Паралелі між історичними шляхами України і Бангладешу — єдиної держави бенгальців, яких у світі близько 285 мільйонів, я мав нагоду провести в університеті Дакки. Це не найбільший, але найвпливовіший університет країни — щось на кшталт нашої Києво-Могилянської Академії. Більшість сучасних визвольних змагань бенгальців повʼязана саме з цим вишем, де мене запросили виступити з лекцією про Україну та її визвольні змагання.
У Бангладеші, як і в Україні, сильне і активне громадянське суспільство, що має корені у студентських рухах. Як і у нас, в цій південноазійській країні було декілька «майданів». Останній успішно завершився влітку 2024 року, коли була змушена піти у відставку та втекти до Індії премʼєр-міністерка країни Шейх Гасіна. Але перед тим вона пробувала задушити бенгальський майдан, який отримав свою власну небесну сотню жертв.
Одним з перших бенгальських «майданів» був мовний. Він зібрався після того, як у 1947 році Індія і Пакистан отримали незалежність від Британської імперії. До новоутвореного Пакистану тоді увійшли майже всі території Індостану, які були переважно ісламські. Тоді в нього увійшли західна і східна частина.
Західна намагалася домінувати у тому числі через мову — урду. Цю мову було проголошено єдиною офіційною і на заході, і на сході, але на сході нею не розмовляли і відмовлялися розмовляти. Бенгальці мали свою мову і ідентичність, яка з неї виростала. Одним з найбільш відомих авторів, який плекав бенгальську мову і ідентичність, був перший азійський Нобелівський лауреат Рабіндранат Тагор (1861-1941).
На прикладі Тагора я пояснював студентам в університеті Дакки, хто є Тарас Шевченко для українців. До речі, Тагор народився у той самий рік, коли Шевченко помер.
І от власне студенти університету Дакки у 1952 році почали виходити на демонстрації на захист бенгальської мови. Дехто мусив заплатити за свою позицію життям. Їх і зараз шанують як «мучеників» за мову.
Ще більше «мучеників» принесло продовження визвольних змагань бенгальців напочатку 1970-х років. Спочатку це була місцева інтелігенція. Пакистанці вирішили, що для придушення визвольних змагань необхідно і достатньо буде знищити найбільш активних її представників. Були складені списки, подібні до тих, що росіяни складали перед вторгненням в Україну.
Багато кого з цих списків вдалося заарештувати і вбити. Серед них університетські професори та студенти — переважно з університету Дакки, журналісти, поети. Одна з них — Селіна Парвін (1931-1971), видатна поетеса та журналістка. Її історія нагадала мені Вікторію Рощину.
Проте атака на інтелігенцію не принесла бажаних результатів — протести не припинилися, а лише посилилися. Тепер до них активніше долучилися пересічні громадяни. Рух за незалежність став по-справжньому масовим. На масове перетворилося і придушення цього руху. Ініціатор придушення, президент Пакистану Яхʼя Хан (1917-1980) вірив, що достатньо «вбити три мільйони,… і решта буде їсти з наших рук».
Я пояснював своїй бангладеській аудиторії, що ту саму віру має й Путін. Тому їхні методи подібні: залякування цивільного населення та перетворення умов його життя на неможливі. А також зґвалтування, вбивства, масові поховання.
За дев’ять місяців проведення спеціальної військової операції, яку пакистанці назвали «Прожектор», біля трьох мільйонів було замордовано та від 250 до 400 тисяч жінок та дівчат зґвалтовано. Біля 10 мільйонів бенгальців змушені були тікати з країни, що відповідає і кількості українських біженців на початку повномасштабного вторгнення.
Все це у Бангладеші та за його межами було названо геноцидом. Я відвідав два центри його вивчення — в університеті Дакки та в місті Кульна на південному заході країни. Розглядуючи виставлені там матеріали, я мав постійні флешбеки до картин, що бачив у прифронтових зонах України.
Одна така картина мене зачепила особливо — поруйнована церква, де пакистанці знущалися над бенгальцями.
Взагалі релігія відіграла важливу роль у Бангладеському геноциді — як і в російській агресії проти України. Як і пакистанці, більшість бангладесців — мусульмани-суніти. Але останні для перших недостатньо ортодоксальні і занадто помірковані та відкриті. Зокрема, на переконання пакистанців, бенгальці-мусульмани занадто загравали з немусульманською Індією, через що їх іслам ставав наче забрудненим. Приблизно так собі уявляють в Росії і українців: так, більшість з них православні, але їх православʼя зіпсоване компромісами із Заходом та його релігійними традиціями, зокрема католицтвом. Тому навіть православних українців можна вбивати, адже їх православʼя нечисте.
Таким чином, в очах західно-пакистанських релігійних радикалів бенгальці ставали своєрідними зрадниками єдиної ісламської «цивілізації» Індостана, яка могла мати лише одну державу — із столицею в Ісламабаді. Для них найвищою цінністю був двоєдиний ісламський Пакистан. Тому кожен, навіть якщо це мусульманин, хто виступав проти нього, ставав відступником, що заслуговував на смерть. Тому, подібно до очільників Російської православної церкви, які благословляють на «священну війну» проти українців, пакистанські релігійні лідери видавали фетви, які виправдовували та заохочували до геноциду бенгальців, незважаючи на те, що ті були єдиновірними мусульманами. Приблизно так само ставляться росіяни до тих православних українців, які виступають проти «триєдиної Русі».
Слід зазначити, що деяка кількість мусульман серед бенгальців була колаборантами. Вони співпрацювали із вбивцями власного народу в ім’я віри та двоєдиної єдності Пакистану. В них навіть була своя партія. Її лідера — Міра Касема Алі — було врешті-решт засуджено до страти за співпрацю із пакистанськими катами. Це один з небагатьох випадків, коли винуватці геноциду понесли відповідальність за нього. Система міжнародного права виявилася неспроможною покарати всіх злочинців. Безсилою виявилася й ООН, яка мала б не допускати подібні злочини. У самому Пакистані і зараз усіляко заперечують геноцид, здійснений у Бангладеші. Між тим, саме визнання цього геноциду та покарання його винуватців — це єдиний шлях до зцілення його травм.