано прес-службою Талліннського кінофестивалю “Темні ночі” (PÖFF)

Тріумфом завершилася участь у головному конкурсі Талліннського міжнародного кінофестивалю “Темні ночі” (PÖFF) фільму “Нічна аварія” Теміра Бірназарова з Киргизстана. Саме він отримав найвищу нагороду — гран-прі, що стала першою відзнакою такого рівня в історії киргизського кінематографу.

На думку членів міжнародного журі, “Нічна аварія” була найкращою стрічкою в усій конкурсній програмі. Сподобався він і естонській публіці, і присутнім на кінофестивалі кінокритикам, зокрема, з Variety. Через перемогу на кінофестивалі класу А, яким є PÖFF, інформація про стрічку потрапила на сторінки різних видань - The Hollywood Reporter, Cineuropa, Screendaily та інших.

Проста і малослівна картина-притча про самотнього літнього чоловіка-невдаху, який проживає на березі Іссик-Куля і не здатного знайти спільну мову з іншими. Життя його різко змінюється після того як на нічній польовій дорозі він знаходить поранену дівчину, ставить її на ноги і закохується в неї. Стрічку знято за повістю Таліпа Ібраїмова “Старий і янгол”, а знялися в ньому відомий киргизський актор Акилбєк Абдикаликов і популярна киргизська блогерка Діна Джейкоб.

Фото: Надано прес-службою Талліннського кінофестивалю “Темні ночі” (PÖFF)

- Це маленький, дуже просто зроблений фільм, що говорить про дуже важливі речі. Він також зроблений дуже цікаво: мова стрічки проста, проте дуже глибока. А ще це дуже добрий фільм, - зазначила директорка PÖFF Тійна Локк.

Про роботу над цією стрічкою, киргизський кінематограф, свободу слова і багато чого іншого — в розмові з Теміром Бірназаровим.

Темір, ви зняли просту історію про пробудження почуттів. Чому вам виявився близьким саме такий сюжет?

Мені здається, що знімати про просте життя значно цікавіше ніж вигадувати якісь особливі історії. Знімати ж про простих людей особливо цікаво, бо життя у них набагато цікавіше ніж у когось із відомих персонажів.

Маса, на жаль, нині диктує — що знімати, що писати. Вона хоче якогось видовища, крутого сюжету, надуманішого ніж у реальному житті. Проте варто це реальне життя донести глядачам у доступній формі. Більш емоційній і чуттєвій. Суспільство забуло, що людина повинна бути перш за все людиною, мати людські якості. Замість цього ми починаємо набувати якісь інші - вигадані і неприродні. Тож сьогодні варто замість розважальних фільмів знімати такі, що змусили б глядача замислюватися. Приміром, про загрози, що несе світу [“верховний лідер” КНДР] Кім Чен Ин. Можливо, я в чомусь перебільшую, але мені здається, що за допомогою кіно можна багато що зробити. Мабуть, чимало з кіношників теж так вважають.

А, може, телебачення і преса якраз перебільшують ці загрози? Адже одне з їх завдань — привертати увагу до себе, в тому числі, граючи на страхах людей.

Так, бо це їх робота... Ви ж із України? Мені, наприклад, дуже цікаво дізнатися яка реальна ситуація в вашій країні.

У вас не дуже часто про це говорять?

На жаль, так. Найчастіше ми в Киргизстані дізнаємося про Україну через російські ЗМІ. Хоча я намагаюся дізнаватися про те, що у вас відбувається через українські сайти.

Це вам дійсно цікаво?

Звісно! Це цікаво всім нам, колишнім країнам СНД. Усім цікаво, що відбувається в Україні. Адже ми можемо побачити, що загрожує нам самим.

Років десять тому назад коли окремі аналітики і журналісти говорили про ймовірність нападу Росії на Україну їм мало хто вірив.

Так. Однак тепер усі побачили, що ця загроза більш ніж реальна і по відношенню до інших країн.

Але давайте повернемося до кіно. В одному зі своїх інтерв'ю ви говорили, що художникам у Киргизстані складно реалізувати свій задум. А наскільки було важко вам знімати “Нічну аварію”? Чи втручалися в вашу роботу, скажімо, продюсери?

Взагалі то мене в киргизському кіно називають проблемним режисером, оскільки я завжди знімаю політичні фільми. Це мене цікавить найбільше — як політика впливає на життя простих людей.

“Нічна аварія” була державним замовленням. Автор сценарію працював на кіностудії головним редактором, був відомим і гарним письменником. Його сценарій на студії прийняли, виділили на зйомки біля 5 млн. сомів, це десь $70-80 тис. Згодом вирішили, що саме я повинен знімати цю картину. Мене запросили і спитали, чи готовий я взятися за роботу. Я погодився за умови, що мені дозволять розширити проблему в запропонованій історії, щоб вона була не така “вузька” як у сценарії. Автор образився і відмовився [від співпраці]. Потім він помер. Він хворів, йому було 74 роки. І наш міністр культури знову запропонував мені цей сценарій, підкресливши, що крім мене автор сценарію нікому не довіряв.

Я взяв цей твір і трохи його переробив. У ньому піднімалася також тема проти комуністів. Я це прибрав, зробивши наголос на тому, що всім нині керують багаті люди. Не знаю як це відбувається в Україні, але в Киргизстані відбувається саме так. Наприклад, у парламенті сидять переважно заможні персони, які вирішують власні справи, але чомусь називають себе політиками.

Відомо, що в Киргизстані виходить дуже багато фільмів і жителі вашої країни їх активно дивляться в кінотеатрах. Це дуже несхоже на ситуацію в Україні або в інших пострадянських країнах. Наскільки вам особисто цікаво те, що знімають ваші колеги в вашій країні?

Не цікаво. Нехай вони не ображаються, але я навіть не знаю, що вони зараз знімають і якої якості. Мені насправді цікаві лише пару режисерів і те, що вони знімають. Інші просто роблять товар, а не твори. Маса в основному диктує їм що треба знімати. Вони й роблять фільми для мас. А авторських фільмів знімається дуже мало. Люди на них не ходять, тож режисерам доводиться залучати спонсорів або чекати на державні субсидії. Проте коли держава виділяє гроші на кіно воно починає втручатися в сценарій і диктувати свої умови. Наприклад, каже, що ти не повинен знімати фільм про нашого президента або інші “незручні” теми.

Однак “Нічна аварія” далеко не перший ваш фільм. У вашій фільмографії щонайменше п'ять документальних і кілька короткометражних та повнометражних ігрових стрічок. Вони отримували призи на міжнародних кінофестивалях, в тому числі приз FIPRESCI. Чи знаходять ваші фільми місце на великих екранах у вашій країні? Чи доходять вони до глядача в Киргизстані?

Так. Хоча бували різні ситуації. Приміром, після прем'єри фільму “Невідомий маршрут” у 2008 році його одразу зняли з показів у кінотеатрах та більше не показували. Все через піратів, які зняли фільм і випустили в вільний обіг. Шкода. Адже це був політичний фільм. Уся його дія відбувається в автобусі, пасажири якого з райцентру їдуть до села Болочок, що в перекладі з киргизського означає “майбутнє”. Їдуть вони в це Майбутнє і не находять його, виганяють водія і шляхом голосування обирають іншого. В автобусі їдуть і баптисти, і мусульмани, і комуністи — невдовзі вони починають бійку, а в кінці зависають на краю прірви і покидають салон.

А чи побачать “Нічну аварію” киргизські глядачі, і не лише в Бішкеку?

Думаю, так. Хоча мій попередній фільм “Пристрасть”, який поїздив по багатьох кінофестивалях наші глядачі не зрозуміли. У ньому мені була більш важлива форма ніж не сюжет. Не знаю, наскільки мені це вдалося. Можливо, саме це киргизському глядачу було важко прийняти, адже для них сюжет важливіше. І комедійні або якісь інші прості стрічки їм цікавіші за більш глибокі.

А чи є в Киргизстані кінопреса? Про ваші фільми у вас на батьківщині взагалі пишуть?

Майже всі журналісти у нас пишуть про кіно суто інформативно, на рівні новин. Як такого аналізу фільмів у нас нема. Адже щоб це написати треба подивитися фільм, поїхати на кінофестивалі. Також необхідно вчитися. По суті у нас є лише одна авторка, але вона не встигає робити все сама.

Це ви про Гульбару Толомушову, членкиню FIPRESCI і Міжнародної мережі з просування азіатського кіно NETPAC від Киргизстану?

Саме про неї. Однієї Гульбари мало. Адже у нас знімають багато фільмів і всі хочуть, щоб їх вихваляли.

А за якими режисерами ви самі слідкуєте, яке кіно любите?

Мені більше імпонує іранське кіно і такі кінорежисери як Маджид Маджиді, Аббас Кіаростамі, Мохсен Махмальбаф. З європейських Акі Каурісмякі. Тому що вони всі гуманісти і знімають історії простих людей. Багатьом подобається Квентін Тарантіно. А мені — ні, не знаю чому. У Кіма Кі Дука є стрічки, що змушують замислитись, хоча він постійно намагається шокувати глядача. Проте з азійських мені більш подобається режисер Чжан Імоу — він дивиться на світ більш м'яко, його стрічки дуже мудрі. Люблю ще окремі фільми Вонга Кар Вая і Кена Лоуча.

Чи можна якісь із цих стрічок побачити в Киргизстані? Чи доходить вони взагалі до вас?

На жаль, пересічні глядачі не дивляться такі фільми. Я намагався відкрити в Бішкеку арт-хаузний кінотеатр. Проте туди ходило дуже мало людей — в основному, художники і музиканти. А кому це цікаво дивляться фільми переважно в інтернеті. Звісно, в Киргизстані знімають дуже багато стрічок. З одного боку це тішить. Але з іншого хотілося б аби і глядачі дивилися більш інтелектуальні стрічки і щоб режисери знімали щось менш одноманітне.

У Киргизстані багато кінотеатрів?

Так. І дуже багато кіноекранів, що відкриваються дуже активно. З відкриттям будь-якого торговельного центру там одразу починає працювати кілька кінозал. Вони є в кожному новому торговельному комплексі.

З чим пов'язаний такий кінозальний бум? Знаю, що у 2014 році у вас “зірвав касу” історичний фільм “Курманжан Датка”. Цей бум пов'язаний якось з його популярністю?

Ні. “Курманжан Датка” - патріотичний і дуже потрібний фільм. Проте його дивилися люди більш старшого покоління. Молоді ж переважно наплювати на такі речі. Їм однаково чи ти киргиз, чи казах або українець. Світ змінився і став більш глобальним, молоді люди можуть поїхати куди завгодно. Їм цікаві зовсім інші фільми і теми.

Різке збільшення числа кінозал почалося до виходу “Курманжан Датка”. У нас багато знімається касових стрічок, що добре окупаються. Мабуть їх режисери і продюсери добре знають смаки своїх однолітків. Приміром я не можу зняти фільм, де б герой показав якийсь палець і всі глядачі почали б сміятися. Можливо, моя освіта і життєвий досвід не дозволять зняти щось подібне.

Темір, герой вашого останнього фільму мріяв перепливти Іссик-Куль...

Море. Насправді він мріяв перепливти Чорне море.

Але дія фільма відбувається на узбережжі Іссик-Куля, яке він зрештою перепливає...

Так. Він ніколи не відчував кохання, ніколи нікого не кохав і його ніхто не кохав. Його не любив навіть рідний син, який казав батьку, що той все життя прожив як собака і помре як собака. Такі люди є. А коли він зустрічає дівчину, він перероджується і намагається зберегти це почуття.

Проте моє питання в іншому. У вас самого є мрія?

Можливо, це буде глупо якщо скажу, що мені хочеться зняти такий фільм, після якого глядачі стали б добрими людьми. Щоб він змінив щось в них на краще. Я вірю, що іноді магія екрану може це зробити.

Мені трохи відома ситуація в кінематографі центральноазійських республік. І загалом склалося враження, що незважаючи на всі труднощі режисери в Киргизстані все таки мають можливість висловлюватися достатньо сміливо. На відміну від колег із сусідніх країн.

Справді, це так. Що не може не тішити.

Також у Киргизстані достатньо свободною є преса.

Так. Усе це наш народ домігся своєю кров'ю. Іноді шоб чогось домогтися треба боротися. У нас теж владі не подобається, що ми пишемо, що ми знімаємо і що показуємо. Вони просто змушені змиритися з цим. Або прислухатися. Якщо ж ми будемо мовчати, влада набере таку міць і силу, що потім буде занадто пізно щось зробити як це ми бачимо в Казахстані або Росії. Силу державної машини треба постійно збавляти інакше вона перетвориться на страшну політичну систему.

Тобто ви впевнені, що киргизський народ не дозволить своїй владі брати приклад зі своїх попередників і йти шляхом Росії або Таджикистану?

Скільки разів вони вже намагалися це зробити і що з того вийшло? Все призвело до того, що країна просто перестала розвиватися.

Проте народ цього не стерпить. Він не дозволить владі побудувати авторитарну республіку. Принаймні, у Киргизстані. Подивіться: з усіх центральноазійських країн лише у нас президент добровільно пішов зі своєї посади. Нині сусідні країни точать зуби на нашого нинішнього президента. Тому що в Казахстані і Таджикистані їх правителі сидять при владі не одне десятиліття. І будуть сидіти поки не помруть як в Узбекистані. В Киргизстані подібне неможливо собі уявити.

Олег Батурин Олег Батурин , Журналист и кинообозреватель
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter