Цей текст не є підтримкою позиції Андрія Куркова у конкретному випадку дискусії з Машею Гессен. Це рішення, на мою думку, було помилковим. Проте я бачу проблему в тому, як у більшості випадків цю помилковість аргументують, і це видається мені набагато серйознішою проблемою.
Кілька місяців тому я писала для американського журналу Liberties на ту саму тему (стаття незабаром зʼявиться в осінньому числі). Особливістю його аудиторії є те, що вона з великою підозрою, делікатно кажучи, ставиться до cancel culture. Проте саме в цій аудиторії ми вже маємо підтримку і можемо мати ще більше. Я намагалася показати цій аудиторії, як працюють її упередження (хоча й визнала, що також вважаю помилковим використання словника cancel culture українцями). Коли ж я пишу для української аудиторії, моїм обовʼязком бачу показати провали в її аргументації, про які я, звісно, мовчу, пишучи англійською.
Я вказувала на ці провали у вересні 2022 року й отримала багато, скажімо делікатно, недружніх відгуків. Минув рівно рік, і директор Українського інституту Володимир Шейко в дискусії під час Конгресу Культури у Львові говорить про те, що той наратив про витіснення російського культурного контенту, в який «ми пасіонарно включилися на початку вторгнення», зазнав певної ерозії на шляху, що його «потрібно переглядати і нюансованіше доносити, а подекуди й відмовлятися від нього, тому що це не працює або працює проти України».
Я подумки подякувала Володимиру за «нюансованість». «Нарешті», — подумала я. Відгребла минулого року за ту-таки нюансованість, але нехай.
Утім минуло трохи більше тижня, і стало зрозуміло, що управляти цією нюансованістю нам усе ще складно. Так само складно управляти консенсусом у тому раціональному, виваженому форматі, в якому він був представлений у зверненні українського ПЕН ще в березні 2022 року: весь час зʼявляються охочі напхати в цей консенсус того, чого він насправді не передбачає. Мало хто звертає увагу, що тоді було оприлюднено звернення до міжнародної спільноти, а не кодекс поведінки членів ПЕН. Адже насправді саме закордонні, західні переважно, інституції ухвалюють остаточне рішення, кого куди запрошувати. Вони вирішують, з ким з українців бажають говорити, і вони ініціюють запрошення російських інтелектуалів, переважно з мігрантів.
Проте виважене звернення ПЕНу має ту саму ваду, що й наші дебати довкола проблеми загалом. Якщо придивитися до наших внутрішніх конфліктів, то очевидно, що вони виникають саме в сірій зоні, коли проблемні співрозмовники є носіями змішаної ідентичності, як-от російські політичні мігранти.
За ці півтора року в кілометрах дискусій мені так і не трапився чітко артикульований критерій. Хто є російськими письменниками? Ті, хто пише російською мовою? Ні, бо є українські письменники, які пишуть російською, ба навіть донедавна видавали книжки й отримували в Росії премії (або принаймні писали раніше, як-от Володимир Рафеєнко чи Олена Стяжкіна). Народилися або жили в Росії? Також недорахуємося наших. Мають російське громадянство? Теж проблематично, бо російське законодавство фактично не передбачає реальних механізмів виходу з громадянства, хоч маєш собі десять інших, і люди, які десятиліттями не живуть у Росії, де-юре залишаються громадянами РФ. Працюють на російськомовну аудиторію? А наших рідних блогерів і журналістів, які писали та вели канали російською, «щоб охоплювати більшу аудиторію», куди тоді? Просувають «російські наративи» (термін, який підхопили посполиті і тепер називають усе, що їм особисто не подобається)? «Російські наративи» просувають не тільки росіяни. Як бути з німцями та італійцями, канадцями і, так, українцями, які їх просувають? До речі, переклади на російську тепер можна всім чи так партизанити можна тільки тим, кому пощастило з відданими і некритичними прихильниками?
Розмитість критеріїв легко унаочнити, якщо уявити дзеркальну ситуацію. Скажімо, міжнародна організація запрошує українця (з українським паспортом, походженням, українською рідною мовою), який закликає скласти зброю, визнати окуповані Росією території й називає капітуляцію України миром. Чи можемо ми сказати, що він представляє Україну? Чи не було б для нас у такому випадку очевидно, що формальні критерії походження, громадянства та навіть наявності українського ідентифікаційного податкового номера не працюють? То чому ми автоматично записуємо до ворожого табору тих, хто про Росію висловлюється радикальніше за багатьох українців, особливо донедавна?
Через те, що ми так і не маємо критеріїв, наша аргументація провалюється. Давайте чесно: теза «Маша Ґессен — росіяни, тому з ними не можна розмовляти» не переконає нікого поза українським фейсбуком (зокрема й тому, що вони не позиціонують себе росіянами і їх так не сприймають, а сприймають як американських євреїв, що емігрували з СРСР), хоча якраз у цьому випадку є більш ніж переконливі етичні аргументи відмовитися від діалогу з ними. Проблема саме з Машею Ґессен не в їхньому походженні, а в тому, що вони використали конфліктну ситуацію, в якій їхня роль була навіть не центральною, і свою привілейовану позицію, щоб отримати статус жертви коштом українців, і це загалом багато говорить про них, але не говорить рівно нічого про те, що відтоді «можна» і «не можна» українцям.
Проте це також вказує на те, що нам не можна відмовлятися від участі в тій чи тій події, просто аргументуючи, що інші учасники – «росіяни». Можливо, нам тут між собою зрозуміло, що не йдеться про етнічну приналежність, але поза українським контекстом це зовсім не очевидно. Спасибі ще, якщо організатори бачать війну не як «змагання двох націоналізмів», але навіть для підготовлених аудиторій наша внутрішня конвенція потребує пояснення і проговорення: ні, ми не маємо на увазі етнічне походження, коли говоримо «Russians». Але що тоді?
Для мене немає проблеми в розвʼязанні цих питань: у кожному конкретному випадку є аргументи, чому українцям варто або не варто (частіше не варто) брати участь у спільній дискусії з тим чи тим автором. Але дискусія ця має відбуватися не на просторах українського фейсбуку, а з організаторами подій, з інституціями, які або досі не мають достатнього рівня такту, щоб не намагатися вбирати корковий шолом і прибирати поставу білої людини, яка зараз помирить недорозвинені племена, або ж прагнуть утримати свою звичну картину світу, в якій війна є тимчасовим непорозумінням, що не має заважати спілкуванню з усіма цими чудовими, цікавими людьми — жертвами режиму Путіна. Моїм українським колегам доводиться вести такі дискусії постійно. Інколи достукатися до організаторів вдається, інколи — ні.
Я також спостерігаю суперечливі, взаємовиключні навіть, закиди до російських мігрантів. То чого ми від них хочемо? Щоб вони зійшли з міжнародних майданчиків, припинили канібалізувати дискусію, замовкли та поступилися місцем українцям? Гаразд, слушно. Але ми водночас очікуємо від них активної артикульованої позиції щодо демілітаризації та докорінних змін в Росії (включно зі зміною устрою). То як світ, включно з нами, має про цю позицію дізнатися?
Але найголовніша хиба нашої аргументації проявляється тоді, коли ми апелюємо до війни, зокрема до великої війни, яка почалася 24 лютого 2022 року, і таким чином звужуємо проблему до воєнних дій. І тоді західним інституціям дуже легко сказати: «От дивіться, Х, він проти війни, і виїхав одразу після вторгнення (або раніше), і допомагає українським біженцям, чого ви?» Уже не кажучи про те, що всі наші дії дуже легко пояснити (собі й іншим) «травмою війни», тобто емоціями. А якщо це емоції — то можна їх серйозно не сприймати, і нас серйозно не сприймати, просто перечекати, коли ця, така неприємна, «ситуація» якось закінчиться. Й уявімо, що вона закінчиться завтра, тобто через поразку армії та/або внутрішні конфлікти в російській верхівці російські війська відступають, і весь цей хаос, про який писав Сурков, переноситься на територію Росії. Наша внутрішня українська проблема, з ким можна говорити, а з ким — ні, вирішиться сама собою, якщо можна так сказати, і не нашу користь: всю увагу світу буде зосереджено на Росії.
І от з цього місця починається розмова, яка призначена тільки для своїх і яку не варто комунікувати назовні: ми мусимо проблематизувати російський імперіалізм, а не тільки геноцид, який відбувається в Україні, проблематизувати опортунізм і короткозорість західних інституцій, їхню моральну сліпоту, а отже, показувати проблему в її розвитку, говорити не тільки про вторгнення, але й про те, як саме безвідповідальність росіян — і еліт, зокрема й тих, хто зараз в еміграції, і решти виборців, призвела до нього. Тобто показувати проблему в довгій ретроспективі, інакше ми самі створюємо для наших опонентів шлях відступу: ну не причетний Х до вторгнення, у Берліні вже три роки як.
І тут є незручний для нас момент. Так, росіяни корумпували західні інституції, зокрема культурні та освітні, західні еліти. Так, вони проігнорували вторгнення в Грузію 2008 року, так, забули про Чечню. А ми? Чи не наші письменники нормально собі виступали на «Київських лаврах» з російськими поетами після 2008 року? І Захар Прилєпін був бажаним гостем у Києві і, страшно сказати, у Львові. Логічно, не на нас же вони в той час напали. То чи маємо ми моральне право тепер вимагати від письменників з інших країн не виступати з росіянами? Вимагати миттєвої еволюції від західних культурних інституцій, якщо нам самим для такої еволюції потрібна була жахлива та жорстока війна на нашій території? А якби її не трапилося, то все було б у порядку, ми й надалі заглядали б у рот Галині Юзефович, захоплювалися інтервʼю Дудя і дивилися, кого там переклали в Росії?
Якщо комусь для того, щоб зістрибнути з російської інтелектуальної голки, знадобилася війна, це не привід докоряти їм. Люди змінюються, і добре. Але принаймні варто зробити паузу між моментом просвітлення та гнівними інвективами на адресу інших і не вимагати всім колгоспом, щоб українці тріскали дверима там, де можна мати таку потрібну нам потенційну підтримку.
І якщо є в нашому внутрішньому конфлікті поколіннєві розлами, про які траплялося читати тут і там (і які вважаю малопереконливими, як будь-які поколіннєві узагальнення), то я це бачу як нерозуміння умовно молодшими дискутантами, що не кожна відмова, взагалі не кожен вчинок, не кожен жест, мають бути публічними і конвертуватися в соціальний капітал. Що не про все треба звітувати у фейсбуку, що казати «ні» набагато складніше, коли за тобою нема команди підтримки, аплодисментів і промінчиків добра із соцмереж, коли про це «ні» ніхто ніколи й не дізнається. (До речі, про росіян, які відмовляються від запрошень і кажуть організаторам «запросіть українців», українці переважно не знають, бо вони не пишуть про це у фейсбуці, а просто роблять так, як їм каже сумління.)
Казати «ні» часто доводиться не з міркувань солідарності і навіть розкоші цієї солідарності не маючи, а тому що є моральний компас, і він не колективний, а свій, вбудований, дуже незручний. Казати «ні» зовсім недавно було лоховством і лузерством. Якихось десять років тому саме так було. Мені цікаво, чи всі ті, хто сьогодні бідкається про відсутність інституту репутації, готові будуть підтримувати цей інститут і надалі, якщо ми відмовимося від моральної амністії, яка в нас де-факто настала спочатку навесні 2014 року, а потім ще раз, 24 лютого 2022 року? Іншими словами, чи готові говорити про своїх роботодавців, донорів, моральні компроміси та преференції десятирічної, не кажучи вже пʼятнадцятирічної давності?
Я розумію, що нам зараз потрібна єдність, солідарність і взаємна підтримка, і оце єднання проти когось цьому сприяє. Погано, коли це єднання проти тих, чиїми зусиллями зокрема ми як спільнота взагалі були підготовлені до викликів і 2014 року, і 2022-го. Погано, коли очевидний брак довіри одне до одного. Погано, коли процес важливіший за результат, коли формат презентації України, що вимагає компетенцій і ювелірної часами аргументації, визначає схвалення фейсбучної агори і найгучнішими голосами, врешті, стають далекі і від компетенцій, і від аргументації. Погано, коли замість фахової дискусії ми скочуємося у проповідування хору і колективну психотерапію, ефективно створюючи зону емоційного комфорту всередині, але програючи назовні.