Презентація роботи Протосені збіглася з бурхливими дискусіями про паблік-арт, спровокованими скульптурою «Впевнена» Василя Корчового. Стереотипне сприйняття зобов'язує її бути естетичною та розважальною; а це підважує сучасний паблік-арт. Про це влучно сказав львівський скульптор Володимир Семків (автор пам'ятника героям Небесної сотні в Івано-Франківську) на відкритті своєї виставки «Радість» в Одеському національному художньому музеї: «Я скептично сприймаю українську традицію публічної скульптури, що з 1990-х є рекламною, на кшталт різноманітних персонажів на лавочках… Скульптура, навіть якщо ти проходиш повз і не підіймаєш очей, усе одно впливає на тебе». Поява в Запоріжжі не менш контроверсійного для конвенційного погляду на красу об’єкта є ще однією перемогою над усюдисущим кітчем. Адже витончений мінімалізм і складна оптична складова вимагають від користувача публічного простору певних ментальних зусиль.
“Вихід”: історія
Нагадаємо історію проєкту «Митець і місто: Резиденція», частиною якого стала презентація артоб’єкта Протосені. Резиденція для українських і німецьких художників, які працюють у сфері тривимірного мистецтва, відбулася у квітні-червні 2022 р. в місті Галле-Заале (Східна Німеччина), її організувала ГО «Культпрожектор» разом з німецьким партнером «Dekabristen e.V.», запросивши до співпраці кураторку Катерину Рай. Ідея з’явилася ще до війни і передбачала переосмислення постіндустріальних міст – Галле та Запоріжжя – крізь оптику нових медіа. Але лютневе вторгнення Росії змінило фокус на пошук візій безпечного міста в часи катастроф.
За результатами резиденції представили 7 проєктів, які працювали з темою переосмислення громадських місць в екстремальних умовах через публічне мистецтво. Усі були інтерактивними, демонстрували, що на перетині соціальної згуртованості, мистецтва та технологій подібні об’єкти вимагають від глядачів не просто споглядання, а співучасті.
Одним з них є інсталяція «Вихід»: вона робить драматичну інтервенцію у свідомість, створюючи чуттєвий та емоційний міст між глядачем і конкретним місцем, людиною чи часом. Проєкт транслює меседж про свободу через подолання різноманітних пасток. Віталій Протосеня розробив первісну концепцію ще у 2016-му. «Вона називалася "Портал", — розповідає художник, — була трохи інша за формою, пластикою і концепцією. Уперше я представив її на фестивалі сучасного мистецтва "ГогольFest" у Києві. Зроблена на волонтерських засадах, з недорогих матеріалів. Ідея була така, що наш простір, місто взагалі, з його чіткою структурую, повною гострокутної геометрії, структурує й наше життя, формує своєрідний конформізм. Оці високі стіни, крізь котрі не пройдеш… Напевно, ми були б іншими, зростаючи в лісі або відкритіших просторах, як степ. Мені хотілося реалізувати цю ідею в серйозному матеріалі, у металі, наприклад. Я постійно тримав її в голові. Але після повномасштабного вторгнення стало не до мистецтва. Це здавалося чимось нікчемним. Та резиденція змогла перезапустити її з новою, більш релевантною концепцією. Тож коли запросили до участі, я побачив нагоду доробити свою ідею».
Ідея набула гостроти у зв’язку з жахливими наслідками повномасштабного вторгнення. Тепер автор говорить про неї так: «Промінь світла розчиняє темряву. Стіни намагаються структурувати простір і схопити рух променів сонця. Людина будує форму, щоб підкорити і знищити людину. Інша форма покликана оберігати і не дає пройти за її межі, перетворюючись із прихистку на пастку. Форма не може пройти крізь іншу форму, проте людина не лише матерія, вона – світло, енергія, яка завжди знайде вихід крізь стіни страждань».
Відбутися твору допоміг і запорізький підприємець Кирило Новіков, який працює у сфері металоконструкцій і будівництва. Це його перший досвід виготовлення мистецького об’єкта; каже, що відчуває гордість, адже не схибив у жодній деталі. Його чутливість до побажань автора проявилася й у тому, що глянсову поверхню перетворив на матову, коли художник зрозумів, що об’єкт має поглинати світло, а не випромінювати власне сяяння.
“Вихід”: інтерпретація
Авторський меседж навіює такі референси: форма як втілення образу камери-обскури, коли скерований промінь допомагає створювати точні архітектурні зображення ідеального міста; тортурна камера з фільму «Martyrs» Паскаля Лож’є, де духовна трансгресія набуває найекстремальнішої точки, де страждання відкидаються як пуста оболонка перед силою віри; куб з культових хорорів, де хижі простори поглинають «чужинців», ще сильніше загострюючи вбивчу гру в прихисток-пастку; умовна келія, де зазвичай шукають спокою і бога, а знаходять старі гріхи і нові страждання. Віра у «Вихід» вказує на його можливість.
Іншими словами, чорний ящик, вдаючи безпечне місце, намагається приборкати промінь світла, але той виривається на волю і розчиняє темряву. Можна побачити, як сонячні промені на світанку вимальовують чітку лінію крізь отвір об’єкта. Автор пояснює, як працює локація: сонце сходить у тому районі саме там, куди стріляє цей кут. Коли світило починає рухатися на обрії, завдяки отворам утворюються різні оптичні ефекти. Деяким глядачам це дуже відгукнулося, адже нагадало знамениту фотографію з променем світла на Азовсталі. Так індивідуальний досвід стає частиною спільного наративу.
Парк Енергетиків дає відкритий простір, потрібний для втілення оптичного задуму. За словами директорки проєкту «Митець і місто» Вікторії Верес, це місце запропонував директор департаменту культури і туризму Запорізької міської ради Сергій Білов. Вікторія має надію, що “Вихід” стане першим артоб’єктом у майбутньому парку скульптур, про який вона давно мріяла. «Для мене "Вихід" є особливим поєднанням історії Запоріжжя із сьогоденням, — розповідає Вікторія. — Я виросла тут, на правому березі Дніпра, біля острова Хортиця. Усе своє дитинство я чула, що було тут до того, як радянський industrial спотворив квітучий Запорізький край. Я чула ці дивні історії в художній школі, на заняттях з мистецтвознавства. Наші пращури вважали себе нащадками Сонця, яке їх створило і яке дає життя усьому на землі. Тут все це було – культ поклоніння Сонцю, вищим силам, енергіям, язичницьким божествам... У різні часи – в епоху бронзи чи енеоліту, у скіфський період чи в добу Русі – люди приходили сюди з особливою метою, щоб відчути трансцендентне. Ми живемо зараз у залізній реальності, в часи зброї і війни. Тож залізна скульптура «Вихід» — це ловець променів, це той самий символ діалогу із Сонцем».
Виникають й інші інтерпретації, які працюють через буквальне зчитування форми об’єкта. Наша свідомість настільки деформована війною, що деякі люди, вихоплюючи ключові слова на кшталт «прихисток», вбачають у концепції митця відвертий обман: «Ви видаєте артоб’єкт за укриття, люди під обстрілами побіжать туди ховатися, але він не спроможний захистити їх…» Намагання пояснити, що це метафора, що йдеться про пастки, а не про безпечне місце, відчутного результату не дали.
Цей кейс вчергове ілюструє тезу про амбівалентний вплив мистецтва на травмовану психіку. Нездатність абстрагуватися, звісно, не є провиною, це болісна реакція на пролонговану загрозу життю. На резиденції розмірковували про інноваційний підхід до захисту наших домівок і просторів від зовнішньої агресії – досить утопічно і дещо абстрактно, як виявилось. Реальність додає безжальний контекст: якщо форма може ввести в оману, навіюючи образ захисної споруди, маємо безупинно роз’ясняти про метафори… або утилітарно враховувати захисний компонент.
Це може бути питанням для обговорень, хоча мистецтво все ж не полігон для security експериментів. До речі, ще взимку «Вихід» показали в закритому просторі, в запорізькій галереї Центру молоді. І ті, хто бачив його на виставці через VR-окуляри, були більш підготовленими сприймати концепцію на метафізичному рівні.
“Вихід”: дискусія
Стовідсоткове схвалення публічної скульптури навряд чи можливе, і це нормально. Підтримуючи практику тимчасових паблік-артпроєктів, «Культпрожектор» презентує «Вихід» як інсталяцію тривалістю в один рік. Далі мають відбутися обговорення – щоб локальні спільноти осмислили значення атроб’єкта для міста і конкретної локації, відчули його як органічну/штучну частину урбаністичної тканини і через рік вирішили його долю. Адже public art не тільки про свободу самовираження, а й про відповідальність, про діалог на рівних; і в цьому організатори дотримуються демократичних засад соціально залученого мистецтва. Тим більш, що запеклість дискусій є найкращим піаром для автора твору.
Утім хотілося б, аби дискусії більше стосувалися естетики і доцільності, аніж джерел фінансування. Та на тлі скандалів через сумнівні трати бюджетних коштів (замість спрямувати їх на забезпечення нашої перемоги) до мистецьких ініціатив виникають схожі підозри. Хоч не мають жодної підстави: об’єкт виготовлено й інстальовано цілком за кошти донора – House of Europe, які заклали в проєкт від початку (5300 євро). Планували поставити об’єкт у Галле, де паблік-арт є яскравою частиною міського ландшафту. Та Запоріжжю пощастило: команда за підтримки міста спромоглася зробити це в Україні – а нам сьогодні такі проєкти значно потрібніші в усіх сенсах, і соціальних, і політичних.
Такому вибору посприяв і той факт, що Протосеня – єдиний з резиденції перебуває в Україні, тож особисто брав участь у відкритті свого твору. Тепер місто може пишатися появою сучасного паблік-арту, адже це прорив і справжня перемога українського мистецтва в надважких умовах. Прецедент, що допоможе іншим містам упевненіше артикулювати візії того, якими мають бути наші громадські простори. А дискусійна частина дозволить висловитися всім охочим.
"Вихід": тенденція
Світова тенденція віддавати перевагу нефігуративним скульптурним об’єктам з інтерактивною складовою спонукає поміркувати, що коїться із скульптурою як такою. У сучасному мистецтві тривимірний об’єкт вийшов за межі традиційного сприйняття, і поки ми в Україні осягаємо неконвекційні форми Ксав’єра Моцарта або «Впевненої», мистецтвознавці скеровують дискусію в бік відриву скульптури від архаїчності цих форм, ба більше, від будь-якої впізнаваної форми. Ще 20 років тому ікони паблік-арту на кшталт «Хмарних воріт» Аніша Капура в Чикаго підривали нашу уяву. Зараз вони так само анахронічні, як твори Праксителя (не йдеться про культурну цінність).
Засновники колективу «BREAKFAST» (Andrew Zolty і Mattias Gunneras), який фокусується на кінетичній скульптурі з цифровим управлінням, у стейтменті наголошували: «Мистецькі твори виступають як публічні закладки історії, фіксуючи певний момент суспільства – його культуру, його цінності, його можливості врешті-решт. Чому зараз, коли нові технології визначають майже кожен аспект нашого життя, більшість публічних скульптур усе ще наслідують ХХ століття як у своїй концепції, так і в реалізації? Таке враження, ніби вони поколіннями віддалені від цієї реальності та від тектонічних зсувів, які змінили те, ким ми є. Чи не має публічна скульптура не лише відображати ці зміни в тому, що означає бути близькою до людини, яка живе в розриві між цифровим і фізичним досвідом, але й бути частиною все більш глобального та глибоко взаємопов’язаного суспільства, де наші долі здаються більш переплетеними (а майбутнє нашого виду туманнішим), ніж будь-коли?»
Скульптор з інженерною освітою, теоретик і куратор у сфері системного мистецтва Джек Бернхем ще 1968 року написав книгу «Поза межами сучасної скульптури: вплив науки й техніки на скульптуру цього століття». Він намагався показати, що скульптура – не монолітна догма; значна частина найсучаснішого та найпровокативнішого тривимірного мистецтва дуже мало пов'язана з фігуративною скульптурою минулого; новітні напрямки (кінетичне, світлове, екологічне мистецтво) важко вписуються в категорію скульптури, настільки вони іноді неформатні. Бернхем порушує питання про те, чи фігури з бронзи та мармуру сьогодні символізують «формотворчі амбіції нашої культури». Критик Альберт Ельсен, аналізуючи його книгу, дуже влучно відповів, що в ідеалі – ні, але «Бернхем занадто високо (або занадто рано) оцінив дух нашого часу та нашої культури, яка все ще захоплюється бронзовими та мармуровими фігурами, підтримуючи ляльку Барбі». Нібито знав, що Barbi issue ще далеко не вичерпаний.
Ізольована, дискретна, матеріальна скульптура зі своїм певним місцем може мати історичну та сентиментальну цінність, але не матиме відношення до цінностей майбутніх суспільств. Але, щоб оцінити нову «естетику», ми повинні позбавитися від догм розуміння традиційного мистецтва. Це як коментар Еміля Золя щодо мистецтва Едуарда Мане: щоб оцінити його, треба забути тисячі речей про живопис.
Один з найцікавіших розділів книги Бернхема розповідає про світло як скульптурний засіб: «…тенденція світлового мистецтва полягає в тому, щоб усунути конкретний артоб’єкт і перетворити середовище на світломодулюючу систему, чутливу до реакції організмів, які вторгаються в його присутність». Ця ремарка дуже влучна щодо «Виходу» Протосені. Утім у цьому творі немає повного розриву з традицією, якщо говорити про її авангардний прояв.
Про тяглість у ширшому контексті розповіла кураторка проєкту Катерина Рай: «Кожного ранку підіймаючись в архів Munster Sculpture Project, я проходжу повз фотографію, де зображено Річарда Серра біля об'єкта, який він зробив для Skulptur Ausstellung у Мюнстері 1977 року. Американський художник обрав місце на сучасній Schlossplatz поруч з входом у пішохідний підземний перехід, тоді ще функціональний. Він розмістив два ідентичні об’єкти, виготовлені з листів кортенової сталі завтовшки 6 см, по діагоналі до дороги. Об’єкт нагадує картковий будинок, через нього Серра досліджує певну суперечність між монументальністю та мобільністю. На перший погляд, глядач відчуває скульптуру як нібито двовимірний об’єкт, що складається з поверхонь і ліній. Але якщо наблизитися і пройти крізь нього, структура виявляє свою тривимірність. Саме такий процес сприйняття зацікавив Серра. Під час резиденції в Галле я бачила в пропозиціях багато робіт. Але основною концепцією, яка прийшла мені в голову, виявилося місто як трансформація сенсів, як розуміння безпеки його жителями. Яким могло б завтра стати місто, якщо подивитись на нього з погляду нової людини? Де сьогодні баланс між людським і технологічним? І яким був мій подив, коли я побачила в роботі Віталія Протосені продовження думки Серра про світ, що тримає баланс у деталях, у світлотіні, у площинах, які перетинаються та ніби рухаються в часі. Така техногенність масивної форми та водночас романтичність у світлі, що просочується крізь темряву. В окресленому небі, яке насправді безмежне. У цьому об’єкті можна сховатися, як в укритті, але водночас він абсолютно нефункціональний за задумом. Точніше функція тут не першочергова. Публічний простір робить своє – дарує об’єкту свободу. А публіці – прямий доступ до об’єкта мистецтва. У заяві, відтвореній у каталозі, Серра написав: «Немає встановлених шаблонів чи очікувань щодо обізнаності аудиторії. Спостережений факт і досвід твору не є першочерговою ідеєю його побудови». Дійсно, під час виставки, яка викликала велику критику на місцевому рівні, роботу Серра поступово покрили графіті, які позначали туалет для жінок і туалет для чоловіків. Графіті – перша взаємодія і тоді, далекого 1977-го, у випадку із Серра, і 2023-го з твором «Вихід». Він має жити та буде жити своїм життям і надалі».
Згадаймо, що Skulptur Ausstellung у Мюнстері була ініційована у відповідь на громадський протест, який спалахнув 1970 року навколо незвичного публічного твору мистецтва, встановленого в історично реконструйованому місті. Так народився Skulptur Projekte in Münster (SPM), що проходить раз на 10 років. Перша його ітерація відбулася 1977 року, щоб привернути увагу громадськості до сучасного мистецтва. Те, що спочатку виникло як провокація, з часом перетворило Мюнстер на одне з найвідоміших місць сучасної скульптури у світі. За ці роки місто придбало понад 35 подібних об’єктів.
SPM настільки підвищив привабливість і дохід Мюнстера, що влада захотіла проводити його кожні п’ять років, але куратори відмовилися: «Уповільнений 10-річний інтервал – найкращий спосіб дослідити зміни в скульптурних підходах, також пов’язаних із суспільством». Тобто завдяки великому проміжку часу роботи мають шанс стати «довгостроковими site-specific проєктами», які митці зважено задумують для якогось конкретного місця.
Отже, не можна здаватися – іноді громада не готова до незвичного, та час розширює і рамки обізнаності, і межі уяви. Добре, що Запоріжжю не забракло сміливості зустрічати майбутнє вже сьогодні.
"Вихід": цифри
- Висота – 2 м
- Висота (з боку широкої частини) – 3 м
- Довжина – 4 м
- Вага – 2,8 т
- Метал – сталь завтовшки 12 мм
Проєкт реалізовано ГО «Культпрожектор» і Запорізьким обласним центром молоді в партнерстві з Dekabristen e.V. (Німеччина), за фінансової підтримки House of Europe.