За останні вісім років тема України стала для німецької лідерки однією з центральних на зовнішньополітичному напрямку. Зараз це вже складно уявити, але на початку правління канцлерки, яка у 2005 році уперше прийшла до влади, Україна залишалася у затінку її зовнішньої політики.
За ці 16 років Меркель встигла попрацювати з чотирма українськими президентами.
Якщо період президентства Віктора Ющенка та Віктора Януковича не були позначені особливо тісною співпрацею двох країн, то Революція гідності, окупація Криму та російська агресія на Донбасі зробили корінний перелом у німецько-українських відносинах. Справедливо буде вважати, що найтісніше Ангела Меркель спілкувалася з президентом Петром Порошенком, адже саме на його каденцію припала активна фаза бойових дій на сході України. Значно меншою інтенсивністю відрізняються її зв’язки з чинним президентом України Володимиром Зеленським. Можливо, його недипломатичні коментарі щодо рівня підтримки Німеччиною України під час сумнозвісної розмови з Дональдом Трампом на початку каденції Зеленського, також відіграли у цьому роль.
Тим не менш, разом із завершенням політичної кар’єри Ангели Меркель завершується ціла епоха в новітній історії німецько-українських відносин. Адже більшу частину періоду незалежності України саме Меркель очолювала уряд найвпливовішої країни Європи.
Від Нормандії до «Північного потоку»
З подачі Віктора Ющенка у нещодавньому інтерв’ю зараз багато хто в Україні згадує Ангелі Меркель, що саме вона стала на заваді отриманню Україною у 2008 році Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Начебто її аргумент тоді полягав у тому, що лише третина українців підтримували на той час проєкт з розширення альянсу. Втім, реальна причина полягає у тому, що незмінний керманич Росії, Володимир Путін, тоді загітував німців та французів – Меркель та Саркозі – заблокувати під час бухарестського саміту рух Грузії та України до НАТО. За кілька місяців розпочалася російсько-грузинська війна. Далі історію ви знаєте.
Згодом, у 2014 році, коли стартувала російська агресія в Криму та на Донбасі саме Ангела Меркель просила від виконувача обов’язків президента Олександра Турчинова скасувати його перший указ про мобілізацію – «щоб не дратувати Росію». Вона ж разом із представниками адміністрації Обами тиснула на Київ з тим, щоби ті не сміли починати великої війни з РФ за Крим.
З іншого боку, саме завдяки її політичній волі ЄС запровадив секторальні санкції проти Росії, дію яких щороку продовжують. Саме вона впродовж усіх цих років була єдиним політиком, який міг сказати російському президентові, що він втратив зв’язок із реальністю, і своїми діями зухвало порушує не лише міжнародне право, але й післявоєнний мирний устрій у Європі.
Ангела Меркель доклала неабияких зусиль, щоб всадити за стіл переговорів у нормандському форматі Володимира Путіна. Фактично Німеччина, не бувши одним із підписантів Будапештського меморандуму, зайняла позицію головного посередника між Росією та Україною щодо мирного врегулювання війни на Донбасі. Після невдалого Мінська-1 були виснажливі 16-годинні перемовини на тлі важких боїв у Дебальцеве, з яких народився Мінськ-2. Ці неідеальні та дуже невигідні з української точки зору домовленості тоді таки змогли зупинити гарячу фазу війни. Тут варто зазначити, що текст цього документу, як вказували LB.ua очевидці Мінського процесу, значною мірою писала сама Меркель.
Варто нагадати ще кілька важливих деталей з Мінського процесу. Перша – саме завдяки зусиллям Меркель Путіну вдалося прибрати американців з переговорного процесу, створивши окремий майданчик у білоруській столиці, що дозволив туди запросити «підписантів» - бойовиків ОРДЛО. Друга – завдяки німецькій канцлерці провідну скрипку в перемовинах почав грати Віктор Медведчук: вона просто вдовольнила прохання Путіна. Третя – за її посередництва в переговорному процесі з’являлися за одним столом із лідерами четвірки підсанкційні особи – до прикладу, колишній радник російського президента Владислав Сурков.
З 2019 року у Меркель було кілька різних спроб вивести перемовини по Донбасу з глухого кута, вона не полишає надію провести саміт у нормандському форматі ще до завершення свого канцлерства. Меркель також неодноразово підкреслювала, що Україна в жодному разі не має вступати в прямі перемовини із бойовиками, а вести їх виключно із Росією, адже та є стороною конфлікту.
Тим не менш, під час останнього саміту лідерів Н4 саме німецька канцлерка вдовольнила прохання російського керівництва та поставила газові питання (контракту на транзит газу, обнуління українського виграшу в Стокгольмському арбітражі, добудови «Північного потоку – 2») в список тем для перемовин. Результат – зведення обхідних газових маршрутів РФ у 2021 році.
Ще один невтішний для України результат тих перемовин – «формула Штайнмаєра», яку ми погодилися імплементувати в українське законодавство. Саме Меркель чимдуж агітувала за те, щоби українська сторона зголосилася на її підписання. Тепер глава уряду Німеччини змушує нас виконувати цю «формулу», що передбачає запровадження особливого статусу на Донбасі зі своєю народною міліцією, проросійськими адміністраціями, прокурорами та з локалізацією там російських військ.
Разом з цим із 2014 року ФРН залишається після ЄС та США третім найбільшим донором України. За цей час німецький уряд виділив Україні майже 2 млрд євро допомоги, яка спрямована не лише на боротьбу з наслідками російської агресії, але й на втілення структурних реформ. Однак усі особисті зусилля Ангели Меркель та довготривала фінансова підтримка з боку Німеччини навряд чи закарбується у пам’яті українців. Завершення правління Меркель викликатимуть в Україні радше спантеличення, і причиною цьому передусім став проєкт «Північний потік-2».
З присмаком гіркоти
Прощальний візит німецької канцлерки до Києва не був для Ангели Меркель простим. Він відбувався на тлі завершення будівництва російсько-німецького газогону «Північний потік-2», який постачатиме російський газ до Європи в обхід України. Окрім того, що через це українська держава у перспективі зазнає величезних фінансових збитків та втратить статус країни-транзитера, цей проєкт має суто геополітичні загрози для України з боку Росії.
Тому у керівництва України є щире нерозуміння як Німеччина однією рукою підтримує зусиллями Україну у боротьбі з російським агресором, а іншою – свідомо вкладає важіль впливу не лише на Україну, а й на всю Європу у руки Путіну. При цьому не надаючи жодних конкретних безпекових гарантій Україні. Хоч Ангела Меркель неодноразово особисто запевнила, що за будь-якої спроби використати газогін як зброю Кремль буде жорстко покараний, а транзит Україною буде збережений і після 2024 року, ці обіцянки – просто слова.
В цьому контексті можна згадати й ухвалену за спиною в Україні (без її відома) рамкову угоду між США та ФРН, яка гарантувала добудову «Північному потоку – 2» та не надала жодних безпекових чи фінансових гарантій Україні. Окремо – Кримську платформу, в якій Меркель в останній момент вирішила не брати участь (так попросила Москва). Замість неї туди поїхав міністр енергетики, щоби змусити Київ замовкнути, відмовитися від перемовин із Єврокомісією та США та дозволити німцям запустити російський газогін.
На додачу до цього не меншого розчарування в Україні викликають як категорична позиція Німеччини щодо ненадання їй оборонної зброї, так і відсутність чітких перспектив щодо членства у ЄС та НАТО. З іншого боку, небажанню постачати Україні зброю можна знайти пояснення в історії самої Німеччини та її принциповому підходу розв’язувати конфлікти виключно дипломатичним шляхом. А от щодо євроатлантичних прагнень України, то таке стримування, у першу чергу, є знаком для самої України, адже дійсно ще не усі реформи були втілені у життя і боротьба з корупцією досі залишається великим викликом.
Попри усі ці розчарування слід розуміти, що Німеччина навіть після відставки Ангели Меркель має залишатися ключовим партнером України в ЄС. І хто б не став новим канцлером ФРН, підтримку та відстоювання власних інтересів українській стороні потрібно буде виборювати із подвійною силою. Адже зміни чекають не лише на внутрішню політику Німеччини, але й на усю Європу, яка втрачає потужного лідера, чим неодмінно скористається очільник Кремля.
