Гроші для кращих
Є таке популярне питання, звідусіль його чути, чи є наука в Україні. Тобто в суспільній думці все дуже погано.
Наука в Україна точно є. Питання в тому, що вона останні десятиліття, якщо не весь період незалежності, віддалялась, скажімо так, і від суспільства, і від розуміння її владою.
З одного боку, в нас переважає хибна думка, що наука — це виключно нові технології, смартфон або якісь інші речі, які можна помацати. З іншого, наука в розвинених країнах тісно пов'язана з економікою, понад це економіка спонукає її до розвитку. Там є багато технологічних компаній, які потребують нових рішень, і вони часто виступають таким драйвером. У нас економіка більше зосереджувалася на сировинній і ресурсній складовій, але і це фактично зараз майже знищила Росія. Тому Україна змушена шукати шляхи до створення нової економіки.
Якщо ми говоримо про створення нової економіки, то це, безумовно, економіка високої доданої вартості. І наука дійсно могла би стати основною для неї. Зараз, наприклад, розвивається військовий сектор — оборонка, miltech, ІТ-сектор, які теж потребують досліджень, як прикладних, так і фундаментальних, оскільки ці речі абсолютно пов'язані, і одне без іншого неможливе.
І раптом виявляється, що наука потрібна.
Я вважаю, що в науки нині з’явився шанс стати не просто статтею витрат у державному бюджеті, на яку вона перетворилась, хоч і невеличких, але ідейно витрат.
Звучить трохи так, ніби провина за це лежить на науці.
Зрозуміло, що не наука винна. Вона завжди відповідає знов же на певні запити або від економіки, або від держави, або від суспільства. Цих запитів ставало все менше, відповідно і наука перетворювалась часто на якусь таку річ в собі. І коли, наприклад, мене зараз у різних кабінетах питають, що таке наука, чи є вона взагалі, і які результати, я завжди кажу: покажіть мені, будь ласка, хоч один інструмент, яким держава поставила науці певну задачу, щоб та її могла виконати, ну або ні. Таких механізмів і прецедентів, на жаль, не було.
Натомість було перманентне зменшення фінансування.
Пік максимального фінансування припав, мені здається, на середину 2000-х. Це був 1 % ВВП. І після цього ми деградували, за останніми даними, до 0,33 %, з яких з держбюджету йде лише 0,17 %. Це при тому, що в середньому по країнах Європи це два і більше відсотки, і Євросоюз ставить за мету до 2030-го досягти середнього показника на рівні 3 %. Тому очевидно, що тут є ця проблема.
Мабуть, варто пояснити, що на практиці це означає, що грошей по-хорошому ледь вистачає на зарплати. Але ж крім цього є витрати на електрику, опалення, обладнання. Тому науковці змушені працювати на неповну ставку. А тут ще додався фактор повномасштабної війни.
У минулому році ми збільшили фінансування наукової сфери майже на 20 % у порівнянні з 2023-м. А в цьому ще на 6 % (загальний бюджет на науку в 2025 році склав трохи більше 14 млрд. грн.). Але чи це може дати ефект? Навряд чи. Бо насправді мінімально необхідним для виживання наукової сфери в будь-якій країні є фінансування обсягом в 1 % від ВВП. Поки ми цього не досягнемо, то подальший її розвиток під великим питанням.
Бачила в стратегічному плані діяльності МОН, що цей рівень ви плануєте досягти до 2027 року. Наскільки це реалістично?
Фактично нам треба зрости втричі. І ми хочемо, щоб це було реалістично. Принаймні зі свого боку ми намагаємось робити максимум для цього. Буквально всі наші кроки в трансформації сфери направлені на це.
Про які саме кроки йдеться?
Насамперед треба пояснити, що в усьому світі є два види фінансування науки: базове і конкурсне. Зараз ми намагаємось підвищити базу. Візьмемо, наприклад, наш великий проєкт по атестації, аудиту наукових установ і університетів у частині науки. За її результатами буде запроваджено додаткове формульне фінансування кращих інституцій. Тобто результати впливатимуть на обсяг грошей, які вони отримають. І в цьому році перші 150 млн. грн. через формулу розподілять між кращими науковими установами двох напрямків — аграрних і суспільних наук. У цьому ж році завершимо атестацію і по інших напрямках — інженерному, природничому, гуманітарному і біологічному. Трохи згодом займемось безпековим, бо там своя специфіка. В бюджеті на наступний рік ми хочемо закласти на цей інструмент додатково 1 млрд. грн.
Як визначаєте найсильніших, за якими критеріями?
Безумовно, це завжди перше питання. Я відповідаю, що відсутність будь-яких критеріїв — це набагато гірше, ніж наявність, скажімо так, недосконалих критеріїв. Коли в нас існує система фінансування, яке залежить від розмірів інституту, як я кажу, або умовно від кількості “ліжок”, як це було колись в лікарнях, і зовсім не залежить від результатів, то найбільше, що можна отримати, то це поправку на коефіцієнт інфляції. Що в принципі відбувалося багато років.
Тож ми вивчили досвід Британії, Німеччини, Польщі, як вони оцінюють свої наукові установи та університети. Наприклад, у Британії існує спеціальна агенція, яка займається цим вже більше 40 років. Деякі елементи ми взяли звідти. Скажімо, так зване оцінювання впливів досліджень на економіку, суспільство, обороноздатність. Це коли ти показуєш не лише кількісні показники роботи, а коли реально описуєш, яка саме теорія, технологія, розробка, методика лікування, чи, наприклад, нормативна база була створена, де її використали чи впровадили і який саме ефект від цього отримали. Кожна установа описує впливи за десятьма напрямками, а експерти оцінюють цю історію.
Те саме відбувається в Британії, вони взагалі не оцінюють установи за кількісними параметрами, використовуючи виключно експертну думку. Ми до такого повного переходу ще не готові. Бо інститут репутації експертів у нас поки не працює так, як би того хотілося. Тим паче, що був такий досвід з минулою методикою атестації, коли на кінцевому етапі експерт міг сказати: “Оцей інститут класний. — Чому? — Бо я його добре знаю”. Це призводило до того, що майже 87% наукових установ в Україні були вищої категорії, тобто світового рівня, якщо почитати документи, що напевно не дуже відповідало дійсності. Тому інша частина нової методики все ж про кількісні параметри. В ній є 37 різних показників, які оцінюватимуть. Це і публікації, і патенти, і залучене фінансування від бізнесу, гранти міжнародні та національних конкурсів та багато інших.
Що важливо для міністерства, і для мене особисто, щоб ці додаткові кошти дійшли до конкретної лабораторії і конкретного дослідника.
Як це забезпечити?
По-перше, у нас атестація хоч і називається наукових установ, проте, коли установи або університети подають дані, вони йдуть у розрізі конкретних кафедр, лабораторій або відділів. І умовно кажучи, якщо за результатами атестації якийсь інститут отримав найвищу категорію “А”, то в системі ми бачитимемо вклад кожного підрозділу в цей показник. І ми закладаємо вимогу, що розподіл коштів всередині установи повинен включати цей внесок у загальний результат. Для мене принципово, щоб все це вплинуло на рівень заробітної плати кожного наукового працівника цього кращого відділу. Тобто ще раз. Наша задача — збільшити базову зарплату, тому це фінансування і називається базовим. Це важливо розуміти.
На який час закріплюватиметься цей статус-кво?
На п’ять років.
Нічого собі.
А інакше це виходить перманентний процес атестації, в цьому неможливо жити ні науковим установам, ні міністерству.
Загалом, коли ми говоримо про наслідки атестації, то вони будуть не тільки у вигляді додаткового фінансування для найсильніших, але й у вигляді посилення спроможностей установ, їх укрупнення. Фахівці кажуть, що 150 університетів державної форми власності для України в нинішніх умовах і демографії — це забагато. А скільки в нас наукових установ? 370 плюс. Десь працює 7 людей, десь 15, а десь 115.
Зараз ви натякаєте на оптимізацію і наукової мережі?
Головне — ми взагалі не говоримо про скорочення науковців. За кількістю науковців на тисячу населення Україна в Європі посідає останню сходинку, на жаль. І тому вчених ми маємо оберігати і
примножувати. Але ці вчені повинні працювати в інституціях, які б надавали їм можливості для розвитку. Навряд чи це можна сказати про установу, в якій працює п’ять людей.
До прикладу, в підпорядкуванні міністерства станом на 2023 рік було 10 наукових установ. Дуже різні — це і Миколаївська астрономічна обсерваторія, і Інститут українознавства, і Інститут іоносфери тощо. Виходило, що міністерство мало бути спеціалістом в усіх цих напрямках, ставити їм якісь задачі, контролювати. Силами 30 людей, які насамперед зайняті формуванням державної політики, це робити просто неможливо. Тому ми пішли шляхом реорганізації цих установ. Водночас давали їм право вибору, чи приєднуватися до академії наук чи до університетів. Миколаївська обсерваторія, приміром, обрала об'єднання в кластер з Головною астрономічною обсерваторією. Це логічно, вони можуть підсилювати одне одного. Інститут українознавства приєднався до КНУ ім. Тараса Шевченка. Але ми, що принципово, повністю зберігаємо фінансування, штат, майно і структурний підрозділ.
У методиці атестації прописано так, що рішення про реорганізацію приймає засновник. У нас будуть результати, і Національна академія наук, галузеві академії, інші засновники вирішуватимуть, яким чином це можна зробити. Ключова задача, щоб для вчених установи, яку реорганізуватимуть, зросли можливості в реалізації ефективних досліджень, залученні фінансування, доступу до кращої матеріально-технічної бази тощо. Я переконаний, що, на жаль, дуже зрідка невелика установа на п’ять людей може бути ефективною. І ми як країна теж не можемо собі дозволити тримати вчених в таких установах, які не дають умов для розвитку.
Конкурсне фінансування
Ми говорили про те, що крім базового фінансування є ще конкурсне.
І цей механізм теж треба нарощувати.
Науковці, з якими спілкувалась, кажуть, що створення Національного фонду досліджень (фінансує на конкурсній основі проривні, насамперед, фундаментальні дослідження) було тим ковтком свіжого повітря, якого дуже не вистачало. Але досвід показав, що наше законодавство не пристосоване під такі фонди.
Фонд працює з 2019 року і це дійсно додаткові можливості, збільшені зарплати, і той рівень, який вже більш-менш схожий на підтримку справжньої науки і досліджень.
З іншого боку, абсолютно правильно, фонд створений на нормативній базі, яка є, якщо не найскладнішою в цій сфері, то одна з таких суперскладних. Чому так? Батьки цієї ідеї намагались його зробити максимально схожим на, те, що працює в західній культурі з незалежними органами управління — науковою радою, виконавчим та іншими органами. Наглядову функцію покладено на Науковий комітет Національної ради з питань розвитку науки і технологій, а, наприклад, щоб обрати його членів потрібен працюючий Ідентифікаційний комітет і так далі. Аби цим всім керувати, в окремих питаннях має регулярно збиратись Національна рада з питань науки і технологій під головуванням прем'єр-міністра. Задизайновано красиво і, напевне, правильно, але в українських реаліях, це не завжди може правильно і оперативно працювати. Ба більше, діяльність фонду зарегульована кількома окремими постановами, які описують процедури конкурсних відборів тощо. Тому складностей дійсно багато.
Наведу простий приклад. Раніше за формальними ознаками в окремих конкурсах фонду могли відхилити до 42 % проєктів. Скажімо, були якісь там три слова не дописані в довідці, і все — проєкт не проходить далі. Я категоричний противник такого підходу. Бо вважаю, що в цих 42 % можуть бути дуже класні проєкти з раціональним зерном. Тому ми вносимо зміни в законодавство, щоб у фонду була законна можливість, а саме п'ять днів на те, щоб повернути учасникам пакет документів на доопрацювання. Чи інший наприклад — неможливість використовувати непрямі витрати на розвиток організацій-виконавців. Таких нюансів дуже і дуже багато.
Тож, щоб це якось впорядкувати, в минулому році ми зібрали робочу групу з представників установ, які найчастіше перемагали в конкурсах, і напрацювали документ майже на 40 сторінок з дерегуляції і збільшення спроможностей НФДУ. У лютому вже подали перші документи для спрощення окремих формальних підходів, які обмежували роботу фонду. В цьому році маємо вийти на вирішення переважної більшості тих питань.
Інша проблема — такий фонд один.
Мабуть, вона одна з головних у конкурсному фінансуванні. Я прихильник того, що в Україні необхідно мати щонайменше два фонди. Але тут ми натикаємось, по-перше, на всю ту ж проблему браку фінансів, а по-друге, на проблему сприйняття. Будь-яка урядова організація сприймається як додаткова витрата на якихось чиновників, які паразитують на тілі людей, науковців тощо. Можливо ми прийдемо до того, як це працює в тій же Польщі, де один фонд більше підтримує фундаментальні дослідження, а інший — прикладні розробки, або як у США, де функціонує декілька фондів різного спрямування.
А поки?
Другим таким фондом фактично виступає Міністерство освіти і науки. У нас є бюджет на проведення загальнодержавних конкурсів. І в минулому році ми спробували кардинально змінити підхід до окремих з
них. Здебільшого, як відбувається. Науковці приходять зі своїми ідеями, з-поміж яких обираються найсильніші. Але інколи ініціатива має йти від держави. Приміром, є конкурс державного замовлення на
науково-технічну продукцію. Його проводили і раніше, проте насправді ніякого державного замовлення там не було. Цього ж разу ми визначили конкретні тематики і технічні завдання для вирішення тих чи
інших проблем. Ми взяли в цей експеримент 10 ключових міністерств — Мінстратегпром, Мінцифру, МОЗ, Міненерго, Міндовкілля, Мінагро, які і сформували ці тематики та вихідні ТЗ. А науковці приходили зі
своїми ідеями, як їх розв'язати. І от що цікаво, це, до речі, до першого питання, чи є в Україні наука, на всі ці задачі, а їх було 25, надійшло десь по 3, десь по 5, а десь по 10 пропозицій від
різних інституцій і університетів. Тобто це означає, що наука в Україні жива, вона готова розв'язувати задачі, але треба, щоб був запит. От в цьому конкурсі ми зробили його вперше.
А яка сума фінансування?
Важливо, що ми її збільшили і на один проєкт, розрахований на два роки, — це 10 млн. грн. Зрозуміло, це не якась космічна сума для європейського чи американського дослідника, але для української науки вона достатньо велика. Тут можна закласти витрати на обладнання, матеріали, реактиви, і що важливо, ми вперше дали можливість формувати збільшену зарплату — плюс-мінус 30 тис. грн. на місяць. Угоди вже підписані і проєкти в процесі виконання. Ще одна відмінність у тому, що до кожного проєкту прив'язаний куратор з міністерства-ініціатора розробки, який фактично і відповідає разом з вченими за те, щоб цей результат потім мав шанс на прикладне впровадження і масштабування.
Також ми традиційно фінансуємо і університетські дослідницькі команди. І до цього конкурсу теж змінили підходи. По-перше, прибрали з вимог так звану наукометрику, тобто кількісні показники, які, фактично, викривляли саму ідею наукових досліджень. Це ж не секрет, що наукове дослідження повинно бути більше про результат, а потім вже про форму — звання, ступені, індекси Гірша, цитування і все інше. Понад це ми зробили форму подачі заявки майже ідентичною до форми конкурсу “Горизонт-Європа”. Це для того, щоб наші науковці тренувались готувати заявки на складніші і потужніші конкурси. І цей університетський науковий конкурс найбільший в Україні. Щорічно на нього надходить до 750 заявок.
А який вихлоп на виході?
Десь 19 % проєктів отримують фінансування. Воно порівняно невелике — 1 млн. грн. на рік, протягом трьох років. І фактично це історія знов же про наші обмежені фінансові можливості загалом. Але, тим не менш, конкуренція тут шалена.
Це, мабуть, не дивно. Наскільки я розумію, науковці, які працюють в університетах, але не викладають, не мають базового фінансування. І їхня доля повністю залежить від конкурсного фінансування. А конкурс можна і не виграти. Є кейс, який зараз активно обговорюють, астрономічного інституту ХНУ ім. В. Н. Каразіна, що власне опинився в цій ситуації.
З 2023-го ми докладаємо значних зусиль для збільшення базового фінансування закладів вищої освіти по науці. Воно зросло в 6 разів: якщо в 2022-му йшлося про 22 млн. грн., то в 2024-му і 2025 році — це 118 млн. грн. Але абсолютні цифри точно недостатні. В цьому році Каразінський університет по базовому фінансуванню за природничим напрямом отримав 9,5 млн. грн. За словами керівництва університету, частина цих коштів пішла і на інститут. Інше вже неодноразово коментував: не можна ставити все на один надконкурентний конкурс, де success rate — 19 %. Тому з 24 поданих проєктів університет отримав 4 переможці.
Що з цим робити? Шукати внутрішні резерви в базовому фінансуванні, активніше подаватись на інші державні і міжнародні конкурси. Ми взяли на себе точковий пошук підтримки у міжнародних партнерів саме для цього напряму, отримали відповідний запит від університету. Що ще? Боротись за збільшені бюджети в Мінфіні, зокрема і через нову атестацію для належного базового фінансування, яке дозволить гасити такі ситуації і забезпечити сталість розвитку.
Очікування і реальність
“Де ваші розробки?” — ще одне популярне питання. І хоча наука виходить далеко за межі цього, науковцям, з одного боку, доводиться шукати практичне виправдання своїй роботі, зрозуміле суспільству. З іншого, дивно вимагати від людини в лабораторії чогось, що готове до масового виробництва. Все ж тут є, умовно кажучи, зони відповідальності. І хтось ті результати досліджень, дослідні зразки має підхопити і довести до конвеєра. А з цим у нас так само хронічні проблеми.
Сто відсотків це не є функцією дослідників, науковців. Очевидно, що в Україні з цим проблема, якій не один рік. І в принципі вона з'явилася після того, як почала занепадати так звана галузева наука і галузеві інститути, які фактично були тою зв'язуючою ланкою між виробництвом і науково-дослідними інститутами. Таких інститутів були сотні в Україні. Зараз вже немає такої економіки з великими виробництвами, які потребують окремих галузевих інститутів. І на моє переконання, треба в цьому посилювати спроможності існуючих наукових установ та університетів.
Як, якщо базового фінансування не вистачає?
Тому ми і говоримо про атестацію. Вона якраз про те, щоб виявити такі спроможні інституції. І держава повинна їх додатково підтримувати. В них мають бути окремі структури, які допомагають вченим. Бо науковець не має займатися всім на світі, включно із закупівлею обладнання. Я свого часу працював у Сумському державному університеті. Ми пропагували ідею наукових розробок під ключ, але для цього мали окремі структурні підрозділи, які були цією ланкою між лабораторією і замовником. У нас був патентний відділ, юридична та планово-фінансова підтримка, був окремий відділ закупівель для потреб досліджень, був і досвід приєднання до нас галузевого інституту. Університет і зараз успішний у впровадженні наукових розробок на замовлення.
Також хочемо створити так звану Агенцію прикладних досліджень. Це структура, де працюватимуть 10-15 спеціалістів з різних галузей, зокрема оборонки, медицини, інженерії. В їх задачі входитиме пошук запитів від бізнесу, і тих команд науковців, які можуть їх реалізувати. Умовно кажучи, основна мета цієї агенції – звести реальний сектор економіки і дослідницьку сферу між собою. Це буде і окрема цифрова платформа. Таку колись вже створювали, називалась «Наука і бізнес», але вона так і не запрацювала. Саме через те, що її треба супроводжувати людськими руками і мізками.
Тобто туди ніхто сам по собі не приходив?
Абсолютно. Ми вже розробили нормативний акт, який, сподіваюсь, скоро затвердить уряд, щоб розпочати діяльність. Бо цієї ланки не вистачає. Очевидно, що цю роботу не зможе зробити фонд і не зможе зробити міністерство, бо тут своїх задач вистачає. Але навіть до мене особисто звертаються, як науковці за підказками, так і, наприклад, різні бізнеси і закордонні кампанії. Навіть CERN звертався нещодавно з цікавою задачею — їм потрібні були певні елементи для датчиків для нового експерименту. І ми знайшли в Україні, хто може це реалізувати. Але такі речі точно дуже складно робити через посаду заступника міністра. І агенція повинна стати прообразом центрів трансферу технології, які мають запрацювати в потужних університетах і наукових установах.
Заманити в науку
Науковиця Юлія Безвершенко, яка нині працює в Національній академії наук США, нещодавно в інтерв’ю УП казала про те, що одна з найбільших проблем — це відсутність зрозумілої кар’єрної траєкторії для людей, які отримують науковий ступінь в Україні. Як за таких умов, як ви кажете, примножувати науковців, залучати молодь?
Знову повертаємось до питання фінансування. Очевидно, що молодь, молоді вчені — це один з пріоритетів, який повинен бути в державі, не тільки в міністерстві, а і в стратегії кожної наукової установи, кожного університету. Ми в міністерстві 30% всього фінансування, яке отримуємо, направляємо на підтримку молодих вчених через відповідний конкурс проєктів на три роки. Там success rate високий і майже кожен другий проєкт отримує фінансування.
Це одна історія. Інша пов’язана із запуском «Національної системи дослідників», де ми хочемо акумулювати інформацію про наших науковців. Зрештою це дозволить запровадити індивідуальну підтримку для них. Адже може так статися, що вчений працює в інституції, яка є не дуже конкурентною і яка фактично не отримає цього додаткового базового фінансування після атестації. Але науковець сам по собі може бути дійсно успішним. У цій системі так само має бути виокремлений блок молодих вчених, щоб надавати їм додаткову підтримку. У нас є державні іменні стипендії для переможців конкурсу Героїв Небесної Сотні, стипендії Президента та уряду для молодих вчених. Але зараз їх отримують десятки, максимум сотні людей. А маємо вийти на тисячі.
Загалом якщо взяти 2017-2021 роки, то за цей період кількість молодих вчених в Академії наук зменшилась на 40%. І треба думати, як талановитого магістра перетягнути в науку, щоб він не пішов, приміром, в ІТ. З січня цього року напрям аспірантури (крім вступу та навчального процесу), в тому що стосується атестації кадрів, розподілу місць, захистів — це моя відповідальність. Напрям дуже важливий і давно потребує змін. Тож в планах на друге півріччя у нас початок реалізації експериментального проєкту — так званої проєктної аспірантури.
Що це означає?
Зараз всі аспіранти фінансуються плюс-мінус однаково. Це стипендія у розмірі 7 тис. грн., плюс закладаються кошти на курси, які читають у перші два роки, — англійська мова, методологія досліджень тощо. Але, зрозуміло, що така стипендія не конкурентна, а в спеціальностях, де є експеримент, які потребують обладнання, реактивів, матеріалів, коштів на відрядження на конференції, всі ці витрати держава не покриває. І від цього особливо страждають природничі науки. Ба більше, зараз і керівник не зацікавлений в тому, щоб готувати аспіранта і відповідати за якість його підготовки, оскільки прибрали доплати за це. І ми теж займаємося тим, щоб їх повернули.
Так от, проектна аспірантура передбачає наступне. Це буде окремий великий дослідницький проєкт, розрахований на 3-4 роки, де є науковий керівник чи співкерівники і 2-3 аспіранта, в результаті якого мають провести дослідження, і на виході повинен бути вже реальний дослідницький результат, оформлений у вигляді дисертацій. Всі матеріали, необхідне обладнання, оплата праці керівника, конкурентна заробітна плата (стипендія) для цих аспірантів — все це фінансово забезпечуватиметься. Експеримент буде направлений насамперед на природничі галузі, в яких зацікавлена держава.
Зараз ми вивчаємо міжнародний досвід і працюємо з донорами. Ви вже згадували Юлію Безвершенко. При Національній Академії наук США створений окремий приватний фонд для підтримки української науки і у них є ідея також спрямувати частину коштів саме під українську проєктну аспірантуру.
Ви згадали, що в зоні вашої відповідальності буде зокрема захист. Тому я не можу не спитати про проблему академічної недоброчесності, яка, мабуть, вже набила оскому, але разом з тим і зрушень в боротьбі з цим не видно.
Це тема на пару годин розмови. З одного боку, у нас часто в цьому питанні форма переважає над змістом. Тому є багато людей зі ступенями, які по суті не є дослідниками. З іншого боку, це питання
культури і ментальності. Думаю, ці речі закладаються, на жаль, ще зі школи, коли списування часто сприймається за норму. І тому вирішити цю проблему вже на етапі дорослих людей насправді важко. В
Україні є система боротьби з цим явищем, вона недосконала, і точно не може закрити всі питання. Є комітет з питань етики НАЗЯВО, який може приймати рішення про наявність плагіату чи проводити інші
експертизи питань доброчесності. Але там, я знаю, цим займається аж одна людина. На мою думку, нам треба посилити цей підрозділ агентства, щоб можна було виходити на більшу кількість виявлених
випадків і головне — прийнятих рішень.
Щодо міністерства, то моя принципова позиція в тому, що всі рішення, які до нас приходитимуть з агентства, і які не зупинені судами (такі випадки теж бувають), ми всі приймаємо і позбавляємо ступенів. До речі, на останньому засіданні Атестаційної колегії позбавили ступеня чотирьох людей, що є своєрідним “рекордом” за всю історію існування цього питання.
Інший бік справи — наукові видання “категорії Б”, журнали в яких публікується переважна кількість наукових праць для захисту. Вони не завжди відповідної якості, це якщо дипломатично говорити. Ми розробили новий порядок і хочемо навести тут трохи ладу. Бо існуючий прописаний таким чином, що дуже нескладно стати таким виданням, майже зовсім немає вимог до якості, мало контролю. Відповідно з'являється багато тих, хто за гроші публікують ці статті часто без рецензування або з неналежним рецензуванням, а це шлях до фейкових ступенів і послаблення справжньої науки.
Також ми закрили декілька спецрад з присудження наукового ступеня. І так само, якщо заклад дозволяв собі в своїй діяльності, або його спецради такі недоброчесні системні історії, то це, на мою думку, повинно впливати на надання йому державної підтримки, зокрема у вигляді місць в аспірантуру. Тому працюємо над цим. Я очолив цей напрямок лише з початку року і не все можна зробити одразу.
Це вже буде останнє питання, а як ви загалом оцінюєте рівень довіри між МОН і науковим середовищем?
Очевидно, що він низький. Причин дуже багато. І не всі проблеми асоційовані лише з міністерством, а часом і з самими закладами, з тим, як будує свою роботу ректорат, як працює науково-дослідний інститут. Можна звинувачувати безкінечно державу в тому, що вона низько фінансує науку. Сто відсотків це так. Ми пробуємо щось змінювати, під кожну з реформ додаємо окремі додаткові ресурси, щоб стимулювати успішність, результат. Зосереджуємось на цьому і таким чином прагнемо покращити відношення. Багато проблемних моментів криється в комунікації. От коли ми говоримо, що науку не розуміє суспільство або влада, це в тому числі через те, що ми мало комунікуємо про результати. Наука — це або скандал з дисертаціями, або мале фінансування. Але разом з тим у нас є передові дослідження, які визнані у світі, є розробки, які впроваджуються і працюють. Є успіхи наших вчених на міжнародному рівні. Ми, наприклад, у декілька разів наростили успішність в різних міжнародних конкурсах рівня “Горизонт”. Але в публічному просторі про це майже немає.