Про все це можна почитати в багатьох статтях, тож я не зупинятимусь на самому конфлікті з Ґессен (хоч і там, як виявилося, інші російські учасники адекватно поставилися до бажань українських письменників і були відверто спантеличені неадекватністю дій Ґессен). Очевидно, що Артему Чеху йшлося саме про питання можливості розмови Андрія Куркова після скандалу, який створили самі Ґессен.
Коли я стежила за дискусією після допису Чеха, зрозуміла одну важливу річ, яка стосується всього суспільства у стані найбільшої вразливості. Йдеться про бажання зберігати відчуття справедливості навіть у моменти, коли коїться найбільша несправедливість – неспровокована війна, в якій життя кожного на території власної країни під загрозою.
На тому конкретному фестивалі українських письменників несправедливо звинуватили в цензуруванні і жорстокості, старалися показати їхню позицію виключно через етнічні рамки. Це дуже легка і вигідна позиція, бо ставить людину, яка цю позицію транслює, понад будь-якою колективною ідентичністю; вона зосереджена на індивіді і свободі кожного та кожної жити і говорити, як забажається. А хто не хоче «миру в усьому світі»? Точно не ті, хто читає "Нью-Йоркер", у який дописують Маша Ґессен (я сама така, тому знаю, як затишно читати і думати про вічне, якщо твоєму життю нічого не загрожує). Це дуже приваблива і зрозуміла позиція, а ще вона не примушує розбиратися в деталях, бо за деталями починається історія, де «все занадто складно». І ця складність не вписується у красиві картинки і текст, де все зло від Путіна, а насправді українці і росіяни люблять одне одного і за діалог (з карнавалом у причепі). Українським аргументам, що річ не лише в Путіні, а в імперських амбіціях й імперському мисленні, притаманному не тільки політичній верхівці, але й російським інтелектуалам на кшталт Ґессен, немає місця в таких текстах.
До речі, якщо вже хочеться проводити історичні паралелі, то ці дискусії нагадують непорозуміння українських дисидентів з російськими, бо для російських питання національного визволення в інших республіках було далеким, і саме через це російських дисидентів було легше зрозуміти десь у США чи Європі, бо вони не несли негативу, з яким ототожнювали «націоналізм» після жахіть Другої світової війни. У зовсім недавній історії були навіть схожі намагання змінити оптику щодо Достоєвського, тільки виклик цей робив Мілан Кундера, який статтею у 1985 році намагався привернути увагу світу до трагедії частини Європи, яка перебуває в постійній тіні Росії. На захист же стали російські письменники: схоже на Ґессен, вони апелювали до «цивілізації», «універсальних цінностей», які представляє «велика російська культура». Здається, нічого не змінюється, правда?
Та повертаюсь до Артема Чеха. Коли з тобою чинять несправедливо, то відновити баланс допомагає твоя ж спільнота. Навіть якщо кривдник не зазнає формальних втрат, підтримка своїми означає не менше, ніж формальні «покарання». Хто потерпав від будь-якого насильства (емоційного і психологічного включно), добре знає це. Непідтримка з боку своєї громади, свого кола часто відчувається як та сама кривда і несправедливість. Тому солідарність і підтримка всередині групи – це дуже важливо. На цьому наголошують психологи, які працюють з людьми, котрі зазнали будь-якої форми насильства (що є формою несправедливості). Артем Чех самим жестом написання цього посту показує, що вбачає в Андрієві Куркові частину свого кола і тому чекав від нього підтримки і солідарності.
Ці питання будуть ще важливішими, коли Україна відновлюватиметься після війни. Але спершу треба, щоб настало це «після». Важливо, щоб у цьому «після» ми всі зберегли можливість говорити одне з одним. Звісно, не може бути якоїсь «методички», де вказувалося б, з ким і кому говорити. Різноголосся і індивідуалізм – це те, що українську спільноту вигідно відрізняло всі ці роки від Росії. Війна (як і майдани) ось уже майже десять років показує, що українці вміють консолідуватися і турбуватися одне про одного. Нещодавно я слухала подкаст із Тильдою Адденбрук, шведкою, яка покинула роботу і поїхала волонтерити в Україну. Вона дала дуже влучну характеристику українського суспільства, де турбота одне про одного є запорукою функціонування спільноти (це пряма протилежність того, як працює шведське суспільство, тож не дивно, що вона це зауважила). Навіть українська армія – це суцільний громадянський проєкт, це громадянське суспільство в дії.
Мені особисто було боляче бачити реакцію на досить виважений і дуже персональний пост Артема. Відповіді на нього від деяких представників культури мене відверто шокували переходом на персоналії і звинуваченнями у відсутності таланту, згадками про «культурний фронт», «свій Бахмут» і т.п.
Андрій Курков теж зайняв оборонну позицію, яка не включає діалогу, хоча в пості Чеха я якраз зчитую потужний заклик поговорити. У когось у коментарях побачила геніальне формулювання про недоречність порівнянь будь-якої діяльності з фронтом, коли ідуть активні бойові дії: фронт там, де воюють, усе інше — це робота. Про свою ж роботу на справжньому фронті Артем Чех багато ділився з міжнародною публікою. Після прочитання його текстів навряд чи хтось зможе використовувати ці непридатні ні до чого метафори. Хизуватися незнанням таких потужних текстів, які формують розуміння доби не лише в Україні, а й у світі, – хіба вказувати на брак уваги до власної культури.
Звісно, кожен має право вирішувати, з ким і коли говорити. І кожен конкретний випадок буде про конкретні рішення. Для себе я вирішила ще від початку вторгнення, що в час такого безпрецедентного насильства над моєю спільнотою я не буду чинити насильства принаймні до себе чи людей, які зараз у дуже вразливій ситуації, щоб не продовжувати цей ланцюг несправедливості, щоб збільшувати простір піклування і турботи навколо. Можна починати з питання до себе: це про турботу? І якщо про турботу, то тоді про турботу про кого? Це про солідарність? Тоді про солідарність із ким?