“Працівники ФСБ у цивільному одязі з пістолетами та раціями ловили й допитували дітей”
Віта пригадує, яким страшним і гнітючим було життя під окупацією:
“Ми прокинулись, а вони вже тут. Місто зупинилося. Нам ніби вимкнули світло. Обстановка була дуже важкою. Ми виходили на ринок, а вони ходили по троє з автоматами між нами. Колони по сто одиниць техніки їздили центральними вулицями. У парку працівники ФСБ у цивільному одязі з пістолетами та раціями підслуховували розмови людей, ловили й допитували дітей. Бачити росіян не хотілося. Психологічно було нестерпно. Орки питали, де на вулиці туалети, бо не вірили, що в нас у кожному домі є унітази. Вони шукали бані в Куп'янську, бо в них на п'ять домів – одна баня. Росіяни повідбирали наші будинки, щоб пожити в людських умовах. І вони прийшли розповідати, як нам жити? Ми звикли до цивілізації, а вони дикі люди. Виявилось, що в нас була Європа, а в них – кам’яний вік”.
Жінка каже, що лише влітку окупанти отаборились у Куп’янську. І відразу взялися за пропаганду: розвісили 460 російських прапорів на кожному стовпі, купу білбордів із гаслами. Відібрали бюст Леніна в дідуся, який збирав пам’ятники радянських часів, і шанобливо поставили на блокпості на червону оксамитову ганчірку. У місцевих жителів це викликало сміх.
“А загалом у росіян справи тут були прекрасні. Вони вже гауляйтера свого поставили, відправили вчителів на стажування в Росію, запровадили обіг російських грошей, перевезли свої родини сюди. Еленерівці на блокпостах були злющі, бо їх змусили воювати за окупантів і не платили зарплати. Вони на нас виливали свою злість. Але їм дуже сподобався Куп’янськ. Вони захоплювали наші будинки та відбирали машини, – розповідає Віта. – Шукали бійців АТО. У серпні викрали дуже багато людей. Бабусі почули, про що людина говорила біля під'їзду, доповіли росіянам – і людина зникла. Катівня була в поліцейському відділку. Там люди з ОРДЛО та працівники ФСБ забивали проукраїнських людей. Нашого сусіда – учасника АТО – 15 днів дуже сильно били. Стоматолога, який не приховував патріотичної позиції, також забрали і протримали в катівні добу. Він казав, що ні секунди не було тиші: постійно кричали люди”.
За словами Віти, під окупацією місцеві розмовляли пошепки і намагалися не потрапляти на очі російським солдатам. Але не всі.
“Ми з чоловіком виходили тільки в парк подихати повітрям, бо в мене син працює в державному органі, а брат служить у ЗСУ. Важко було приховувати проукраїнський настрій. Більшість людей у Куп’янську не хотіли російської влади. Вони залишалися довго, бо не хотіли кидати своє житло. Ми мріяли, що зранку прокинемось, а окупантів не буде. Пристосуванцям було легше. Їм все одно, яка влада, головне, щоб їх не чіпали. Проросійський настрій був у стареньких бабусь – вони з російськими прапорами ходили та чекали, коли їм платитимуть дві пенсії. Ми не спілкувалися з любителями “руского міру”, оскільки боялися, що можуть здати наші ж сусіди. А 80% молоді проукраїнська. Дуже багато людей з дітьми виїхало на початку окупації в Європу через Росію. Водночас мені було шкода пенсіонерів, яких діти залишили стежити за домівками. Ці бабусі ходили по ринку й просили шматочок м'яса, бо зовсім не мали грошей. Наші не могли прорватися з гуманітаркою, а росіяни їм нічого не давали”, – згадує жінка.
Куп’янське підпілля
За словами місцевої жительки, національний спротив у місті теж був неабиякий: люди з підпілля писали на паркані біля стадіону щоночі послання росіянам у відомому напрямку. Ворог щодня патріотичне гасло стирав. Жителі зранку виходили і перевіряли, чи є напис. Міркували так: якщо є, отже, росіянам не вдалося поневолити Куп’янськ.
“А ще біля м'ясокомбінату був їхній блокпост, а за ним – бетонний паркан з величезним написом: “Путін – йди нах*й!” Ці слова три місяці були за їхніми спинами, а вони не помічали. Ми з них сміялись. Уже під окупацією на міськвиконкомі висів український прапор півтора місяця, а на медучилищі – три місяці. Потім зірвали. Змусили на стадіоні перефарбувати тренажери з жовто-синього на темно-синій колір. Жовто-блакитна символіка страшна для них, як для чорта – ладан, – розповідає Віта. – Наша знайома працювала в аптеці та зумисне розмовляла з росіянами українською мовою. Вони нічого не казали, бо старалися з місцевими жити дружно, доки не потрапиш до них у катівню”.
“Мер зустрів короваєм росіян, а потім на підвал потрапив”
Людей забирали просто з вулиці і змушували тягати мішки, фарбувати мости, працювати на залізниці. Вони знущались і з колаборантів: за пів року окупації ті побачили свою зарплату лише на папері.
Жінка згадує, що колишній поліцейський погодився на співробітництво з росіянами і шив на співгромадян кримінальні справи, а потім російські солдати посадили його на підвал і сильно побили.
“Наш мер-зрадник Геннадій Мацегора зустрів росіян короваєм. Вони в нього вдома гостювали весь час. Потім був цирк: він на російську камеру казав, що СБУ забрала його дочку. Ми знали, що вона в Польщі. А згодом він забрав мийні засоби з російської гуманітарки і реалізовував їх через магазин. Росіяни посадили мера на підвал і назвали корупціонером. Подальша його доля нам невідома”, – розповідає місцева жителька.
“Навіть води не давайте, дайте українське телебачення”
Віта зізнається, що за пів року окупації без мобільного зв’язку, інтернету та українського телебачення вона почала втрачати віру в те, що українські оборонці звільнять Куп’янськ.
“Якось мені вдалося зателефонувати брату-військовому ЗСУ й почути: “Чекайте нас, рідненькі, ми прийдемо”. Ми надіялись тільки на те, що нас звільнять, і принципово не дивились росТБ. У серпні терпіння закінчилось – ми поїхали з Куп’янська. Інформаційна війна важлива. Коли приходять наші, навіть воду не давайте, дайте українське телебачення. Коли ми виїхали з окупації і побачили нашу символіку, то знову повірили у звільнення. Перший тиждень волі – ейфорія. У Дніпрі відчули себе, як удома, хоч Куп’янськ рідний. Сподіваюся, що нам буде куди повернутись – по нашому місту щодня прильоти від росіян”, – каже жінка.
Куп’янськ: обстріли окупантів спричинили гуманітарну катастрофу
Заїжджаємо в Куп’янськ. Бачимо людей, які біля під’їздів готують на вогні їжу. На лавках дуже багато пенсіонерок. Евакуюватися не хочуть і вірять, що скоро сюди повернеться цивілізація, попри те, що зараз ситуація близька до гуманітарної катастрофи. У людей через сильні обстріли та руйнування другий місяць немає світла, води та газопостачання.
Волонтер Олександр Кусайко вже вдруге їде за дорученням сина 80-річної пенсіонерки Олени Вікторівни, щоб евакуювати її до Харкова. Першого разу жінка відмовилася. Ми знаходимо її на лавці під будинком. Волонтер показує відео від сина. Жінка довго й мовчки плаче. Згадує про стару сестру та відмовляється їхати без неї. Потім вигадує ще одну “відстрочку”: просить забрати її днів через десять, коли дочекається одноразової гуманітарної допомоги в розмірі тисячі гривень.
А згодом старенька щиро зізнається, що в Харкові її лякають невідомість і чужі люди.
“Не треба нічого боятися. У Харкові є світло, газ, свіжий хліб, працюють лікарні. Кран відкрив – і вода потекла, а у вас кран відкрив – і вода не тече. Вимикач натис – світло загорілося, а у вас хоч натискай, хоч ні – нічого не вмикається. Треба їхати”, – переконує Олександр.
Жінка просить відвезти її до сестри, щоб разом ухвалити рішення про евакуацію. Волонтери погоджуються. Їдемо центром міста і помічаємо, що центральні вулиці дуже розбиті.
– Вікторівно, може, ви не дивіться?
– Он танк поїхав, – зітхає старенька.
– Але це наш. Жили ви собі, а “брати” війну принесли і наробили горя.
– Сашо, міст цей бідний і слабий. Скільки по ньому техніки пройшло.
– Бачите, він зібрався і вистояв. І ви вистояли у свої 80 років!
“Ми в Куп’янську, як той Прометей, – привозимо їм вогонь життя”
Біля будинку сестри Олени Вікторівни люди просять розповісти насамперед про успіхи ЗСУ на фронті. У них інформаційний голод. Цікавить, чи далеко від їхнього міста відігнали російські окупаційні війська. Волонтери показують карти з успіхами українських оборонців на Харківському напрямку. Їхні голоси бадьорі.
“Якби нам тепло дали! Нам не вистачає тепла”, – зітхає місцева жителька Світлана.
Вона отримує свічки й дуже тішиться.
“Ми в Куп’янську, як той Прометей, – привозимо їм вогонь життя. Основна потреба місцевих – інформація та спілкування. Вони — як сліпі кошенята, які жили в російському світі пропаганди. У перші дні звільнення деякі люди зі мною не балакали, бо не могли говорити українською і боялись: мовляв, відкривши рота і заговоривши російською мовою, вони будуть застрелені нами, закатовані, або ж я їх не нагодую. Ми всі люди, ми всі з України. Дехто не спілкується українською, але не є меншими українцями. Куп’янськ потребує палива для генераторів, бо місто без електрики не може існувати. Електрика – це життя, зв’язок і приготування їжі. Людям потрібні свічки, запальнички, сірники – те, що підтримуватиме життя”, – каже Кусайко.
Водночас у Куп'янську ще є маленькі діти. Семирічні Маргарита й Аня граються та сміються довкола вогнища, на якому їхні батьки готують вечерю.
Світлана розповідає, як вони виживають:
“Ми ходимо по воду до того колодязя кілька кілометрів. А якщо дощ, то радіємо, як діти! Набираємо тут воду й на туалет, і на прання. Просто жмакаємо одяг, віджимаємо й вішаємо. І діти з нами. Життя продовжується… Казали, що Куп'янськ – зрадники, а це не так! Коли зайшли наші солдати, ми плакали, обіймали та цілували їх. Тут є любителі Росії, але основна маса чекала Україну. Окупантів тут було, як мурашок. Вони нас дуже замучили”.
Жінка боїться повернення росіян і плаче. Попри відсутність газу та тепла, вона не хоче евакуюватися, бо має собаку та папугу. Її донька з маленькою дитиною також не їдуть з міста, бо не хочуть кидати матір.
Переважно люди виїжджають з Куп’янська через гуманітарну катастрофу, а не через страх, що росіяни повернуться. Олександр Кусайко запевняє, що людям треба виїжджати, щоб піклуватися про життя своє та власних дітей.
“Техногенна катастрофа – це форс-мажор, бо в багатоповерхівках не можна поставити дров’яну піч чи твердопаливний котел. Краще після зимівлі повернутися. Якщо люди не поїдуть зараз, то в тридцять градусів морозу замерзатимуть. Не факт, що тоді волонтери зможуть урятувати їх. Люди не розуміють, що їх чекає. Евакуація для них – ніби квиток в один бік. Їхнє соціальне становище поступово погіршувалося, а гріє те, що вони у своїх домівках. Велика проблема на державному рівні – недостатня поінформованість цивільних жителів, що їх чекає за різних сценаріїв. Принаймні в харківських гуртожитках годують і не стріляють”, – переконує волонтер.
“Треба фільтрувати, хто потребує допомоги, а хто – ні. Інакше ми отримаємо розбещену країну трутнів”
Водночас Олександр Кусайко зізнається: хоче побачити реальну картину, чи не матимуть наміри допомогти людям негативний ефект.
“Зараз волонтерство схоже мені на перегодовування людини. Чи не робимо ми цим горе для нашої країни? Люди вже не хочуть працювати. Ми розпаскудили ті регіони, які вже не потребують великої допомоги. Люди вже не просять допомоги, а вимагають її в нас. У мене такий волонтерський режим: я зранку випив чашку кави, з’їв протягом дня пару цукерок або шоколадку і ввечері нормально поїв. Люди, яких ми евакуювали, кажуть, що ми маємо їх годувати тричі на день. Потрібна психологічна підтримка людям, щоб вони мали намір працювати, а не ставати трутнями.
Бувало, що ми на звільненій території бачимо відкриту банку червоної ікри, червону рибку і пляшку горілки на столі. Нас зустрічають зі словами: “О! Закусочка приїхала?” Треба фільтрувати, хто потребує допомоги, а хто – ні. Інакше ми отримаємо розбещену країну трутнів. Ми маємо ефективно працювати й робити суперкраїну, брати краще від європейської цивілізації і не втрачати свою працелюбність, бо інакше ми вбиваємо в собі українця, якого так потребує ця країна”, – розмірковує волонтер.
“Тоді ми вивезли 10 осіб. Серед них була 15-річна дівчина з кулею в нозі та шматками російської ракети з РСЗВ”
Волонтери фонду “Жовта допомога” та ГО “Єдина країна – Україна” одними з перших доїхали до звільненого Куп’янська, роздали продукти й дізналися про лихо в лікарні: брак медикаментів і медиків, бо частина покинула місто ще до окупації, а деякі виявилися колаборантами й утекли до Росії. Лікарі відразу попросили вивезти до Харкова важкопоранених, інакше ті не дожили б до ранку.
“Тоді ми вивезли 10 осіб. Серед них була 15-річна дівчина з кулею в нозі та шматками від російської ракети з РСЗВ. Дорога виявилася дуже складною, люди були без знеболювальних. Ми доїхали та передали їх у лікарню. Усі вижили. Далі ми три дні поспіль вивозили людей з лікарні, а потім місцевий перевізник на великих автобусах евакуював людей. Може, наші відео про те, що в Куп’янську багато людей потребують допомоги, і були поштовхом, щоб розгойдати державну машину для їхнього порятунку”, – каже Олександр Кусайко.
Щільні обстріли, замінований цвинтар і поява світла
11 жовтня ми знову потрапили в Куп’янськ. Тиждень тому російський снаряд влучив у лікарню й убив лікаря-анестезіолога, який до останнього залишався в місті та рятував поранених цивільних.
Нарешті пенсіонерка Олена Вікторівна погодилася виїхати до Харкова. Не хотіла без сестри, але та померла два дні тому. У звільненому Куп'янську ховати довелося на городі, бо цвинтар замінували окупанти.
Щодоби там ракетні обстріли, які посилюються вночі. Українські військові припускають, що хтось з місцевих коригує вогонь, бо влучання точні. Захисники впевнені, що росіяни хочуть зруйнувати це місто. Чуємо виходи: окупанти щедро отримують у відповідь.
Попри щільний ворожий вогонь, у Куп’янську вже на кількох вулицях є світло, де-не-де ловить мобільний зв’язок і запрацювало кілька магазинів.
Дітлахи ходять вулицями з великим синьо-жовтим прапором.
