Тривають важкі бої, ми зазнаємо відчутних санітарних втрат. Статистика каже, що відсоток тих, хто повертається до лав захисників після поранень наче непоганий, але стан тактичної медицини не дає спокою багатьом: у більшості випадків до строю повертаються недоліковані з легкими та середнього ступеню мінно-вибуховими травмами, а це – зменшена концентрація уваги та здатність ухвалювати рішення у стресових ситуаціях. Для розуміння того, про що стаття, слід зупинитися на сучасному військово-медичному контексті.
Військові медики НАТО, проаналізувавши локальні конфлікти останніх двох десятиріч, дійшли висновку, що десь 20% поранених солдатів помирають ще під час бою. З цих 20% 90% помирають ще до отримання допомоги в медичному закладі. Якби медична допомога в обсязі першочергових заходів була надана ДО надходження пораненого до лікувального закладу, жити залишилися від 15 до 24% з тих, кого до госпіталя довезли, але... Серед загиблих на полі бою смертельні травми, летальні наслідки в яких були обумовлені саме тяжкістю поранення, мали лише 10,4% поранених. Ураження супроводжувалися пошкодженнями черевної аорти або крупних судин у місцях їх відходження від аорти, масивними руйнуваннями паренхіматозних органів (печінки, підшлункової залози), розривами значної частини шлунково-кишкового тракту тощо. Решта поранених залишалися живими ще впродовж 1,5-3 годин та загинули від крововтрати (62,9%), шоку та крововтрати – (12,4%), шоку – (10,9%), інших причин – (13,8%). Дуже важливий показник – співвідношення безповоротних та санітарних втрат: Афганістан (СРСР) – 1:32; Чечня-І – 1:9; Ірак – 1:16; Афганістан (НАТО) – 1:14.
Через відсутність статистики за поточну війну скористаюся старою – часів АТО: станом на 2016 рік наші безповоротні втрати становили близько 2700 військовослужбовців та понад 9000 – санітарні. Виходить співвідношення безповоротних і санітарних втрат 1:3,5, що є дуже низьким показником і свідчить про незадовільну організацію надання медичної допомоги на полі бою.
Дослідження медиків НАТО підвели військову медицину до поняття «золота година», тобто перша година після поранення, впродовж котрої потрібно почати надавати кваліфіковану лікарську допомогу. Тобто між миттю поранення та потраплянням пораненого на стіл до лікаря – 60 хвилин, 3600 секунд. Можливо, постраждав хтось із фінансистів, і згодом всередині «золотої години» виявилася «платинова хвилина» – перші 10 хвилин (600 секунд) після поранення, коли медична допомога надається безпосередньо в червоній, найнебезпечнішій, зоні.
Тепер про зони: в НАТО визначають два місця надання домедичної допомоги – безпосередньо в секторі обстрілу та в укритті. Допомога надається в три етапи:перший – Care Under Fire – допомога в червоній зоні, тобто в зоні обстрілу;другий – Tactical Field Care – допомога в жовтій зоні, тобто в укритті (туди пораненого ще слід дотягнути якось, маємо це на увазі. Врахуємо, що серед бойових медиків – багато дівчат. Вага середнього пораненого зі зброєю та в екіпі – під 100 кг, а секунд у «платиновій хвилині» все так же 600. Медаль «За врятоване життя» запроваджена дуже доречно і коштує дуже дорого);третій – Tactical Evacuation Care – допомога під час тактичної евакуації з поля бою до медичного закладу в «зеленій зоні».
Спробуємо розібратися, як у нас справи із «золотою годиною»?
Індикатори: персонал, забезпечення, організація, інфраструктура.
Про персонал: коли розпочали часткову мобілізацію в 2014, питання з медиками повстало в усій своїй жахливій красі. А немає в запасі військових медиків! В одній з областей на Заході України 80% (не жартую, рахували) офіцерів запасу медичної служби виявилися непридатними до військової служби за станом здоров’я. Правда, цікаво? Ті, кого вдалося призвати, були досить далекі від військової справи і її сучасних стандартів. Тому при Українській військово-медичній академії були відкриті 8-і курси перепідготовки та підвищення кваліфікації. Але ці курси зненацька закрилися. Російське вторгнення змусило відновити їх роботу, але час згаяно, резерв офіцерів медичної служби не накопичено.
На початок вторгнення ми мали ситуацію, коли лікарі з вищою освітою та високим рівнем кваліфікації, але без військової підготовки та, відповідно, офіцерських звань у запасі, по мобілізації офіцерські посади у військово-медичній службі посісти не могли. Тому 90 лікарів ще у лютому 2022 року проходили службу на посадах сержантів. Стан накопичення бойових медиків у запасі, думаю, ще гірший. Кадрова вертикаль у нас така, що верхня інстанція в першу чергу комплектує кадрами безпосередньо їй підлеглі структури, традиційно призводить до того, що в самій ніжній, тактичній, максимально важливій сьогодні ланці, – купа вакансій. До речі, більшість інструкторів 205 навчального центру, єдиного в ЗС України, що готує бойових медиків, – на фронті.
Додати темних фарб у будь-яку воєнну картину завжди допомагають державні закупівлі. Картинка, опублікована Командуванням медичних сил, чудово ілюструє стан справ із медичним транспортом. На цій амбразурі останні вісім років лежать волонтери – ASAP Хоттабича, інші волонтери та їх об’єднання. А що держава? А традиційно нічого. Додамо сюди відсутність потрібної кількості індивідуальних аптечок (IFAK – Individual First Aid Kit) та наплічників бойового медика. Час від часу у соцмережах майорять повідомлення про потребу в перев’язувальних матеріалах та фізрозчинах.
Організаторська діяльність – широкий пласт, тому торкнемось його малої частинки – організації евакуації. Свого часу на аеродромі Сєверодонецька був розгорнутий стабілізаційний пункт поранених. Ніяк не замаскований, міг бути елементарно знищений навіть випадковим влучанням в аеродром. І не було у складі того стабпункту евакуаційної ланки. Хто і навіщо її скоротив – не знаю... Але підрозділу, котрий мав доправляти стабільних поранених до госпіталів, не було. Сєверодонецька у нас тимчасово також не стало. І цей факт є сигналом до коригування шляхів евакуації. Нагадаю про 3600 секунд «золотої години» і спитаю себе: «Як забезпечується евакуація поранених сьогодні?».
Безпосередньо в операційній зоні кваліфіковану лікарську допомогу надає персонал мобільних госпіталів, сформованих регіональними військово-медичними клінічними центрами. Процес формування мобільних госпіталів на початковому етапі був схожий на кастинг на конкурс краси: керівники заявляли які завгодно вимоги до персоналу, котрий подавали військові комісаріати, час від часу – геть фантастичні, але жодним чином не такі, що визначалися мобілізаційними настановами тих часів. Мудре військове керівництво розв’язало проблему гросмейстерськи: «Ну, як ви не можете сформувати мобільні госпіталі, то на передову їдете самі. А тим часом військкоми знайдуть кращих людей». І раптом все, дивним чином, встало на свої місця: подані мобілізаційні ресурси виявилися шикарними і чудово влаштували начальників ВМКЦ. Більш-менш мобільна військова медицина висунулася ближче до військ.
Як зараз? 71-й мобільний госпіталь формується вже два роки і… ніяк!!! 61-й мобільний госпіталь у 2021-му році був перепрофільований у стаціонарний госпіталь, але в реалі жодних змін не відбулося: замість лікування та відновлення у короткі терміни поранених і хворих (до 2 тижнів) та їх подальшого повернення до підрозділів госпіталь виконував функцію евакуаційного. У 555-го госпіталя у лютому цього року не було своєї ВЛК, через що поранені (явно ж не найбільш здорові на певний час люди!) повинні були їздити з операційної зони до ВЛК у м. Дніпро. Військові медики кажуть, що зараз встановлений норматив – 100 ВЛК в день. Тобто на одного військового – 4 хвилини 48 секунд.
Перебіг подій на фронті, нові засоби ураження, нові засоби балістичного захисту мають суттєвий вплив на структуру санітарних втрат. На передній план вийшли критичні кровотечі. Чи готові ми до цього? Аж ніяк! Наприклад, засоби внутрішньокісткового доступу не є на четвертий місяць війни штатним засобом медичної допомоги. А раз це не штатний засіб – поводитися із таким ніхто і не вчить. Агов, волонтери, знову всі сюди, є проблема, котру Командування медичних сил не бачить! Щось робіть...
До війська масово прийшли люди з цивілки. За чинним порядком, ці люди мали б раз на п’ять років проходити медогляд для військкомату. Але ж так ніхто не робив, бо було не в тренді. Зараз військо має проблему: через неналежний вхідний контроль стану здоров’я поповнення щось треба робити з різкім зростанням соматичних захворювань. Хочеш – не хочеш, а санітарні втрати збільшуються за цього розкладу за рахунок загострення хронічних захворювань. Helicobacter pylori зі своїми спільниками веде біологічну війну, куди тут подітися?!
Зауважу, що 21 століття традиційно настало раптово і така штука, як банк біоматеріалів військовослужбовців – цілком актуальна вимога. Коли я їхав на фронт, то дружина з мене таких зразків витрусила скільки треба, що було б з чого виділяти ДНК. Добре, що не знадобилося. А що робити тим, кому знадобилося? Ідентифікація загиблого командира 51-ї бригади полковника Пивоваренка тривала декілька років, вбита горем родина не давала згоди взяти проби ДНК у дітей (я прошу вибачення перед родиною загиблого, ця згадка їх безумовно травмує). Ми б мали в рази менше клопоту з ідентифікацією загиблих, зниклих без вісті було в рази менше, якби під час ВЛК формувалася відповідна база біологічних даних. Бійці – народ забобонний, медальйони-ідентифікатори недолюблюють: прикмета дурна, кажуть. Можливо, хоча б так вийдемо на цивілізований рівень?
У всі ці питання хтось має втрутитися.
Найпотужніша наша зброя – український солдат. І без забезпечення надійної роботи системи медичного забезпечення та всіх її складових ця зброя не зможе діяти належним чином.
Гасло тактичної медицини – «правильні дії у правильний час».
Правильний час настав. Чекаємо правильних дій.
