– Як його звати?
– Сергій, здається.
– Ти його знаєш? – питає Вовчик.
– Його Саша рекомендував, – відповідає Валєра. – Більше нічого не знаю.
– Ну, рекомендував – значить, рекомендував, – погоджується Вовчик. – А чому тут? В офісі не можна було поговорити?
– Тут спокійніше, – пояснює Валєра. – І нам, і йому.
– Тоді давай якнайшвидше. Додому хочеться.
– Ага.
Осінь лише починається. Якщо сидіти тут, в офісній кухні, на десятому поверсі, і дивитися вниз, на місто, може видатися, що на вулицях досі літо: ліниві перехожі, повільні трамваї, безконечний вечір, що неквапливо і невблаганно заливається згори щедрим червоним світлом. Надвечір’я далі заворожує спокоєм, час відчувається на дотик, як кора дерева – теплий, прогрітий за літо, наповнений сонцем. У тридцять років добре дивитися на місто згори, добре бачити далеку ламану лінію обрію, добре мати хорошу роботу. І місце, де можна від цієї роботи заховатися.
Вони ще навесні замовили на кухню затишні прості крісла замість пластикових стільців – щоб хотілося сидіти і нікуди не поспішати. Їм от справді нікуди поспішати, у них – навчених, тридцятирічних – усе добре. Валєра худий, високий, з рудою бородою, схожий на туриста, який не знає, куди йому вирушити. Вовчик круглий, як м’яч, у захисних штанях із десятком кишень, у футболці з Боуї. На мільйонерів не схожі. Хоча мільйонери. Валєра підходить до кухонних полиць, дістає паковання з мінеральною водою, вириває з пластикової обгортки пляшку, ніби екзотичний фрукт, валиться у крісло, п’є. Вовчик читає новини з телефона.
О пів на шосту, як і домовлялися, він приходить. Заходить до кухні слідом за Ларисою. Та притримує його за лікоть, пропускає. "Я можу йти?" – питає поглядом. У кімнаті багато світла, від цього стає затишно, спокійно.
– Привіт! – весело говорить Вовчик.
– Здоров, – кидає по-доброму Валєра. – Падай, де бачиш.
Він проходить уперед, до крісла, обережно сідає. Сонце б’є вечірнім промінням, кухня схожа на річище, що просвічується до мулистого дна.
– Чай, каву? – питає Валєра.
– А ви що п’єте? – запитує у відповідь.
– Воду, – розгублено відповідає Валєра і киває на пляшку. – Будеш?
– Буду, – каже він.
– І давай на ти. – Валєра йде, виколупує з паковання ще одну пляшку, відкриває, простягає.
– Я Вова, – каже Вовчик. – Це Валерій.
– Сергій, – називається він. – Сергій Станіславович Пономарьов.
– Головне, що Станіславович, – сміється Вовчик.
Валєра теж усміхається, але якось невпевнено. І Сергій Станіславович теж сміється.
– Ладно, – говорить Вовчик просто, без тиску. – Сергій Станіславович, Нам тебе Саша рекомендував, тому це скоріше формальність. Просто хотіли з тобою трішки переговорити. Не хвилюйся. Тут усі свої, сам бачиш.
– Угу, – сухо відповідає на це Сергій Станіславович. – Саша говорив, що ви друзі, я знаю. Просто мені не хочеться, щоб ви мене брали тільки через це. Розумієте?
Вовчик кидає оком на Валєру, помічає, що той напружився.
– Та все нормально, – говорить Вовчик, добираючи слова, – ти нам справді підходиш.
– Послухай, – делікатно перебиває його Сергій Станіславович і опускає голову, ніби читає шпаргалку. – Можна, я скажу?
– Ну давай, – дещо розгублено погоджується Вовчик і знову кидає оком на Валєру. Той блукає поглядом по кімнаті, ніби намагається за щось зачепитися.
Якийсь час мовчать. Повна кімната сонця, повен поверх тепла. Вечір насувається, проступає в закутках, у тінях. Зараз би на вулицю, думає Вовчик, подалі звідси.
– Послухай, – починає Сергій Станіславович, і незрозуміло, до кого саме звертається. Аж тут-таки виправляється: – Послухайте. Я насправді вдячний, що ви на все це погодилися, що знайшли час, що слухаєте мене.
– Усе нормально, – намагається підбадьорити його Вовчик.
– Ні-ні. Можна, я скажу?
– Так, вибач, – Вовчик вирішує не перебивати, відкидається на кріслі, втомлено заплющує очі. Стає темно і тривожно.
– Дякую, – витримує паузу Сергій Станіславович і продовжує: – Мені справді важливо, щоб ви, дивлячись на мене, не згадували відразу про Сашу. Щоб ви бачили мене. Таким, як я є.
Валєра нарешті уважно дивиться на нього: йому десь під сорок, він старший за них, і це якось одразу впадає в око. Ну, Валєрі принаймні впадає. Сидить у чорному костюмі, ґудзики на сорочці застібнуті недобре, але він цього, схоже, не помічає. Валєрі хочеться підійти і поправити ці чортові ґудзики, але він стримується, розглядає їх, ніби це справді щось важливе. Сергій Станіславович натомість нервує, не знає, куди подіти великі чорні руки, розуміє, що всі дивляться на його руки, намагається їх кудись сховати, наче принесені з ринку шматки темного мертвого м’яса.
– Я працював за спеціальністю, – говорить Сергій Станіславович. – Я тут не просто так.
– Ну добре, – раптом говорить Валєра. – Давай тоді нормально поговоримо. Ти уявляєш, які в нас обсяги і скільки в тебе буде роботи?
На підвіконня незграбно сідає голуб, зазирає до кімнати, бачить трьох дивних дорослих чоловіків, ловить своїм пташиним оком цілий світ людських стосунків і таємниць – дивовижний, сповнений тисячі дрібних деталей світ, який до безконечності можна розглядати і вивчати.
– Уявляю, – спокійно говорить Сергій Станіславович. – Думаю, спочатку буде важкувато, але я впораюся.
– Точно? – перепитує Валєра.
– Точно, – так само спокійно запевняє Сергій Станіславович. – Контора ви, звісно, серйозна. Але я й не таке бачив, – сміється.
Вони думають засміятись у відповідь, але якось стримуються. Вовчик автоматично дістає телефон, упівока щось зчитує, ніби він тут сам. Валєра відставляє пляшку, підводиться, підходить до вікна. Дерева внизу відкидають важкі глибокі тіні, що там ховається – годі розгледіти. Але якщо пильно придивитися, можна помітити вітер, що торкається трави, здіймається вгору, чіпляється крони, вивертається понад будинками, охоплює ціле місто – наповнене теплом і світлом, накрите небом, оточене сонцем і місяцем. Скільки дивишся на нього – стільки відкривається загадок і сховків, стільки голосів чуєш, стільки відчуваєш руху і радості.
Тіні глибшають, поступово сутеніє. Підводиться Вовчик, вмикає світло. Сергій Станіславович розуміє, що затримує всіх, але говорить наостанок:
– Я зможу. Ніхто ж не обіцяв нам, що життя буде простим. Мені точно ніхто не обіцяв. А якби пообіцяли – я не повірив би.
– Добре, – говорить на це Валєра. – У нас тут справді всі свої. Приживешся.
– Побачимо, – відповідає Сергій Станіславович.
– Знайдеш вихід?
– Звісно.
Він іде. Вони ще довго сидять на кухні. Валєра дістає одну пляшку вина, відкорковує. Потім наступну. Вовчик розповідає про доньку, про нову школу, нових учителів. Говорить, що малій подобається, добре вчиться. Розповідає і раптом відчуває, що не хоче нікуди йти, не хоче виходити звідси, що тут почувається найбільш захищено – на цій кухні, під цими жовтими лампами. Валєра теж розповідає про дітей, теж хвалиться: змагання, медалі, збірна. Сидять, хваляться дітьми, поступово п’яніють. Стає зовсім темно.
– Слухай, – раптом не витримує Вовчик. – А як він працювати буде? Він же сліпий.
– Йому не портрети малювати, – заперечує Валєра жорстко. – Працюватиме. Попросиш офіс, хай у перші дні йому допоможуть.
– А що з ним сталося?
– Міна. Саша розповідав, їхній пікап підірвався. Під Харковом. Поверталися з виїзду, не туди звернули. Усіх порвало, всю групу. А Сергій Станіславович наш вижив. Щоправда, не бачить тепер. Ладно, давай іти.
Валєра прибирає порожні пляшки, миє келихи – не любить лишати все на прибиральницю. Вовчик знічев’я дочитує новини, не поспішає. Валєра накидає куртку, запитально дивиться на нього:
– Ідеш?
– Іди, – заперечливо хитає головою Вовчик. – Я ще посиджу.
– Добре, – каже Валєра і плескає його по плечу: – До завтра.
На порозі притримує двері, обертається:
– Не забудь вимкнути світло.