Молочні ріки
— Я дуже люблю своїх теличок. Зараз ми потроху переходимо на джерсійську породу, вони просто богині. Це як взяти кота-приблуду додому, помити його, зігріти, відгодувати, він розслабиться і почне демонструвати характер. Ось так і з ними. Чоловік жартує: “Як вигнати джерсеїв з ферми? Заїжджаєш трактором, береш тварину підйомником і вивозиш”. Інакше ніяк. Вони дуже емоційно прив’язані до людини і одне до одного.
На фермі нині стадо з тридцяти голів. У грудні Таня виграла грант на 1,5 млн. грн. від Українського ветеранського фонду на механізацію господарства і організацію кормозаготівлі.
— На радощах так верещала, — сміється вона. — Сусіди, мабуть, думали, що когось вбивають. Хочу, щоб все було механізоване — гноєтранспортер, вакуумні лінія, що забезпечує роботу доїльних апаратів, щоб були косилки, комбайни.
Гроші фонд перераховує траншами на певні етапи робіт. Зараз це бетонування гноєтранспортера і облаштування вакуумної лінії. Але тут вистачає своїх нюансів й клопотів.
— Для бетонування потрібна плюсова температура, а зима було холодна. Тож почали тільки недавно. Постачальники обладнання затримують поставки, посилаючись на те, що заводи тільки-но нормально запрацювали, бо не було електрики. А треба ж встигнути в строки. Плюс, коли я в минулому році писала бізнес-план, то закладала зовсім інші ціни, — перераховує Таня.
Паралельно вона вимріює будівництво повноцінної сироварні.
Якщо спочатку господарство орієнтувалось здебільшого на здачу молока на переробку іншим підприємствам, то тепер Тетяна збирається сама заходити в цей сегмент. Починає з малого — магазину на колесах, через який продаватиме свої молоко, масло, вершки, бринзу. Зараз вона переробляє невеликі обсяги сировини — 30 літрів на день. Але в планах зважитися на напівм’які сири, наприклад, качотту, а згодом вже й на тверді.
— Крім розширення асортименту це дасть змогу зберігати молоко. Адже 5-6 днів і все, бринзу викидаєш, а от та ж качотта може визрівати до пів року. Але для цього потрібне відповідне обладнання. Поступово протягом двох років хочу вийти на переробку 500 літрів молока на день.
А почалось все це колись з підліткового бунту, принаймні збоку схоже було на те.
Втекти від усіх
Мама Тані померла за місяць до її випуску зі школи. Просто одного разу заснула і не прокинулась — відірвався тромб. А тут ще необхідність ухвалювати перші важливі рішення, що робити далі зі своїм життям.
Мама хотіла, щоб донька стала лікарем, як бабуся і тітка, батько хотів у родині військового. Спочатку Таня навіть намагалась відповідати їхнім очікуванням. То був 2003 рік, коли вперше можна було вступити в кілька університетів, що вона і зробила, — вступила до Полтавського військового інституту, в медичний у Вінниці, та на біохімію в тоді Житомирський педуніверситет. Залишалось обрати щось одне.
— У нас у Житомирі є такий мікрорайон — Крошня. Пам’ятаю, як ми сиділи там з друзями, пили пиво, у мене з собою пакет документів, я ламаю голову, куди їх нести. І тут чую по радіо рекламу: агроколедж приймає на спеціальність “технолог фермерського господарства”. У мене народжується ідея: чом би мені не послати рідню куди подалі і не піти туди?
Так вона і стала студенткою агроколеджу. Бабуся в шоці, а батько навіть перестав розмовляти з донькою.
— Чесно вам скажу, я ж дитина асфальту, для мене сільське господарство — це була повна дупа. Мене навіть карали ним. Дзвонять мамі зі школи, жаліються, що я прогулюю уроки. А вона каже: “Знаю, ти вже доросла, нащо тобі та школа, тільки штані протирати”. І взяла особисто для мене 40 соток буряків сапати. Тільки досапав один нескінченний рядок, починаєш інший. З цього моменту в мене не те, що не було тяги до землі, це була ненависть, — усміхається Тетяна. — Зараз я вирощую різні культури — зернові, картоплю, тільки не буряк. Чоловік каже: “Посію буряк”. Бажаю тобі успіхів, ти його сієш, ти його сапаєш.
Озираючись назад, вона намагається пояснити собі природу того бунту. І зрештою каже, що то була радше відповідь на самотність. Після школи Таня залишилась сам на сам: мами немає, у батька своє особисте життя, у старшого брата сім’я, другий десь гуляє, тітка тільки-но народила дитину.
— Я вирішила, що нікому не хочу бути тягарем. Пішла, щоб втекти від усіх, кому до мене і так не було справи. Наскільки обраний шлях правильний, я не знала. Але це був перший шлях, який я обрала сама.
Вчитися було легко і весело, часом феєрично. “Контролю немає, хлопців цілий табун”. Коли Таня випускалась, то викладачі з полегшенням плакали і хрестились, каже вона.
Ще під час навчання Таня пішла працювати офіціанткою в кафе, потім барменом і врешті-решт стала адміністраторкою закладу. Але почався 2007-й, з ним фінансова криза, і зарплата, яку перестали платити, а ти ще й живеш в орендованому житлі.
— І тут батько згадав, що в нього є донька. Каже: “Іди в армію, в полк зв’язку, я вже домовився. Я служив 20 років зв’язковим і ти будеш”. Звісно, я відповіла, що не піду, бо не люблю, коли мною командують і кажуть, що робити.
Але безгрошів’я і відсутність змоги платити оренду все ж змусили передумати.
Та й батько знав, на що натиснути: “У нас є квартира в центрі міста. Підеш в армію, я її оформлю на тебе. Один контракт і вона твоя”. Тетяна переконала себе, що три роки потерпить, і пішла служити в 93-й окремий лінійно-вузловий полк зв'язку, що дислокувався у Житомирі. І знову та сама історія.
Три роки армії
Тетяна вже служила, коли якось на вулиці випадково зустріла свого вчителя: “Меньшикова, ти що в армії?” — “Так”. — “Ну все, не буде в Україні армії”.
— Як у воду дивився, — сміється Тетяна. — Коли називали моє прізвище, то в мене було таке відчуття, що весь плац здригався. А кричали його постійно. Мені навіть позивний дали, хоча це на той момент не була розповсюджена практика, — “Бестія”.
Так те, від чого Тетяна тікала, наздогнало її вперше в 21 рік.
Наступні три роки пройшли, з одного боку, з регулярними доганами через незадовільну поведінку, а з іншого — з грамотами за відмінно виконані завдання.
— Я ж кажу, мені завжди було легко вчитися. Але сам досвід легким не назвеш. Ну бо якщо незаміжня молода дівчина в армії — то це ж повія. Коли мені спочатку розповідали, що я то з тим сплю, то з тим, я просто стояла і плакала. Тобто старалась не плакати, але не могла стриматися. А в якийсь момент відповіла: “Ви мені весь список оголосіть, щоб я хоча б знала, з ким сплю, а то побачу, не впізнаю, буде незручно перед людьми”. Коли почала до цього ставитися так, то на мене махнули рукою.
Батько дуже сподівався, що донька подовжить контракт. Він прагнув, щоб військова династія продовжувалась і ця місія, як не дивно, випала їй. Братів від тої долі колись захистила мати.
— Вона погано ставилась до армії. Вважала, що якщо йдеться про мирне життя, то хлопці там деградують. Ну тому що “квадратное котим, круглое несем”. Як тоді казали: якщо тебе ніде на роботу не беруть, то йди в армію. Після учебки отримаєш лейтенанта. Поки зрозуміють, що ти дебіл, ти вже майор.
Попри батькові сподівання Таня не збиралась там залишатись. Особистого життя немає, постійно на службі, собі не належиш.
— Ставлення до військових — то взагалі окрема історія. Дуже погане було, як до бомжів. Чому я не хотіла подовжувати контракт? Бо машину, апартану ГАЗ-66, я заправляла сама, ремонтувала сама, інструменти до неї купувала сама, форму купувала сама. А потім приїжджає якийсь генерал і у мене сувора догана і мінус десять відсотків від зарплати, бо шнурки не так зав’язала. Так це виглядало зсередини. А ззовні для людей ми були дармоїди.
Але останньою краплею стало те, що Таню, яка паралельно отримувала вищу освіту, ну бо ж знання за плечима не носити, не відпустили на іспити. А коли відпустили, то в університеті сказали — запізно.
Так чи інакше, звільнитися зі служби вдалося тільки з боєм.
— Поведінка в мене була жахлива, але там якось до того звикли, а спеціалістом я виявилась гарним. Як вони казали: “Соображаловка хорошо стоит”. Я могла з будь-якої ситуації знайти вихід, з будь-якого дроту зробити антену — там щось припаяла, там і ось вже є зв’язок.
Тож спочатку частина “загубила” її рапорт на звільнення. Та Таня попередила командира, що все одно піде, хай навіть через суд. Тоді вона змогла вирватися під супровід батькових слів “і що ти тепер робитимеш зі своїм дипломом технолога і своїм характером? Ніхто тебе не терпітиме”. Але обіцянку щодо квартири виконав.
— Коли я звільнилась, то пішла в церкву, купила три літри свяченої води і помила нею прохідну, щоб не дай Боже, туди ніколи не повернутися.
Не допомогло.
Справжнє життя
Після нарешті почалося справжнє життя, каже Таня. Вона працювала технологом на заводі, що виробляв молочну продукцію, потім на підприємстві, де робили квас, встигла побувати завскладом. А в 2014-му її викликали у військову частину, та на той момент вона вже вийшла заміж і народила доньку, якій не було ще й року, тому про службу не йшлося. Потім їй неодноразово пропонували укласти контракт, але Тетяна завжди відмовлялась.
— Я це вже проходила, мені вистачило.
Натомість вона погодилась на вмовляння свого викладача повернутися до навчання і таки отримати вищу освіту. Вона знову вступила в Поліський національний університет одразу на третій курс. Ще й затягла на навчання чоловіка, “щоб не було нудно”. Саме в той період і трапився поворотний момент. Тетяна поїхала на три місяці на практику в Швецію, звідки привезла ідею власної ферми.
— Я там побачила багато невеличких господарств, де тримали до трьох десятків корів джерсейської породи. І кожен охочий міг прямісінько на фермі взяти молоко. Це здивувало і надихнуло. Приїжджаєш на ферму, там холодильник з краном. Ставиш свою тару, наливаєш, скільки треба молока, літр, два, чотири, десять. Потім зі шлангу все миєш, прибираєш за собою. А поруч коробка, куди кидаєш крони. І я вирішила, що нам таке теж треба.
Коли вона розповіла про свою ідею чоловікові, то вислухала нотації в стилі “тобі нема чим зайнятися?”. Та й взагалі, кому б не розповідала, в очі їй казали: “Молодець!”, а потім крутили пальцем біля скроні, мовляв, буває, людина пересиділа в декреті. На той час в родині народилась уже друга донька.
Ну але Тетяна не була б собою, якби слухала, що кажуть інші.
Врешті-решт дістала старі конспекти, тут їй і згодилась освіта, отримана в агроколеджі, рахувала необхідну площу для ферми, яке має бути поголів’я. В мережі знайшла проєкт “Сімейні молочні ферми”, у яких залучила кошти, оформила ФОП і почала будівництво. На розвиток господарства від інвестора вона отримала 150 тис. грн., плюс вклала свої заощадження. Загалом інвестиції на старті становили 30 тис. дол. І тут почався ковід.
— Чоловік, повернувшись з Фінляндії, де працював, сидів вдома. Я йому кажу: “Чого ти тут сидиш, давай на ферму!”. І за час пандемії він повністю з нуля побудував її сам. Допомагали йому тільки з дахом, — розповідає Таня.
21 грудня 2021-го вона нарешті отримала диплом магістра Польського національного університету, наступного дня на ферму привезли перших дев’ять корів.
А рівно за місяць Таню мобілізували. Так служба наздогнала її вдруге в тридцять шість.
Інші три роки
Три пакети документів на кожного члена сім’ї крім своїх Таня зібрала ще в січні 2022 року. Машина стояла заправлена. Вона готувалась до того, що в разі тривоги її викличуть, тому мала убезпечити родину. А коли це врешті сталося, то прийшла до чоловіка: ось тобі діти, документи, мої картки, коди від них. Двох доньок тоді відвезли до свекрухи. Танін старший брат теж воює.
— Я чекала, що буде війна. Бо бачила, як розформовують наш полк зв’язку, як скорочують інші військові частини. Або от нас відправляють на навчання “Сі Бриз”, тому що таке розпорядження від Міноборони. А коли повертаємось, то хапаємо догани, бо є інший наказ — не їздити туди. А хто крайній? Таких дзвіночків було чимало.
У лютому 2022-го Тетяна стала зв’язківцем у 115 бригаді ТРО.
— У мене не було страху, як такого. Була думка, що стріляти я вмію, виживати вмію, воювати нас вчили. Ну і все ж я з військової родини. Я просто робила свою роботу. Взяла зброю в руки, бо в голові одне: не дай Боже, росіяни дістануться до моїх діточок.
Це матиме свою ціну потім — стосунки з дівчатками. Коли Таню мобілізували, молодша донька була надто мала — три роки — щоб щось розуміти. Мама для неї святе.
— Поцьоматися, пообніматися — це про неї. А старша все добре усвідомлювала. І досі в мене з нею немає контакту. Вона ображена, вважає, що я її віддала бабі, кинула як інтернатівську дитину. Якось ми з нею сварились і вона мені прямо сказала, що я обрала армію, а не сім'ю, що обрала піти і померти, замість того, щоб залишитися з нею. Я намагаюся налагодити спілкування, але тут ще й підлітковий вік, коли все не так і все не те. Два в одному...
Спочатку певний час бригада перебувала на кордоні з Білоруссю.
— Ми виловлювали ДРГ-шників. Потім нас перекинули на Авдіївку, Торецьк, Нью-Йорк, Часік. На тому напрямку ми понесли великі втрати.
Тому в 2024-му бригаду перевели на відновлення у Запорізьку область у район Степногірська. Там було тихіше в порівнянні з Часовим Яром, який буквально полоскали “Градами”. Але близькість до лінії зіткнення все одно відчувалась.
— Ми жили на дачних масивах, хлопці навіть розсаду посадили, помідорки, перчики, поливали їх, поставили затіняючу сітку. Мізки плавляться, починаєш такою хернею страждати, якою в житті не страждав. Десь тиждень-півтора вони доглядали город, аж поки не прилетів КАБ. Ну всі живі. Хлопці кажуть: пофіг, рибу будемо ловить. А потім КАБ зловив мене. По-дурному якось все сталося. Бо ж були набагато страшніші моменти. Коли їхали, а нас крили “Градами”, і ми мусили стрибати в канави, або коли по нам працювала мінометка. А тут таке...
Від вибухової хвилі Таню присипало уламками бетону і залізяччям. У результаті контузія і осколок, який зайшов у ногу та розірвався на дванадцять менших частинок.
— Начальник штабу потім казав, що я відьма, — сміється Таня. — Ще в Часіку мене питали: “Чого б ти хотіла?”. А я відповідала: “Отримати поранення в ногу, щоб нарешті поїхати додому, побачити дітей, пройти реабілітацію, потинятися і, може, до вас повернутися”. І тут це поранення. Ну гарно загадала, два місяці не ходила.
Після поранення Таня на адреналіні ще побігла до антени відновлювати зв’язок, бо він пропав через приліт. А після стабілізаційний пункт, лікарні в Запоріжжі, Дніпрі, Кривому Розі, а в госпіталі в Бердичеві вона раптом перестала ходити.
— Через вибухову травму в мене було зміщення внутрішніх органів. І поки я залишалась на знеболенні, то ще якось пересувалась, але втрачала свідомість. А коли зняли знеболення, то організм вирішив, що мені пора відпочивати.
Лікарі видалили з ноги два осколки, десять залишили, як є, але все ж гіршою за наслідками виявилась контузія. Восьма була вже контрольна, віджартовується Таня.
— Голова дуже постраждала. Через втрати свідомості мені ледь не поставили діагноз епілепсія. Навіть зараз щойно я сходжу з ліків, як починаються проблеми з мовою, пам’яттю, не можу сфокусуватися.
Після року, проведеного по лікарнях, Таня в квітні 2025 року отримала третю групу інвалідності і подала документи на звільнення зі служби.
— Від начальства я вже чула, що в пораненні винувата сама, і що взагалі воно насправді не важке. І мене треба відправити на нуль. Як мені потім розповіли, комбату влетіло за невчасно подані дані про моє поранення. У нас так робили, щоб закрити добу “без подій”. І це чмиріння з його боку не припинялося, тому я звернулася до юриста. Мені було вже байдуже як, головне звільнитися, бо я не витримувала це.
Завдяки його допомозі і призначенню нового комбата, який не тримав Таню, їй таки вдалося списатися зі служби.
— Але це все фігня, бо потім було ДБР, — сміється вона. — У мене завжди так. На фронті мені давали машину, казали, що я найкращий тестер, тому що у людей вона їздить, а в мене повилазить все, що тільки можна.
Тоді слідчі почали перевірку одної з лікарок МСЕК (до 2025 року встановлювала групу інвалідності) та її рішень і підстав для них, в тому числі і щодо Тані. Тому аналізували її госпіталізації, обстеження, деякі їй довелось пройти повторно, і питання зрештою вичерпали.
Минуло майже два роки після поранення, а наслідки все ще з нею — Таня й досі на ліках, погано спить.
— Про реабілітацію в Україні можу сказати одне — це відділення в лікарні, де пишуть на табличці “Реабілітація”. Я її не бачила, крім як на своїй фермі.
Вдома
Її повернення до цивільного життя не було простим. Виявилось, що мало просто списатися з армії, треба ще й знову вписатися вдома. І це тривалий процес. Часом Таня відчуває агресію, іноді апатію, тому думки про те, що вона потребує допомоги психолога, — часті гості. Бо “хочу кидатися на людей, коли мені здається, що на мене якось не так подивились, або щось не те сказали”.
— Приміром, коли чую: “Ми цю війну не починали, чому ми повинні воювати”. Або, що військові – алкаші. Як мені одна людина сказала: “Ти просто вважаєш, що цивільні нижчі рангом, ніж військові. Я відповідаю: “Ні, я просто хочу, щоб цивільні сприймали нас на своєму рівні”. Важко слухати на якійсь гулянці скарги людей, які ходять собі на роботу, нормально харчуються, відпочивають, про те, що вони бідні повинні платити податок на армію. А ти розумієш, що всі твої зарплати, всі бойові йшли туди. Ще й мусив думати, як так помитися, щоб одноразовий душ не прилип до тебе, або чи буде де просушити ноги. Я вже не кажу про інше. Одне допомагає. Якось була на зборах ветеранського фонду, там виступала актриса. Мені сподобалось, як вона говорила: “Щоразу, коли ви зустрічаєте людину, яка каже, що ви недостойні, чи що ви пішли воювати за гроші, чи що не їм воювати, згадайте мене, я прошу за них вибачення. І опустилась перед нами на коліна. От я і згадую її та думаю: “Ну не всі ж п...си”.
Особливо важко було на початках. Ти приїжджаєш, а навколо будинки цілі, скло ціле, автівки не побиті. Люди спокійно собі виходять з домівок, йдуть пити каву.
— Ви просто не розумієте, що це означає на фронті. Ти виходиш з позиції, і перше що робиш, їдеш за кілька десятків кілометрів, щоб випити каву і з’їсти хотдог чи шаурму. І тільки після цього ти нарешті усвідомлюєш, що вийшов, що можеш святкувати свій день народження. І так само поіменно згадуєш тих, хто вже не відсвяткує.
Саме ферма витягнула її з тої ями, в якій вона опинилась, повернувшись додому. А тепер Таня намагається витягнути ферму — поки що господарство збиткове. Тож вона шукає будь-які можливості. Ось зараз треба дописати бізнес-план на будівництво сироварні і податися на фінальний етап відбору грантових заявок. Написання ще однієї на обладнання попереду.
— Мені близькі по духу фермери, яких я називаю творцями. Крім того, що вони створюють продукт, вони вміють подивитися на роботу з різних боків, тому й знаходять якісь нові горизонти.
За задумом Тані, простір майбутньої сироварні буде повністю інклюзивним, щоб там могла пересуватися людина на колісному кріслі чи на на милицях.
— Хлопці повертатимуться до мирного життя. Роботодавцям потрібен здоровий і міцний чоловік. А я хочу працювати з тим, хто отримав інвалідність. Я сама маю інвалідність і розумію, що означає можливість заробляти самостійно, а не отримувати подачки. Це питання самоповаги.
Їй взагалі подобається ширше дивитися на свій проєкт, зокрема як на реабілітаційний.
Таня розповідає про свого побратима, якого випадково зустріла в місті, коли той приїхав у відпустку.
— У нас є кафешка біля автовокзалу, фактично генделик. Він сидів там, взяв собі горілку, оселедець, картопельку, рюкзак поруч. Питаю: “Що ти тут робиш?”. А він: “Приїхав додому сьогодні вранці”. “Зараз майже вечір, а ти тут сидиш з рюкзаком, бухаєш? А діти, дружина в курсі, що ти приїхав?”. Говорить, ні, не казав. “Не знаю, як йти додому. Просто не можу”.
Таня недовго думала, майже змусила його сісти в машину і повезла на ферму. Дала в руки лопату і сказала чистити все від гною. Він відмовлявся, але й Таня теж не здавалась. “Я сержант, ти солдат, ти це будеш робити”. Зрозумівши, що сперечатися марно, взяв лопату і почав вичищати територію, витягнув одну тачку гною, другу, третю.
— Потім став, закурив. Питає: “В тебе є де помитися?”. “Душ є, бойлер є, іди”. “А тепер я готовий їхати додому. Тільки давай спочатку куплю дружині торта і квітів, а дітям іграшки”. Два тижні відпустки він не шлявся по генделиках, а був зі своєю сім'єю. Потім сказав мені: “Коли я чистив гній, я не ферму вичищав, це я зі своєї голови все гівно викидав”. Тому так, праця на фермі терапевтична.
У минулому році до себе в господарство Таня привозила двох морпіхів, які в той час були на реабілітації після полону.
— Мені подзвонила знайома психолог. Каже: “Я з ними намагаюсь спілкуватись, а вони тільки “так, так, ні, ні”. Не знаю, що з ними робити”. Я запропонувала звозити їх в село. Вона під свою відповідальність забрала хлопців, бо з госпіталю просто так не відпускали. А вони ж зовсім молоденькі. Показую їм: це теля, це те, це се, а в них нуль реакції, ніби заморожені. У нас на вулиці була огорожа зі свинями та поросятами і одне мале пробило дощечку, а далі через ту дірку вилетіло штук тридцять поросят. А їм же по 2-3 тижні, і ось ця вся дрібота розбігається. Ми кинулись ловити, хлопці теж. Дивлюсь, вони бігають, намагаються їх схопити, падають, крутяться з ними, регочуть. Потім ми на ставку зробили шашлики. На наступний день мені дзвонить ця психолог, каже: “Таню, не знаю, що ти з ними зробила. В них бісики в очах”. Тому я хочу, щоб ферма допомогла й іншим.
Вона ще не знає точно, як це реалізувати, але щось обов’язково вигадає. Колись їй казали, що і ферми в неї не буде. А ось вона є.
— Я зараз роблю все одразу. Можливо, так не можна, але в мене немає завтра. Та й взагалі, якби дід дізнався, що Меньшикова відступає, я би вислухала, тому я не зупиняюсь. Якось думала, що треба собі дати два-три дні відпочинку, але вони пішли в одне місце. Я просто завмираю. Тому я і стараюся постійно щось робити, щоб відчувати себе.
Ліпити себе нову і ферму.