Військова юстиція: Festina lente

— Може, мені зійти з тротуару?

— Навіщо?

— Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.

(Я. Гашек. Пригоди бравого вояка Швейка)

Військові – це великий, доволі специфічний сегмент суспільства, квінтесенція монополії на насильство як ключової властивості державної влади.

Фото: EPA/UPG

При цьому вони можуть бути учасниками конфлікту кримінального характеру (як зрештою і всі ми). Тобто військовий може бути жертвою. А може – злочинцем. Так, станом на 2018 рік за 5 років існування центри системи безоплатної правової допомоги отримали 24 тис 114 звернень від військовослужбовців про вторинну правову допомогу. Крім того, регіональні центри отримали від військових структур 10 тис 174 повідомлення про затримання підозрюваних у формі .

Чи здатна з цим впоратися система «загальної» кримінальної юстиції, яка на практиці має справу здебільшого з крадіжками та пограбуваннями? Питання риторичне, але достатньо часто як відповідь звучить словосполучення «військова юстиція».

Єдиного розуміння, що це таке, наразі немає, колись існували військові суди, зараз закінчується ліквідація військової прокуратури, лунають думки про військову поліцію.

У вересні минулого року голова найбільшої парламентської фракції запевнив журналістів, що потенційний законопроект про військову поліцію підтримку не отримає , втім майже водночас профільний парламентський комітет створив робочу групу з цього питання , а вже у листопаді від Президента надійшло завдання: «у структурі Міноборони має бути створений сучасний ефективний правоохоронний орган – Військова поліція», формально закріплене у п.п. «б» п. 11 Указу №837 від 8.11.2019 року.

Чому проблема військової юстиції дуже важлива, адже армія нібито має перейматися обороною, а не юриспруденцією? Тому, що відсутність нормативної системи та сталої практики справедливого вирішення конфліктів за участі військових або всередині військової організації швидко на невпинно призведе до її дисфункції.

Військовий повинен знати, що: а) його права реально захищені і він в цьому сенсі в безпеці; б) законне застосування сили (зброї і т.п.) є правомірним; в) незаконне – потягне юридичну відповідальність.

Всім відомий випадок, коли лише Вищий спецсуд з розгляду цивільних та кримінальних справ скасував вирок попередніх двох інстанцій, які визнали військовослужбовця винним у вбивстві пасажирки автомобіля, обстріляного нарядом прикордонників на блокпосту у Маріуполі 9 вересня 2014 року. Тоді прикордонники наказали водію машини зупинитися, але він не підкорився. Командир блокпосту наказав підлеглим стріляти. Унаслідок цього водій не постраждав, а жінка, пасажирка авто, загинула .

Якщо кожен випадок застосування зброї доходитиме до суду касаційної інстанції, то нам як споживачам послуг такого security provider, як військова система, не варто очікувати, що солдат без роздумів натисне гачок в ситуації, коли він легально і легітимно повинен це робити. Навпаки, підсвідомо у людей зі зброєю домінуватиме підхід «аби чогось не сталося, краще нічого не робити». І цілком зрозуміло чому.

Але й дарувати повний імунітет – точно не вихід. Адже й громадяни, що постраждали від дій військових, повинні мати гарантії ретельного розслідування справи та відповідного покарання винних, якщо порушення були. Це важливо в тому числі й для збереження авторитету армії як суспільної інституції. Зрештою, історія свідчить, що довіра та допомога місцевих в зоні бойових дій в багатьох випадках стає фактором перемоги.

Військова сфера за своїм правовим регулюванням є суттєво відмінною від інших. Умови проходження військової служби відрізняються від роботи у «народному господарстві». Особливостей там багато, але основні це:

1) специфічна «внутрішня» правова база та правова культура, де поняття «статут» та «наказ» з об’єктивних причин мають дуже важливе значення і воно відрізняється від понять «закон» та «розпорядження» у невійськових відносинах;

2) так чи інакше все, що стосується військової тематики, пов’язано із, кажучи простою мовою, знаряддями руйнування, застосування яких вимагає вироблення дуже складного правового режиму (прав та обов’язків) суб’єктів у цій сфері;

3) часто суд вимушений оцінювати коректність застосування норми права в умовах бойової обстановки, що є дуже специфічним видом застосування правових норм (наприклад, на застосування частин та з’єднань на оперативно-тактичному рівні).

І це стосується не лише питання «хто натисне червону кнопку для пуску ракети». Це може бути і забезпечення руху військової колони, для чого необхідним є обмеження у якихось «конкуруючих» невійськових правових режимах. Інший можливий приклад конкуренції правових режимів: рядовий, що охороняє потяг з військовою технікою, необережно поводився зі зброєю і застрелив людину. Розслідування за стандартами КПК вимагає огляду місця події, допитів та інших слідчих дій, але задля цього ніхто такий потяг затримувати не буде.

Отже, розмову варто починати з початку. В даному випадку – з військової поліції. В ланцюгу «охорона правопорядку – притягнення до адміністративної відповідальності – оперативно-розшукова діяльність – досудове розслідування – публічне обвинувачення – судовий розгляд» стосовно військової сфери на військову поліцію покладаються дуже важливі функції. Залежно від підходу це може бути все перелічене аж до публічного обвинувачення, що є конституційною функцією прокуратури.

Наразі функціонал та чисельність Військової служби правопорядку (ВСП), яка виступає гібридною моделлю військової поліції, є дуже обмеженими. Колись повноцінний орган дізнання, сьогодні це «спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил України, призначене для забезпечення правопорядку і військової дисципліни серед військовослужбовців Збройних Сил України».

Якщо проаналізувати повноваження ВСП в контексті системи притягнення до адміністративної або кримінальної відповідальності, то виявиться, що чимало повноважень ВСП лежить «на межі» із повноваженнями органу досудового розслідування.

Наприклад, право «12) виконувати в установленому законом порядку і в межах своєї компетенції доручення слідчого, прокурора, ухвали суду та постанов суддів». При цьому, КПК не містить жодних вказівок на участь ВСП у кримінальному провадженні, встановлюючи, що «Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого».

Тобто ВСП, як і будь який інший орган державної влади, мав би керуватися законними вимогами та процесуальним рішеннями слідчого, але вказівка на виконання доручень слідчого підводить ВСП ближче до статусу квазі-органу досудового розслідування.

І ось це «на межі» є небезпечним. ВСП (чи орган, що виконуватиме функції військової поліції) повинен бути чітко включеним в систему відповідних процесів (як сукупності процедурних норм): 1) охорони публічного порядку; 2) притягнення до адміністративної відповідальності; 3) притягнення до кримінальної відповідальності.

І в межах кожного з цих процесів цей орган повинен мати чіткий статус, функції та повноваження. Це особливо важливо з огляду на повноваження, пов’язані з обмеженням конституційних прав та свобод. Вони такому органу безумовно потрібні, але вони мають бути узгоджені із аналогічними повноваженнями інших правоохоронних органів та відповідати стандартам захисту прав людини, визначеними в тому числі практикою ЄСПЧ.

Тут є і конституційний нюанс. Триває дискусія щодо положень статті 17 Основного Закону про те, що «Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності».

На мій погляд, ця норма не забороняє створення умовно «органу, що складається з військовослужбовців, і виконує визначені законом правоохоронні функції», і який протидіятиме злочинності як суб’єкт оперативно-розшукової діяльності (ОРД) та/чи орган досудового розслідування в межах законодавства про ОРД чи кримінального процесуального кодексу. Конституційна пересторога стосується випадків, коли силові потужності ЗС чи інших військових формувань у великому масштабі використовуються для масового порушення прав людини. Прикладом є позиція Верховної Ради стосовно подій зими 2013-2014 років, викладена у Постанові від 20 лютого 2014 року. Парламент якраз із посиланням на статтю 17 Конституції постановив, серед іншого, «Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим та воєнізованим формуванням негайно припинити та не допускати надалі застосування сили. Заборонити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту».

Підсумовуючи думку про важливість та терміновість належного врегулювання статусу та повноважень органу, що виконуватиме функції військової поліції (ВП), підкреслю такі моменти:

1) Створення чіткого правового поля щодо відносин всередині військової організації дозволить в першу чергу забезпечити права військовослужбовців та їх правовий захист і – як наслідок – сприятиме належному виконанню ними своїх функцій;

2) Наявність у співробітників умовної «військової поліції» статусу військовослужбовців не є обов’язковою умовою їх ефективності, але з огляду на військову субкультуру, на мій погляд, сприятиме ефективності виконання ними завдань та функцій;

3) Перебування ВП в складі МО чи ЗСУ в будь-якому вигляді ставить два питання: 1) як бути із позицією КСУ №3-р/2018 у справі про «тюремних слідчих» (ієрархічне підпорядкування слідчих органів вищим посадовим особам міністерства не здатне забезпечити дотримання конституційних вимог щодо незалежності офіційного розслідування злочинів); 2) хто буде виконувати ці функції щодо військовослужбовців, що проходять службу за межами ЗСУ (щодо нацгвардійців і далі за списком)?

4) Я не бачу апріорі проблем із наданням умовній ВП статусу суб’єкта ОРД та органу досудового розслідування. Проте, в деталях криється відомо хто, тому позицію щодо не/сприйняття такого кроку можна буде сформувати лише тримаючи в руках законодавчий текст;

5) Державне бюро розслідувань треба терміново розвантажувати шляхом визначення альтернативної підслідності по дрібним військовим злочинам; розташування слідчих та процесуальних керівників по військовим злочинам має «віддзеркалювати» поточне розташування частин та з’єднань;

6) Мірилом успішності реформи військової юстиції буде стала відповідна судова практика, і не обов’язково це має бути практика саме військових судів. Суди загальної юрисдикції цілком здатні впоратися зі справами військових за умови, що судова систем загалом запрацює належним чином.

Погляди, висловені в цьому блозі, є виключно особистими поглядами автора і не обов’язково збігаються з позицією Координатора проектів ОБСЄ в Україні та не є офіційною позицією ОБСЄ.

Довідково: Наразі лише Збройні Сили налічують 204 тисячі військовослужбовців (серед яких 27 тисяч жінок ), і якщо згадати військових зі Служби безпеки (більша частина з 27 тисяч співробітників за законом ), Національної гвардії (загальна чисельність якої 60 тисяч , більшість з яких теж військові), Управління державної охорони (майже 3 тисячі осіб ), Військової служби правопорядку (1,5 відсотка від загальної чисельності ЗСУ – 3750 осіб ), Державної прикордонної служби (45 тисяч осіб ), Державної спеціальної служби транспорту (4600 військовослужбовців ) та інших, то загальна кількість осіб, що перебувають на військовій службі, легко перевищить цифру у триста тисяч.

Якщо нещодавні оцінки населення України у 37 мільйонів відповідають дійсності, то серед нас кожен десятий – військовослужбовець.

Віталій Гацелюк Віталій Гацелюк , Національний менеджер програм з питань правової реформи Координатора проектів ОБСЄ в Україні
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram