Минулого року ви відкривали сезон у розпал повномасштабної війни, і це було викликом. Які відчуття зараз?
З погляду планування почуваюся однозначно більш упевнено, ніж минулого року. Але для мене новий сезон — це завжди ніби вперше, щоразу хвилює. Напевно, у моїй природі. Я завжди надміру хвилююсь, хоч ми й завчасно готуємося. На роботу вийшли ще 25 серпня, працювали над підготовкою до сезону і плануванням на рік.
Ми відновили завчасні продажі квитків, які зупиняли після початку війни, і це дає свій ефект — маю на увазі такі проєкти, як, наприклад, різдвяні “Штраус в опереті” чи "Christmas time”. Репертуарну афішу ми плануємо за три місяці і відкриваємо продаж. Але є нюанси, наприклад, у листопаді відновлюємо виставу “Звуки музики”, там грають семеро дітей, наймолодшій дівчині п'ять років, а з дітьми складно все погоджувати.
А звідки ці діти?
Свого часу ми працювали з музичною школою, від нашого колективу там був закріплений диригент, який займався з керівником студії. Зараз робимо інакше: у нас є дівчина, яка працює в хорі, свого часу вона мала власну [дитячу] студію. Наприкінці минулого сезону провели там кастинг, улітку готували дітей. На деякі позиції є по троє дітей, а там, у мюзиклі, чотири номери, не найпростіші — тірольський йодль, наприклад.
У вас досить еклектична програма, в якій не дуже заглиблений глядач може розгубитись. Як би ви коротко пояснили, чим оперета відрізняється від мюзиклу і від рок-опери?
Ви слушно запримітили про еклектичність, але це, мабуть, можна замінити на “широкопрофільний”. Свого часу я для себе визначив, що музичний театр — а театр оперети є музичним театром — не може обмежуватися одним жанром.
Як і будь-який.
Так, як і будь-який. Звісно, можна знайти винятки. Наприклад, у Німеччині є деякі колективи, які виконують тільки Баха, вони грають в автентичній стилістиці. Але таких дуже мало.
Оперета — це живий жанр. Якщо обмежувати його, як пропонували в радянський час, це буде кітч і несмак. А от як витягнути з оперети високий жанр? Це дуже складно, тому підготовка в оперних класах дозволяє співати мюзикли, а оперету співати набагато складніше. Навіть у класичному мюзиклі, особливо другої хвилі, а може і третьої, починаючи з Жерара Пресгурвіка і Ллойда Веббера, це опера, тільки з іншою музичною стилістикою – переважно куплетна форма, а речитативів дуже мало. В опереті ж багато драматичного тексту.
Але насправді я не знаю, як цю відмінність провести. Утім своєю задачею бачу не обмежувати театр, тому почав шукати різні форми у двох проявах: нових постановках і нових майданчиках.
Наприклад, маємо “Театр у фойє” — це салонний театр, люди сидять за столиками при свічках, слухають Баха чи Россіні. Тут може виконуватись обмежений напрямок класичної музики: бароко, чи рококо, або Оффенбах (французький композитор, один із засновників класичної оперети. – Ред.).
Маємо два проєкти Оффенбаха: «Звана вечеря з італійцями» і «Ключ на бруківці» – це комічні опери. Я собі сказав: «Вау! Це ж така класна ніша, треба її займати». Вона неочевидна, але дуже потрібна. Ми свого часу ризикнули поставити на неї дуже дорогі квитки, і це мало успіх: зʼявилася можливість послухати таку нішеву музику, люди дізналися про неї і приходять саме заради цього.
Також зараз є дуже крутий проєкт українського бароко: взяли музику Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Миколи Дилецького, Артемія Веделя і тексти Сковороди. Коли все бахкало і не було світла, провели “Вечір при свічках” – прийшли 26 послів, і ми зібрали кошти для дітей, які постраждали від війни і лікуються в Охматдиті. Це, до речі, теж традиція: уже понад 20 років збираємо кошти для дітей, які хворі на церебральний параліч.
Водночас працює експериментальна сцена “Stage_Lab” з моновиставами. Є сцена “77” — на ній грають, наприклад, “Москалицю” Марії Матіос. Там дозволено грати все – свого часу робили "ПЕНІТА.оперу" Золтана Алмаші, а це дуже експериментальний проєкт: драматургиня Тетяна Киценко поспілкувалася з довічно засудженими жінками з Качанівської колонії і написала лібрето, а поставив Максим Голенко.
А наша велика сцена відповідає за оперету і музично-драматичні вистави, такі як “Маруся Чурай”. І ви правильно поставили питання з позиції “як пояснити”, тому що коли люди бачать “оперета”, читають ярлик.
Чого очікувати від мюзиклу “Тигролови” тим, хто вже начитався відгуків?
У цей проєкт не вірив ніхто, а мені інтуїція підказала. Ми починали його у 2019 році. Кирило Бескоровайний (один з композиторів мюзиклу. – Ред.) сам вийшов на мене, зустрілися. Це була сира ідея, не було навіть синопсису, але сама тема запала. Тоді мав у розробці ідею про бій під Крутами, подумав: «"Тигролови", вау! Чому ні?!»
У нас працював Богдан Решетілов, дуже талановитий хлопчина, зараз він у Лондоні, а тоді аранжував номери, був в оркестрі. Тож почав робити аранжування. І вийшла дійсно дуже крута голлівудська історія. Я спочатку хотів ставити сам, але потім запросив Сергія Павлюка, тому що в нього вже була постановка “Саду Гетсиманського” в Черкасах. Так зібралась дуже цікава команда, ціла творча лабораторія.
Потім війна, якось усе не складалося, а тоді я вирішив, що якщо не зараз, то ніколи. Тож ставимо дату і все. І ми зіграли прем'єру 2 червня 2023-го, потім вистава була 6 липня, і зараз ось буде 22 вересня.
Що очікувати від цього проєкту? Там доволі хороші сцени, я сказав би, дуже образні. Дуже чітко видно, що таке українська пісня, українська традиція і чому так сильно з нею боролися.
На ваш погляд, як можемо визначити стан українського мюзиклу? Є підстави говорити про якусь традицію, чи це потенційно новий жанр, який тільки зароджується ?
Я не сказав би, що в нас є традиція. Ось “Миклухо-Маклая” Шулаков уперше ставив, що в нас ще є? На мюзикли не було запиту, бо в нас небагато театрів, які можуть їх зробити, адже для цього треба мати ресурси. Мюзикл у чистому вигляді — це надзвичайно цікава, дуже складна і вартісна історія. Це голоси, мікрофони, якісний звук, синтетичний актор, якого в нас немає. Стилістика виконання, формування звуку відрізняється від оперної. Колись Євгенія Мірошниченко мені розповідала, що хотіла створити клас мюзиклу, оперети, але не склалося, на жаль. Тому в нас і немає такої традиції.
Після досвіду з “Тигроловами” чи були думки ставити в такому форматі інші українські твори? Які здаються перспективними в такому втіленні?
Є, але як кажуть, розкажи богові про свої плани і розсміши його. Думаю про “Місто” Валерʼяна Підмогильного — можливо, там не так багато драматичних шматків, але є лінія лірики.
Якщо піти по постатях, на мій погляд, однозначно треба поламати стереотипне сприйняття Мазепи, мені це дуже цікаво. Була в мене ідея почати з того, що двоє закоханих приходять у магазин (тоді ще з відеокасетами), перебирають голлівудські фільми і вибирають український “Молитву про гетьмана Мазепу”. Удома вмикають, і з цього починається їхня подорож-дослідження Мазепи як особистості. Потім була інша ідея: урок історії, діти сидять за партами, тема уроку — Іван Мазепа. І світлове рішення: промінчик світла попадає на хлопчика, засвічує – і він переноситься з усім класом в епоху Мазепи. У кожного з них там своя історія, потім вони повертаються і зовсім по-іншому дивляться на цю постать. Це такі ніби завʼязки, як можна закрутити сюжет.
Також здається, Леонтович був би дуже цікавий, і він уже є в планах – будемо робити проєкт про нього в кінці сезону. А зараз працюємо над Березовським: зібрали команду тих, хто робитиме музику, ліпитиме матеріал, але ще шукаємо класного лібретиста, із цим проблема.
А як позначилося на репертуарі відсіювання російських авторів?
Ми це не вчора почали, мене через це називали націоналістом, бо коли я прийшов сюди працювати (Богдан Струтинський очолює Київську оперету 20 років. — Авт.), був чи не єдиним з усього театру, хто розмовляв українською. Коли ставив пʼєсу Імре Кальмана “Містер Х” українською, приходили актори й обурювалися: “Як це так?! До нас же ніхто не прийде!” І на прем'єрі деякі люди підводилися й виходили із залу зі словами “Да что же это такое?!”. Я це все проходив. І привів театр до того, щоб у нас не було російськомовних вистав у репертуарі. Але російські автори були, це так, щось було із дитячих казок, наприклад.
Львівський театр ляльок, наприклад, відмовився від “Кота у чоботях”, бо там драматургію написав росіянин.
О, точно! “Кицькин дім”! Ми теж від нього відмовилися, хоча це була гарна вистава (визнана найкращою театральною виставою для дітей та юнацтва й удостоєна урядової премії імені Лесі Українки в 2015 р. — Авт.).
Власне, оперет у нас більше нема, взагалі. Оперета закінчились десь на Кальмані. Я ставив ще «Бал у Савойї» Пауля Абрахама, яку називали останньою оперетою 1920-х (вважають, що з 1930-х років ХХ ст. почалася епоха мюзиклу. — Авт.). А так оперет насправді до десяти максимум можна назвати, і оскільки їх немає чим замінити, наш репертуар зараз — це пошуки світового мюзиклу. Ми ведемо переговори, щоб отримати права на різні проєкти. Я, наприклад, мріяв про “Les Misérables” (“Знедолені”. — Авт.): у перші дні війни Макінтош (Камерон Макінтош, продюсер і правовласник мюзиклу “Les Misérables”. — Авт.) сказав, що дасть нам ліцензію, але потім погодився лише на рік безоплатно, а далі — на їхніх “варварських” умовах.
Отже, статус Національної оперети зобовʼязує дотримуватися певних жанрових пріоритетів, але вибір репертуару в цьому жанрі не такий великий. Війна додає ще один фільтр: доречно/недоречно. Як вирішуєте, чи не занадто весела постановка або, навпаки, надміру драматична?
Це дуже складне питання. Але практика поїздок у військові частини з виступами показує, що там потребують “легкої комедії”. Я ненавиджу цей вислів, але в цьому випадку йдеться про різножанровість, про те, що не тільки драму, трагедію та емоційний тиск потрібно давати. Має бути певна емпатійна релаксація, і її можна досягти різним шляхом — довести до сліз катарсису або дати легкий продих. Ми не заходимо в сильний крен, де є тільки шоу, або в інший бік.
Я знаю, що запланована постановка “Чикаго”, а це все ж таки про шоу.
Погоджуюсь, “Чикаго” – це шоу, але все-таки концептуальний мюзикл.
Безумовно, це легенда і статусна історія.
Так. А крім того, "Чикаго" показує можливості трупи: і вокальні, і пластичні, і музичні. Маємо традицію: у кінці кожного місяця робимо “Вечори мюзиклу”. І свого часу зробили шість аранжувань до “Чикаго” — і в нас направду дуже круті аранжування, насичені, з усіма обертонами оркестру. А в нотному матеріалі саме мюзиклу, а не фільму, який нам зараз надали, така більш бродвейська історія, ближча до джаз-бенду.
Але це концептуальна історія, яка досліджує теми людських пороків, і вона для нас не є “на межі”. Навпаки, це наближення українського театру до світової культури. І вона про те, що Україні дали шанс (право на постановку. — Авт.). Зараз думаємо про “Кабаре” Джона Кандера, ведемо переговори ще з трьома власниками щодо отримання ліцензій. Вочевидь, і далі будемо рухатись у цьому напрямку, тому що швидкого написання вау-продуктів немає, на жаль.
Це стосується і опери, а оперети — тим більше. Оперета — це жанр, за який дуже тримаються в Європі лише у Відні та Будапешті, тому що там це “національний вид спорту”. Ще в Бухаресті дуже добрий театр «Іон Дачіан», з яким ми дружимо; із середземноморських країн — лише Італія, але там суто оперне мистецтво. Звичайно, Німеччина, але і там фактично оперети немає, у них чистий мюзикл, вони полюбляють Фредеріка Лоу і працюють довкола нього.
Згадаймо про аудиторію. Чи змінилася вона за ці півтора року? Які тенденції в її вподобаннях і настроях помічаєте?
Минулого року ми відкрили сезон на великій сцені у вересні. До 10 жовтня, поки не бахкало, не відчували ніяких змін. Потім були затримки, особливо запам’яталась історія про 16 грудня, коли всі театри Києва скасували вистави через блекаут. У нас ішли “У джазі тільки дівчата”, і я прийняв рішення не скасовувати. Початок о шостій, питання — як доїхати, бо метро не ходить, на таксі ціни — самі розумієте. Ми якось домовилися, щоб забирали по дорозі своїх.
Поки добиралися, довелося затримати виставу на 45 хвилин. Я хвилювався, як глядачам пояснити. Потім виникла проблема із завісою: часті блекаути спричинили перепади електрики, якийсь кардан зійшов, усе на купу. Врешті зіграли першу дію, і до мене в антракті підходять люди і кажуть: “Ми вам дякуємо, що затримали виставу!” Вони думали, що ми спеціально їх дочекалися. Тобто глядач теж не міг доїхати, а ті, хто вже був у театрі, писали їм, що ми чекаємо, не починаємо грати.
Усе це я вів до того, що глядач став дуже обʼєднаним. Дійсно, у нас є своя ніша, але я хотів би робити більший крен у світову оперу. Ми постійно проводимо кастинги, щоб мати дуже широкий пул виконавців і робити це на якісному, високому рівні, і це теж дуже великий виклик.