Меми про помиральну яму як самопринизливий гумор
В українському національному менталітеті найсмішнішим є саме найчорніший гумор, пояснює Марина Стародубська. Для нас це спосіб каналізувати фрустрацію і відчуття несправедливості й отримати бодай емоційне задоволення в ситуації, що не видається обнадійливою.
Такий гумор буває агресивним (іронічні й саркастичні слова на адресу інших) чи самопринизливим (те саме, лиш на адресу нас самих). «Меми про помиральну яму — самопринизливий гумор», — пояснює Стародубська.
І тут ще важливий момент. Для 90,7 % українців найважливішою в реалізації їхніх прав є свобода. Рівність і відповідальність на третину менш важливі.
«Ми трактуємо свободу як необмежену агентність діяти, як хочеться, бажано без наслідків», — каже експертка. Але оскільки Україна — країна на пограниччі й на перетині інтересів декількох імперій, виживати тут можна було лише гуртом, через ланцюги довірених людей.
Тому коли йдеться про наші прагнення і ставлення до оточення, проглядаються індивідуалістичні прояви (бо хотіти свободи без рівності й відповідальності не колективістична риса). Тобто доки все йде, як нам хочеться, ми поводимося упевнено, навіть зухвало. Але тільки-но умови й обставини істотно погіршуються і виникає невизначеність, нас хитає в інший бік, часто до всепропальських настроїв, розповідає Марина Стародубська.
Українцям зручніше протиставляти цінності (як безумовні чесноти) й інтереси (як щось меркантильне і часто на компромісі із сумлінням) і пояснювати наявність проблем вчинками радше поганих людей, ніж системними факторами, пояснює фахівчиня: «При цьому засадничо важливо виглядати правильно і робити й говорити те, що на часі. Звідси популярність саме публічних маніфестів, флешмобів чи закликів до людей з оточення щось робити чи ні».
До того ж діапазон поведінки від глорифікації «українці найкращі» до меншовартості «українців треба виправити і вилікувати» притаманний загроженим культурам, якою Україна теж є. Загроженим — тобто з досвідом тривалих і систематичних спроб фізичного і культурного знищення, як-от війни, геноциди, Голокост, Голодомор тощо.
«Тамара Гундорова у книзі "Транзитна культура і постколоніальна травма" описує, як наше суспільство з болісним досвідом колонізаційних впливів має накопичений ресентимент (незадоволення, змішане з ворожістю до чогось. — LB.ua), який ми виплескуємо на тих, хто в моменті сприймаються як чужі, не з нами, проти нас», — розповідає Стародубська.
Така наша травма, зокрема, впливає на потребу шукати свою бульбашку й демонструвати належність до неї — щоб усі бачили, за кого чи проти кого ми: «Однак це не про травму "я маленька людина і нічого не вирішую", а радше про травму "нас історично нищили ворожі системи, що істотно переважали нас за силою і впливом". Наприклад, нам складно погодитися, що ми не погоджуємося, оскільки не знаємо, чого очікувати від людини, яка не з нами на 100 %. Звідси частково схильність до срачів і часто деструктивної критики — бо ми шукаємо в небезпечних ситуаціях спочатку своїх, а лиш потім рішення. Наша історія рясніє випадками, коли українці програвали тому, що не змогли домовитися всередині себе».
Рівень цинізму в суспільстві наразі 61,9 %, а 56,3 % українців вважають, що справедливість не забезпечується, наводить цифри Стародубська. Тож не дивно, що 55,7 % українців переконані, що сильні керівники можуть зробити для країни більше, ніж закони й дискусії, 42,8 % вважають, що їхнє життя залежить від зовнішніх обставин, і лиш 27,4 % — що від них самих.
Ми стаємо як маленькі діти, навіть якщо нам 40
На додачу до цих характеристик є ще й типові механізми психіки. Психотерапевтка й консультант-медіаторка Марія Фабрічева пригадує, як у соцмережах неслися й несуться емоційно заряджені новини, банери, заголовки, вирвані з контексту цитати тощо: «Як психотерапевт, розумію, що це намагання влучити в емоційний стан, щоб викликати певні почуття: страх, огиду, гнів і тривогу. Коли ці почуття підіймаються, у нас збільшується амигдала — зона в мозку, що пригнічує наші здібності».
Зокрема, мислити раціонально. Психотерапевтка пояснює: коли ми в тривозі, відбувається психоемоційна регресія: «Ми стаємо як маленькі діти, навіть якщо нам 40. Нам здається, що ми маленькі, нічого не вирішуємо, треба ховатися, тікати й очікувати, поки дорослі щось порішають».
До того ж багато українців перебуває у стані хронічного стресу. Тривалий стрес шкодить здатності аналізувати. Невиспаність через атаки ракет і дронів теж псує психоемоційний стан. Ми ще й увійшли у 2025 рік на стадії виснаження після важкого й депресивного 2024-го. Тому бути нераціональними в цей час ОК.
Це, пояснює Фабрічева, як посиденьки біля вогнища. Спочатку в колі розповідають веселі історії — ти заряджаєшся сміхом. Потім розповіді переходять до містичних, моторошних — і вже не смішно. Усім.
«За цей феномен відповідають наші дзеркальні нейрони. З одного боку, ми можемо співчувати й підтримувати людину, а з іншого — заряджаємось емоціями від інших людей. І ось ми вже в емоційній пастці. Виснажені, тому що зарядилися певними емоціями — начиталися, заплуталися, тривога і організм починає витрачати ресурс на те, щоб пережити і перетравити всі ці емоції», — пояснює Фабрічева.
Та й бідкання на життя — серед ключових захисних механізмів українців, додає Марина Стародубська: «Ми переконані, що наше життя залежить переважно від зовнішніх обставин, бо саме цей патерн у нас сформувався історично. Ми "боїмося наврочити", "гроші / щастя люблять тишу", "добро треба робити тихо"».
Тому обмінятися думками, як у кого все погано — наш варіант small talk. Але, додає експертка, у випадку з помиральною ямою це не просто бідкання. Заяви чільних людей зі США та їхні можливі наслідки викликали в нас гостре відчуття небезпеки на додачу до щоденної небезпеки від війни.
«А коли в українців провисає безпека, то вмикається конформність — не викликати осуду, падає і без того низька інституційна довіра — "нас зливають", "нас зрадили". Адже 48,4 % українців не задоволені роботою центральної та місцевої влади, а 57,3 % — соціальною несправедливістю в суспільстві», — додає Стародубська.
Найдовіреніший державний інститут для українців — це ЗСУ — 91,5 %, а до решти державних інститутів довіра наднизька й падає з 2022 року, коли було її тимчасове підвищення на хвилі суспільної згуртованості. А оскільки на події в умовному Мюнхені ЗСУ впливають частково, а решта впливу — на «недовірених» державних органах, от і маємо місцями песимістичні настрої, пояснює фахівчиня.
Однак ми культура відносино-орієнтована, для якої публічне емоцінування й гуртування є механізмом порання з надвисоким психологічним навантаженням і загрозами: «Тому якщо ми говоримо, пишемо, навіть конфліктуємо і тицяємо одне одному, що (не) робити, цей механізм працює».
Як психологічно давати собі раду, коли всі соцмережі в депресивних настроях
Марія Фабрічева радить насамперед розділяти. Хтось пише дописи, бо це частина роботи — журналісти, аналітики. Ще частина людей використовує соцмережі, щоб вилити емоції свідомо чи підсвідомо — як «шановний щоденнику». Є ті, хто використовує соцмережі як частину пасивної поведінки. Вони можуть доєднатися до будь-якої групи, можуть навіть писати якісь заклики, лозунги, моралізувати. Але самі щось робити не підуть.
І ще одна група — люди, задача яких у соцмережах теж робоча, але не аналітична. Їхній хліб — розігнати емоції, змішати факти і брехню. Використовуючи певні інструменти пропаганди, ІПСО, вони роблять вихор, коли пересічні громадяни вже погано орієнтуються й не розуміють, де правда, а де брехня.
Тому коли емоційні хвилі в соцмережах на вас впливають, допоможе тільки одне — хоч на якийсь час закрити телефон, ноутбук, соцмережі. Піти попити води, дати собі час. Коли повернеться здатність думати, домовитися зі собою хоча б певний час не повертатися до тих текстів, бо знову піде все по колу. Слід позбутися ефекту «якщо я відійду від компа, то пропущу щось надто важливе».
Дорослі, емоційно зрілі люди розуміють, що потрапили в пастку тимчасової регресії і що потрібне насамперед самозаспокоєння. Доросла реакція в такій ситуації — запитати себе: «Що зі мною відбувається? Що я можу зробити?». Доросла людина знає, що може контролювати тільки себе.