У чому цінність премії «Зустріч» 2023 року серед інших літературних?
Літературні премії загалом важливі. Колись у Львові ми отримали статус Міста літератури ЮНЕСКО, і я була однією з тих, хто обстоював необхідність премії в галузі культури й літератури зокрема. Премії визначають нашу життєву пріоритетність, вони найкраще показують наші цінності. А цінності задають світогляд, задають, куди ми рухаємось, як живемо, чим живемо.
У контексті українсько-єврейської премії це важливий момент відновлення. Історію України важко помислити без єврейської складової. Ось нещодавно я була на кількох міжнародних конференціях, і там запитують: “А чому це в Україні так багато євреїв?” Я кажу: “Ну, така наша історична спадщина”. Тобто треба розуміти, у тому самому Львові євреї жили ще в XIV столітті. Уже на початку XX століття, перед усіма жахливими подіями світових воєн, євреї становили близько 25% міського населення. Не можна помислити історію України у глобальному вимірі попри згадування, наприклад, найпоширенішого тут субетносу єврейського народу, ашкеназі.
А в контексті, чому важливо тепер, скажу із закордонного погляду: “Отакі-от ми невдалі нацисти”. На одній конференції кілька днів тому іноземці жартували: "Як це ви нацисти, якщо у вас президент єврей, а міністром оборони обрали кримського татарина?" "Ви не уявляєте, що у нас на інших рівнях”, — жартую у відповідь. Насправді якщо говорити поважно, то це вагомий контрмеседж кремлівській пропаганді про український “нацизм” і “жорсткий націоналізм”.
Це також для нас цікавий фактор самопізнання. Для багатьох людей, навіть мого покоління – тих, хто ходив ще у радянську школу – і молодших, чимало речей стають відкриттям. Ось ми були кілька днів тому в Кельні на виставці про український модернізм і мали таку собі залаштункову розмову з Вахтангом Кебуладзе, який день перед тим читав лекцію про історію України, сформовану через літературу. Він каже: "А хто ж приходить на ці виставки, хто цільова аудиторія?" "Слухай, — кажу, — неважливо, скільки їх, та є певна кількість людей, які сюди вимушено переїхали, і вони є дуже спраглими знання про себе. Вони тут здобувають свою ідентичність, віднаходять себе, а це частина нашої ідентичності і через літературу, і через образотворче мистецтво”.
Окрім того, треба розуміти, що ми повинні вже перемикати фокус. Бо коли в нас говорять “євреї”, то перші асоціації – Голокост, масові розстріли, Бабин Яр. Більше ніж половина українського єврейства загинула, інші асимільовані або вивезені. Проте ця історія значно багатша, і вона ж має і величезну кількість “переможних” фактів, дружніх фактів, вона про співжиття і збагачення.
Що показує нам цьогорічний короткий список премії? Які провідні наративи чи один наратив є спільним для цих книжок?
До короткого списку в нас потрапили дуже різні книжки. Пам’ятаю як ми з членкинями журі на першому обговоренні казали: в довгому списку лише одна книжка поезії, як ми взагалі будемо її оцінювати поруч з іншими? Адже поезія оцінюється за геть іншими критеріями, ніж художня проза. Та після прицільного прочитання ми одноголосно: “Так!” Оця книжка — а це в нас була “Ім’я батька” Анни Фрайліх — рекомендована до короткого списку. Вона влучає в саму ціль премії. Тут багато спільних зв’язків, єдиної перцепції, історій українського і єврейського коріння.
Щодо інших текстів, які потрапили до короткого списку — ми розмірковували, чи притаманний їм один з головних критеріїв. Він по суті є мотто самої премії: спільність історії. Дивилися, чи вибудовуються тут зв’язки, чи живе тут українська та єврейська історія поруч. Пізніше дивилися на інші критерії, зокрема, стилістику, атрактивність, автентичність, розбудову героїв, наскільки надається ця книжка для “зовнішнього прочитання”. Прочитуваність відносин, їхня глибина залишалися для нас провідними. У фіналі вибір був закономірним, та не таким простим.
У 2020 році лавреатом став Василь Махно з книжкою про тяглі стосунки українців і євреїв на українських теренах. І тоді короткий список містив розмаїту літературу в сенсі часових відтинків. Була, наприклад, книжка Катерини Бабкіної “Мій дід танцював краще за всіх”, де подано вже сучасний контекст українсько-єврейських відносин. Цього ж року мені виглядає, що більшість книжок про Другу світову і мають акцент “під час війни”.
Дуже цікавий момент, і я думаю, він самоактуалізувався. Цього року ми маємо, з одного боку, велике мовне розмаїття, тому що не всі книжки написані оригінально українською, багато з них подані в перекладі. З іншого боку, не так багато цих книжок загалом. І це ще одне значення премії — піднести цю тематику на вищий рівень публічності в суспільному дискурсі. Для нас це вартісний контекст у формуванні культурних політик.
Які теми транслюють книжки з короткого списку? Ви вже назвали приклад з книжкою поезії. А що з іншими?
“Сад відпливає” Іди Фінк — це щоденниковий формат, популярний тепер і потужний у розповіді історій як свідчень. “Амадока” Софії Андрухович містить аж три книжки у книжці. Тут потужна тема ідентичності та сильна історична частина, дуже болюча. Я не могла читати її за раз, мусила робити перерви там, де єврейські погроми, відкриття внутрішніх відносин, але й також спільного порятунку.
“Бат-Амі” Олексія Нікітіна — це дуже якісний зразок документального роману. Потрібно володіти певним рівнем історичної компетентності, щоб читати текст із повною насолодою. У ньому багато стилістичних прийомів, використання канцеляризму для протоколів — коли читаєш і впізнаєш. Якщо в тебе немає цієї компетенції зчитати стиль, то думаєш, якого біса це так сухо написано. Коли ж розумієш, що це відсилання до протокольної мови навіть у структурі, у самій мові [роману], то це надає зовсім іншого відтінку прочитанню.
«Про вас» Іванни Стеф’юк — як колекція фото. Ця книжка написана своєрідною локальною мовою, з діалектизмами. Вона буде викликом для будь-якого перекладача. У сенсі прочитання автентичності, термінології, яка вживається для характеристики відносин чи подій, дуже-дуже цікава. Узагалі з іншого боку підходить до читача: вона перцептивна, вона про переживання, емоції та відчуття на шляху самопізнання.
Якщо згрубша казати, загальна тема книжок короткого списку — це пошук, намацування ідентичності, намацування свого. Дуже резонує з тим, що відбувається з українцями зараз, та й з євреями також.
То чим цей список цікавий нині, 2023 року? Тим самим, про що йшлося в розмові про українських вимушених переселенців: маю в колекції цілу купу наснажливих розмов з людьми, яким довелося переїхати з Маріуполя, Кривого Рогу, з Донбасу, з Луганська. Вони кажуть, що це змусило їх дізнатися, хто ж я, хто ми, чому українська [мова]. Більшість із них спромоглися перейти на українську; не всім вдалося, з різних причин, але я бачу, що є намагання, є запит на це.
У Кельні на україномовну екскурсію виставкою «Український модернізм 1900–1930-ті роки і Дарія Кольцова», про яку я вже згадувала, прийшло дуже багато містян. Українські переселенці в Кельні зараз становлять, як сказав хтось із місцевих, 18% відсотків. Багато людей було саме із цієї суспільної групи, частина приїхала з інших куточків Німеччини зумисне на цю подію. Частина — професійні мистецтвознавиці, переважно жінки, зі зрозумілих причин. Але були й ті, хто просто спрагло все випитував: “То це теж наше?! Олександра Екстер наша? Шагал з нашого регіону, не з Парижу? Малевич?” Думаю, це велике перевідкриття — себе, своїх відносин зі світом.
Є багато міфів, які залишилися з радянської спадщини, зокрема, про відносини між українцями та євреями. Міф про постійну боротьбу і взаємну ненависть плекали довго. Та як би тоді настільки успішно функціонували єврейські громади, як би вони займали помітне місце в суспільній ієрархії, якби це могло бути правдою? Інколи достатньо зазирнути в кілька історичних матеріалів, документів, які розставлять усе на свої місця. Але щоб змістити всю перспективу, потрібно більше часу та культурної роботи.
Пам’ятаю, коли Український музей у Нью-Йорку робив виставку “Українське коло” до століття визвольних змагань, для мене було щирим відкриттям, що Третій універсал УНР був написаний чотирма мовами: українською, російською, польською та їдиш. Як дуже гарно там обґрунтували, “відповідно до тогочасної історичної практики”. Тобто це була абсолютно типова ситуація.
Або, наприклад, текст присяги військових єврейської національності на вірність Українській державі: якщо є такий офіційний документ, то ми розуміємо, що це була тривала і поширена практика. “Я нижчеподаний обіцяю, клянусь Господом-Богом Адонай, Богом Ізраїлевим”, — і далі присяга на вірність Україні як своїй державі. Немає ніякого внутрішнього конфлікту штибу “це не свої”, “це не наш прапор”, “це не наш Бог” і так далі. Через розкриття історичних фактів чи документів ми приходимо до розуміння, якою була історична реальність. Але тільки через літературу можна надати цьому образності, уявити, як воно було на рівні побутовому, у відносинах, у романтичних історіях.
Питання до вас як до людини, що вже кілька років працює з Музеєм "Територія терору" у Львові: як за останні 5 років змінилася робота в Україні з цією темою? Яким є запит на її дослідження?
Що точно зросло, то це наш рівень знань, особливо про те, скільки ми ще не знаємо (сміється). Музей “Територія терору” розташований на території Пересильної тюрми №25, яка працювала в 1944–1955 роках, а в 1941–1943 роках там було гетто. Трагічне місце. Величезна кількість львівських євреїв з того місця поїхали у свою останню дорогу. Офіс музею, який ми випадково отримали кілька років тому, на місці колишньої бібліотеки на Шолома-Алейхема, виявився колишньою синагогою. Це ми з’ясували, коли почали ремонт і помітили характерні розписи, які зараз досліджують, консервують, реставрують.
А ось із останніх новин: я нещодавно розпочала співпрацю з проєктом “Дім42” – це кам'яниця на площі Ринок, 42 у Львові. Минулого тижня там знайшли криївку, у якій, імовірно, під час під час Другої світової війни могли переховуватися євреї: на стінах написи, вишкрябані імена. Ми всі ці деталі дізнаємося лише тепер, через ледь відчитувані написи на стінах, через обережно переказувані сімейні історії.
Після Другої світової війни і потім, після дуже жорсткої політики Радянського Союзу стосовно євреїв, їх чисельність в Україні стала незіставною. Скажу як культуролог: у нас було 800 синагог, а зараз робочих 70, різниця – в десять разів. В Україні до повномасштабного вторгнення було близько 250–260 релігійних громад, більшість із них ортодоксальні, відповідно, дуже закриті.
Але треба говорити про те, що попри все, зріс загальний рівень зацікавленості, хоча тема залишається нішевою. Для багатьох людей моменти єврейської історії — величезні відкриття. Навіть те, що так багато євреїв мешкало у Львові чи Києві. Хоча всім відомо про єврейський Новий рік, Рош га-Шана в Умані. До речі, для мене було питанням, чи приїдуть іудеї все-таки до України минулого року, і вони приїхали, дотрималися своєї традиції. Їдуть і цьогоріч.
Наша спільна історія пов’язана з практично всіма українськими містами, і цю пам’ять ще слід відбудовувати. Останнім часом змінилося сприйняття в типового відвідувача музею: більше відкритості, готовності до прийняття, щирої цікавості та освоєння. Діалог вибудовується і дає свої плоди, та це ще довга мандрівка.
Тому ця премія й важлива, бо озвучує ці питання і показує тяглість наших відносин. Звичайно, ми сварилися, між нами були конфлікти, як і в будь-якій великій родині з різними етносами. Але Україна залишається місцем, де євреї тривалий час зберігали свою ідентичність. Тому для них вона є свого роду колискою етносу.
Ви говорили, що тільки-но повернулися з виставки українського модернізму в Кельні, де брали участь у культурній програмі. Частиною виставки є мистецька секція єврейської організації "Культур-Ліга". Як це там подається?
Так, це невелика, але яскрава частина експозиції. Екскурсоводка каже, що оце відбувалося в Києві, а хтось із відвідувачів: “А ви скажіть, що це було за УНР!” І правильна заувага! Власне, інформація про виставку подається німецькою, англійською та українською — і дуже важливо мати цю мовну суб'єктність. Мистецька секція Культур-Ліги була найпомітнішою єврейською культурною організацією початку 1920-х років в Україні. Заснована в Києві 1918 року, як написано на стендах у Музеї Людвіга в Кельні, “в унікальному політичному контексті, сформованому Українською Народною Республікою для сприяння розвитку всіх сфер сучасної культури їдиш”. Себто чітко позиціоновано, що це була культурна політика УНР, а не випадковість. Культур-Ліга об’єднувала молодих єврейських митців Києва й інших міст і припинила існування в середині 1920-х під тиском радянського режиму.
Культур-Ліга мала вдихнути нове творче життя в національні спільноти, які проживали на теренах УНР. На жаль, ця свобода була дуже короткотривалою, але плоди досі потужні. Іссахар-бер Рибак, Соломон Нікрітін, Марк Епштейн, Сарра Шор, Ель Лисицький — імена світового значення. До останнього часу небагато було відому про Культур-Лігу, це, так би мовити, культура зі спецфондів, схована і замовчувана.
На початку 2000-х у Єрусалимі почалися глибші дослідження. Ізраїльський дослідник Гілель Казовський видав першу книжку про художників Культур-Ліги. Леонід Фінберг, пригадую, казав, як його вразило, що більшість описаних подій відбувалися саме в Києві.
Уже пізніше (це інша болюча тема, яка спільна для нас, українців у 2023-му, і для українсько-єврейських стосунків минулого століття) вони всі вирушають на навчання деінде, адже в Києві перспектив для продовження навчання немає. Чому відгалуження Культур-Ліги з’являлися в Москві, Варшаві, Сан-Франциско? По-перше, пізніше виник момент життєвої необхідності еміграції. По-друге, це колонізація освіти. Неможливо було вибудовувати художню кар’єру і не їхати до центру, в якому є престижний вищий навчальний заклад. За мистецькою академією і “художньою легітимізацією” мусили їхати в так звану метрополію. Був вибір: або Пітер-Москва, або Париж.
Тож це було дуже прогресивне мистецтво у своїй локації, розквіт Культур-Ліги припав саме на її київський період. У 1918 році відкрився музей Культур-Ліги з роботами Пікассо, Брегеля, Шагала, а згодом відбулася провінціалізація. Цей колонізаційний прийом у культурі дуже актуальний. Така сама історія зі Slavic Studies — міжнародними кафедрами слов’янських мов у всьому світі, де насправді домінують російські студії з відповідними наративами. Результати цього ми пожинаємо досі.
До речі, Культур-Ліга — це лише одна стіна виставки в Музеї Людвіга в Кельні, малесенька частина. Та сподіваюся, наша премія теж, як ця стіна, буде нагадувати про частину української ідентичності, яка невід’ємна, яку нам потрібно повертати собі.
Український авангард імпліцитно містить єврейський фокус, містить єврейські імена. Згадувана виставка в Кельні знакова, але коротка, і її замало, щоб сформувати тенденцію. Якби нам вдалося пролобіювати більше довготривалих виставок, премій, як наша, спільних проєктів на паритетних засадах, робити ці “вкиди” в міжнародне культурне середовище! Зараз у Німеччині відкрився Український інститут, будемо сподіватися, вони постараються зробити такі практики більш присутніми. А ми працюватимемо зі свого боку.