О, вона так любила притискати своє маленьке дитятко до себе, що подеколи боялася задушити його з любови й безконечної ніжности! Голубила, поки ще лежав упоперек постелі. Поки намагався «пасти коні», напружуючи ще не зміцнілу шийку і витягуючи її по-гусячому догори. Чи коли тоненькою і теплою цівочкою дзюркав в її долоні, складені човником, а вона при тому затримувала навіть дихання, щоб не сполошити мацюпусінький блідо-рожевий перчик, націлений мало не в стелю.
А як вона притискала своє дитятко з лляним волоссячком! Обнюхувала. Виціловувала. Заледве не мліла. Аж паморочилося в голові — так було млосно від його солодкого запаху і безпорадности немовляти.
Її хлопчинка, в якого не лиш волоссячко було лляним, а й тоненька шкіра, виріс пристрасним до людей і дуже запальним до неправди, ніби відробляв карму, запечатану на його тілі знаком вогню. А тепер ті три почорнілі язички, колись вилизані до останньої крихти, мерзнуть перед її очима — і вона не має права злизати з них запеклу кров…
Якби хто дав їй хоч крапельку водички… хоч одну сльозичку… лиш аби несолену… бо язик перекрив їй горло… розбухлий язик став упоперек горла, мов колода…
…її задушить зараз її ж язик…
Офіцер грубо й боляче знову тиче обличчям донизу — аж стає видно, що в лівому боці хлопчинки є ще одна крихітна запекла дірочка — трохи нижче від трьох брунатних родимих язичків.
І кров із дірки на «вітровці» хлопчинки просто на її очах розростається так, що темніє в очах… То, може, в ньому ще тепліє життя, якщо з рани витікає жива кров?!
…Вона вже захлинається, як потопельниця. Бо звідкись згори — чи то з бездонного цебра, чи з малого горнятка — на неї таки ллють мерзлу воду, та їй здається, що то вона впісялася замерзлою сечею. Буде встидно перед цим звіром!
Різко лапає себе між ногами — сухо. Боже, що це за злива січе її зверху, а вона не може вхопити ротом тої морозної водички, лиш хапає гостре повітря — і ніяк не насититься, боячись поранитися ще й водою, якою її відливає ця двонога тварюка?
Милий Боже! Вона накоротко втрачала тяму! Тому вони ллють на неї стільки окропу? Вони ж щойно обливали її морозною водою!
Чому їй не дали вмерти, коли впала обличчям на ту дірку під серцем хлопчинки… чому не вдавилася піском з-під його тіла, і тепер пісок з тіла її дитини скрегоче на губах, ніби в її роті якісь безсердечні люди люто гострять ножі чи дроблять камінь на пісок?!
Михайлина насилу розплющує очі.
Офіцер стоїть над нею з простягнутою рукою. Він хоче і справді дати напитися?! Та їй не вистачить і бочки води — пекло палахкотить в її нутрі. Чи цей нелюд хоче залити її розпач отрутою? Хай би вже трутою! Ґлиґнула би — і звільнилася з цього пекла.
Що він від неї хоче? Про що просить?
А може, нарешті пожалів і хоче звільнити від муки — тому й наставив до її грудей зброю?!
Позволь, Боже, цьому звірові на двох ногах вбити мене ще раз… бо не витри-и-имую, Матір Божа…
— Вставай, суко! Мене тут ніяким умліванням не розчулиш! Я також умію прикидатися! Відповідай — твій? А як не твій — то кажи, чий?
Знову гушкає в лице води і тицяє ним у гірку піску із закляклим тілом.
Вона стікає водою… чи власною кров’ю… о, так, то кривава вода чи, може, водава кров біжить її руками й литками, капає з очей… але їй уже байдуже, як вона виглядає і як її бачать ці звірі: вона понад усе хоче самими пучками пальців розправити свого задубілого хлопчинку, мов той скручений листочок, що зовсім зеленим невміньки зірвався і злетів з дерева… або покласти його холодні задубілі ручки під голівоньку з лляним волоссячком… може, би легше йому було лежати…
Він любив спати на правому боці зі складеними під щокою долонями. Якби могла витерти застиглу кров коло язичків полум’я і осмикнути задерту «вітровку». Або всього накрити собою. Най би не мерзнув на вітрі і при людях.
Знову мутиться в голові і в очах — і вона падає зрубаним деревом на пісок, якраз очима урівень з його понівеченою голівонькою.
Бідна моя голівонька… бідна…
Вона би вичесала ці бурі піски зі злиплого з кров’ю золотого волоссячка… пригладила би запеклу кров’ю дірочку в чолі своїми покусаними губами… злизала би кров — і приклала цей сонячний колись м’ячик голівки до своїх грудей. Вона би ще витиснула з упалих цицьок живильний сік для нього, навіть коли би прокусила чи продірявила свої постарілі й обвислі дійки іржавим цвяхом… он, коло самої його голівки валяється чи то іржавий, чи закривавлений цвях… не може бути, щоб з-під нього не цвіркнуло… не може бути, щоб материнське молоко не вдихнуло життя в задубіле тіло її дитини…
Офіцер обома руками хапає за плечі — і насилу зводить її, мов яке опудало, на ноги.
Йой, люди… не так люди добрі, як люди злі! Лишіть її тягати по землі, як мершу! Вона ще не надивилася на сина. Вже забула, який він був, коли був живий, бо так довго його не виділа… забула його запах… сміх… його тепле й солодке «мамо»… вона хоче востаннє вчепитися у скам’янілу плоть крижаного тіла — аж дубіють руки від того холоду… але нелюд залізними кліщами люто відтягує її від мертвого хлопчинки, різко розвертає перед себе і знову гатить словами, одночасно душачи рукою шию:
— Питаю востаннє: твій?!
Вона відриває очі від сина, мов відриває приросле до рани криваве ганчір’я… від запеклої дірочки на чолі… ще однієї дірочки на «вітровці» — якраз під серцем хлопчинки, а може, та дірочка таки в самому серці… впирається поглядом у три язички полум’я на лівім бочку… міцно зажмурюється, ніби хоче запам’ятати цю нелюдську мить… вдихає глибоко, аж тріснуть зараз переповнені легені… тоді зводить безтямний погляд на офіцера:
— Не мій…
Вона не почула себе. Це не вона — це її устами промовив лукавий, що раптово вселився в неї, не питаючи згоди чи дозволу.
Нелюд же почув — і ще дужче вчепився у підборіддя.
А далі Михайлина кричить йому в лице, порскаючи цівками слини, чи, може, вже нарешті потоками нестримуваних сліз:
— Чийсь!!! Котроїсь другої мами! Але не мій, вам кажу! Не мій!!! Не мі-і-і-й!!!
***
Марія Матіос — письменниця, публіцистка, лауреатка Шевченківської премії (2005), «Коронації слова» (2007). Найвідоміший твір — роман «Солодка Даруся» (2004) — пережив 6 перевидань і визнаний однією з кращих книг незалежної України.