Куди б ви не подивилися сьогодні в Харкові, скрізь видно сліди російських бомбардувань. Однак навіть серед руїн цвітуть щойно висаджені клумби. Супермаркети й малий бізнес залишаються демонстративно відчиненими, а прибиральники старанно підмітають бите скло після кожного нового прильоту.
Розташований лише за 20 кілометрів від лінії бойового зіткнення, Харків зараз є найвразливішим українським містом. Щоденні російські бомбардування націлені на центр, житлові квартали й критичну інфраструктуру й мають на меті зробити місто-мільйонник непридатним для життя.
Кожен розуміє, що наступний приліт може бути просто по його будинку, робочому місцю, супермаркету, де щойно купував будматеріали. Масштаб людського горя, кількість убитих і поранених пригнічує — подруга дитинства, колега по роботі, продавчиня із сусіднього магазину можуть стати жертвами відкритого терору, ціль якого — залякати й змусити людей покинути місто.
Почавши відеозапис, я почула позаду раптовий гучний вибух. Інстинктивно побігла вперед, заскочила в підʼїзд найближчого будинку, де вже сховалися декілька чоловіків. Знайшовши місце за двома стінами, ми почали рахувати удари. Після пʼятого тривожно стало всім. Хоча ті, хто живе в Харкові, здається, звикли до всього, але масована ракетна атака в умовах, коли відбити ці ракети немає ані можливості, ані ресурсів ППО, змусила всіх нервово гортати стрічку новин у телефоні.
Один чоловік, Сергій, узявся по черзі обдзвонювати рідних, питав, чи всі в укритті, чи точно надійно заховалися. Постійні повідомлення з каналів, які моніторять пуски й прильоти, безупинно надсилали повідомлення: «Вихід, всі в укриття», «Вибух у Харкові», «Ще вихід». До звуків прильотів додалося тривожне виття машин швидкої допомоги.
Поступово з'явилися новини, які розкрили деталі російської атаки: три ракети влучили в найбільшу в Україні друкарню «Фактор-Друк». Семеро людей загинули на своєму робочому місці. Вони друкували дитячі книжки. П'ятеро жінок і двоє чоловіків — кожен просто робив свою справу. У цій друкарні виготовляли книги для дітей, журнали, шкільні щоденники. Ідентифікувати загиблих вдалося згодом лише за допомогою ДНК-тестів.
Пізніше зʼявилися жахливі фото згарища, спалених книг, рештки тіл у чорних пластикових пакетах. Спалені книги зачепили за живе багатьох. Світові інтелектуали згадали харківський будинок «Слово» і Розстріляне відродження; згадали геноцидну риторику російської пропаганди, яка відразу взялася виправдовувати атаку.
Це не перший напад на поліграфічне підприємство в Харкові. 20 березня внаслідок удару протикорабельною ракетою Х-35 по промисловій зоні Харкова, де розташована друкарня «Гуров і К», загинуло п'ятеро людей. Типографія «Аврора», розташована на поверх нижче, також повністю зруйнована.
Власник «Фактор-Друк» Сергій Політучий каже, що через ракетний обстріл обсяг українського видавничого ринку може скоротитися на 40 %, адже тут щороку друкували близько третини вітчизняних книжок, зокрема й близько 40 % шкільних підручників. Власне випуск останніх опинився під загрозою, що завдає удару по галузі й створює додаткові складнощі шкільній освіті, крім постійних тривог і відключення електроенергії. «Зараз ми намагаємося з'ясувати, що можемо зробити в короткостроковій перспективі, щоб запобігти колапсу книговидавничої галузі», — каже Політучий.
Михайло Хрипак, комерційний директор найбільшої в Україні книжкової друкарні «Юнісофт», також розташованої в Харкові, називає російські атаки на книговидавничу галузь системними. Він вважає, що відновити потужності буде складно. Харків часто називають поліграфічною столицею України. До повномасштабної війни в місті випускали понад 80 % усіх книжок українського виробництва.
Щоб забезпечити сталу роботу і підтримати не тільки підприємство, але й місто, Олександр Попович, директор «Юнісофт», вживає додаткових заходів, що повинні захистити понад 300 співробітників. На території фабрики облаштували укриття, до якого можна добігти за 1,5 хвилини. Попри нещодавні атаки, «Юнісофт» працює і не планує релокації. Крім того, перемістити друкарське обладнання практично неможливо, також це означало б релокацію працівників і їхніх сімей, оскільки фахівців такої спеціальності вкрай складно знайти поза Харковом. Попович каже, що без людей міста також не буде. «Це як зрадити місто», — пояснює він. Директор упевнений, що люди, які залишаються працювати тут, справжні герої. «Юнісофт» щомісяця виготовляє більш ніж мільйон книжкової продукції, 10 % якої везуть на експорт до країн Європи.
Окрім спроб захопити територію, російські війська також намагаються знищити українську мову, культуру й літературу. Бомбардування видавництв і спалення книжок спрямовані на знищення україномовної книги, інтелектуального життя та й взагалі життя в місті.
Напад на «Фактор-Друк» стався за тиждень до Книжкового Арсеналу — найбільшого книжкового фестивалю в Україні, декотрі книги видали спеціально для презентації на ньому. Юлія Орлова, співвласниця видавництва Vivat, навела список книг, знищених у палітурному цеху, — там 10 книжок для дорослих і 12 для дітей. 10 книжок залишаються у статусі «Немає інформації».
Письменник Валерій Пузік з гіркотою написав: «Моя книжка “Мисливці за щастям” згоріла у Харкові». Тираж книги також лежав у палітурному цеху, і тепер автор змушений відкласти презентацію на невизначений термін.
Утім що більше зусиль Росія докладає, то запекліший опір вона зустрічає. Григорій Щербань з Харківського Медіа Хабу, який на власній автівці допомагає евакуювати людей з Вовчанська й навколишніх сіл, зазначає, що 95 % тих, кого саджають в евакуаційні буси і хто залишає свої домівки серед пожеж і вибухів, розмовляють українською мовою — нескорений протест проти насильницьких спроб Росії нав'язати свою культуру й мову як інструменти підкорення.
Щоденні атаки на місто означають, що Росія прагне знелюдити Харків. Коли закриваються підприємства, друкарні, великі супермаркети, жити стає набагато важче. Росіяни поєднують бомбардування з інформаційним впливом. Чутки про загрозу оточення й евакуації ширяться в соціальних мережах, їх підживлює російська дезінформація. Хоча масової евакуації поки що немає, напруга і стрес від постійних обстрілів даються взнаки і змушують харків’ян ухвалювати складні рішення: поїхати і знову стати переселенцем чи залишитися вдома і ризикувати життям.
Кожен вирішує це складне питання — залишатися чи виїжджати — індивідуально. Одні готові виїхати, якщо розпочнуться артилерійські обстріли, які Харків уже відчув на початку війни, інші планують залишатися, якщо не виникне прямої загрози окупації.
Хоч загроза постійна, харків'яни знаходять способи підтримувати нормальне життя й моральний дух. Організовують театральні вистави в підвалах й укриттях, готуються до останнього дзвоника в підземній школі, проводять літературні читання та щорічний Kharkiv Music Fest — «концерт між вибухами».
Незважаючи на всю відвагу та незламність, гуманітарна криза наростає і вимагає термінової міжнародної уваги. Харкову знову загрожує смертельна небезпека російського вторгнення, і він відчайдушно потребує посилення протиповітряної оборони й дозволу використовувати західну зброю, щоб запобігти перетворенню на ще одне українське місто-руїну.