«Наші волонтери на велосипедах розвозили ліки, продукти людям»
Олег Базар: Як виникла ідея «Солом’янських котиків»? Чому котики? Чому солом’янські?
Котики – бо котиків всі люблять. І нас теж. Солом’янські – бо Солом’янський район. В перший ранок війни стало зрозуміло, що місцева влада не справляється. І взагалі на офіційному рівні все дуже довго розгортається. Тому ми підстрахували всюди, де могли: продуктовими наборами займалися, амуніцією для територіальної оборони, гуманітарку допомагали завозити, наші волонтери на велосипедах розвозили ліки, продукти людям. Приймали сотні запитів від людей і виконували їх.
Олександр Рудоманов.: А який найсмішніший був запит? Ну або найбезглуздіший.
Ведмежуйки. Це мій улюблений.
О.Б.: Що це таке?
Це такі вітамінки у формі жувальних ведмедиків. І нам реально подзвонили, попросили привезти ведмежуйки.
О.Р.: Привезли?
Здається, ми не взяли цей запит. Коли вже магазини почали працювати, від тероборони просили цигарки. А в них через дорогу Новус працює. Ну тобто…
Був ще дивний запит від районної адміністрації – допомогти їм з мішками з піском на блокпост.
О.Б.: Від районної адміністрації? В них же купа комунальних підприємств в підпорядкуванні?
Так. І кумедність цієї ситуації була в тому, що я дзвонила в «Київзеленбуд» і питала: «У вас є пісок? – Є пісок. – Можна взяти? Можна взяти, у нас навіть є трактор, але нема тракториста». ОК, тоді я по соцмережах шукала тракториста, і з підпорядкованого РДА підприємства в РДА ми везли пісок.
О.Б: Чому РДА не могла зробити це сама?
Думаю, що в перші тижні вони були дуже напружені, знервовані і дуже багато було роботи. Десь не встигали, десь людей не вистачало. Треба розуміти, що в перші дні з Києва виїхало дуже багато людей, в тому числі й комунальні працівники. Не вистачало рук, іноді не вистачало часу і нервів додуматися, як зробити швидше. Тому ми підставили руку допомоги всім, кому треба було, поки це треба було.
Згодом трансформували це в благодійний фонд, щоб працювати системніше, бо просто виконувати рандомні запити від людей потреби немає. Зосередилися на двох напрямках: на саперах і на тактичній медицині. Тактична медицина і сапери – це те, що треба буде, навіть якщо війна закінчиться сьогодні ввечері, ще роки і роки треба буде.
О.Р.: Команда «котиків», наскільки я знаю, це колишні КПІшники.
Що значить колишні? Та й не тільки КПІшники. У нас злилося дві команди – Національного авіаційного університету та КПІ. Потім ми активно брали участь в «Громадському бюджеті» Києва, потім були парламентські вибори, де «Слуга народу» всіх розірвала. Від нас пішов Роман Грищук, він теж член нашої команди. І потім на місцевих виборах — я. Для нас навіть похід у владу – це один із інструментів робити місто і країну кращими.
О.Б.: Скільки зараз людей працює в «Солом’янських котиках»?
Десь 30 людей основної команди. В активну фазу війни у нас близько 300 волонтерів було. В принципі, ми гнучкі, якщо буде повторний напад на Київ і знову буде гуманітарна криза в столиці, або треба буде сконцентрувати людей на щось інше, то ми можемо дуже швидко розгорнутися в формат масової допомоги всім.
«Військові обов’язково повинні знати: краще нічого, ніж фіговий турнікет»
О.Б.: Чому саме саперна справа?
Спершу випадково вийшло. Ми навіть не оцінили спершу, наскільки це крутий і важливий напрямок.Нам прийшов запит на 50 саперних сумок, скинули величезний перелік, що в них має бути. Ми їх зібрали, віддали. Потім почали трохи гуглити, цікавитися, дивитися, зрозуміли, що це на роки. І що інший склад в сумку треба. Ми вдосконалювали, вдосконалювали і вийшли на якусь стандартну. Сапер – це як художник, у кожного є якісь свої інструменти, якісь свої приколи, але є певні стандартні речі, які обов’язково мають бути.
О.Р.: Які основні проблеми з забезпеченням саперів? Топ-3 проблем?
Індивідуальні сумки, металошукачі.
О.Б.: Таке держава не закуповує взагалі?
Закуповує, і в принципі, в них оці індивідуальні інструменти для роботи є, але старі. І часто це ще такі радянські дерев’яні коробки.
О.Б.: Що є в цій сумці?
(показує, – LB.ua) Основне – мультитул, і це найдорожче. Ми купуємо спеціальні мультитули для розмінування фірми Leatherman. Ліхтарик обов’язково має бути. Карабіни, наприклад, для того, щоб двері відкрити, «кішки» для того, щоб потягти суки, чи пакети. Ну і щуп сапера. Він розбірний, ми робимо його у співпраці з Інститутом металофізики. В американців такі коштують по 200 баксів, а цей – пару сотень гривень.
О.Р.: Крім саперної справи, фонд займається ще тактичною медициною. У вас ціль – провести тренінги по такмеду для 10 тисяч осіб. Скільки ваші інструктори вже навчили військових?
Три з половиною тисячі, до чотирьох доходить.
О.Р.: Тобто, план перевиконаєте?
Мені здається, що перевиконаємо. Основне питання: чи зможемо ми на цю кількість людей забезпечити стільки ж аптечок? Наш партнер – Міністерство охорони здоров’я – допоміг нам з аптечками. Але їх не 10 тисяч, їх менше, тобто нам ще треба приблизно 4-5 тисяч аптечок. Ми зараз шукаємо кошти на них. Буває, привозять гуманітаркою аптечки і просто відправляють їх на фронт. Але треба розуміти, як їх вмістом користуватися.
О.Р.: Військові вміють користуватися?
Деякі. В когось в підрозділі медик навчив. В когось – начмед класний, теж провів тренінг. А в когось – ні: видали аптечки, однак не навчили ними користуватися. Важливо видавати аптечки тільки з тренінгом. Тобто, якщо в якусь організацію прийшла гуманітарка з аптечками, зв’язуйтесь з нами. Ви видасте свої аптечки тим, кому захочете, а ми для них проведемо тренінг.
О.Р.: Як часто в гуманітарці присилають гівняні турнікети або такі ж аптечки?
Лайняні аптечки – це нічого страшного. Турнікет – це критично, тому що людина може стекти кров’ю за пару хвилин, якщо не накласти турнікет. Питання лайняних турнікетів – супергостре. От на «Розетці» продають досі, хоча ми начебто з ними поспілкувалися, але ніхто не хоче гроші свої втрачати. Я сподіваюся, що вони їх знімуть з продажу. Вони продають китайські репліки турнікетів CAT, просто якісь незрозумілої конструкції саморобні турнікети. (На момент публікації «Розетка» зняла з продажу неякісні турнікети, – LB.ua)
Дуже багато волонтерів починають їх виготовляти, на 3D-принтерах друкувати. Я навіть в «національному марафоні» бачила сюжет: ой, які молодці школярі десь на Івано-Франківщині, роблять турнікети на 3D-принтерах. Не можна цього робити! Це просто вбивство! Ви ж автомобіль на 3D-принтері собі не друкуєте. Турнікет – це таке саме. Тут доволі така складна конструкція, і на кожному етапі вона має бути надійною, тому що тут ця стропка, вона протягнута всередині вздовж всього турнікету, і вона не повинна порватися ніде — ні на шві, ні коли закручується. А якщо це неякісний, неоригінальний турнікет – вона може порватися в найбільш невідповідний момент.
CAT, наприклад, дає гарантію, що турнікет стовідсотково спрацює один раз. Його не можна використовувати декілька разів, бо там тканина все-таки трохи розтягується. Але один раз він спрацює. Жоден китайський чи саморобний турнікет такої гарантії не дає. В них нема тестування, вони не відбраковують партію, якщо там один попався поганий турнікет.
Тому турнікети – це дуже важливо. Лайняні турнікети – це проблема номер один в тактичній медицині на фронті зараз.
О.Б.: Чому держава не забороняє ввіз несертифікованих турнікетів?
Могла б заборонити, не знаю, чому не забороняє. Я не думаю, що там є якась корупційна складова з виробниками китайських турнікетів. Скоріше за все тому, що зараз надзвичайно багато в МОЗ задач. Сподіваюся, що до цього колись дійде. Поки що просто треба працювати з тими, хто купує фігові турнікети, хто постачає їх на фронт – з волонтерами, з компаніями, маркетплейсами. І військові обов’язково повинні знати: краще нічого, ніж фіговий турнікет. Краще ти не їдеш нікуди, поки в тебе немає нормального турнікету.
О.Р.: А джгути Есмарха (засіб для тимчасової зупинки кровотечі, винайдений наприкінці ХІХ-го століття, – LB.ua) зараз видають? Їх виробляють в Україні.
«Київгума» виготовляє. З ними проблема в тому, що джгут сам собі не накладеш. А турнікет ти накладаєш однією рукою.
О.Б.: Українська економіка падає і це, очевидно, позначається на надходженнях коштів у волонтерів. Ви вже це відчули?
Мені здається, що всі це відчули. Ми в перший місяць зібрали 5 мільйонів гривень. Але це був спринт: треба було швидко зібрати багато грошей, незрозуміло, якою буде ситуація, і люди давали буквально все, тільки щоб русня нас не захопила за три дні. Вдалося. Але тепер всі ж повернулися до нормального способу життя. Ти ж не можеш кожного дня віддавати все, ти вже місяць тому віддав. Тому люди якось вибудовують систему: так, я від зарплати можу 10% чи 30% дати. Неправда, що гроші в людей зовсім закінчилися. І те, що всі втомились чи байдужі стали…
Треба комунікувати правильніше, що ми і робимо. Бо люди просто ретельніше обирають, кому донатити. Вони не можуть вже дозволити собі фінансово всім роздати грошей, але будуть обирати якісь окремі ініціативи. Плюс треба комунікувати із закордонною аудиторією також. От вони якраз можуть втомитися і забути, що в Україні війна. За три місяці русня до них не посунулася, тому хай українці самі якось. Треба максимально говорити, що це все продовжується, і загроза для Європи, для світу є, поки ми не знищимо русню тут, в Україні. От знищимо – тоді можете, рєбята, розслабитися.
О.Б.: Основні донори «котиків» – це громадяни чи бізнес?
Зараз – громадяни, але ми дуже багато спілкуємося і з бізнесом, і з іншими благодійними організаціями, великими закордонними донорами. Нам просто треба час, щоб перескочити з донатів людей на якогось іншого роду гроші. Також робимо якісь нестандартні речі, наприклад, аукціони. Останнє, що ми продавали, – дошку з підписом Дмитра Кулеби, міністра закордонних справ. Зібрали 176 тисяч гривень.
О.Б.: На Заході збирають дуже багато грошей для допомоги Україні. Зокрема, ініціатива Global Citizen зібрала понад 10 мільярдів доларів. Ці гроші до України доходять? Волонтери їх бачать якимось чином?
Мабуть, якось доходять. Наприклад, модульні містечка в Київській області. Є багато програм для переселенців для відбудови міст. Інше питання, що донатять міжнародний Червоний хрест, який може ресурси давати Росії на допомогу українським біженцям. Здуріти можна. Але треба намагатися на ту аудиторію виходити, розказувати, що є менші ініціативи, але більш гнучкі і оперативні. Бо поки ми чекаємо, коли ці мільярди доларів через державу дійдуть, щоби відновлювати житло, то можна через волонтерські ініціативи хоч щось почати робити. І людям трохи легше було б.
О.Р.: Ваша ініціатива почала працювати десь 24-25 лютого. Ти особисто виїжджала, не виїжджала з Києва?
Наша ініціатива почала працювати 23-го. Ми за два-три дні до того, як почалося вторгнення, зібралися тут, в офісі, з усіма, з ким співпрацюємо, – нашими волонтерами, працівниками приймалень – і обговорили план, де ми збираємося. Навіть якби 24-го вранці пропав зв’язок, ми знали, що нам треба приходити сюди, і далі координуватись.
О.Б.: Ви знали про напад?
Ну, хто не знав про напад? Я от дістала журнали різні – з прогнозами на рік. Полистала, а там написано, що буде напад, вторгнення – всі сценарії. Я не розумію, чому в той момент ми не звертали на це увагу, і думали, що цього не станеться. Ми дуже великі оптимісти, і це з нами дуже злий жарт зіграло. Але ми готувалися до того, що така історія буде. Навіть місто готувалося, недостатньо, але готувалося. Всі знали, що буде вторгнення. Не були впевнені в цьому, але посил готуватися був, і ми теж готувалися…
В перші дні я була в Києві, а після того, як з’явилась загроза блокування, ми виїхали за місто. Не дуже далеко, мені було потрібно дві години, щоб повернутися в разі чого. Моїй дитині на той момент було шість місяців і безпечніше з нею було перебувати деінде. Але коли були засідання Київради, я приїжджала, тільки одне пропустила.
О.Р.: Який найстрашніший чи найважчий момент був для тебе?
Момент, коли ми поїхали на оці кілька тижнів за Київ. Коли ми виходили з квартири, я пофотографувала свою книжкову шафу, щоб, в разі чого, можна було відновити бібліотеку. Гардероб пофотографувала, щоб пам’ятати, які в мене взагалі речі були. Усвідомлення, що ти можеш ніколи сюди не повернутися, це було дуже дивно.
Я думала, що не боялася нічого і що стан у мене постійно був нормальний. Але вчора 100 днів було від початку вторгнення і я пролистала фейсбук, ці фотографії свої. І в мене там реально скажений вираз обличчя, переляканий в деяких моментах. Коли ми в підвалі з дитиною, я реально виглядаю нездорово. На той момент здавалося, що нічого не страшно, і в принципі, все окей. А тепер, коли рефлексую, дивлюсь назад, то ні, не було окей.
«ЖЕКи крутили біля виска, коли ми ходили інспектували укриття»
О.Б.: Ти сказала, що київська влада готувалась до війни, але недостатньо добре. А що не так було зроблено?
Сирени нормально запрацювали в мене в районі лише через місяць. Добре, що мені вдалося до війни дотиснути, щоб в «Києві цифровому» з’явилася мапа укриттів і сирена. ЖЕКи крутили біля виска, коли ми ходили інспектували укриття. Я їм казала: «У вас тут немає навіть лавок». Вони: «Навіщо нам лавки? Укриття от є, але ж воно не потрібне буде». Попросили їх скласти кошторис, що треба для укриттів, щоб вони нормально виглядали, щоб люди могли там сісти. Але, знову ж таки, це було за два тижні до вторгнення, звичайно, нічого з того ми не встигли.
Всі ці укріплення, їжаки, мішки з піском почали з’являтися 24-го вранці. Потім 24-го, відразу після перших вибухів, всі сіли в машини і стали в пробку на Житомирську трасу, в тому числі комунальники. Тобто проблема з людьми була шалена. Потрібні були, наприклад, великі будівельні крани, щоб робити барикади на проспекті Перемоги та інших вулицях. Крани були, але не було водія. Пам’ятаю, як ми три дні шукали водія трактора чи екскаватора. Просто рук не вистачало.
О.Б.: На виїзд працівників комунальних підприємств скаржилися практично всі мери, з якими я розмовляв. Чи можна було запровадити якийсь механізм, який би завадив тим, хто обслуговує критичну інфраструктуру, залишати свої міста?
Хоча би з людьми варто було проговорити, що може бути така ситуація, якийсь план дій скласти з ними. Цього не було зроблено. Але якби і було зроблено, то з тими зарплатами, які є в комунальній сфері, ти скоріше заб’єш і скажеш: «Ну добре, звільняйте мене, я поїхав рятувати сім’ю». Отак мені здається.
О.Б.: На рівні міста були прописані протоколи дій на випадок війни?
Так. Де мають бути барикади, що має робити метро, що в метро будуть укриття, мапа укриттів…
О.Р.: Але на це всі забивали.
Я першу половину дня 24-го продзвонювала директора керуючої компанії, щоб він відкривав укриття. І управління освіти, щоб відкрили укриття у школах. Вони мені казали: «Так вибухи вже ж пройшли, все вже закінчилось». Кажу: «Війна, блін, почалась, не закінчилось, ракети будуть летіти!». А вони: «Вже ж прилетіли всі ракети». «Ні, це не всі ракети, ще будуть летіти». Така історія.
«На наступне засідання у нас уже кількадесят земельних питань, багато із них – дуже сумнівні»
О.Б.: Що змінилося під час війни власне у діяльності Київської міської ради?
Коли була найбільша загроза Києву, засідання у нас відбувалися в телеграм-каналі, ми там голосували.
О.Р.: Ви «плюсики» ставили?
Там «голосувалка» була, ми голосували там «за», «присутній». У нас було декілька отаких епізодів, а потім були очні засідання, звичайні. В нас в таку гостру фазу не було зовсім земельних питань, всі питання пов’язані з безпекою міста, з перерозподілом бюджету на територіальну оборону, з доступом військових до камер в Києві. Зараз ми повертаємося до звичайної роботи… На останньому засіданні уже були навіть земельні питаннями, але ми до них не дійшли…
О.Б.: Тобто корупційні мутки повернулися попри війну?
Все повернулося, як і було. На наступне засідання у нас уже кількадесят земельних питань, багато із них – дуже сумнівні. Прикриваються тим, що треба наповнювати бюджет. Але це можна робити без мутних питань. І бюджет більше наповнюється, коли немає корупції, тому що ти можеш з аукціону дати землю за тою ціною, за яку її куплять. А коли ти кажеш, що у мене стоїть нерухомість на землі, тому я здаю задешево, то часто це маніпуляція.
Наприклад, як роблять? Це називається «туалетна схема» у нас: з газоблоків ставлять невеличкий вагончик, два на два метри, і кажуть: «В мене на цій землі є нерухомість». За законом, я ж іншому нікому не можу здати цю землю в оренду, правильно? Отже, я здаю за дешевшою ціною, ніж пішло б з аукціону. І здаю я не оцей квадратик, на якому стоїть цей туалет, а здаю гектари – бери, скільки хочеш, для обслуговування цього вагончика. І подібних історій багато. Я сподіваюся, що ми все-таки не проголосуємо частину з того, що буде на найближчому засіданні.
О.Б.: З іншого боку, те, що відновилися корупційні мутки, означає, що навіть корупціонери вірять в нашу перемогу.
Може просто навіть у корупціонерів закінчились гроші.
О.Б.: Зважаючи на той досвід, який ми вже отримали, що треба змінити в підходах до управління містом, у плануванні міста, у містобудівній політиці?
Має бути акцент на безпеку. У нас взагалі біда з укриттями. Нам, наприклад, треба розпочинати освітній процес з вересня, а садочки вже зараз відкривати, і в нас немає найпростіших укриттів. Просто сухих підвалів з двома виходами, з місцями для сидіння.
О.Б.: У старих школах вони мали б бути.
Вони є, але в такому стані, що діти там не можуть, згідно з санітарними нормами, годину знаходитися. Там, наприклад, нема туалету. Туди треба поставити воду, біотуалети, розблокувати два виходи, бо часто вони замуровані, забрати звідти плісняву, зробити якесь мінімальне опалення… Повітряні тривоги навряд чи в листопаді припиняться – за песимістичних сценаріїв.
З будинками – та сама проблема. Часто укриття – це підземні паркінги, але вони є не у всіх будинках. Проблема є з регулюванням доступу до цих укриттів. Тому що укриття в будинках – це співвласність мешканців, захотів – і не пустив тебе в укриття. Таке часто є на Печерську. В нас є проблема з цими захопленими підземними переходами, наприклад, «Метроградом», на Печерську, на Арсенальній. Коли почалася війна, власники просто закрили їх. Окей, а людям як – літати через них? І ці ж підземні переходи є укриттями, вони і на карті є як укриття, але доступу до них немає.
О.Р.: Як вийшли з цієї ситуації?
Та просто дрюкали їх, дзвонили, дзвонили ЖЕКу, приходили туди, набирали заступників мера, всіх набирали, кого можна набрати, викликали поліцію. З’являвся представник власника: «Му-му-му, я відкрив». Відкрив, а на наступний день знов закрив. Знов починається ця історія. На якийсь третій раз орендарі стали більш-менш обучаємі. Але через що це? Через те, що їм здали в оренду міську інфраструктуру, яка є загальнодоступною. І вони поставили там двері, хоча не мали права цього робити. Ми за цим не стежили раніше, і треба щось змінювати в цьому плані.
Також питання міської мобільності. Це велосипедні доріжки, велосипедна інфраструктура в принципі. Пропало пальне, далі що ми маємо робити? Ви бачите, як багато зараз користувачів і самокатів, і велосипедів, але треба, щоб було по чому їздити. А в нас в департаменті транспорту найперше, кого відправили в простій, – відділ, який займався велосипедною інфраструктурою.
Безбар’єрність в місті. Ми ж не Радянський союз, так? Ми людей, які отримали травми після війни, не будемо висилати кудись на острів в Північне море. Ці люди повернуться в Київ, ці люди дуже активні соціально, економічно, їм якось треба містом пересуватися. Наприклад, мені з дитиною і возиком треба перейти проспект Гузара. Там є надземні переходи, але вони ніколи не працюють. Мало того, вони за своїми технічними характеристиками при температурі менше -5 не працюють. Тобто зимою залишайся на своїй частині Відрадного, будь ласка. Так вони ще й влітку якогось милого не працюють.
О.Б.: Нас чекає велика відбудова міст. Як зробити так, щоби відбудова України не перетворилася в чергову корупційну клоаку?
Київ в цьому сенсі дуже ризикує. Київ не настільки постраждав, але, побачите, буде риторика в стилі, що ми будуємо соціальне житло для переселенців. У мене на окрузі, на Гузара, був збудований будинок для АТОшників, всі квартири приватні зараз у людини, пов’язаної з чиновником, який займався будівництвом.
Тобто ці всі історії, що ми зараз будемо будувати соціальне житло, не працюють. Той механізм, який держава розробляє, це скоріше компенсація. Тобто ти будуєш квартиру, де хочеш, а ми тобі можемо компенсувати ось в цих рамках. Це не дозволить оці корупційні історії, тому що в Києві, я гарантую, соціальне житло можна буде побудувати тільки на території екопарку «Осокорки», наприклад. Більш ніде воно не поміщається, ніяк, ну ніяк.
«Давайте не перейменовувати вулицю Жовтневу, бо це ж просто на честь місяця. Так, звичайно!»
О.Р.: Ти з Аліною Михайловою підняли в Київраді тему дерусифікації і більш дієвої декомунізації. Після чого навіть мер Києва прийшов зносити пам’ятник дружби народів. Але я, приходячи на ваші всі комісії, бачу, що процес рухається дуже-дуже повільно. Хто основний противник дерусифікації в Києві?
Колишнє ОПЗЖ, це навіть не обговорюється, тут все ясно. Але дуже багато людей сприймають цю всю спадщину, як частину свого дитинства. Ну як же, я маленькою дівчинкою чи хлопчиком ходили цією вулицею, тут завжди стояв цей обеліск з зіркою і орденом Леніна, а як же тепер його не буде? Все моє щасливе дитинство пов’язане з цим обеліском. Якісь такі сентименти до речей, які чужі для нашої культури.
Часто є нерозуміння, і трохи маніпуляція, коли кажуть: «Пушкін при чому? Він вмер давно, ви воюєте з мертвим. На нас напав Путін, і русня інша, а Пушкін – це письменник. Давайте ми його взагалі нам заберемо, будемо казати, що він – український письменник?».Давайте не перейменовувати вулицю Жовтневу, бо це ж просто на честь місяця. Так, звичайно! І Першотравнева – ні, це просто перше травня, це просто день в календарі такий, давайте ще П’ятетравневу зробимо. Це просто день такий. Ну, тут такі якісь дивні речі.
О.Р.: А хто ще з партій, крім ОПЗЖ, також виступає проти дерусифікації, або за «ой, не все однозначно, давайте почекаємо»?
Та воно якось так розмазано по всьому ландшафту Київської міської ради. Є ті, які кажуть: все, радикально все знести. Є ті навіть, які кажуть: так давайте, на повному серйозі, готель «Салют» теж треба вальнути. Є такі, що навпаки, маніпулюють цим: от метро було побудоване в часи Радянського союзу, давайте ми його теж вальнем. Якісь такі примітивні речі, не уточнюючи, що це будували українці, що це наш здобуток, а то – символ, яким нам промивають мізки.
Є люди більш радикально налаштовані у всіх фракціях, є менш радикально налаштовані, і є ті, які не хочуть зайвих розмов і конфліктів на окрузі… Досі ж є ця легенда, що треба повністю міняти всі документи і витратити мільйони гривень на те, щоби перейменувати вулицю. Депутатам лінь пояснювати людям, що це не так. Кажуть: нам прийшло звернення залишити Жовтневу вулицю, буду лобіювати, бо це ж до мене звернулися бабусі з мого району. Не розуміють, що це важливо.
О.Р.: А чому питання Булгакова таке важливе?
Булгакова захищають, бо він жив у Києві, і дуже багато років насаджувалась історія, що Булгаков – основний письменник, який писав про Київ. Наче Київ може існувати окремо від сутності України. І це проблема теж неосвіченості, тому що в нас є українські письменники, які писали українською, і мали адекватне ставлення до України, і оспівували Київ.
О.Б.: Як вибирають пріоритети при перейменуванні, при виборі нових назв? Недавно ми спілкувалися з комбригом 72-ї бригади, він скаржився, що їх пропозицію перейменувати одну станцію метро на честь Чорних Запорожців, відкинули. Він навіть сказав, що треба було подавати пропозицію, поки ворог стояв під Києвом, тоді, напевно, всі депутати були б чутливішими до побажань 72-ї бригади…
З метро сталася дивна історія, тому що метрополітен відверто поспішив. Замість того, щоби організувати цю процедуру нормально, їм захотілося перебити цю тему. Ми з Аліною (Михайловою, депутаткою Київради від “Голосу”, – LB.ua) зареєстрували проєкт і одразу через два дні Кличко: “Швидко, треба під аркою дружби народів знести цих мужиків”. Тут вже біжить Брагінський (начальник КП “Київський метрополітен”, – LB.ua): “Все перейменовуймо”. Історія з дерусифікацією не така складна і не потребує багато фінансів, і є дуже велика суспільна підтримка. Тому всім хочеться бути лідером цієї теми.
О.Б.: Щодо метро, то були зауваження в істориків до методології і до того, що буде плутанина.
Вони взяли ті, які люди найчастіше пропонували. Що там робить Ліна Костенко в перейменуванні Льва Толстого, якщо вона жива? Що це за прикол?
О.Р.: На ваших комісіях завжди купа людей розповідають, що «відповідно до такого-то пункту, не можна цього робити». Складається враження, що такі формальні моменти – це рятівне коло для тих, хто не хоче дерусифікації.
Загалом мені не здається, що непродумані процедури, затягування і так далі – через бажання дерусифікувати. Це скоріше через погану організацію самого процесу, а не через злий умисел. Ми зібрали експертну раду при міському голові щодо перейменування вулиць. Експерти мають таку позицію, що перший пріоритет – відновлення історичних назв місцевості, якщо це досі доречно, наприклад.
О.Б.: Багато цих історичних назв будуть пов’язані з Російською імперією.
Ні, вони найчастіше пов’язані з історичними назвами місцевості, типу Звіринець, або якась річка протікає, або ще щось таке, Грушки, щось питомо київське, не російсько-імперське. Але теж є питання доречності. Наприклад, була вулиця Яблунева і зараз історичної цінності в цій назві немає, бо там вже – ні яблунь, ні саду – нічого.
Другий пріоритет – це видатні діячі. Наприклад, вулицю Чикаленка давно всі хочуть, це відомий меценат.
Потім буде голосування в «Києві цифровому» з тими пропозиціями, які кияни надали. Є багато пропозицій перейменовувати на честь тих подій, які зараз відбуваються, тих героїв, які зараз є.
О.Р.: А вулицю Терешкової перейменували?
Ні, ще не перейменували. А по Терешковій взагалі є готовий проєкт рішення, можна голосувати вже, та й перейменовувати.
О.Р.: Попри проєкт рішення, в Києві досі є вулиця на честь депутатки «Єдиної Росії» ?
Так. Є ще провулок Терешкової-2, отак-от. При тому, що вона жива. Це взагалі як?
О.Б.: Що робити з засиллям Московського патріархату в Києві? Тому що МП так само потребує дерусифікації, як і радянські назви чи радянські символи. Бо це точно такий самий символ «русского міра».
Та треба їх дерусифікувати. Мій колега Юра Федоренко (депутат Київради від «Слуги народу», – LB.ua) зараз на Харківщині воює, разом з Васильчуком (депутатом Київради від «Голосу», – LB.ua) зареєстрував проєкт про заборону діяльності Московського патріархату у Києві. Бачите, Московський патріархат намагається якось рятуватися, щось заявили про відділення юридичне від московської церкви, потім виявилося, що це відділення в них вже було. Крутяться, як можуть, але щось дуже погано виходить. Треба дивитися, які є інструменти в нас.
О.Б.: Є приклад, стосовно якого, очевидно, мають бути прості інструменти. Церковний МАФ біля Національного історичного музею, який збудований незаконно на території національного заповідника. І чомусь ніхто нічого не може з цим зробити.
Ці незаконні МАФи треба однозначно зносити. Але для цього потрібна єдність в Київраді. Є у багатьох колег думка, щоб не робити речі, які роз’єднують суспільство, і не на часі зараз.
О.Б.: А те, що там в якості настоятеля сидить умовний полковник ФСБ нікого не хвилює?
А так ми ж образимо людей, які ходять в ту церкву, це ж все-таки церква, от нам не треба зараз сваритися і так далі, і так далі. Я не розділяю цю думку. Мені здається, що вдалішого часу порвати всі стосунки з руснею в нас ніколи не буде.
О.Р.: На твою думку, скільки депутатів є противниками дерусифікації?
Вони не те, що противники дерусифікації, вони не хочуть своїми руками це робити. От якби президент видав указ «всіх нафіг заборонити і вигнати», депутати були б задоволені, це був би клас. А якщо це я маю бути автором чи голосувати за це, то на мене 20 бабусь образиться, а потім не проголосують. Ну от, якась така логіка.
О.Б.: Не секрет, що багато людей в нашій політичній «еліті» пов’язані з МП. Хто головний лобіст МП саме на рівні Києва?
ОПЗЖшники ж…
А не Віталій Володимирович?
Я не знаю. Якоїсь відвертої любові до них від нього не бачила. Я спробую підняти цю тему на рівні міста акуратненько з Віталієм Володимировичем, подивлюся, що він скаже. А що, є такі історії?
О.Б.: Упродовж його каденції мера земельні ділянки найчастіше виділяли на побудову церков саме Московського патріархату.
За нашої каденції ми голосували, здається, одну ділянку католикам, і все.
О.Р.: Класична схема в Києві: ставлять якийсь МАФ з хрестом. Благоустрій каже: «Ми не можемо його зносити, це ж церква». Яскравий приклад – Дарниця, Парк Перемоги, де був спочатку один фургончик, зараз вони захопили півгектара. Свого часу активісти отримали кримінальну справу за те, що протидіяли цьому.
Вони так і з’являються. Я спробую. Не знаю, наскільки це матиме відгук, бо бачила, що по вулицях робиться, по пам’ятниках, по меморіальних табличках. З церквами ще важче буде.
О.Р.: Останнє запитання. Якою ти бачиш нашу перемогу?
Коли Україна поверне собі усі території, Росія виплатить нам репарації, ми відбудуємо міста, і якщо при цьому Росія ще й розвалиться, це буде чудово. Можна буде поїхати туди, подивитися нарешті, що там відбувається?
О.Б.: Я завжди в такому випадку кажу: було б добре, щоб не було куди їхати і на що дивитися.
Там природа красива. Без людей Росія – прекрасна територія. Можна на щось подивитися, напевно.