Він тяжкий
— Заходжу, а Максим дивиться у стелю. У мене одразу думка: як його з цього стану витягувати. Беру за руку — він починає плакати. Я розумію, що й сама не витримую. У нього такий вигляд був — усе обличчя в гематомах, він погано бачив, ледь міг говорити, рука перебинтована. Я мовчу про ноги. Жах просто. Поклала обережно йому голову на груди, щоб він не помітив сліз. Кажу: «Усе буде добре, зараз такі протези, що ти станеш на ноги». Я ж думала, що він з життям прощається.
— Було таке, дивився в стелю, — усміхається Максим. — Але з життям не прощався. Радів, що її побачив. Це було несподівано. Ну тобто я знав, що це станеться, але думав пізніше, коли трохи прийду до тями, відновлюся до більш, так би мовити, презентабельного вигляду. Мені не хотілося, щоб вона хвилювалася через мій стан.
30-річний Максим Маслов — штурмовик 46 окремої аеромобільної бригади. Хоча ще недавно в цивільному житті був обвалювальником на м’ясопереробному підприємстві. Поранення отримав під Мар’їнкою, коли ворожий дрон влетів в окоп.
— Я його бачив, розумів, що зараз відбудеться, але нічого не міг вдіяти. Одну ногу нижче коліна відірвало відразу, інша залишилася висіти на жилах. Я покликав побратимів. Коли мене відтягували, то здалося, що вони в ступорі від побаченого. Увесь час був у свідомості, підказував їм, де поранення, де турнікети, як обробити рани. А потім просто лежав і не міг поворухнутися від болю. Мене підтримували, як могли, казали, що витягнуть, що все буде добре.
Віка зізнається, що на початках, коли після навчального центру Максим опинився в Донецькій області, вона не дуже переживала. Навіть коли в перший же вихід на позиції зв’язок зник на 14 днів.
— Якщо чесно, не усвідомлювала, що він на нулі. Дзвонила у військову частину. Там завжди чемно відповідали: з ним усе окей, на бойовому завданні, у списках 200-х, 300-х немає, — пригадує Віка.
А вдома тим часом повно клопотів: син Женя в першому класі, молодшій доньці Мірі немає ще й року, передноворічні клопоти. До того ж після мобілізації чоловіка Віка мусила вийти на роботу. Працювала касиркою в супермаркеті в нічні зміни — з 4-ї вечора й до 11-ї ночі, поки молодша сестра, яка саме звільнялася після навчання, сиділа з племінниками.
— У мене не було часу на подумати і злякатися. Я уявляла, що він там облаштовує позиції, копає бліндаж. Аж поки знайома не дізналася по своїх каналах, що їх штурмують. Отоді мене накрило, такі малювала собі картинки. Тільки перед сином намагалася триматися, бо розуміла, що не можу собі дозволити істерити на його очах.
Нарешті Максим написав: «Я вийшов».
Перед крайнім виїздом на позиції він раптом заговорив про те, що хотів би написати заповіт. Переконував Віку, а вона відмахувалася: «Накличеш біду». Після цього зв’язок з ним знову зник. Уперше за останні місяці у військову частину неможливо було додзвонитися. І та сама знайома принесла Віці звістку: Максима поранило, він без ніг.
— Я така: ну добре, приїде додому. Це була перша реакція в стані шоку. Але ж він живий, він не зниклий безвісти. Інакше справді страшно. І коли це вже сталося, я більше переживала за його моральний стан. У собі-то я впевнена — я жити хочу, і мені хотілося, щоб він теж хотів жити, — каже Віка.
Позиції Максима й побратимів щільно обстрілювали, тож на евакуацію йому довелося чекати довгі 12 годин.
— Я розумів, що залишуся без ніг. Отоді й лізли в голову різні нехороші думки, — Максим робить паузу. — Скажімо так: той стан просто словами я описати не можу.
Перше знеболення він нарешті отримав так само через 12 годин.
Далі опинився в мобільному госпіталі прифронтового міста, звідки його перевезли в Дніпро. Віка дізналася про це завдяки місцевій волонтерці. Потім сама почала обдзвонювати дніпровські лікарні, знайшла чоловіка в обласній. Максима саме готували до операції. Спочатку йому зробили ампутацію обох ніг трохи вище від колін. Але через гангрену довелося йти на повторну.
— У лікарні мені кажуть: «Він тяжкий». Питаю, що це означає, він житиме? І мене засипають якимись медичними термінами. Я нічого не розумію, тільки на листочок записую, щоб потім хоча б подивитися в інтернеті. А вони: «Що вам не зрозуміло?».
Наступного дня, коли Максим опритомнів, їй дали порозмовляти з ним по телефону. Точніше розмовляла Віка, а Максим слухав — йому до вуха притулили трубку: «Я знаю, де ти, знаю, що з тобою. Я не боюся». Того ж дня з Максимовою мамою вона виїхала в Дніпро.
А вже за день, коли його перевели в іншу лікарню, мчала за ним у Київ. Максим сварив: «Що ти за мною таскаєшся, їдь додому, до дітей».
— І це минуло тільки п’ять днів після поранення, а він уже нерви мені робив. Питала б його, куди мені їхати... Він був такий же вредний, як і до того. У цьому не змінився, — каже Віка, усміхаючись.
І це давало надію.
— Я тоді не за ноги переживала, а за його голову, — пояснює вона. — Звісно, ми мали бути поруч.
Усі разом
Коли Віка каже «ми», то має на увазі всю родину. Спершу вона жила в режимі поїздів: на вихідні їхала до чоловіка в Київ, а потім поверталася додому, в Чорноморськ, до Жені й Міри. Так протрималася пару тижнів. Щоразу залишати його самого було важко, та й хотілося, щоб діти нарешті побачили батька.
— Тому вирішила, що нам варто бути ближче до нього. Підтримувати й відгодовувати, бо дуже він схуд, — усміхається Віка.
У Києві орендувала квартиру, де жила наступні кілька місяців із сином, донькою та сестрою, яка їй допомагала. Щодня ходила через Голосіївський парк до Максима в лікарню: то сама, то з дітьми.
— Я найбільше боявся реакції сина, — зізнається Максим. — Коли він уперше зайшов до палати, то тримався якось осторонь. Одразу залип у телефон і почав грати. Мабуть, це така захисна реакція. Боявся підійти, торкнутися, я ж був весь у проводках.
На контакт хлопчик пішов тільки на другий чи третій день, зробив перше селфі з татом. А коли Максим зміг катати його на колісному кріслі, то відтанув остаточно. Тепер удома в них звичні баталії.
— Обидва вперті, то іноді такий галас стоїть, коли вони сперечаються, — сміється Віка.
Вона готувала Максимові вдома й приносила їжу в лікарню, відгодовувала, як і обіцяла, сиділа з ним, закінчила курси масажу. Масаж Максимові потрібен постійно через болі в спині.
— Загалом у цей момент на тебе валиться з усіх боків — усі від тебе щось хочуть, треба контролювати документи, ще й до всього вислуховуєш претензії від декого з родичів, які рахують дні, на скільки тебе вистачить. І, напевно, якби не сестра, то в мене поїхав би дах. Їй 17 років, і вона єдина, хто і зараз нам допомагає. У свекрухи молодша донька такого віку, як наш син; мама працює — всім нема коли, — зізнається Віка.
Перше полегшення вона відчула, коли Максимові дозволили сідати в крісло. І вони потроху почали виходити на вулицю.
— Він ніби ожив, — каже вона.
— Я довго чекав, щоб вийти нарешті на білий світ. Бо коли постійно лежиш у чотирьох стінах, це тисне. Тільки дивишся у вікно, а там гарна погода, тобі про ліс поруч розповідають, про білок, які стрибають. Уже хотілося побачити все це на власні очі, — розповідає Максим.
Хай навіть перші прогулянки були короткими й непростими.
— Занадто довго лежав, аж тут раптом сів, ще й надлишок кисню. Починався головний біль, — пояснює він.
До всього довелося звикати наново, як і вчитися пересідати з ліжка у крісло. А десь через місяць після поранення Максим уже жартував: «Віко, прикинь, тепер мої шкарпетки не валятимуться на підлозі. Тобі пощастило, не будеш сваритися». Цієї миті вона зрозуміла, що найскладніший, перший етап вони минули.
Коли вона зараз згадує ті шість годин під палатою в дніпровській лікарні в очікуванні зустрічі з Максимом, то їй іноді важко повірити, який шлях вони вже подолали. Наче прожили окреме життя.
— Пам’ятаю, як багато там було жінок, як вони плачуть. Поруч має бути психолог, постійно. Якщо я якось більш-менш спокійно все переносила, то інші були в істериці. Їй кажуть: він без ноги. І там такий крик стоїть..., — каже Віка. — Та й оточуючі додають, ви навіть не уявляєте.
Своєрідний відеощоденник у мережі Віка почала вести ще з лікарні. Каже, раніше записувала відеорецепти, а тепер сценки з нинішнього життя.
— Хотілося показати, що воно продовжується — у цьому сенс, — пояснює вона.
Максим підтримав її.
— На початках, приміром, хтось у коментарях під відео міг написати: «Він повіситься». Я відповідала: «Не зможе, не дотягнеться». Якщо чесно, то чорний гумор неабияк рятує. А як ще витримувати це «ой, краще б його не донесли, це їй тягар тепер» або «і так двоє дітей, а тепер ще третій буде». У знайомої чоловік безвісти зниклий. А про неї кажуть: «Чого це вона так добре виглядає?». До мого сина на вулиці підійшла людина пожаліти: «Бідний хлопчик, таке з татом». Ну добре, я психологічно можу з цим впоратися. А є жінки, які ламаються. Можливо, якби вони отримували вчасно підтримку, то було б менше ситуацій, коли сім’ї розпадаються. Бо це шалений тиск, — каже Віка.
Вона розмірковувала над тим, чому те, що сталося, не сприйняла як трагедію, яка хрестом лягає на всьому. Каже, що, напевне, такий характер.
— Але ще це залежить і від настрою самого чоловіка, — додає.
Судячи з усього, в нього з характером та сама історія. І хоча Максим більш сором’язливий, а Віка емоційна й відкрита, у якомусь сенсі вони наче з одного тіста ліплені.
Недарма Максим каже, що колись, 11 років тому, коли вперше зловив її погляд за випадкової зустрічі в магазині, то йому відразу майнуло: «Це моя людина».
Усе добре, що спрацює
Ще в березні, зі стомами на животі, він почав перші тренування.
— Один, два, три, чотири, п’ять. Молодець! — чути за кадром голос волонтерки-реабілітологині Оксани Ставицької, яка займається фізіотерапією з військовими після поранення.
До того вона вже працювала з іншим хлопцем з подвійною ампутацією, тому лікарі попросили піти до Максима.
— Коли вперше побачила його, мав вигляд слабенького. Але насправді виявився дуже сильною та цілеспрямованою людиною, — каже Оксана.
На відео одного з перших тренувань Максим, лежачи в ліжку, тримає в руці півторалітрову пляшку з водою та качає одну руку, другу, потім розтягує гумову стрічку.
— Я тоді ще відчував себе трохи знесиленим. Але мені все одно здавалося, що цього просто замало. Хотілося більшого навантаження. На той момент уже було велике бажання вийти в спортзал, у нормальну обстановку, почати справжні тренування, — каже він.
Оксані доводилося стримувати його, пояснювати, що починати треба з меншого.
— Часто я вмовляю хлопців займатися, переконую, що їм це необхідно. Хтось не вірить у свої сили, хтось не хоче, хтось боїться болю. Примус тут не допоможе, треба шукати підхід до кожного, — пояснює вона. — Але з Максимом у цьому сенсі все легко. Кажу: «Сьогодні будеш вчитися робити перекид». — «Та я не зможу». — «Ну звісно». І робить перекид чи не з першого разу. А коли він почав їздити в зал, то це машина якась була. Є такі, які просто виконують вправи, тому що треба. А є такі, як Максим. Йому цікаво вдосконалюватися, бачити, як збільшуються м'язи. Він має бажання, а його дружина й діти — це дуже велика підтримка.
Максим качався, ставав у планки, робив стійки на голові, на руках, вправи на брусах. А як закінчувалося півторагодинне заняття, то перепитував: «Це все? Я хочу ще». На деяких тренуваннях з ним були Віка й діти.
— Усі справді захоплювалися тим, який Максим сильний, мотивований і наскільки швидко йде відновлення. Я йому, до речі, одразу сказала: «Якщо ти думаєш, що для тебе будуть якісь там поблажки чи я тобі буду мізки менше виносити, то не надійся. Нічого не змінюється. Усе, як завжди, — сміється вона.
— Деякі хлопці, які отримують такі самі або інші травми, морально пригнічені. Вони думають, що все скінчено, а тому нічого не хочуть робити. Бо не бачать картинки свого подальшого життя. А мені просто хотілося вже швидше повернутися в сім'ю. Я розумів, що потрібно перелаштовуватися й звикатися з думкою, що навіть найелементарніших речей доведеться вчитися наново. Але я був готовий до цього, — каже Максим.
Тому сконцентрувався на практичних речах, які мали допомогти йому адаптуватися до теперішнього стану.
— Я був відкритий до будь-якої допомоги, — зауважує чоловік.
Приміром, працював з психологом, аби змусити мозок повірити в те, що сталося, і так подолати фантомні болі, коли судомило ноги.
— Той мені пояснював, що хоч очі бачать, що ніг немає, але мозок продовжує подавати їм імпульси. Радив різні методи, як боротися з цим. Усе потроху допомагало. Приміром, мені робили муляж ніг, я міг їх бачити — і це зменшувало стрес і пом’якшувало біль. Воно працює все вкупі, якщо ти налаштований сприймати. Бо дехто, навпаки, закривається. Не вірить у те, що інша людина може допомогти. Міркує згрубша так: він руки-ноги має, то як зрозуміє, якщо сам не пережив того, що переживаю я. А моя позиція така: треба спробувати всі методи. Усе добре, що може спрацювати, — пояснює Максим.
Уже в травні вони почали, як жартує Віка, викрадати Максима в їхню київську квартиру. І його мрія повернутися до родини почала набувати більш чітких обрисів.
— Ми гуляли в Голосіївському лісі, на ВДНГ, усі разом з’їздили в зоопарк, Максим літав в аеротрубі. Хотілося створювати йому активності. І в Києві з цього погляду все ж набагато більше можливостей, ніж у Чорноморську, — каже Віка.
Удома
Додому Максим з родиною приїхав у червні.
Віка відкидає на сходинки в під’їзді важкі дерев’яні рейки. Спочатку піднімає візочок з донькою і сходить вниз. Потім по пандусу скочує Максима на колісному кріслі.
«Так ми виходимо на прогулянки», — висить коментар Віки на відео.
Коли вона дізналася про поранення чоловіка, то чи не відразу написала запит у ЖЕК, аби в будинку облаштували пандус. Поки вони були в лікарні, сусіди звітували: роботи вже почалися.
— Хочу домогтися, щоб у нашому місті почали нарешті з’являтися безбар’єрні простори, які могли б відвідувати люди з інвалідністю для продовження тієї-таки реабілітації або просто для тренувань. Можна було б почати, приміром, зі спортзалу. І бажано, звісно, щоб це було безкоштовно. Має ж бути якесь дозвілля, — каже вона. — Я і сама раніше не розуміла, як це. Бачу пандус, думаю: ну є, що ще треба. Не замислювалася над тим, що по ньому не піднімешся, бо там, приміром, нема поручнів. А ще буває, коли до цього пандуса господарі прив'язують собак. Або машину паркують так, що перегороджують єдиний спуск. Люди не звикли до того, що поруч може бути хтось на колісному кріслі.
Квартира так само тепер сприймається інакше, хоч ніяк не змінилася. Вузькі дверні проходи, які немає можливості розширити і крізь які ніяк не проїдеш, маленький санвузол. Тож удома Максим пересувається на руках.
— Заразом їх качає, — віджартовується Віка. — Це добре, бо потроху почав лінуватися з тренуваннями.
Максим уже рідше потребує її допомоги.
— Навіть каву варив. Сам зміг сісти на табуретку, — каже вона з гордістю в голосі.
І дві з половиною години залишався з дітьми, поки Віка ходила до стоматолога.
Максим зізнається, що дуже не вистачало людини, яка навчала б практичних речей: як обслуговувати себе, коли тіло змінилося.
— Довелося самостійно до всього доходити, шукати шляхи, вигадувати велосипед. Але було б непогано, якби хтось пояснював, щоб цей процес був комфортнішим, — каже він.
Зараз Максим налаштований стати на ноги. Після консультацій у різних центрах протезування він зупинився на варіанті остеоінтеграції, який запропонували в реабілітаційному центрі «Титанові».
— Альтернатива, доступна йому — класичні протези, які кріпляться на поясі. Але, по-перше, його одразу попередили, що він не зможе на них ходити довго і без милиць. А по-друге, Максим познайомився з хлопцем, який мав такий протез — він виявився незручним, бо спадає. На ньому і 200 м не пройдеш. Якщо остеоінтеграція, то в кінцівку вживляють імплант, на який потім одягають протез. Я так розумію, на них теж доведеться ходити з паличкою, але все ж це дає більше свободи рухів, — каже Віка.
Водночас це складна операція і довге відновлення — щонайменше рік. Але Максима воно не лякає.
— Медицина розвинулася в цьому плані й дає варіанти. Але це тільки частина історії. Бо щоб скористатися можливостями, людині треба насамперед вирішити, що вона рухається далі, що не здається. Для цього доведеться прийняти те, що є. А потім ставити нові цілі. І, виходячи зі своїх сил і можливостей, підбирати, у чому і як реалізовувати себе далі.
Усе крок за кроком. Максим, приміром, розглядає варіант повернутися до роботи. На нього там чекають. А Оксана каже, що в нього цілком реальне майбутнє армрестлера. Але повертаємося до того, що в місті мають бути умови для тренувань.
З усім можна впоратись
Зміни у своєму житті Віка описує так: стало більше роботи й менше відпочинку.
— Максим помудрішав. Раніше занадто м’яким був і не завжди собі на користь. Зараз краще пильнує свої кордони. А ще ми особливо не плануємо, хоча я завжди любила все продумувати, постійно про щось мріяла. Наразі це просто неможливо. Усе уперекидь. То аналізи, то чергова операція, то поїздка до Києва, то в Одесу, — каже вона.
А от що їм справді допомагає, то це чесність у стосунках.
— Очевидно, що йому важко. Людина тридцять років до того жила з ногами, а тепер мусить прийняти геть іншого себе. Мені теж непросто. Час від час я прямо кажу, що мені потрібен перепочинок. Усі в родині з розумінням до цього ставляться, не чіпають. Бо кричати буду, — сміється Віка. — Десь прошу Максима допомоги мені, даю щось зробити самому. Ну, наприклад, він же може почистити картоплю? І мені легше, і він залучений. Наприклад, приїжджає Максим із санаторію, вмикає планшет, а я така: «Ні, ні, ні, треба полицю відремонтувати. Треба це, треба те». Якщо розслабляється з тренуваннями, то дзвоню реабілітологу Оксані, кажу: вплиньте на нього. Я завжди знайду, чим людині зайнятися.
Загалом для неї нічого не змінилося в тому плані, що поруч не скляна ваза, до якої страшно торкнутися. Хоча коли Максим вирішив уперше самостійно з’їздити на роботу, вона трохи злякалася, як він впорається сам. Максиму довелося вмовляти її.
— Поїхав, треба ж відпускати. Ну ось так потрошку й відпускаю. Може, і сміття скоро почне виносити, — знову жартує Віка.
Насправді технічно самому вибратися з їхнього першого поверху на вулицю на колісному кріслі — це щось з акробатичних трюків. Під’їзд вузький, з’їзд зі сходинок стрімкий і майже відразу впирається у двері.
— Ми, звісно, думали, що якось потім побудуємо дім, у якому він міг би вільно та зручно пересуватися. Ну, то вже ближче до старості, коли мені важко буде його возити, а йому буде важко ходити.
— Тобто все ж мрії є? — перепитую Віку.
— Це радше необхідність, а не мрія.
Максим каже відверто: у певні моменти навалюється безсилля.
— Коли не можеш упоратися з чимось сам, як раніше, — пояснює він. — І до цього треба пристосуватися, щось шукати, як з цим боротися.
Приміром, він планує вчитися водіння на машині з ручним керуванням.
— З одного боку, без підтримки сім’ї було б дуже складно. Але так само важливо знайти сили в самому собі. А іноді простіше якісь труднощі просто перевести на жарт, — каже він.
Ось ще один з родинної скарбнички: «У нього була проблема, що ноги стирчали з ліжка, тепер не стирчать. Шукаємо плюси».
— Загалом з усім можна впоратися, поки..., — Віка на пів секунди випадає з розмови.
— Поки що? — повертаю її звідкілясь.
— Поки серце б’ється.
