На платформі APA (American Psychological Association) нещодавно натрапила на цікавий матеріал доктора психології Джорджа Бонанно (Teachers College, Columbia University). На мою думку, він може бути корисним і для нас в Україні. Багато років цей вчений досліджує реакції людей на травматичні події — внаслідок фізичних ушкоджень, втрати близьких, переживання горя.
Дослідження, які він презентує, показують, що більшість людей проходять через складні — іноді й жахливі — обставини без тривалих симптомів травми. Виявляється, ми набагато стійкіші, ніж нам здається.
Ключові висновки з досліджень
Бонанно пропонує називати екстремальні події не «травматичними», а потенційно травматичними — адже не кожна з них насправді запускає симптоматику ПТСР. Це важливо. Називати щось травмою тільки через її об'єктивну інтенсивність, а не суб’єктивне сприйняття подій людиною — може бути неточним.
На основі понад сотні досліджень учений стверджує: найбільш типовою (нормативною) реакцією на складні події є стійкість. Симптоми — тривожні сни, нав’язливі думки, емоційна нестабільність — можуть бути, але з часом вони зменшуються, а люди адаптуються.
Що таке психологічна стійкість?
Людина як вид має дивовижну здатність до виживання — це доведено еволюційно.
Психологічна стійкість — це не риса, а результат. Те, як ми функціонуємо після екстремальної події:
- чи можемо працювати,
- підтримуємо стосунки,
- залишаємося в контакті з собою й оточенням.
Це все — прояви адаптації.
Наприклад, одна клієнтка Н., 30 років, сказала:
«Я іноді відчуваю, що стала набагато сильнішою — попри втрату, я живу. Тепер здається, я можу все».
Що сприяє стійкості?
Швидка відповідь — наша поведінкова стратегія в моменті, коли ми проходимо через складне.
Більш детально це можна описати через три кроки адаптивної поведінки:
Крок 1: Чутливість до контексту: зрозумій, що саме з тобою відбувається зараз, тут і тепер.
Запитання до себе:
- Що я зараз відчуваю?
- Що конкретно є проблемою саме сьогодні, саме в цю хвилину?
- Як тіло реагує?
Приклад: після потенційно травматичної події ми можемо думати: «я травмована». Але це — надто загальне. Якщо ж звузити увагу до «я не можу спати» чи «я тривожусь, коли сідаю в авто» — це вже проблема, з якою можна працювати.
Крок 2: Обери поведінку: після визначення проблеми — діємо.
Запитання до себе:
- Що я можу зробити з доступного просто зараз, щоб полегшити ситуацію?
Приклад: відчуваю тривогу — можу спробувати дихання, практику заземлення, коротку прогулянку.
Крок 3: Зворотний зв’язок: оціни, чи спрацювало. Якщо ні — спробуй щось інше.
Запитання до себе:
- Чи стало мені трохи легше?
- Чи допомогла обрана стратегія?
- Що я можу змінити або спробувати по-іншому?
Навіть найстійкіші не знаходять рішення з першої спроби. Це — навичка, що формується через спроби й помилки.
Чому це важливо?
У складних обставинах у нас часто вмикаються внутрішні шаблони — жертва, безпомічність, параліч дій. І хоча ми не завжди можемо впливати на обставини, ми можемо впливати на свою поведінку і думки.
Попри виклики. Попри втрати. Попри непередбачуваність. Наша здатність адаптуватися — це внутрішній ресурс, який неможливо забрати.