Ви створили «Госпітальєрів» ще 2014-го року. Як вони працюють сьогодні?
Батальйон був створений особисто мною в 14-у році. Як боєць я брала участь в бойових діях і зрозуміла, що немає, на жаль, якоїсь медичної структури, яка змогла б займатися пораненими, загиблими, похованнями. Ситуація була дуже сумна. Попри створення багатьох нових підрозділів Збройних сил, добровольчих формувань, ці пункти були відсутні.
До того, як вирушити добровольцем на фронт, я закінчила школу і готувалася до вступу в медичний університет. Тому була трохи ближча до медицини, ніж решта. Я розуміла, що можу взяти на себе таку відповідальність, і створила нашу першу маленьку команду. Нас було лише шестеро осіб на двох автомобілях, і ми налагодили евакуацію з однієї з ділянок фронту. Ми працювали спільно в команді - «кейсевак» і «медевак». «Кейсевак» - це екіпажі на пікапі, які заїжджають на найскладніші території (фронту - С.К.), і «медевак» - це вже лікарський екіпаж, швидка, на яку можна перевантажити (поранених - С.К.). На той час швидка в нас була вантажний «трафік» (Renault Traffic - С.К.) але, в принципі, це також рахувалося за «медевак».
З кожним місяцем і з кожним роком війни ми розвивалися все більше. Після Дебальцевого в березні - лютому 15-го року до мене прийшло розуміння, що війна не закінчиться швидко, і швидко ми не переможемо. Тому в 15-у році я створила наш великий навчальний центр для того, щоб готувати персонал не тільки для нашої структури, а й для ЗСУ та інших добробатів. Якісний рівень і знання міжнародних протоколів надання допомоги під вогнем є надзвичайно актуальним, важливими. Чим більше людей знають ці протоколи, тим легше взаємодіяти підрозділам. Добре знати, передаючи пораненого з етапу на етап, що люди, які будуть його приймати, знають протоколи, за якими ми працюємо. Це збільшує шанс на порятунок кожного пораненого.
За всі роки - з 14-го по лютий 2022 року - ми надали допомогу понад 3 тисячам поранених. Це і важкі поранені, і легкі. Окремо була евакуація загиблих. Якщо говорити про добробати, ми також організовували поховання наших воїнів на всій території країни, до того ж деякі були з-за кордону. В цьому питанні ми також допомагали.
Коли розпочалася велика війна - в лютому - ми були до неї готові. Я знала, розуміла, що так буде. За три місяці до того я почала закуповувати амуніцію додаткову, бронежилети, медичні рюкзаки, такмед. Завдяки нашим благодійникам ми змогли закупитись і реально врятуватись. 24-го, коли все розпочалось, ми були готові. Через буквально 2,5 години (від початку вторгнення - С.К.) ми мали визначену точку збору, куди будуть стягуватися медики у випадку, якщо немає зв’язку. Її всі знали, всі розуміли, куди треба йти, а вже після цього відбуватиметься розподіл по фронту, хто де працює. Так і відбулося. Єдине, що нам пощастило - зв’язок все ж таки був, ми планово зібралися. В перший день прибуло 35 наших медиків, наступного дня, надвечір 25-го лютого, в мене вже було 75 медиків, які були готові вирушати на різні ділянки фронту.
Це були підготовлені люди, правильно?
Так. Ті медики, що приходили до мене протягом перших шести днів, - це все були наші резерви. Тобто люди, які воювали в різні роки в нашому або інших підрозділах, відповідно були готові, зі знаннями та уміннями.
Ми почали створювати екіпажі, які будуть вирушати на ті чи інші ділянки фронту. До того ж добирали цивільних медиків, яких на той момент ще не встигли пропустити через вишкіл (підготовку - С.К.), але принаймні їх можна було навчити. В екіпажі було дві-три людини з досвідом і одна-дві без досвіду. В принципі, це непоганий симбіоз.
З березня ми знову відкрили наш навчальний центр. Раніше ми навчали приватно осіб, які хочуть навчитися професійно, наразі зробили короткий курс, який за чотири дні допомагає готувати медиків, які насамперед вступлять до нас в підрозділ. Тому що потреба надзвичайно велика. Зараз у нас працює фактично 50 екіпажів на різних ділянках фронту. І на всіх ділянках велика кількість поранених.
Ми принципово не стоїмо на другій лінії, тому що кожен мій боєць, кожен мій доброволець здебільшого в цивільному житті або працює (медиком - С.К.), або навчається в медичному університеті, або має якийсь бізнес. Відповідно цим людям вкрай важливо залучатися на тих ділянках, де вони можуть бути максимально ефективними, максимально доречними, зробити максимально багато роботи. Так і відбувається. На багатьох ділянках в нас - 20-50 поранених на один екіпаж.
Чесно кажучи, я вже збилась з ліку, скільком ми допомогли і скількох врятували за цей період. Навіть порахувати складно. Але в цілому вдається працювати ефективно. Ми розуміємо, що чисельність наших збройних сил, ТрО, ДФТГ (добровольчі формування територіальних громад - С.К.) збільшилася - у порівнянні з силами оборони попередніх років - просто в рази, десятки разів. І якщо раніше було якесь певне скупчення медиків, було по п’ять людей на батальйон, то зараз якщо є один медик на батальйон чи людина, яка вміє надавати допомогу, то це прекрасно. Тому що є підрозділи, які взагалі не мають медиків. Саме наша робота та інших добровольчих медичних підрозділів з забезпечення евакуації поранених дуже важлива. Адже, як не крути, перелік людей, які надають допомогу на передовій, надзвичайно малий. Велика кількість медиків загинули, велика кількість медиків, на жаль, в полоні, і це все змінюється з кожним днем не в наш бік. Більшість людей, яких мали залучити, уже залучили за березень-квітень, нові ресурси швидко підготувати важко, тут я розумію підрозділи Збройних сил.
Скільки медиків готові були боронити країну на початку вторгнення і скільки їх зараз? Скільком із них не вистачає якоїсь профільної підтримки, фахової консультації, оскільки ситуація, яка відбувається наразі, все ж таки, не є штатною?
Саме по «Госпітальєрам», на даний час у нас залучено 300 осіб персоналу різної категорії. Це - водії, механіки, охорона екіпажів і медики, парамедики. Звісно, найбільша чисельність - це медики, парамедики. Понад 210 осіб зараз знаходиться на лінії фронту і працюють в тих чи інших екіпажах за всіма напрямками.
Загалом у нас є екіпажі «кейсеваку» - це екіпажі на пікапах, які заїжджають на самий «нуль» під обстрілом, це найважча робота, її не всі витримують. Є екіпажі, які працюють на «медеваках» - це реанімобілі, які стоять за кілометр-два від екіпажів на пікапах. І є хірургічні екіпажі, які працюють на стабілізаційних пунктах і відповідно надають допомогу пораненим в лікарні або в іншій точці і передають далі на евакуацію реанімобілям.
Щодня у нас виникають величезні потреби у зв’язку з великою кількістю поранених. Це базові речі - турнікети, бандажі, оклюзивні плівки тощо. Це все медична тактика, якої, на жаль, обмаль в Україні і обмаль в країнах, які близькі до нас, тому що все розкуплено. Не тільки бійцями, але й волонтерами, благодійниками, меценатами. Зараз все, що ми замовляємо або намагаємось знайти, - це здебільшого довготривалі замовлення, які будуть робиться тиждень, місяць тощо. Мінімальні якісь запаси ми маємо, але, якщо об’єктивно казати, то цих запасів надовго не вистачить. Буквально на тиждень-півтора. І якщо ми їх не поповнимо, буде скрутно.
Люди, які долучилися до «Госпітальєрів» з першого дня масштабного вторгнення, хто вони? Як вони наразі допомагають?
Дуже велика частина команди працює реально від початку лютого. Зараз вони зі своїми екіпажами здебільшого повернулись з ротації. Тобто вони без відпусток відпрацьовували фактично майже по два місяці, і зараз я їм даю буквально на тиждень відпочинок, щоб люди банально побачились з родинами, розв'язали свої домашні нагальні питання. На їхні ділянки ми завели нові екіпажі, які їх замінюють на цей період.
З початку активної війни навколо Києва і загалом по всій території ми скрізь активно долучалися. Ці медики, як і весь наш персонал, наші добровольці, працюють виключно на безоплатних засадах. Коли екіпажі вирушають на ротацію, отримують кошти тільки на заправку та їжу. Вони не отримують заробітних плат. Варто розуміти, в чому наша унікальність - це об’єднання медиків, парамедиків та інших добровольців заради порятунку життів. Ці люди приходять до нас на місяць, два, три і працюють повністю безоплатно.
Ми не легалізовуємося в якийсь інший підрозділ - в цьому наша унікальність і наш фактор свободи. Підрозділи, які легалізуються, звісно, мають привілеї, мають заробітну плату, але вони будуть стояти на тих ділянках, де їм буде гарантована їхня робота, і не завжди ця ділянка відповідає потребам і не завжди ця ділянка на першій лінії. Тому ми намагаємося наші ресурси витрачати максимально ефективно, щоб всі стояли на першій лінії і змогли зробити найбільше добра - стільки, скільки вони встигають за свою ротацію.
…Треба розуміти, що є плановий час, коли приблизно медики перебувають на передовій і коли можна буде відпустити їх на тиждень додому. Але ми не можемо сказати, приміром, що ротація відбудеться конкретно 30-го числа. На жаль, такого немає. В цілому екіпаж може залишитись (на передовій - С.К.) набагато довше, ніж планувалося. Але ми намагаємося забезпечити нашим людям роботу так, щоб вони встигали ще й всі свої питання вирішувати.
Як змінюється підготовка кадрів, які до вас приходять? Чи стали вони більш підготовленими, більш кваліфікованими?
Найбільш якісні і підготовлені кадри прибули до нас в лютому, максимально - в березні. З кожним місяцем люди приходять все менш кваліфіковані. Це не в образу їм чи комусь іншому, просто людей, які за вісім років отримали досвід, долучалися до війни, не так багато - лінія фронту не була такою великою, а кількість поранених не була такою величезною. Тому зараз ми докладаємо значних зусиль, щоб нові екіпажі, нових людей навчати максимально, передати увесь досвід, який ми маємо.
Але це не завжди легко, тому що раніше ми мали тижні і місяці на підготовку. Люди поступово долучалися до фронту - відбували ротацію спочатку в статусі «котяток». «Котятка» - це наше внутрішнє позначення нових «госпітальєрів» - поки вони не визріли до справжніх бойових «госпітальєрів». Ці люди хоч і мають якісь медичні навички, медичну освіту, завершену чи незавершену, можливо, якийсь досвід, але вони, однак, не мають обізнаності в поведінці в зоні бойових дій, елементарної взаємодії з військовими, не мають підготовки щодо надання допомоги в умовах військової травми, і це дуже-дуже ускладнює ситуацію.
Але потрібно розуміти, що кожен екіпаж, який вирушає на фронт, надзвичайно важливий. На нас чекають. І є дуже багато запитів, де на нас чекають. Тому ми продовжуємо навчання нових людей, екіпіруємо їх, споряджаємо, передаємо максимально досвід і відправляємо на інші ділянки фронту, на нові, де ми ще не працювали. І я думаю, що ця потреба не закриється в найближчі два-три місяці.
Мінімум троє ваших бійців зараз знаходяться в полоні, так?
На щастя, нам вдалося їх визволити. Мали трьох полонених: один - два тижні, ще один - три тижні й третій - чотири тижні. Нам вдалося їх визволити, зараз вони перебувають в безпечному місці, відновлюються і дуже хочуть повернутися до роботи. Ми їх намагаємося трошки притримувати, щоб вони реабілітувалися, відпочили, бо розуміємо, в яких умовах вони знаходились. Але тішимось, що вони вже з нами, що повернулися. І я впевнена, що за місяць-два вони повернуться до своєї роботи.
Як побудована підготовка медичної, волонтерської сфери сьогодні у порівнянні з 2014-м? Ви проходили той період, приходите цей і вже можете порівнювати.
Якщо говорити реалістично, то підготовки зараз немає майже ніякої. Тому що кількість і чисельність збільшилась в рази, люди відправляються від моменту мобілізації на фронт в дуже короткий проміжок часу, і здебільшого вони залишаються з тим досвідом і з тими навичками, які мали перед початком війни. Це все дуже звісно сумно, але нічого. Ми з цього починали в 14-у році і впоралися. Тому, я впевнена, зараз ці медики отримають досвід, і у них, в принципі, все буде виходити. У великої кількості медиків вже так і є - вони навчаються на ходу, дивляться на тих, хто вже має досвід, і, в принципі, все досить непогано.
Ще варто попрацювати над злагодженістю підрозділів і над навчанням нових людей. Поки ситуація більш-менш зрозуміла.
Нещодавно ви стали заступницею командувача «Української добровольчої армії». Що змінилося у вашій роботі? Додалося обов’язків?
Загалом робота в добровольчих формуваннях передбачає ініціативність, і моя ініціативність ніколи не завершувалась нашими бійцями, парамедиками і пораненими. Всі моменти по батальйонах «Української добровольчої армії», по інших структурах я завжди закривала. В принципі, призначення було логічне, воно просто юридично окреслило мої повноваження, я й надалі намагаюсь допомагати всім, чим можу, і підтримувати всі підрозділи «УДА», тому що велика кількість бійців знаходиться на передових позиціях, і там потрібна допомога - від елементарного забезпечення до медицини.
Окрім як бійцем, ви є ще й молодою мамою, як ви поєднуєте ці дві однаково важливі ролі?
На жаль, в цій ситуації в мене все досить сумно. Зараз я фактично жертвую своєю родиною. Ще в січні - лютому я розуміла, що це все (російське вторгнення - С.К.) буде відбуватись, тому моя мама і донька морально були підготовлені, що як тільки все почнеться, вони повинні будуть евакуюватися в іншу країну для того, щоб я могла нормально працювати.
У нас в родині не один учасник бойових дій: на фронт вирушив і мамин чоловік, мій вітчим, і мій цивільний чоловік, і його батько, і його брат. Нам було дуже важливо розуміти, що дитина і моя мама будуть в безпеці, і у них не виникатиме жодних питань. Тому на другий чи на третій день вони виїхали до Польщі і зараз проживають в центрі для біженців з України разом з іншими родинами. Відповідно я мало з ними контактую, дуже не вистачає часу, тому ми зідзвонюємось буквально раз в два-три тижні або в тиждень.
Вони дуже плачуть за Україною, хочуть повернутися, але я забороняю їм це робити - ще дуже рано, ситуація нестабільна. І найбільш, мабуть, важка ситуація щодо нашої доньки. В неї є певні, скажімо, психологічні прояви через стрес, трішки змінилась поведінка. Звісно, вона дуже сумує. Їй усього лише п’ять років і важко бути окремо. І мені важко бути окремо від неї. Але це все вимушено, і я впевнена, що, коли ми переможемо, тоді вони зможуть безпечно повернутися, і у нас все налагодиться.