Вдячність і честь
«За період з травня 2022 року до сьогодні, за весь час, який ми її знаємо, це людина, яка жодного разу не відмовилася виконувати завдання, яка, без перебільшення, три місяці беззмінно провела на нулі. Мене вразила її мультизадачність. Людина абсолютно універсальна. Вона може бути і стрільцем, коли потрібно; вона може керувати дроном, коли треба. І реально в бойовій обстановці були ситуації, коли вона коригувала дії малого підрозділу за допомогою дрона. У момент найбільшої небезпеки, коли ми відбивали штурми досить серйозних сил противника, вона ще й була тою, хто надихав підрозділи, які стояли на тій самій ділянці. Зовсім не знаючи української мови, вона могла жестами, як жінка, показати: «Вставайте і бийтеся!» І це діяло. З півоберта, з півслова, іноді без слова, без перекладу, вона завжди знає, що треба робити. Коли чую позивний Ківі – я відчуваю вдячність. Глибоку вдячність. І це честь – служити з нею в одному підрозділі», – розповідає Санта, командир ІІ Інтернаціонального легіону оборони України.
Легенда Легіону
«Важко знайти більш героїчного воїна. Великій кількості людей вона врятувала життя. І насправді автоматом користується, можливо, навіть з більшою радістю, ніж шприцом. Це не просто герой. Вона справжня легенда Інтернаціонального легіону, воїнів-добровольців. Легенда цієї війни. Був випадок, коли хлопців із сусіднього підрозділу накрили важким озброєнням, і ми діставали їх з-під завалів. Там були і поранені, і вбиті. В одного пораненого затиснуло ногу між плитою і дерев’яною колодою. Нехтуючи власною безпекою, вона продовжувала працювати під мінометним обстрілом. Міни лягали все ближче і ближче. Вона погодилася переміститися в укриття перечекати обстріл лише тоді, коли ми з Вікінгом сказали, що без неї не зрушимо з місця. Ми перечекали і витягли хлопця. Коли його завантажили в пікап, вона підбігла, сказала: «Ні, він не має так їхати. Я мушу зафіксувати стопу, інакше він може втратити ногу», – і стрибнула в кузов пікапа до пораненого. Проїхала з ним певну відстань під загрозою інтенсивного ворожого вогню, поки не зробила все необхідне, і тільки потім зіскочила з борта машини, яка пригальмувала, та повернулася на позицію», – каже Індія, заступник командира ІІ Інтернаціонального легіону оборони України.
Наче знайомі все життя
«Те, що вона робить, далеко не всі могли б собі навіть просто уявити. Я ніколи не називаю нікого героєм. Але якби не вона, як мінімум десяток хороших людей на цьому світі уже не жили б. Витягувати людей з-під завалів під час мінометного обстрілу, вивозити поранених з водієм, який не спілкується англійською, переплутує дорогу і замість повороту на госпіталь повертає до ворога… Коли розгублений водій зрозумів, що сталося, і повідомив: «Там орки», Ківі миттєво подолала мовний бар’єр і, додавши переконливої солдатської лексики, зрозумілої в усьому світі, вивела його із заціпеніння: «То швидко взяв автомат і працюй у тому напрямку!» Поранених вони довезли до госпіталю. Вона з Нової Зеландії, але побратими зовсім не сприймають її як іноземку. Надзвичайно сильна особистість і дуже добра людина. Таке враження, наче ми знайомі все життя», – каже Муха, військовослужбовець ІІ Інтернаціонального легіону оборони України.
З перших уст
– Як вас можна представити?
– Мій позивний Ківі.
– Чому ви вирішили взяти участь у бойових діях?
– Це досить складне питання. Зараз, після багатьох місяців тут, важливіше для мене не те, чому я приїхала сюди, а те, що мене тримає тут. Це моя команда – хлопці, з якими я працюю. А що спонукало мене приїхати сюди? Власне, я приїхала як цивільний лікар, щоб зробити все, що в моїх силах. Щоб допомогти Україні, звичайно. Майже всі у світі бачать цю незаконну агресію Росії. Я поставила себе на місце звичайного українця і подумала, наскільки страшно було б, якби на мою країну завтра напали. Тому я просто приїхала, щоб допомогти чим зможу.
– Що вас найбільше вразило з побаченого в Україні?
– Це просто: люди і їжа. Правду кажучи, люди – чудові. Усі хлопці, з якими я служила, всі цивільні, з якими перетиналася, – це дуже добрі люди, привітні, з ними приємно проводити час. Багато що тут схоже на Нову Зеландію. Українська аграрна галузь, земля і сільськогосподарські виробники, відомі і шановані. Тут, як кажуть, житниця світу. У цьому я теж бачу паралель з Новою Зеландією. Люди люблять проводити час з друзями, з родиною. Крім того, люди тут дуже винахідливі. Як ми бачили на відеороликах – тракторами відтягували російські танки. Українці дуже винахідливі, і в цьому вони також схожі на новозеландців.
– Розкажіть про ваш бойовий досвід, що вам найбільше запам’яталося?
– Останній рік я провела переважно на Донбасі. Це була дещо інша війна, ніж у хлопців на Харківщині та на Херсонщині, де здійснювалися наступальні дії. На Донбасі ми в основному вели оборонні бої. Одне село, де ми стояли, здобуло сумнівну славу найбільш обстрілюваного артилерією місця, мабуть, на всій Земній кулі. Там дуже висока щільність артилерійського вогню противника. Щодо евакуації поранених – насправді кожна з цих історій, де ми когось урятували, – це сумна історія, бо, перш за все, людину було поранено. Це точно не одна з моїх улюблених тем для обговорення. Можу сказати, що деколи удача посміхається нам і вдається врятувати людей з-під завалів, з будівель у вогні, зі зруйнованих будинків. Навіть не знаю, з чого почати – дуже багато різних ситуацій.
– Чи доводилося надавати допомогу цивільним у місцях бойових дій?
– Так, звичайно. Час від часу випадає допомогти цивільним. Але насправді в тих місцях, де ми працювали, більшість цивільних було евакуйовано, а також, на жаль, багато людей загинуло від артилерійського вогню противника. Наша рота також надавала медичну допомогу іншим підрозділам, у яких не було власних медиків. Тому більшість часу ми виконували цю роботу. Але до нас зверталися і цивільні люди. І часто це були навіть не поранення, а якісь звичайні медичні проблеми, з якими люди приходили до нас, бо вони не могли дістатися до лікаря. Наприклад, діабет, проблеми зі шкірою і так далі. Ми завжди намагалися допомогти, якщо мали таку можливість.
– Бойові медики часто жартують, що найкраща медична допомога на полі бою – придушити противника вогнем. Що можете сказати про це з огляду на ваш досвід?
– Так, звичайно. Бойовий медик повинен бути перш за все солдатом, а тоді вже медиком. Ти не можеш перебувати в районі бойових дій, якщо ти не знаєш, як вести себе в бою. Бували ситуації, коли нам доводилось пробиватися з боєм або займати кругову оборону. Час від часу незрозуміло взагалі, що відбувається, і потрібно бути готовим до всього. Було одне місце поряд з Бахмутом, де ми змушені були залишити позиції і з боєм відступити. Абсолютно переважала кількість бійців противника – саме так, як показують по телебаченню. На одного нашого десятки їхніх бійців. Переважала вогнева потужність противника. У таких випадках мати змогу пробити собі шлях для відступу – вже за щастя.
– Де ви знаходите сили для настільки важкої і небезпечної роботи?
– Я думаю, це насправді колективна енергія групи: ви додаєте одне одному сили рухатися вперед. Можливо, кожен з нас хотів би бути в іншому місці, робити щось інше, але на цей час, до перемоги, це неможливо. У нас є наші побратими, які мотивують рухатися далі.
– Як, на вашу думку, розгортатимуться події далі і чим закінчиться ця війна?
– Це досить широке запитання. Я думаю, що задля свободи всього світу ця війна має завершитися перемогою України. Ми не можемо дозволити агресору взяти силою те, що він хоче, поки інші країни світу будуть просто спостерігати. На мою думку, іншим країнам дуже пощастило, що Україна зараз воює за весь світ. Бо війна йде не лише за Україну. Думаю, всі це розуміють.
– Що плануєте робити після війни?
– Попливу навколо світу на своїй яхті, а потім сидітиму десь на пляжі. Або помандрую в гори, де завжди почуваю себе як вдома…
Переклад – Олександр Гораль.