Уже мало не щороку, якраз у теплі дні збирання винограду, трапляється сезонна подія: когось із корифеїв сучасної літератури запрошують сісти і обговорити питання України десь на затишному іноземному майданчику разом із росіянами. І хтось погоджується.
А тоді, так само щоразу, значно більше колег по цеху висловлюють жаль, гіркоту, нерозуміння чи обурення тим, як легко знехтувати всім, що відбувається зараз, і піти на культурний діалог з носіями імперської ідентичности, що сконструювала нинішній геноцид. Бо з ними, звісно, є про що говорити. Така дискусія має шанси бути плідною і якось так переломити іноземне ставлення до України, що сісти з імперцями за один стіл вважається мало не почесно. Принаймні в таких категоріях про це говорять свідки діалогу з Росією.
І оскільки жаль, гіркота, нерозуміння чи обурення — це все емоції (а справжня доросла серйозна людина емоцій, як відомо, позбавлена і керується чистим раціо), слідом за емоційними інтернет-обговореннями поміж людьми, котрі аж надто добре одне одного знають, з’являються голоси мудрости і сумління нашої нації. Котрі не звертаються ні до кого особисто, а промовляють нібито до цілої спільноти, до кожного читача й автора зосібна. Ці голоси нібито намагаються вносити лад у дискусію, проговорюючи безліч банальностей — таких прозорих, що ліпше було б їх і не озвучувати.
Цього року ми почали з глибокодумного “військова служба не дає індульгенції”. Це мав бути нібито закид Артему Чеху, котрий просто сказав, що ненормально сідати на одну панель з особою, котра витратила чимало свого часу на дискредитацію українських же авторів. Артем Чех, Ірина Цілик і Артем Чапай відмовилися від події з росіянкою (мені байдуже на паспорт, Russian є частиною її публічної ідентифікації) Машею Ґессен у травні цього року. А вже у вересні їхній колега по ПЕН-клубу Андрій Курков спокійно на розмову погодився.
Виявилося, що коли Артем Чех справедливо побачив у цьому саботаж колег по цеху, ми почули достопам’ятне “служба не дає індульгенції” від Данила Яневського. На жаль, ми не дізнались, індульгенція від чого саме потрібна Чеху, котрий просто висловив незгоду з колегою. Але це вже великий крок уперед — у попередніх скандалах навколо спільної участі в культурних подіях з росіянами частина спільноти взагалі воліла не визнавати, що є якісь там ветерани і вони мають якусь там думку з цього питання. Не визнавали, зате вправно прикривалися культурним та інформаційним фронтом, власною неоціненною роботою на благо України і абсолютно не соромились докоряти опонентам тим, що вони озвучують свою позицію не з передової. Тепер, коли ігнорувати голос ветерана стало дещо неможливо, нарешті підвезли нагадування, що ветеранство теж не дає права критикувати культурну співпрацю з росіянами. Добре, що маститі культурні діячі знайшли свіжі аргументи, а то було б геть незручно.
Сказано: сезонне явище. Тому не випадає дивуватися й тому, що варто було емоціям трішки влягтись, як почали виходити ще більш мудрі та глибокодумні заяви притомніших колег по цеху. Як завжди, про неминучість тріщин, які не мають ставати проваллями. Бо ж правда. Про те, що сварки навколо росіян лише в наше середовище вносять деструктив. Що згода будує, а незгода руйнує. Що один прутик легко зламати, а цілий жмуток (римляни його називали фасцій) — значно важче. Говорити про необхідність консолідації легко — одна банальна метафора, і вони ніби самі починають литись одна за одною.
Дуже важко не погодитися з тим, що консолідованість більш бажана за роздробленість. Розумна думка. Дуже шкода, що вона нікому не спадає на гадку, коли тільки з’являється новина про спільну участь українського автора у спільному заході з росіянами. Коли тільки з’являється новина, що черговий українець вирішив поналагоджувати діалог з росіянами просто під час війни. Здавалося б, це очевидна тріщина, після стількох прецедентів як хтось може сподіватися, що такий вчинок не спровокує розкол — емоційний, інтелектуальний, а надто соціальний, відчуживши нас одне від одного? А проте ці необхідні та глибокодумні голоси не з’являються разом з новинами про чергового метра на панелі з росіянами.
Видається, мудрим голосам треба трішки часу, аби дозріти. Вони йдуть слідом за реакцією, за тими-таки жалем, гіркотою, нерозумінням і обуренням. І називають ці емоції злобою, заздрістю та дріб’язковістю. Вони йдуть за природними реакціями на те, що дуже, дуже багато хто — ризикну сказати, більшість — у цеху сприймає як саботаж власної діяльности і зраду. Не метафізичну комедійну українську зраду, а цілком особисту зраду тої-таки консолідації. Бо, знаєте, деякі діячі примудряються водночас говорити про те, як неприпустимо вести діалог з росіянами, паралельно проводячи діалог з росіянами.
Тому коли з’являється епізод розриву цієї внутрішньої довіри, коли порушується ілюзія того, що ми здатні принаймні тимчасово погодитись на спільних цінностях, мудрі голоси мовчать. Коли з’являються актори, котрі бачать і проговорюють факт розриву, вказують на нього і на порушення довіри — тільки тоді вони нарешті озиваються і нагадують, що не можна сваритися, треба любитися. Щоправда, нагадують з докором тим, хто взагалі порушив тему. Бо як відомо ще з дитячого садочка, хто перший озвався — той і набздів.
Постає питання, що нам робити з пропозиціями цих мудрих голосів. Бо, безперечно, згода будує, а незгода руйнує (хоч це вже радше слова виховательки, ніж низова мудрість). Видається, найпростіше зацитькати всіх, хто вказує на проблему, і зробити вигляд, що проблеми не було. Що це не була проблема. Заклики до консолідації навколо бойкоту російських діячів — то якраз та незгода, що руйнує, ці заклики до єдности дуже загрожують нашій єдності. Бо відмовитись від співпраці з росіянами — як доводять Андрухович, Курков і не тільки вони — неможливо. Мабуть, є в ній щось фундаментальне, без чого наш літературний світ просто не буде повноцінним. А як інакше? Так от, відмовитися від співпраці з росіянами не можна, але й відкрито визнати, що нема ніяких обмежень і ми робимо, що хочемо, теж не можна. Ті заклики до діалогу, що лунали раніше, так і залишилися нічим. Зате деякі українські автори тепер використовують свій культурний фронт так само для дискредитації українських колег. Така їхня боротьба. І заразом видно спільні цінності з Ґессен.
Тому ми обираємо гібридний варіант. Спілкуємося з росіянами, всі знають, що ми спілкуємося з росіянами, але всі дуже спокійно і впевнено роблять вигляд, що ми не спілкуємося з росіянами. Це взагалі-то табу. Окрім всіх випадків, коли ми самі собі знаходимо достатні причини, чому це не табу. Така-от послідовна і несуперечлива схема.
Частину аргументів мудрі голоси повторюють в унісон з авторами-штрейкбрехерами. Зрештою, нам одного дня таки доведеться йти на якийсь діалог, так? Тобто тим, хто доживе до “одного дня”. Ми ж не можемо записати цілу націю в персони нон ґрата. Там є й адекватні чи принаймні напівадекватні люди, з якими не соромно сісти за один стіл. Деякі з них узагалі наші давні друзі, фактично ми з ними просто будемо агресивно погоджуватися, що Путін поганий. І це не єдина причина, чому нам конче необхідно не відмовлятись від таких подій. Причин цілих три.
По-перше, це наші друзі, знайомі, колеги — словом, давні приятелі, з якими в нас досі добрі й теплі стосунки. Ми ж не можемо їх образити відмовою від публічного діалогу! Вони критикують Путіна, підтримують Україну, в них цілком адекватні погляди і взагалі в них американський паспорт.
По-друге, якщо ми відмовимось від діалогу — нас не пустять на події, а росіян пустять. Навіть коли це події, присвячені виходу нашої ж книжки за кордоном. Нас, автора, не пустять, а от росіян пустять. Відмовлятися від розмови з росіянами — це відмовлятися від свого голосу на користь імперії.
По-третє, якщо нас не пустять на події, то нас і далі репрезентуватимуть росіяни, а вони про нас таких дурниць, такої дичини наговорять! Ми повинні бути там, щоб переважити їхню позицію.
Усі три тези істинні одночасно. Не думайте про це надто довго.
А ще, звісно, є комсомольці. Серед метрів сучасної літератури теж, але тут мова не про них. Мова про те, що люди, котрі закликають до консолідації і намагаються визначити прийнятні межі поведінки у цілком відмінних від попереднього життєвого досвіду обставинах, поводяться як ЦК КПРС. Так, комсомол і ЦК КПРС — дуже різні інституції, але нам це неважливо, ми вживаємо їх просто як тригерну метафору всього поганого. Ці слова фактично позбавлені значення, високочолий еквівалент фрази “ти кака”.
Якщо ми не підемо на цю дискусію, на цей круглий стіл, на цю панель — станеться щось дуже-дуже погане. Що саме? Невідомо, але дуже-дуже погане. Самі розумієте, світочі культури вимушено живуть в іншій системі координат. Вони для того, щоб просвітити нас і світ, особливо світ, західну публіку, до якої нарешті є широкий доступ, і єдине, що їх лякає, що може завадити — підступні комсомольці, агенти старого закону, котрі хочуть підрізати їм крила і зв’язати благодать міжнародних літературних фестивалів своїм колективним осудом.
Словом, коли хтось закликає до випрацювання спільних правил гри і консолідації — йдеться про колективну координацію, а знаєте, де ще була колективна координація? У СРСР. Тобто коли ви говорите про якусь консолідацію і співдію — ви просто комуністи, котрі хочуть здати мене, шановного метра… куди, до речі? Де в нас зараз НКВС? Чим саме, крім надщербленого его, загрожує метру літератури публічна незгода колег? Бо якщо будь-яка публічно і відкрито висловлена критика викликає флешбеки товариських судів у комсомолі — це заслуговує співчуття і пропрацювання, проте ніяк не заслуговує стати центральним аргументом одної з ключових дискусій сучасної літератури.
Тож і ПЕН-клуб, і всі ті мудрі голоси, котрі постфактум закликають до консолідації, і всі ті ноншалантні невідомо хто, що вносять хаос і розбрат у досконало випрацюване ігнорування проблем — усі вони однакові гниди, зрадники і комсомольці. Усі вони однаково підпадають під закон про декомунізацію, і в українській літературі залишається нарешті вузьке коло адекватних товаришів по чарці, кілька хороших росіян, та ще Олександр Кабанов. Усі решта — комсомольці, що мають бути відправлені на звалище історії.
Зрештою, вкотре нагадує нам ця дискусія, тут справа не в особистих бажаннях метрів. Просто так вийшло, що їхні бажання збігаються з оборонними потребами нашої держави. У посадках Франкфурта і Нью-Йорка ці бійці тримають культурний фронт на дистанції рукопашного бою з росіянами. Війна, повторюють (хоч, на щастя, все рідше), триває на різних фронтах.
Але от дивина — усі загиблі в цій війні культурні діячі були вбиті росіянами фізично. Вони не полягли на дискусійній панелі, бо на дискусійній панелі не гинуть і не втрачають кінцівок. Після дискусійної панелі поранені не проходять принизливі паломництва медкомісіями. Чомусь усі після дискусійної панелі виходять живі та здорові. Після дискусійної панелі лінія культурного фронту, якщо припускаємо його існування, не змінюється.
На справжньому — єдиному — фронті бійці намагаються знищити або витіснити ворога геть. Це не те, що відбувається на дискусійній панелі, де всі агресивно погоджуються, що Путін поганий. Кого вони в цьому переконають — західну публіку, котра вже прийшла на присвячену Україні подію? Війна йде за звільнення території та інституцій від російського впливу. Десь недавнього, як на окупованих територіях. Десь вікового, як у культурі.
Якби метафора фронту працювала, його бійці мали б робити щось подібне у відповідній царині. Нівелювати вплив Росії, і вплив агресивний, на дискурси, з яких самі черпають. На західну авдиторію. Намагатись усунути з міжнародних майданчиків російський імперіалізм, який що Шишкін, що Ґессен просувають у своїй публіцистиці у вільний від спілкування з українськими авторами час. Натомість вільне дружнє обговорення України на міжнародну публіку… так фронт може виглядати хіба в уяві людини, котра з усієї воєнної історії людства чула тільки про різдвяне перемир’я. Хороший, до речі, був історичний прецедент. Та навряд чи трапився б, якби на той час німці вчиняли геноцид французів.
Та найбільша біда, мабуть, у тому, що справжній фронт через те й не розвалюється на дрібні фракції, котрі описують одна одну вкрай неприязними словами, що там існує вертикаль командування. Існує штаб, існують офіцери, що забезпечують лад у менших підрозділах. Тобто все те, чого не існує в українській літературі. Уявіть собі, якби митцям довелося зважати на існування загальної стратегії, спільного плану і співдіяти для досягнення оптимального результату. Ну тобто десь на пів відсотка нехтувати особистими бажанками порівняно з тим, що відбувається на реальному фронті. Ви що, консолідація, спільний план дій, спільна стратегія, та й навіть просто розмова про наслідки очевидно неоднозначних рішень — це все спадщина СРСР.
Уся ця політика діалогу відгонить комунізмом. Тому й ПЕН, ще з минулого року чудово тямлячи проблему, так і не став організовувати діалог. Не став модерувати дебати про припустимість спілкування з росіянами після випадку з Андруховичем, бо це ніколи не про спілкування з росіянами, чи не так? Це про заздрість, про злість, про мстивість, про хайп, про безіменних літераторів, які хочуть урвати славу метрів, про комунізм, про комсомол, про гроші, про недалекоглядність, про візії. Зрештою, про непідпорядкованість митця авторитетам і про його право самостійно визначати добро і зло. Не для себе самого — для всіх, хто навколо. Саме інтерпретація митця є статус-кво. А діалог (якщо тільки не з росіянами на панелі) — для комсомольців.