Що відбувається з реформою освіти. Розповідає міністр
Реформа має охоплювати всі ланки освіти — зміни лише у вищій школі не дадуть бажаного результату, каже міністр освіти і науки Оксен Лісовий. Інтерес до природничих наук втрачається вже в базовій школі, і саме на них та інженерні спеціальності, конче потрібні економіці, бізнесу й оборонній сфері, сьогодні бракує вступників. А коли в організмі не працює хоча б один орган, людина хворіє. Так відбувається і з освітою.
При цьому Оксен Лісовий відзначив, що на рівні загальної середньої школи вже «закривають певні проблеми», щоб у старшу — профільну — діти заходили краще підготовленими.
Також цього року запустили пілот старшої профільної школи у 30 ліцеях. Вона передбачає вибір профілю — інженерного, технологічного, природничого — з обов’язковою кількістю годин, які можна добрати гуманітарними предметами. З наступного року до реформи долучать 100 шкіл, а з 2027-го її масштабують на всі навчальні заклади, сказав міністр.
Щоправда, це означає (увагу на це звернув співробітник Інституту раку Олександр Довгань), що з 11-річної моделі країна переходить на 12-річну й у 2027-му школи не матимуть випускників, відповідно університети — вступників зі шкіл.
Оксен Лісовий не вбачає в цьому якоїсь трагедії та запевняє, що результат має бути вартий того.
«Що будуть робити університети в цей рік? Навчатимуть студентів другого, третього, четвертого курсів. Забиратимуть на перший курс тих, хто не вступив у перший рік після закінчення школи. Таких достатньо велика кількість сьогодні. Забиратимуть тих, хто навчався в школах за кордоном. Дай боже, до того часу закінчиться війна, будуть ще ветерани. Університетам вистачить роботи і без цих першокурсників.
Вступ зменшиться на 50–60 % (у цей рік. — Ред.). Але це ж не привід зупиняти реформу. Розв’язання тих проблем, які ми маємо сьогодні з якістю загальної середньої освіти, зокрема старшої профільної школи, з профорієнтацією у школі, варті того, щоб, можливо, застосувати певну підтримувальну політику для університетів на цей час», — зазначив міністр.
Далі ця реформована старша школа з профільним навчанням, раціоналізованим поділом на професійну академічну і профтехосвіту (яку теж реформують) логічно вимагає змін на наступному щаблі — у вищій освіті, зазначає Оксен Лісовий. Без цього ні втрати людського капіталу, ні загострення інших криз уникнути не вдасться.
Над якими змінами у вищій освіті працює МОН зараз? Акцент, каже міністр, на трьох аспектах.
Перший — модернізація академічного менеджменту в надії побороти «певні аномалії, якими обросла система — сюди можна віднести "вічних" ректорів, різні корупційні прояви, питання індикативної собівартості».
«Це про конкуренцію ціною. Коли різні університети — від класичного до Національного університету холодильних установок — готують фахівців у сфері міжнародного права, але просто за різні гроші. Відповідно, конкуруючи ціною, вони не дають зростати тим, хто робить це якісно», — окреслив проблему очільник МОН.
Щоб демократизувати адміністрування, міністерство разом з British Council та іншими партнерами, каже Лісовий, розробляють відповідні програми. І вже тисяча академічних менеджерів — зокрема: проректори, декани, завкафедри, молоді спеціалісти тощо — проходить це навчання.
Ще один фокус реформи — оптимізація мережі університетів, тобто скорочення кількості вищих навчальних закладів. Чинна, запевняє міністр, давно не відповідає «ні сьогоднішній, ні завтрашній українській демографії». І всі це наче розуміють, але об’єднання сильних університетів зі слабшими повсякчас викликає шалений спротив і протести.
Третій аспект — запровадження монетизації здобуття освіти за державні кошти.
«Закон 10399, який зараз у парламенті на фінішній прямій, передбачає чотири моделі державної підтримки студентів (національні стипендії — оплата навчання + стипендія — для вступників з найвищими балами (десь 5 %, за даними МОН); державні гранти — часткове або повне фінансування для контрактників (приблизно 20–30 % вступників); держзамовлення з гарантією робочого місця для пріоритетних спеціальностей (25–30 % вступників); гранти для пільгових категорій (ВПО, діти УБД, діти з інвалідністю тощо. — Ред.). Раціоналізується державне замовлення, яке стає дійсно державним замовленням на фахівців, які потрібні будуть ринку через п'ять років», — відзначив міністр.
МОН упроваджує далі індивідуальні освітні траєкторії, над якими працював уже колишній заступник Лісового Михайло Винницький.
«Закон про індивідуальні освітні траєкторії прийняли. Він потребує досить глибокої роботи на рівні міністерства, підзаконних актів і на рівні кожного окремого університету, який формує свою програмну частину. Тобто передбачається вступ на широку галузь, далі ми обираємо профілі, далі самі набираємо елективні курси», — зазначив Оксен Лісовий.
Головне, що треба зрозуміти про реформу всім без винятку, вважає міністр, — освіту постійно потрібно змінювати.
«Переосмислювати, модернізувати, шукати нові підходи, реагувати на зовнішні виклики, ще й прогнозувати нові. У чому сьогодні складність реформ? Ми хочемо змінити систему, яка буде давати продукт для світу, якого ми ще не розуміємо, не бачимо і який не дуже навіть здатні спрогнозувати», — переконаний міністр.
Зауваження до чинної системи освіти
60 % учасників міжнародних олімпіад (це математики, хіміки, computer science) не вступили до українських університетів, обравши навчання за кордоном, і тільки 40 % залишились в Україні. Талановита молодь виїздить за кордон, бідкається президент Київської школи економіки Тимофій Милованов. І це аргумент, на його думку, щоб не захищати нинішню систему освіти.
Проблема в тому, вважає колишній міністр економіки, що радянська влада виховала в українцях погану рису — чекати, доки хтось прийде й усе вирішить. І держава підтримує ці очікування, хоча виправдати їх не може. Це почасти стосується і реформи освіти, у якій люди, котрі ухвалюють рішення, роками не пристають на кардинальні зміни, обираючи якийсь варіант посередині. Як-от, наприклад, з об’єднанням університетів.
«Ніхто не наважився закрити слабкі університети, тому в нас гівно з освітою і люди їдуть. Зрештою, ми йдемо на посередній такий компроміс, намагаємося об'єднати університети, навіть не закриваючи ті, які варто закрити. І все одно отримуємо протести, усе одно отримуємо пушбек, усе одно демонізуємо людей, які намагаються щось змінити», — відзначив Милованов.
При цьому приватні університети, на кшталт KSE, підкреслює Милованов, які міняють систему зсередини, не отримують ні державного фінансування, ні часто приватного, бо перевага ВНЗ з державною формою власності. І це ще один вагомий мінус, вважає він.
«Мені неприємно й образливо, коли члени журі, яке виділяє гроші, у тому числі державні або приватні, де бере участь Київська школа економіки, кажуть: "Треба підтримати державні ВНЗ". Мене це фундаментально ображає, тому що це порушує Конституцію України і показує неадекватність ментальності певних людей. Але ще більше ображає, коли це роблять підприємці і люди з бізнесу, а не чиновники. Коли кажуть, що треба ж підтримати когось не на основі того, що ми будуємо найкраще, а на основі права власності, стосунків чи чогось іншого. Завтра ми дрони будемо купувати державні чи тому, що треба підтримати якесь конкретне підприємство?» — заявив він.
На думку Милованова, під час війни витрачати час на очікування якихось рішень від когось — супернепродуктивна історія. Його рецепт для змін простий — припинити плакати, знайти свою місію і діяти. Кожен повинен максимально робити те, що може зробити саме він.
«На стан сучасної освіти ще можна було б закривати очі, киваючи на радянську спадщину, якби в нас не було війни. Сьогодні зміни в освіті й науці — це питання нашого виживання. Без фундаментальної науки не буде сучасної зброї. Китайські дрони, що ми скручуємо, — це не зброя майбутнього. Ми нічого не зможемо протиставити ворогу, який нікуди не подінеться, якщо ми не перетворимося на Ізраїль. Чому маленький Ізраїль не боїться? Тому що має технології, власне виробництво зброї. Я вже не кажу про все інше», — заявив бізнесмен, голова наглядової ради інвестиційної компанії EFI Group Ігор Ліскі.
На його думку, освітня реформа має враховувати економічну стратегію держави, її бачення того, де ми хочемо бути через 20 років.
«Я дуже хотів би, щоб була сформована рада з залученням великого бізнесу, яка визначила б, на чому ми фокусуватимемося в майбутньому, бо ми не зможемо будувати все. Щоб були сформовані чіткі завдання — зводити електростанції, атомні електростанції, літаки, не знаю, швидку залізницю, склозаводи тощо. Аби був план розвитку на 20–30 років. І вже від цих цілей відштовхуватися в тому, які фахівці нам потрібні.
Конкретно йти до того, які університети нам потрібні, яка наука нам потрібна, які фахівці. Використовувати наш маленький ресурс на ці точки зростання. Будувати принаймні три-чотири-п'ять вдалих університетів з рольовою моделлю. Там, де будуть випускники, які вже знатимуть, де вони працюватимуть», — зауважив бізнесмен.
Зараз же, на думку Ліскі, підстави для об’єднання університетів — через «поганого» ректора чи брак фінансування — не є достатньо обґрунтованими. Бо так можна закрити й справді потрібні навчальні заклади. Також, за його словами, є питання до ефективності фінансових витрат на реформу освіти. Чи справді МОН раціонально витрачає ті невеликі гроші, які виділяє держава на освіту, просто скорочуючи мережу ВНЗ?
Скорочення університетів не було самоціллю, відповів бізнесмену колишній заступник міністра освіти Михайло Винницький, який у МОН працював саме над реформуванням вищої школи.
«За останні два з половиною роки було приєднано 12 університетів. Це означає, що ми фактично закрили 12 слабеньких університетів. Скорочення університетів — це не про скорочення як самоціль, це укрупнення, — заявив Винницький. — І хочу подякувати депутатам, на жаль, не присутнім тут (на дискусійній панелі. — Ред.), які своїми вимогами звільнити мене чітко сказали, що укрупнення і взагалі зміна мережі не на часі. Оксен і команда лишилися, але головна вимога була «без Винницького». Це факт. І Оксен це може підтвердити».
Також, констатував колишній представник МОН, провалився експеримент з наглядовими радами в університетах, які мали б обирати ректорів ВНЗ. Це стосується, за його словами, і КАІ, і Запоріжжя, і Івано-Франківська.
«Питання не в тому, як призначають ректорів. Питання в тому, які компетентності менеджерів цих університетів», — зазначив Винницький.
Апелюючи до аналогії Ігоря Ліскі про Ізраїль, він підкреслив, що університети в Ізраїлі є державними і саме освіта стала драйвером розвитку країни.
«Вони не запитували себе в 60-х роках, кого ми готуємо, ким ми будемо, якою буде наша економіка. У них була дуже проста відповідь: освічені люди збудують краще, ніж будь-які маги чи візіонери, чи ті, що складають прогнози», — зазначив Винницький.
Загалом ексзаступник міністра освіти закликав усіх припинити вважати українську освіту поганою.
«У нас хороша освіта. Через нашу освіту ми зупиняємо орду. Саме ті люди, які вчилися в цих "жахливих" радянських і пострадянських школах і університетах, сьогодні своїми інноваціями, вибачте, "уступорили" весь світ. Ніхто від нас цього не чекав. Звідки ці люди взялися? Не від американців, не з Марса, а з нашої системи освіти. Західні партнери, чесно кажучи, від нас у шоці. У нас офігенні університети. Різні типи закладів зараз у нас формують. Деякі будуть більш дослідницькими, деякі будуть готувати до ринку праці — і це окей. Але це не означає, що система погана», — стверджує Михайло Винницький.
«Часто чути, чому в нас немає Гарварду чи Кембриджу. Але скажіть, будь ласка, шановні політики, ректори і присутні бізнесмени, хто готовий спрямувати половину державного бюджету на вищу освіту й науку на три-п'ять наукових центрів? Не на переміщення, не на міфічне збереження нібито унікального кримського чи донецького, луганського чи тепер уже херсонського і миколаївського закладів. Не на підвищення зарплат для всіх 120 000 викладачів, які в системі. А на три-п'ять наукових університетських центрів. Хто готовий? І що буде з тими 160 тисячами вступників, які не є переможцями олімпіад і не здобули 200 балів на НМТ, але все ж хотіли б отримати вищу освіту, і нам вони треба з вищою освітою».
Чому вища освіта — це не про ринок праці
«Є дуже поганий тренд, який поширюється Україною: мовляв, у нас забагато людей з вищою освітою, треба готувати простих робітників. Але вища освіта — це взагалі не про ринок праці. Вища освіта — це про людський розвиток. Про ринок праці — це skill. Skill і education. Так от, education мають дати університети.
І це дуже добре, що наша молодь хоче отримувати цю вищу освіту. Скільки я не намагалася проаналізувати елементарні речі: рівень безробіття за різними рівнями освіти; рівень зайнятості за різними рівнями освіти; рівень доходів за різними рівнями освіти — не треба мені казати, що можна стати мільярдером, не маючи вищої освіти. Хтось, може, і стане, але доходи переважно прямо пропорційні рівню освіти, зайнятість прямо пропорційна рівню освіти, безробіття зворотно пропорційне рівню освіти. Це статистика, і вона доволі об'єктивна», — каже директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Елла Лібанова.
Але великі університети повинні стати центрами освіти, науки і формування нової української ідентичності, на її думку, ще й для того, аби українці могли протистояти Росії і в інформаційній війні. Щоб нарешті припинилися хитання між Радянським Союзом, Європою, «тому що там краще жити», і Росією, «бо там порядок».
«Інколи мені страшно читати інформацію в соціальних мережах. Не всі здатні зрозуміти, як відокремити правду від брехні», — зауважила Лібанова.
Освіта, зазначив міністр Оксен Лісовий, — єдине, що може усунути певні ментальні деформації, які виникли в нас як суспільства, що пережило кілька глибинних травм.
«Зняття із себе відповідальності й перенесення її на владу, яка забрала свого часу в цього ініціативного народу право на прийняття рішень, право на свободу, причому забрала жорстоко — з хвилями репресій, з фізичним винищенням еліт, видавлюванням їх в еміграцію, вивезенням у Сибір, що наклало на нас певні моделі поведінки, які, на жаль, не локалізуються на рівні одного покоління, а передаються з покоління в покоління, — заявив Оксен Лісовий. — Вилікувати цю історію і повернутися до нормального природного стану, високого рівня відповідальності за своє життя, яке було завжди притаманне українцям настільки, що ми навіть свою вертикаль влади постійно намагалися якось розхитати і зруйнувати, коли вона тільки зароджувалась, можна лише освітою. Тому в освіті потрібне лідерство. У цьому моя особиста мотивація прийти сюди з іншої сфери».
Університет дає перш за все світоглядну базу, яка ґрунтується на цінностях, а потім на неї нанизуються інструменти: навички, знання, інші хардові й софтові речі, каже Оксен Лісовий.
«Розберімо, що таке патріотизм? І як він повинен сформуватися в школі. Як нам навчити людину бути патріотом? Ніяк. Не можна навчити людину бути патріотом. Патріотизм — це наслідок трьох зосереджених дій педагога і середовища, в якому зростає людина.
Перше — формування ціннісних орієнтирів. Друге — формування ідентичності, яка формується в основному в гуманітарних науках, але зашити це можна наскрізно в усі дисципліни, включно з фізикою і математикою. І третє — громадянські компетенції. Де я? Вкорінення моє? Куди я хочу йти? Яким способом і якими інструментами я досягну своєї мети?
І от коли ти все це сформував у дитині, дав їй впевненість у тому, що вона вміє управляти своїми матеріальними і нематеріальними активами: культурою, територією, мовою; знає, як вона впливає на менеджмент цієї корпорації, яка називається Україна; знає, куди йти, розуміє, що свобода — це важливий аспект її особистої ефективності, що гідність — це дуже важливий складник для комфортного життя, коли мене ніхто не принижує і я, відповідно, нікого не принижую, коли довіра — це дуже важливий аспект взаємодії між людьми, — оце ціннісні орієнтири.
Отоді виникає патріотизм як наслідок сформованих цих трьох векторів», — вважає міністр і наголошує, що необхідно підтримувати й гуманітарну науку, а не виключно прикладну.
Доктор філософських наук, професор Університету Лойола Мерімаунт у Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США), богослов Кирило Говорун навів приклад травмованих війною країн, які пропри це змогли зробити якісний ривок в освіті.
«Я мав особистий досвід викладання в Боготі у Колумбії і в Сантьяго в Чилі. Колумбія взагалі близька нам за низкою параметрів. Коли я був у Медельїнському університеті, вразила виставка малюнків доби громадянської війни, де були показані звірства ФАРК — угруповання повстанців. І це фактично про наші дитячі малюнки, коли діти малюють, як росіяни окуповують Україну. Сюжетні лінії, стилістика ті самі. Було таке враженні, ніби я дивлюся на український дитячий малюнок. І при цьому цей університет розвинувся до найкращих зразків, став одним із кращих у Колумбії, — зазначив Кирило Говорун. — У Чилі я викладав у Папському університеті. Це приватний католицький понтифікальний університет. Він вважається найкращим у Південній Америці взагалі. І от я побачив, з одного боку, травмоване суспільство, яке ще нещодавно було в злиднях через громадянську війну, з іншого — як вони змогли цю травму перетворити на суттєвий ривок в освіті».
Звісно, підкреслює професор, це не стосується всіх університетів, але демонструє, що шлях до розвитку освіти є й за найважчих умов.
Він навів ще один приклад — Демократичної Республіки Конго, однієї з найменш розвинених країн Африки.
«Там узагалі небезпечно на вулицю виходити. І при цьому там чудові університети, просто разюча відмінність від того, що відбувається на вулицях. Наприклад, Національний університет у Кіншасі (столиця Конго. — Ред.) чи навіть кращі за нього Протестантський і Католицький університети.
І це теж приклад того, що країна, де до цього часу йде громадянська війна, яка травмована колоніальним звірством короля Леопольда II, якого я часто порівнюю з Путіним, тому що Леопольд II теж казав, що він проти колоніалізму, проти рабства, а сам створив найгіршу систему колоніалізму на початку XX століття. І, власне, в Африці про Путіна я розповідаю те саме. Попри це все, це дуже позитивний приклад того, як освіта може рухати суспільство вперед», — зазначив Кирило Говорун.
Що мала б враховувати реформа освіти
На думку професора Кирила Говоруна, освітню систему в Україні слід перетворити на систему освіти цілісної людини. Йдеться про те, щоб студент мав можливість не просто спеціалізуватися на чомусь, а й вивчати широкий спектр дисциплін.
«Щоб, наприклад, уникнути синдрому Путіна. У чому проблема Путіна? Він навчався на юрфаці Ленінградського університету. Але очевидно, що в нього завжди був інтерес до історії. Оскільки в нього все ж таки спеціалізація була вузька — юридична, він не міг реалізувати себе як історик. І зміг тільки тоді, коли в нього з'явилося трошки більше часу, коли став диктатором. Але став він істориком-аматором з відповідними наслідками.
Якби Путін навчався в єзуїтському університеті (просто для прикладу, це стосується багатьох інших університетів), він мав би можливість обирати не лише юриспруденцію, а й історію, богослов'я. Не те богослов'я, яке йому проповідує Кирило, у нього було б своє критичне ставлення до богослов'я. Тоді вже "русскім міром" не обдуриш.
Коли є можливість вибору, як це роблять у Liberal Arts College, людина не стає апріорі ідеальною або уникає тих сценаріїв, за якими почав розвиватися Путін. Але можливість такого сценарію мінімізується. Мені здається, для нас, для України, дуже важливо мати можливість отакого формування студента — з правом вибору не лише спеціалізації, а й різних дисциплін. Тоді, можливо, не було б і Путіна», — каже Кирило Говорун.
Крім того, він акцентував на важливості гуманітарного компонента в освіті, який виступатиме тією основою, що склеюватиме суспільство, академічну, університетську спільноти, адже майже в усіх університетах США викладають філософію чи релігієзнавство.
«Зараз учені почали розуміти, як давні римляни будували свої будівлі без цементу: Колізей, акведуки тощо. Річ у тім, що для цеглин вони використовували спеціальний розчин з вкрапленням крейди, і коли потрапляє волога, ця крейда реструктуризується всередині розчину і дозволяє тримати, попри зміну структури, всі навантаження, які бере на себе ця споруда. Без будь-яких технологій цей розчин скріплює оці всі елементи. От я за те, щоб гуманітарна освіта, елементи гуманітарного знання були такою сполукою для українського суспільства», — висловив думку Говорун.
Президент KSE Тимофій Милованов вважає, що принаймні частина проблем вищої освіти точно має вирішення. Наприклад, «вічних» ректорів, котрі стали на кшталт богів у своїх ВНЗ, можна обмежити в термінах.
«Історія говорить про те, що гарні люди йдуть самі, погані — ні. Поганих треба обмежувати», — зауважив Милованов.
Слабкі університети, додає він, треба закривати, а не приєднувати. Так само, як Нацбанк закрив слабкі банки через біль у 14–16 роках, «у результаті у нас була макроекономічна стабільність під час повномасштабного вторгнення».
Гарний приклад об’єднання університетів, на думку президента КШЕ, продемонстрував уряд Ангели Меркель у Німеччині у 2004–2005 роках у контексті реформи ринку праці.
«Меркель потрібно було змінити рівень безробіття, рівень конкурентоспроможності людей. Ситуація була така, що, наприклад, у моїй галузі, в економіці, в Німеччині були лише два гідні університети. Решта гнили. За 12 років Меркель змогла довести кількість департаментів до світового рівня тільки в моїй галузі до 12. Це безпрецедентно.
Це було зроблено об'єднанням, але не об'єднанням від імені Меркель, а створенням міжуніверситетських кластерів, де університети самі (ті, які хотіли об'єднуватися) придумували спільні наукові й освітні ініціативи, проєкти, подавали відповідному міністерству, але рішення щодо них приймали міжнародні наукові ради, в більшості з діаспори науковців-американців», — розповів Милованов.
Міністерство освіти Німеччини, за його словами, не мало жодного впливу на те, кого з ким об’єднувати. Мотивацією було фінансування — тих, хто не долучався до об’єднання в кластери, урізали в коштах на 20–30 %.
«І це спрацювало. За 10 років ушестеро зросла кількість гідних департаментів у моїй галузі. Оцінка була безкоштовна. Її проводив Дірк Бергман, лідер у моїй галузі, діаспорянин, німець, який працює в Єлі, він як рецензент вирішував, давати гроші Кельнському університету чи Карлсруе.
Я погоджуюсь, що це все складно. Але суть у тому, що уряд Меркель виконував тільки дизайн політики принципів і контроль реалізації, але сам не ухвалював рішень усередині», — підкреслив Милованов.
Українські ж університети, зрештою, мають дорости до такого рівня, вважає ексміністр економіки, щоб випускати юнікорнів — «рідкісних, диких і унікальних людей, які мають експертність у двох-трьох галузях і є гарними менеджерами й лідерами». Це, переконаний очільник KSE, критична умова для існування українців як нації.
«Що відбувається в Україні? Люди досягають рівня експертності в чомусь, дехто доходить до рівня адміністративності, дай боже, якщо їм пощастило стати експертами у двох галузях. Але такого майже немає. І майже ніхто не має експертності у трьох-чотирьох галузях. А це нормальний досвід реального менеджменту з проблемами, з боротьбою і лідерством, щоб вести за собою людей.
Тобто генетичний матеріал, з якого ми будуємо людей, той самий, а на виході "воронка" набагато менша, ніж у деяких інших спільнотах. Якщо ми говоримо про виживання нації, можна рахувати не в кількості душ, а в кількості людей, які пройдуть через цю освітньо-науково-бізнесову "воронку". Тому університети мають перетворитися на фабрики юнікорнів», — зауважив Милованов.
І для цього буде достатньо десяти університетів, вважає він, не 400.
Окремою гілкою дискусії стало залучення бізнесу до освітньої галузі.
Бізнесмен Ігор Ліскі вважає, що виробництво і освіту потрібно зблизити настільки, щоб бізнес не просто забезпечував окремі стипендії, а й виступав реальним замовником для галузі.
«Я хочу розуміти, як можу впливати на те, щоб випускники приносили користь мені як підприємцю, тому що я головний замовник. Державі важко стати замовником, хіба що в якихось вузьких речах, але глобально вона ще не доросла до таких високих матерій, щоб бачити майбутнє. Я, наприклад, у бізнесі планую розвиток мінімум на 12–15 років. Деякі проєкти тільки будують сім років. І відбиватися будуть 15 років. Дуже часто держава не планує навіть на п’ять — частіше «до виборів», «перевиборів», «хоча б квартал протриматися».
Поки підприємець або приватний сектор не побачить себе реальним замовником, не побачить, що освіта працює на його користь, що це дасть йому реальну можливість довгостроково інвестувати в якісь галузі, щоб вони були інноваційними, цієї кооперації не буде», — зауважив Ігор Ліскі.
Народний депутат від «Слуги народу», член освітнього комітету ВР Роман Грищук вважає, що таке зближення уже відбувається. Відтак, нагадав він, низка бізнесменів долучилася до керування державними університетами в контексті реформи корпоративного управління. Наприклад, колишній президент компанії «Київстар» очолив наглядову раду Національного авіаційного університету, співвласник і керівний партнер групи компаній HD-group (Хлібодар) Борис Шестопалов — Запорізького національного. Хоча Михайло Винницький, який курував цей напрям у МОН, як ми зазначали вище, вважає цей експеримент провальним.
Крім того, відзначає нардеп, співвласник і президент групи компаній MTI Володимир Цой увійшов до наглядової ради НАУ, засновник Octava Defence Олександр Кардаков відкрив DHUB для інженерів і програмістів, а засновник Ajax Systems Олександр Конотопський — лабораторію електроніки в НАУ.
Міністр освіти і науки Оксен Лісовий при цьому додав, що університети вже можуть залучати представників бізнесу на елективний курс без обтяження їх наукою чи якоюсь роботою на кафедрі.
Ректорка Харківського національного університету ім. Каразіна Тетяна Кагановська вважає, що бізнесу, аби отримати бажаних фахівців, треба приходити не на старші курси і в магістратуру, а йти разом з університетами до шкіл.
«Якщо ми сьогодні подивимося на вступ на природничі спеціальності, наприклад, на хімію в університеті Каразіна, де одна з найсильніших наукових шкіл, — 13 студентів. І це перемога, ми працювали не один рік... Цього року до нас вступили 20 студентів на фізико-технічний факультет. І це удвічі більше, ніж минулого року. Тому звертаюся до бізнесу: якщо хочете думати про майбутнє, треба починати зі школи», — відзначила Кагановська.
Ректор Київського національного університету ім. Шевченка Володимир Бугров принагідно навів приклад кооперації вишу з комерційною компанією. Цього року в КНУ на факультеті в ІВТ відкрили бакалаврську міждисциплінарну програму з хімії, на яку набрали 10 студентів на контрактній основі і за їхнє навчання повністю сплачує Biopharma Plasma.
Та при цьому Бугров погоджується з Тетяною Кагановською, що заохочувати дітей до прикладних наук треба якнайраніше.
«У складі університету (КНУ. — Ред.) є фізико-математичний ліцей, де 320 учнів, 50 — переможці всеукраїнських олімпіад:21 з фізики, 15 з математики, хімія, астрономія, IT тощо. На всю мою рідну Тернопільську область — 10, тут на одну школу 50», — зазначив ректор.
Що з українською наукою
«Я пропрацювала в Національній академії наук 30 років, — розповідає ректорка Академії «Добробут» Нана Войтенко. — Коли я прийшла туди 30 років тому, десь 50 % працівників, 50 % лабораторій працювали на дуже якісному світовому рівні, видавали якісний фундаментальний продукт, який виражався перш за все в якісних публікаціях у міжнародних журналах.
Зараз, дай боже, якщо в тому інституті, де я працювала, є 10 % науковців. Реально працюють три лабораторії. Усі решта ходять на роботу, не ходять — нічого від того не змінюється. Навіть якщо весь інститут не буде ходити на роботу, нічого не зміниться. І це ще найкраща ситуація, бо це Національна академія наук. А є Академія педнаук, є Академія меднаук. Коли я була членом наукового комітету і приймала звіти, хочу вам сказати, що в тих академіях наук науки було нуль. У ковід Академія педнаук дала нам якісь нові методики викладання онлайн? Ні, все провалено. Так само і в Академії меднаук. У нас зараз 29 програм підготовки лікарів у країні, жодна не працює хоча б близько до тих стандартів, які є в Європі або в Америці. Ми досі викладаємо в медичних школах, як 100 років тому».
На думку Михайла Винницького, наука сьогодні відбувається якраз в університетах, а не через академії наук.
«Тверде паливо для ракет розробляють в університетах. Евакуаційні дрони виробляють в університетах. Розробляють, виробляють. Кібербезпека, системи наведення без GPS, РЕБи, плати ініціалізації вибуху для мінування і дронів — це не відбувається в академії наук, це відбувається в університетах, переважно державних. І це добре», — зазначив він.
На думку міністра Оксена Лісового, від академії наук не можна вимагати результат, попередньо не інвестувавши в нього. А інвестувати наразі змоги немає. На всі наукові академії держава виділяє 11 млрд гривень, наголошує міністр. У відсотку ВВП це критично мало, якщо порівнювати з іншими країнами колишнього радянського табору. Однак МОН на цьому етапі намагається для початку змінити застарілу систему адміністрування.
«Що ми робимо? Ми розмикаємо систему, яка оцінює сама себе. І та деградація, про яку ми говоримо, відбувалась у тому числі через управлінську модель. Через те, що немає зовнішнього фактору контролю, зовнішніх критеріїв оцінювання.
Той інструмент, який ми завели сьогодні — державної атестації, він про те, кому ж давати гроші. Ми рік попрацювали над моделлю, рік — над самою державною атестацією. Випили з вас (академічної спільноти. — Ред.) усю кров. І що ми маємо? Ми маємо три мільярди на наступний рік. І на кожен наступний рік, на п'ять років до наступної атестації. Три мільярди гривень. Цього року вам дали тільки чотири мільйони. Подивимося, що формульний розподіл дасть наступного», — розповів міністр.
Таке фінансування він називає цільовим — «у результат і ефективність». Оскільки гроші мають отримати безпосередньо пропорційно відділ / лабораторія і науковець, які дали результат.
«Формула, критеріальні складники, за якими оцінюємо, затверджена Кабміном. Експертний складник — 20 %, решта — критеріальність, жорсткі речі. Цими лінійками важко міряти гуманітарну, соціальну або фундаментально-природничу науку. Але, однак, є хардовий складник: скільки грошей грантових залучено, скільки є публікацій і в яких квартилях (категорія наукових журналів. — Ред.) — це кількісні речі, яких не обдуриш. Прозорі правила на столі, і всі бачать, куди треба прагнути для того, щоб отримувати більше грошей», — пояснив Лісовий.
За результатами атестації, відзначає він, 43 % інституцій отримали категорію А і більше коштів; категорія Б отримує додаткові кошти, але менші. Третя категорія залишається без додаткових грошей і мусить подумати, як покращити результати й уникнути ліквідації. Четверта категорія не атестована з відповідними наслідками.
На думку президента KSE Тимофія Милованова, проблема Академії наук у тому, що вона захоплена адміністраторами, які за хабарі розпоряджаються нерухомістю академії замість того, щоб займатися наукою. І від таких людей НАНУ треба звільняти.
Дивіться також відеоверсію дискусії: