Нічого несподіваного і незвичайного для самої Німеччини в цій новій ері, власне, не буде. Приблизно те саме відбувалося – принаймні для партії Меркель, Християнсько-демократичного союзу, після 16-річного правління федерального канцлера Гельмута Коля. Коль теж залишав після себе політичну порожнечу, яку можна цілком порівняти з порожнечею після 16-річного правління Меркель. І зовсім не дивно, що його наступниці Ангелі Меркель довелося очолити – на цілих сім років – опозиційну партію, а крісло федерального канцлера перейшло до соціал-демократів.
Але все ж у цій паралелі є одна істотна відмінність. Коль весь час свого правління був керівником стабільного уряду, у якому роль молодшого партнера грали вільні демократи. По суті, йому не доводилося докладати особливих зусиль ані для формування цього уряду – коаліційні партнери йшли на вибори з фактичною обіцянкою сформувати спільне правління, ані для забезпечення його функціонування.
А Меркель з першого дня свого перебування на посаді федерального канцлера була главою уряду так званої «великої коаліції», угоди ХДС/ХСС і соціал-демократів. Ця політична угода протрималася весь час правління Меркель – окрім лише одного її терміну, коли ХДС/ХСС вдалося все ж таки сформувати звичний союз із вільними демократами. І вона була абсолютно неприродною для німецької політичної системи. СДПН не відчувала себе молодшим партнером ХДС/ХСС, канцлеру доводилося весь час узгоджувати інтереси – і не тільки між представниками власної партії і соціал-демократами, але і між ХДС і її баварським партнером ХСС, який у тій ситуації ставав усе більш самостійним у відстоюванні традиційних для консерваторів підходів і цінностей. І при цьому після кожних виборів коаліційні партнери не хотіли формувати уряд між собою і були змушені це робити тільки заради стабільності німецької політичної системи. І щоразу потрібна була готовність Меркель до пошуку щоденних компромісів, щоб такий уряд узагалі функціонував. Може виявитися, що такими талантами ніхто з чинних німецьких політиків просто не володіє.
На перший погляд, усе після цих виборів дуже просто. У вічній конкуренції «народних партій» – СДПН і ХДС – соціал-демократи вперше за 16 років випередили християнських демократів і зможуть сформувати новий уряд країни на чолі з віцеканцлером і міністром фінансів в уряді Меркель Олафом Шольцом. А блок ХДС/ХСС на чолі з наступником Меркель Арміном Лашетом відправиться в опозицію. Усе це цілком може статися. А може і не статися. Тому що результати обох «народних партій» далекі від того, що в Німеччині зазвичай вкладають у це поняття. Простіше кажучи, жодна з них не може сформувати уряд з молодшим коаліційним партнером, вони знову можуть домовитися тільки між собою. Але соціал-демократи і ХДС/ХСС категорично цього не хочуть, тим більше християнські демократи не хочуть бути в такому уряді на других ролях, щоб посада федерального канцлера дісталася соціал-демократам.
Тоді що ж залишається? Залишається тільки трипартійна коаліція.
До виборів стверджували, що найпростіша трипартійна коаліція – лівоцентристський союз соціал-демократів, зелених і лівих, фактичних спадкоємців східнонімецьких комуністів. Це було б порушенням політичних традицій Німеччини, але у федеральній землі Тюрингія така коаліція вже давно працює, і земельний уряд там очолює саме представник лівих. Одним словом, ліві – з їхніми екзотичними політичними поглядами і явними симпатіями до путінської Росії – для інших партій усе ж не те саме, що правопопулістська «Альтернатива для Німеччини», з якою не хоче сідати за стіл перемовин ніхто. Але на цих виборах ліві виступили настільки невдало, що тема їхньої участі в уряді є закритою. У СДПН, зелених і лівих просто немає більшості голосів.
Тоді залишається тільки один варіант – коаліція за участю зелених і вільних демократів. Теоретично такий уряд може сформувати і Олаф Шольц, і Армін Лашет. Для кандидата в канцлери важливо зуміти узгодити інтереси своєї партії з двома коаліційними партнерами.
Але це легко тільки сказати. Після попередніх парламентських виборів у Німеччині Меркель намагалася досягти згоди із зеленими і вільними демократами протягом пів року. І зважилася на чергову коаліцію з соціал-демократами, тільки коли стало зрозуміло, що трипартійна коаліція просто є недосяжною. І самі соціал-демократи дуже хотіли в опозицію, а не в уряд, були впевнені, що ще один термін «великої коаліції» їх просто поховає. Але змушені були погодитися, тому що стало ясно, що політичної можливості узгодити інтереси трьох коаліційних партнерів просто не існує. І це при тому, що на чолі переговорів була Меркель, яку звикли вважати майстром компромісу.
Тепер черга Шольца. Якщо йому не вдасться – Лашета. Якщо не вдасться обом, соціал-демократам і християнським демократам знову доведеться домовлятися між собою. Що, до речі, в інтересах зелених і вільних демократів, бо ж кожен термін «великої коаліції» позбавляє «народні партії» народності – тобто великої кількості виборців. Ну а якщо ХДС/ХСС і СДПН рішуче відмовляться від угоди, тоді буде справжня криза.
У будь-якому разі зрозуміло, що всякий трипартійний кабінет буде значно слабшим урядом, ніж двопартійний уряд Меркель, і новому канцлерові доведеться узгоджувати значно більшу кількість позицій. Ми звикли говорити, що вільні демократи і зелені – рішучі противники, наприклад, «Північного потоку-2». Але як ця рішучість буде працювати в союзі з СДПН, де позиції прихильників проєкту тільки зміцнилися після беззастережної і красивої перемоги на земельних виборах у Мекленбурзі-Передній Померанії Мануели Швезіг? Тієї самої Швезіг, яка створила спеціальний земельний фонд для допомоги фірмам, які зазнають труднощів через американські санкції щодо «Північного потоку-2». А успіхи Швезіг потрібні всій німецькій політичній еліті, бо ж наступна за популярністю після СДПН партія в її землі – «Альтернатива для Німеччини».
І так – у всіх питаннях. Можливі коаліційні партнери і самі не дуже розуміють, як усе це буде працювати – саме тому і не погодилися на тристоронню коаліцію минулого разу. Лідер вільних демократів Крістіан Лінднер мав рацію, коли зауважив, що краще не правити зовсім, ніж правити погано. І це правило, звичайно ж, пошириться й на актуальний період формування влади.
Річ навіть не в тому, що така влада буде поганою. Вона буде занадто залежною від пошуку постійних компромісів. Коаліційним партнерам доведеться вчитися цих компромісів досягати – на це піде час. Якщо виявиться, що Шольц не є фігурою, здатною шукати компроміси, на цю роль може спробувати себе Лашет – причому в тому самому парламенті! І навпаки – тобто будь-який новий канцлер буде розуміти, що лідер опозиції в будь-який момент може домовитися з його власними коаліційними партнерами. Або що один з партнерів може будь-коли залишити коаліцію. Тобто сильного канцлера з таким розкладом сил у Німеччині ще довго не буде. І роль самої Німеччини на європейській і світовій арені зазнає очевидних змін. Компроміс буде тепер не стилем, а нагальною необхідністю для утримання влади і стабільності хоча б тимчасово. Краще буде нічого не робити, ніж робити хоч щось. У цьому часто звинувачували Меркель, але нам ще належить оцінити рівень її рішучості і готовності ризикувати. У наступників Меркель просто не буде навіть натяку на таку можливість.
