Точкові рішення чи перепрошивка всієї системи?
Уявіть старий коцик. Уже з дірками. І латками. Оце приблизно наша державна система. Немає якісних соціальних послуг для всіх. А ветеранів більшає. Їх офіційно вже понад 1,5 млн. Тому створюємо точкове рішення для них. У лікарнях загалом погано харчують, а там лежать також і військові — окремо додаємо грошей, аби суто військових краще годували, але не всіх загалом. І таких латок — у кожному секторі.
Це означає, що держава зараз обрала шлях печворку. «Тут шматочок перешили, тут, а часто базова тканина прогнила настільки, що ці шматочки не будуть триматися», — каже директорка зі стратегічного розвитку БФ «Здорові рішення», правник, керуюча партнерка ILF Тетяна Гавриш.
Заступник очільника Мінветеранів Руслан Приходько фактично підтверджує, що система так і працює: «На відміну від усіх інших сфер, ми маємо забезпечити і гарантувати ветеранові, що в його житті буде все добре. Як? Шляхом реалізації політики. Коли в нас будуть ідеально працювати всі механізми і сфери, можна буде говорити про те, що це не потрібно».
А ветеран — це хто?
Фактично всі опитані для проєкту експерти кажуть, що в Україні успадковане суспільне уявлення про ветеранів як про тих, хто пройшов Другу світову війну, бойові дії в Афганістані тощо.
«Відповідно до цієї рамки, ветеран — це щось атономізоване, юніт, який відривається від суспільства, покривається капсулою якихось пільг, якихось соціальних послуг, але існує вже поза суспільним життям, поза щоденним», — каже Тетяна Гавриш.
Хоча наша війна з 2014 року задає іншу рамку.
«Коли я в такому одязі: "Ну, рука не працює — на лижах упав!". Коли був у пікселі по шпиталях, питань не виникало. Було зрозуміло, що влітку 2022-го лижі в Харківську область не завозили, — розповідає ветеран і голова Громадської антикорупційної ради при Міноборони Юрій Гудименко. — Але ж це питання психології. Суспільство не зробило важливого висновку: ти не знаєш, як виглядає ветеран війни. Як захоче. У нас пів Києва завішали білбордами, що панки, репери — всі у нас. Війна триває довго, є люди, списані доволі давно. Можуть носити костюми-трійки, ірокези. Тендітна дівчина. Або нетендітна. Це може бути, бляха, хто завгодно. Тому гідність має поширюватися за всіх».
Сучасний ветеран в Україні — це і людина 20+, і людина 60+, це і чоловік, і жінка. І бізнесмен, і людина, яка до військової служби ще не встигла пожити цивільно і здобути освіту, бо пішла на захист країни. Але загалом це доволі доросла людина, з власним багажем цивільного життя, додає Івона Костина. «Ця людина долучається до війська в активну фазу війни, там на неї впливає не тільки військова служба, і ця людина потім повертається до цивільного життя. У нас немає добровільного війська, уже немає строкової служби як такої, але є служба за мобілізацією. Тобто ветеранство — досвід, дуже відкритий до входу».
Тобто в Україні ветераном може стати будь-хто. Це вже величезна група людей, і вона буде ще більшою. Проста математика:
- у нас уже понад 1,5 млн ветеранів і ветеранок;
- за прогнозами уряду, після війни матимемо 5–6 млн ветеранів і їхніх родин;
- за прогнозом Інституту демографії, до 2033 року, скоріш за все, нас буде десь 26 млн.
Тобто кожен п’ятий українець буде ветераном чи членом родини ветерана.
Але ким ми бачимо ветерана після повернення? За словами Руслана Приходька з Мінветеранів, «лідером суспільства, людиною, яка може забезпечити не тільки себе і свою родину, а й допомагати іншим, це про гідність, це про успіх».
Але до цієї суспільної рамки ми ще маємо дійти.
Герой, але сварися за обіцяні пільги
Держава досі намагається поєднати непоєднуване: сакралізацію військового досвіду з глибоко вкоріненим радянським патерналізмом.
Тобто держава каже, що наші ветерани — герої, водночас дає систему пільг, унаслідок якої в тих самих маршрутках відбуваються регулярні конфлікти між ветеранами і водіями через безоплатний проїзд. І тут нас знову наздоганяє пострадянське минуле.
Декілька експертів пригадують, як узагалі створювали наявну систему пільг для ветеранів.
«Коли писали більшість законів про ветеранів — це 1990–2000-ні, депутати робили це, бо дасть голоси ветеранів радянських імперських війн (Другої світової і так далі) і трошки миротворців, — каже Юрій Гудименко. — Одночасно розуміли: щороку ветерани вмирають, бо більшість — ветерани Другої світової. Це означає, щороку пільгове навантаження на бюджет зменшується і можна ще довішувати, отримуючи голоси на наступних виборах».
Але стався спочатку 2014 рік. Потім 2022 рік. Ветеранів стрімко побільшало за всі ці роки. «А законодавство не можна відкотити, — продовжує Гудименко. — І з’ясувалося, що для сотень тисяч ветеранів ці кілька десятків пільг діють. І в якийсь момент діяти перестали. Тому що одна річ — планувати роздати житло 10 000 людей, а інша — коли на житло претендують сотні тисяч. Це фізично неможливо. Те саме стосується компенсації за проїзди, комуналку і так далі. Ми небагата країна і з 2014 року ведемо війну. У нас немає такого бюджету, щоб виконати обіцянки, які держава дала таким, як я».
Його слова підтверджує Руслан Приходько. «Класичний приклад: завжди була виплата до п'ятого травня. Історія її виникнення — десь у 1998 році, перед виборами, ветерани Афганістану пропонували якісь варіанти, — розповідає він. — У нас як держави не так багато варіантів. Держава вимушена проводити реформи. Вимушена структурувати і шляхом аудиту трансформувати напрямки, витрати ресурсу. Сьогодні ми таку модель фінансову описуємо в рамках реформи всієї ветеранської політики».
Бо якщо держава не здатна виконати обіцянки, що ми будемо мати? Соціальну напругу і конфлікти всіх з усіма. Наприклад, у травні 2025 року у львівському Ощадбанку ветерана обслуговували поза чергою, як це передбачено правилами, на що відвідувачі відкрито почали його ображати. Регулярні конфлікти і з водіями маршруток.
«… у транспорті нас у Чернігові неформально називають покемонами. Що ми шаровики якісь, халявщики, розумієте? І вони так: “О, покемон зайшов”», — цитує ветерана дослідження Українського ветеранського фонду.
Інший ветеран в іншому дослідженні Українського ветеранського фонду зауважує, що адаптація важка через стереотипи про ветеранів: «Цивільні думають, що отримав “убедешку”, щоб дали якісь пільги, щоб була якась поблажка. Як інвалід 2 групи стараюся, щоб мені не надавав поки ніхто допомоги».
Дослідження висновує, що пільги сприяють формуванню стигми щодо ветеранів як непрацездатних громадян, яких мають забезпечувати держава і все суспільство.
Юрій Гудименко зазначає, що цей перекос є у влади України і зараз. «Ветеранів не сприймають психологічно як частину оборонного сектору, — каже він. — Хоча це резерв на майбутні війни, це приклад для наступних поколінь. А дійсно, сприймають як частину соціалки. Були ж нещодавно ідеї, які досліджували в ОП: хай не буде в нас більше Мінветеранів, віддамо це все в Мінсоцполітики. Не в Міноборони! Це ж соціалка: пільги, пенсії. Це не так! За логікою керування: у тебе є міністерство чогось, має бути і відповідний парламентський комітет. Мінсоцполітики — комітет соціальних питань. Мінветеранів є — комітету ветеранського нема. Є підкомітет при соціальному комітеті. Про що тут говорити?»
Чи означає наявна державна рамка, що ми фактично списуємо ветеранів як членів активного суспільного життя? Попри всі програми оренди, купівлі житла, бізнес-інкубаторів тощо? Тетяна Гавриш пригадує нараду в Міністерстві охорони здоров’я, на яку прийшла людина з двома високими ампутаціями: «Мені було принизливо дивитися, як на п'ятий рік вторгнення охоронці підіймають його на руках на колісному кріслі в кабінет міністра. Це знаки, які свідчать про те, що ми як суспільство не очікуємо їх як активних гравців. Як тих, хто нам потрібен, не лише щоб виграти війну, але й відновитися. Ми списуємо їх у підсвідомості».
«Я борець за те, щоб знищити радянське розуміння “інвалід”. Сьогодні ми набуваємо і культурно, і філософськи, і інфраструктурно спроможностей, щоб людина не була заручником стану свого фізичного чи психічного здоров'я», — додає Руслан Приходько.
Окрема система послуг для ветеранів — подорожник на відкриту рану?
Тут ми підходимо до спокуси, яка завжди майорить на горизонті політиків. Коли проблем так багато: і радянський спадок лишився, і законодавство старе, і старі еліти, яким вигідна стара система, — є ризик піти небезпечним шляхом — створити латки на зламаних системах, які потребують капітального ремонту.
Наприклад, система соціальних послуг в країні слабка, нереформована, тому держава створила окремих помічників ветеранів. Їх уже близько 2500 у країні. Повинні допомагати родинам ветеранів на шляху лікування, реабілітації тощо.
Мінветеранів називає побудову комплексу ветеранських центрів по країні своїм флагманським проєктом на 2026 рік.
Також запроваджують довготривалий догляд удома лише для ветеранів зі складними діагнозами внаслідок бойової травми.
І прослідковуються ініціативи в інших керунках. Але це не єдина якісна система для всіх. Насправді це слизький шлях, який має ризики.
Наприклад, у США є паралельна системи охорони здоров’я для ветеранів, збудована після Другої світової війни. «В Україні немає паралельної системи для ветеранів. І ми не можемо дозволити її собі», — каже Івона Костина.
Тетяна Гавриш додає, що допоки ветеран чи ветеранка — відірваний від загального життя юніт, про якого ми маємо «попіклуватися», суспільство сприймає це як тягар. «Коли для ветерана є окремий пакет у сімейного лікаря чи окремий фахівець у громаді, який буде ним займатися, ми фактично виділяємо цих людей, — вважає вона. — Ми можемо назвати це позитивною дискримінацією, а насправді це маргіналізація».
Декілька експертів сказали нам, що помічник ветерана — це, безумовно, важлива функція, але це функція соціального працівника, якого треба додатково навчити. Для цього не треба вибудовувати паралельну систему. «Якщо ми говоримо, що ветеранам постійно потрібні помічники, то який меседж посилаємо?» — риторично запитує Тетяна Гавриш.
Чому тоді держава йде шляхом латання дір замість цілісної інтегрованої системи для всіх? Бо воюємо ми тут і зараз.
«Усі ж знають про проблеми базові, але коли у фокусі проблеми з'являється ветеран, проблема набуває дещо іншого градуса. І тоді ми згадуємо це загострене почуття справедливості. Людина, повернувшись з війни, просто хоче, щоб інші люди нормально виконали свої зобов'язання щодо неї. Не більше, не менше. Якщо є певна послуга — надайте її якісно», — каже Руслан Приходько.
Ми вирішуємо проблему частково, але нам критично потрібні зміни всієї екосистеми. Бо сьогодні така допомога необхідна ветерану, її надали в окремій системі. А якщо завтра така сама допомога знадобиться його мамі? сестрі? коханій? онуку? близькому другу? хрещеному?
«Так сталося, що ветерани пройшли досвід, який привів їх до станів й обставин, у яких до цього перебували інші люди: старші, діти, діти з інвалідністю, люди з інвалідністю з народження, люди, які постраждали в ДТП, які втрачали економічну активність або не мали шансу її здобути, були не дуже цікаві населенню, — розповідає Івона Костина. — Зараз ситуація змінилася. У ті самі стани й обставини потрапили переважно молоді чоловіки, які мають сім'ї, соціальний капітал і здобуток у цивільному житті, і вони можуть далі заробляти гроші. І раптом вони підсвітили величезну кількість проблем, які були не на часі. Це дуже витвережує, бо зараз бачимо в кризі потреби в цієї аудиторії, але в майбутньому в ці стани може потрапити будь-яка людина, я в тому числі. Це унікальний шанс змінити ці обставини і для себе, і для того, хто служитиме завтра, і для людини, яка матиме цю потребу через 20 років».
Системні рішення складні. Це постійний човниковий біг між міністерствами, урядом, Верховною Радою, Офісом Президента, громадами, активістами, експертами і так далі.
Ми, звісно, можемо далі ліпити латки. А можемо нарешті перешити саму тканину. Бо що заводиться в старих коциках? Міль. Ми тільки починаємо розгортати тему, тому стежте за нашими сторінками, підписуйтеся на YouTube-канали, ставте запитання і діліться власним досвідом. І напишіть, кого з експертів хотіли б почути у цьому проєкті.
