Ґачача означає «сидячи на траві». Через масштаби геноциду 1994 року руандійське правосуддя не було спроможне засудити всіх винуватців. Тому влада створила (2001) суд ґачача – систему, що ґрунтувалася на старій традиції сільських народних трибуналів, які розв’язували спори між сусідами. Процеси зазвичай відбуваються просто неба. Судді тут не професійні юристи, а лише місцеві інтелігенти після відповідного вишколу. Обвинувачені не мають адвокатів, що часто спричиняє питання про чесність процесів. Діапазон злочинів, які може засуджувати ґачача, було обмежено: головні винуватці руандійського геноциду підлягають загальному суду або Міжнародному трибуналу у справах Руанди з центром в Аруші (Танзанія). Влада Руанди запевняє, що ґачача – важливий крок до примирення. Бо коли обвинувачений визнає свою провину і просить вибачення, то отримує м’якше покарання і можливість працювати на користь суспільства.
Лише тепер, через багато років після геноциду, ґвалтівники опиняються на ґачача. Бо жертва повинна висунути звинувачення. Лише тепер зґвалтовані дозрівають до того, щоб говорити. Не кожна встигла. Вони вмирали, деякі одразу ж після того, інші – через рік, через два роки, через сім. Найчастіше через СНІД або брак волі до життя. Від імені померлих висунути звинувачення можуть їхні близькі. Але зазвичай близьких нема.
Усі інфіковані жінки знали, що їх чекає, усі чекали своєї черги. Хвороба деформувала їхні тіла, вони боялися виходити з дому, худі, з виразками та кашлем, вони соромилися показуватися, не мали сили зізнаватися, не бачили сенсу. Але кілька років тому в Руанді ми почали тих жінок лікувати. З часом вони зрозуміли, що ліки діють. Що це не кінець, що треба жити. І тоді задумалися про справедливість.
Дозрівання до сповіді зазвичай триває кілька років. Лише тепер вони готові стати віч-на-віч з тими, хто їм завдав горя. Або так їм лише здається.
Якщо ніхто їх перед тим не залякає, вони висувають звинувачення. Самотню хвору матір легко залякати.
Вони приходять до суду в товаристві когось, хто в разі слабкості має їх підтримати. Вони бачать злочинця і їм відбирає мову. Вони німіють. Їхні давні рани досі кривавлять. Коли мене навчали на суддю, ми розігрували такі ситуації. Як суду тоді вчинити?
Ми мусимо бути терплячими, не підганяти, дозволити їй вийти, вдихнути повітря. Іноді потрібно її покласти, бо вона похитується, від вигляду ката ноги німіють. У сусідній залі ми зазвичай маємо приготовлений матрацик. Її не можна класти на землю або на бетон, як вони її клали. Коли коротка перерва нічого не дає, я можу вирішити, що вислухаю свідчення жертви без участі звинуваченого.
Як мені допитувати зґвалтовану жінку, аби вдруге її не поранити? Цього нас навчали люди з Міністерства охорони здоров’я та фахівці з Європи. Вони казали суддям ґачача: ви братимете участь у відкриванні ран. Потрібно їх відкрити в ім’я справедливості. Але обережно, поволі і якнайделікатніше.
Повторюю: найважливіше – терплячість. Я ставлю питання і не отримую відповіді. Тиша не розв’язує справи, не є жодним доказом. Я мушу про це пам’ятати. Те, що жертва непритомніє, не свідчить про провину звинуваченого. Я мушу проявляти завбачливість.
Коли ми судимо винуватців убивства або грабунку, у процесі бере участь увесь пагорб. Звинувачений повідомляє, як було, він має для цього свідків. Тоді хтось встає і каже: неправда, було інакше, а ви у змові, щоб уникнути правосуддя.
І доповнює деталі: він до нас прийшов, мав зброю і так далі. Я можу запитати, з ким він був, яку мав зброю, як її тримав, як напав. Я можу розпитувати про найменші подробиці. Аби врешті-решт виявити правду.
Мені заборонено запитувати жертв зґвалтування, як ґвалтівник знімав штани, яку мав форму пеніса і чи був обрізаний.
Справи про зґвалтування відбуваються за зачиненими дверима. За винесення таємниці назовні загрожує три роки ув’язнення. Всередині небагато людей. Триває суд, є сторони. Ми слухаємо свідків, якщо свідки були.
Звинувачений, побачивши жертву, зазвичай приголомшений і втрачає ґрунт під ногами. Бо або не може її впізнати, або лише вдає. Або бачить її вперше після того і дивується, що вона вижила. Подив настільки великий, що він не може його приховати. Навіть не намагається. Яким дивом?! Адже я сам бачив, що вона лежала серед трупів. Це не може бути вона! Встала з могили!
Або ще інакше: його анітрохи це не дивує. Бо вони досі мешкають в одному селі, щодня зустрічаються на дорозі. Він стоїть перед нами й не вірить, що вона спромоглася на цю зухвалість. Що прийшла до суду і хоче висунути звинувачення. Він був переконаний – а вони знайомі як мало хто, – що такий день ніколи не настане.
Звинувачений пітніє, шукає порятунку, вимагає замінити суддів. Бо судді його знають. Це правда, ми в Руанді всі одні одних знаємо. Потім з’являється як пасивний спостерігач зґвалтування: я дивився на це, мені жаль, що я їй не допоміг.
У моїй практиці ще не траплялося, щоб котрийсь зізнався у зґвалтуванні. Або у свідомому зараженні. Також жінка перед ґвалтівником не зізнається, що внаслідок зґвалтування має дитину. Вона йому цього ніколи не скаже.
Я тільки людина, за освітою педагог, працюю на державній службі, де відповідаю за експорт чаю. А мушу впоратися зі справами й тоді, коли маю водночас двадцятьох звинувачених. Бо саме стільки її водночас ґвалтували.
Вона заходить.
Впізнає першого, але на опізнання другого вже не має сили. Ті жінки, з яких збиткувались і яких принижували багато днів і тижнів, урешті-решт мали загинути. Всі. Вони вижили через чиюсь неуважність або тому, що в околиці з’являлися солдати РПФ. Вбивцям доводилося тікати і їм бракувало часу на добивання невільниць.
І нам тепер доводиться поспішати. Ті, які ще мовчать, бояться висунути звинувачення. Бо політики кажуть нам: потрібно миритись, закінчуйте вже з тими ґачача.
Нам доводиться працювати поволі. Зґвалтування – злочин першої категорії, як і вбивство. Терміни ув’язнення – великі. Це найважчі процеси. Інтимний кат, інтимні подробиці, слово проти слова. Але ми зазвичай знаємо більше, бо суд перед процесом організовує опитування громади. Ми знаємо також інші злочини звинувачених, за які вони вже отримали вироки раніше. Все складається, факт до факту, деталь до деталі – і ми переконані: зґвалтував.
Але іноді суд має сумніви.
Він неспроможний їх розв’язати.
Потрібно виголосити вирок.
Жертва чекає.
Її тіло тремтить, це видно навіть за кілька метрів.
Невпевненість суду на користь звинуваченого.
Ми проголошуємо: його не можемо вважати винним.
Бо що, якщо він зґвалтував, а ми ухвалимо вирок: невинуватий?
Ми вб’ємо зґвалтовану вдруге.
І остаточно.
***
Войцех Тохман – польський журналіст, репортажист. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у "Gazeta Wyborcza". У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює в ньому волонтером.
Разом з польськими репортажистами Маріушем Щиглем і Павелом Ґузлінським заснував у Варшаві Інститут репортажу та репортерську крамницю-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську програму «Кипіння світу».
Написав десять репортажних книжок, зокрема: «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Ти наче камінь їла», «Спів півнів, плач собак».
Двічі фіналіст престижної літературної премії «Nike» (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів «Gazeta Wyborcza»; номінант Премії ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант Премії ім. Ришарда Капусцінського (2011).
Переклав з польської Андрій Бондар.