«Супутник – це круто. Я дуже радий, що нам довірили таку історію»
Олег Базар: Що робить і за що відповідає керівник військового напрямку такого великого фонду?
За все, що пов’язано з війною.
О.Б.: Ви ж тільки війною займаєтеся.
Ні, в нас є ще гуманітарний напрямок, він доволі великий і абсолютно відокремлений.
О.Б.: Ок, але 90% діяльності Фонду Притули – це війна.
Я не сказав би, що 90 – мабуть, 70. Гуманітарний напрямок теж важливий насправді. Це склади, допомога переселенцям, лікарням, цивільні об’єкти. Є проєкт «Nest» – будиночки мобільні і багато чого іншого. Я здійснюю загальну координацію всього, що пов’язано з війною: контакти з військовими, керівництвом підрозділів рівня батальйонів/бригад. У нас є цілий ряд координаторів, які постійно перебувають на нулі, об’їжджають позиції, уточнюють потреби. Так ми можемо оперативно реагувати на ті чи інші події на фронті й ефективно допомагати.
Олександр Рудоманов: Сергій Притула сказав, що завдання на масштабні проєкти вам ставить Міністерство оборони. А загалом як ви вирішуєте, на що саме витратити кошти?
Є поточка, ми прекрасно розуміємо, що постійно потрібно. Приміром, звичайні цивільні дрони, цифровий захищений зв'язок, колісний транспорт – це нагальна потреба, і вона постійно буде, я думаю, місяці, якщо не роки. Такмед, засоби спостереження, тепловізори, ПНБ, приціли, інше. А є якісь великі проєкти типу…
О.Р.: Супутник.
Супутник – це взагалі, мабуть, окрема історія, винесемо її за дужки. Безпілотники тактичного рівня, бронетехніка, якісь ремонтно-відновлювальні машини і багато чого іншого. Ми постійно на зв’язку і з Генштабом, і з Міноборони, і, в принципі, частину задач фактично нам нарізають вони. Тобто там, де вони не можуть оперативно закупити, завезти, де є якась бюрократія, затримки, ми можемо зробити це швидше.
О.Р.: Супутник, який орендували, окупився за два дні, правильно?
За словами міністра оборони, так.
О.Р.: Вам уже перестали висувати претензії, навіщо ви його взяли?
Ми, чесно кажучи, не особливо слідкуємо за цими претензіями. Ми купили те, що нас просило Міноборони і Головне управління розвідки. І я більш ніж упевнений, що ми купили неймовірно ефективну штуку. Кількість спаленої техніки росте в прогресії. І ця штука нікуди не дінеться, і мені хотілось би подивитися на допис міністра оборони, наприклад, через рік – скільки виявлено було техніки і скільки спалено. Цей супутник неоптичний, а за технологією SAR (радара із синтезованою апертурою, що дозволяє виявляти об’єкти, незважаючи на хмари, туман, дим, рівень освітленості. – LB.ua), він справді допомагає. Ба більше, він бачить будь-яке значне радіоелектронне випромінювання, тобто замасковані комплекси РЕБ, РЕР, різні ретранслятори, комплекси ППО і так далі. І це допомагає їх ідентифікувати і потім завдавати ударів по цих комплексах. Тому супутник – це круто. Я дуже радий, що нам довірили таку історію.
О.Б.: Вас досі просять подивитися, «що там в посадці, бо пацани щось побачили»?
Є певна процедура, вона доведена до командирів підрозділів, і ГУР, розпорядник цих даних, надає їх на певному рівні начальникам розвідки бригад. Часто буває, звертаються: «подивіться, там щось їде». Але це ж нонсенс, ми не можемо подивитися насправді. Хоча хотілось би.
«Дискредитація волонтерів – це дуже слизький шлях»
О.Р.: Ти волонтериш з 2014 року. Яка різниця між волонтерською діяльністю тоді і зараз, окрім масштабів?
Я не назвав би себе зараз волонтером, я співробітник фонду й отримую заробітну платню, тобто виконую якісь менеджерські функції. Тоді так – я два роки волонтерив безоплатно, і це була якась більш стихійна, хаотична, але ефективна історія. Ми будували тоді «Народний тил». Потім, коли вже фронт фактично застиг, почалась окопна війна надзвичайно низької інтенсивності, я вирішив для себе, що немає вже такої нагальної потреби в цьому всьому і пішов займатися бізнесом, якимись іншими суспільно корисними справами.
Чесно кажучи, в мене не було 23 лютого в планах, що будемо будувати фонд і будемо волонтерити. Це все, знову ж таки, вийшло спонтанно, але в цьому конкретно уже випадку, з Фондом Притули, ми намагаємося будувати системну історію із системними підходами. І мені здається, що нам вдається тією чи іншою мірою.
О.Р.: Час від часу виникають історії про те, що великі фонди перетинаються з маленькими і маленькі не можуть закупити те, що їм потрібно на певний підрозділ, тому що великі все викуповують. Що ти порадиш волонтерам-одинакам чи невеликим групам?
Був навіть такий мем, що Притула все скупив. Станом на перші два тижні повномасштабної агресії нам насипали просто якусь неймовірну кількість грошей – Притулі на особисті рахунки, на рахунки фонду. Хоча фонд до 24 лютого взагалі займався гуманітарними проєктами, дітками, інтернатами тощо. І що нам треба було робити? Тримати ці гроші на рахунках? Звісно, ми почали все контрактувати, абсолютно все, до чого могли дотягнутися. У нас є довгі контракти, укладені ще у квітні, і тільки зараз до нас щось доїжджає. Тобто в нас не лишалося іншого виходу, як освоювати ці ресурси й ефективно допомагати, ось і все.
З приводу закидів, що ми все скупили, а якісь маленькі волонтерські ініціативи не можуть купити. Насправді все можна купити, просто треба шукати. Просто, можливо, на жаль, їм доведеться купувати трішки дорожче, ну, тому що ми там, купуючи гуртом, можемо вигрібати великі партії на 100+ одиниць чогось.
О.Б.: Вони можуть до вас прийти і сказати: купіть для нас також?
Ми так не робимо. Просто операційно важко. Просто ми операційно й адміністративно не потягнули б усю цю історію. Уявіть собі, у нас зараз у країні десятки – якщо не сотні – тисяч людей волонтерять. Люди збирають якісь кошти, допомагають рідним, друзям, ну всі це роблять: купують тепловізори, машини. Ми просто не вивезли б цю історію, на жаль.
О.Б.: Зараз поліція і СБУ масово відкривають справи проти волонтерів. Це якась система чи це просто перекоси на місцях?
Важко сказати. Мені здається, що хотілося б сподіватися, що це перекоси на місцях, ну от чесно – хотілося б сподіватися.
О.Б.: Але?
Але випадків багато. І це непокоїть. І є серед них мої знайомі, у яких я впевнений.
Як це відбувається на прикладі тих самих машин. Людина бере гроші в рідних військових чи в самих військових – це не поодинока ситуація, у військових зараз велика зарплата, вони можуть скинутися взводом і купити собі два пікапи. І дуже часто так роблять. Звертаються до волонтера: привези нам з Польщі машини. І він привозить їм їх, вони оплачують цю історію – і все. А правоохоронні органи – зокрема, у Львові, Рівному – почали робити так звані підстави: тобто документувати продаж благодійної допомоги.
Нам треба реформувати законодавство саме в розрізі поняття волонтерської допомоги, благодійної допомоги, тому що абсолютно очевидно, що воно вже не відповідає викликам того часу, в якому ми живемо.
Я думаю, що, можливо, це самодіяльність якась правоохоронців на місцях, які просто хочуть зробити собі показники, поставити галочку. Не хотілось би вірити, що це системна історія, спущена керівництвом правоохоронних органів чи ОП для того, щоб мочити волонтерів чи дискредитувати їхню діяльність. Тому що це насправді дуже слизький шлях. Я не знаю, чи міряли рівень довіри до волонтерів, волонтерського середовища, але мені здається, що він дуже великий. Якщо якісь певні функціонери ревнують до цього чи бачать у цьому загрозу, то Бог їм суддя, це може трошки погано закінчитися.
О.Б.: А до вас приходили?
Нам шлють запити постійно, ми на них відповідаємо. Я не бачу в цьому нічого поганого. Є якісь кримінальні провадження щодо тих чи інших посадовців військових частин, яких, можливо, підозрюють у якомусь розкраданні. Тому нам присилають запити, а покажіть, що ви передали на конкретну військову частину і чи поставила вона на баланс – умовно так. Ми прозорий фонд, і, звісно, ми це все надаємо за запитами, ось і все. Тобто щодо нас ніяких, слава богу, таких історій, як у Львові, не було і, сподіваюсь, не буде. Але побачимо. Бо мене ця історія як мінімум насторожує, чесно кажучи.
«Трофейної техніки стало настільки багато, що державні підприємства, військові частини просто не справляються з ремонтом»
О.Б.: Зараз Збройні сили на деяких напрямках перейшли в наступ. Це якось скоригувало діяльність фонду?
Звісно.
О.Б.: Як?
Зараз у нас зріс, мабуть, у два рази запит на колісний транспорт і на дрони – «мавіки» й «аутели». Тому що наступальна операція сприяє тому, що транспорт знищується, псується, ламається, причому дуже інтенсивно. А дрони – це ж очі в небі. Краще запустити дрон і його втратити, на жаль, аніж розвідгрупа піде, підірветься на розтяжці чи нарветься на якийсь спостережний пункт. Тому кількість таких запитів збільшилась, і ми почали більше цього закуповувати та контрактувати. Щодо зв’язку теж трохи збільшилася кількість запитів. Ми постійно коригуємо історію із закупками відповідно до ситуації на фронті.
І ще, вибачте, забув. Збільшилася кількість запитів на ремонт техніки. У нас є субпроєкт – ми ремонтуємо, відновлюємо трофейну техніку. Її стало настільки багато, що державні підприємства, військові частини просто не справляються фізично, і буває, що танки стоять декілька місяців, чекають свого часу. Ми знайшли декілька ремонтних підприємств з кваліфікованим персоналом, який уже перевчився з ремонту якоїсь цивільної техніки на ремонт Т-72 чи БТР, і ми повідбуксовували за останній тиждень, мабуть, до десятка одиниць: і БТРи, і БМП, і Т-72. І запит великий. Комбати дзвонять, кажуть: заберіть у мене два танчики, в одному башта не крутиться, в іншому двигун заклинив. Ну, ми і забираємо.
О.Б.: Техніка потрапляє в той підрозділ, який її затрофеїв?
От саме так. І це дуже весела історія. У перші три дні ми їздили Харківщиною – Куп’янськ, Балаклія – і там прямо була битва за трофеї. Хто перший приїде, той малює (на трофейній техніці. – LB.ua) назву підрозділу: «Кракен», 92-га… Ледь не ставили наряди охорони, щоб ніхто не…
О.Б.: «Кракен» – штурмовий підрозділ, їм танки не особливо…
Усім треба, та ну…
О.Б.: Танки?
Знадобиться. Зрозуміло, що в них у штаті танків нема. Але я знаю один розвідвзвод морської піхоти, який узагалі мав би їздити на якісь легкій колісній техніці, а в них є САУ «Мста» – і вони стріляють нею. Ну от затрофеїли, так вийшло.
О.Б.: А передати в артпідрозділи?
Ну, їм теж треба. Це історія про хазяйновитість українців – знадобиться. Тобто САУ не стоїть десь там закопана, вона реально працює. І намутили снарядів 152-х, зараз трохи дефіцит зменшився з радянськими боєприпасами...
О.Б.: За рахунок трофеїв?
Виключно за рахунок трофеїв. І мін трохи більше стало 120-х. Раніше це ж була проблема взагалі.
О.Б.: Успіхи Збройних сил позначилися на надходженнях до фонду? Тому що влітку всі волонтери скаржилися, що надходження зменшилися.
Находження не те що критично зменшувались, але йшли по низхідній. Хоч історія зі зменшеннями не критична для нас, бо ми намагаємося системно працювати з великою кількістю бізнесів, робити якісь фандрайзингові проєкти спільно з кимось. Так ми диверсифікуємося. Тобто я можу сказати, що через три місяці ми все одно купимо 50 «валькірій», умовно. Тому що ми їх законтрактували, у нас під це є гарантії від бізнесу, ми щось фандрайзимо.
Але, звісно, успіхи на фронті позначаються на донатах. Коли люди бачать, що все окей, кураж, але треба хлопчикам купити чотири пікапи, ну, блін, давайте купимо чотири пікапи.
О.Р.: А ти особисто очікував, що так фронт посунеться?
Ні. Я розумів, що буде наступ, я розумів, що вони можуть посипатись, умовно, по управлінню, по зв’язку – це і відбулося на Харківщині. Зараз ми плюс-мінус це спостерігаємо на півдні. Але я, чесно кажучи, не очікував таких масштабів. Я думав, що до зими ми звільнимо якусь кількість територій, але не буде так, що вони посиплються настільки; що в них є певний рівень міцності, стійкості, а в них його не виявилося. Ми були на їхніх позиціях першого дня і бачили, наскільки в паніці вони звідти втікали. Вони залишили все: книги, журнали особового складу, особисті речі, особисті документи, бронетехніку, БК. Тобто не проблема ж кинути гранату в БТР – це займає 5 секунд, вони навіть цього не зробили. Утікали на цивільних автобусах шкільних, «жигулях».
О.Б.: Чому не втікали на БТРах?
Тому що це довше, ну і БТР – це ціль. А коли ти їдеш на «жигулі», то, може, будеш скидатися на цивільного. Багато хто втік, багато кому не вийшло.
О.Р.: Тобто воплі про те, що дали відступити, не обстрілювали…
Це просто воплі. Іноді я думаю, що, можливо, це навіть спеціально робиться для того, щоб… Ну, їдьте в Лиман і замикайте котел! Це все дуже важко, ці наступи ціною великих втрат. І це не проста історія і не проста прогулянка. І коли я зараз читаю, що росіян випустили з Лимана спеціально, хочеться просто пиздити за це. Тому що я знаю втрати – не по всіх підрозділах, а по якихось окремих. І вони великі, на жаль.
«Люди не до кінця розуміють, якою ціною дається наступ, і не до кінця розуміють загрозу з тією ж мобілізацією»
О.Б.: Тебе бісить таке достатньо легковажне ставлення до війни в людей у соцмережах? Які сприймають війну як якийсь футбольний матч: о, ми наступаємо, круто, а ще треба то, ще треба то…
Бісить. І оці от меми про кавуни, меми про російську мобілізацію. Не те що бісять, вони мене дивують. Просто люди не до кінця розуміють, якою ціною це все дається, і не до кінця розуміють загрозу з тією ж мобілізацією. Ну, типу, а що смішного? 200 тисяч людей. Байдуже, що вони будуть там ненавчені, з «мосінками» прийдуть сюди, в кросівках і джинсах. Вони будуть стріляти в нас. Треба буде докладати якихось зусиль для того, щоб їх знищити. Знищити і вбити людину важко, а їх там будуть десятки тисяч. І в цьому нічого смішного немає. Кожен з них хоче нас убити, ми для них ціль, вони настільки накручені «хохлами», що будуть мародерити, вбивати, ґвалтувати. Нічого смішного.
О.Б.: До втрат своїх можна звикнути?
Не можна звикнути до втрат друзів. Статистично так, усі звикли, на жаль. Майже ніхто не знає повної картини втрат, але всі звикли, що в нас війна і в нас великі втрати. Ну, не знаю, ти ж заходиш вранці у Facebook чи Twitter – і в тебе там часто суцільний некролог. Ти до цього звикаєш, на жаль. Я не можу звикнути до того, коли в мене гинуть друзі, і їх уже загинуло багато. І це історія, яку я ще не прожив, і не знаю, коли проживу, чесно кажучи.
О.Б.: Кілька місяців тому ти казав, що в руських вистачить ресурсів – фінансових, людських і матеріальних – щоб вести війну роками. І тоді ти запитував: а в нас вистачить цих ресурсів? Зараз ситуація трошки змінилася?
Поки нас будуть підтримувати міжнародні партнери, доти в нас вистачить ресурсів. Як тільки ця підтримка, не дай боже, закінчиться або буде зменшуватися, тоді почнуться проблеми.
О.Б.: А в руських? Ти казав, що в них вистачить на роки.
Вистачить. А з чого робити висновок, що не вистачить? Людського ресурсу вистачить, техніку вони нашкребуть. Сміються з тих Т-64 з мангалами. Воно їде і стріляє. Його можна закопати, і воно буде стріляти із закритих позицій.
Вони гнучкі, вони вчаться… Я не виключаю, що, можливо, на якомусь етапі буде допомога від Китаю чи від Ірану. Тобто з дронами іранськими ж історію побачили? Ефективна історія? Поки що ефективна. Вони ж їх купили чи на щось поміняли – на алмази, нафту, газ, байдуже. І таких сюрпризів може бути багато. У них ключове – це мобілізаційний ресурс і потенціал, він у них великий, і, знову ж таки, повторюся: байдуже, що в них там немає мотивації, волі і теплого одягу, все одно вони будуть приїжджати сюди й убивати нас.
О.Р.: Українське суспільство навчилося жити з війною?
Хтось навчився, хтось ні. Але в цілому війна, цей етап війни з 24 лютого, трохи переламав наше суспільство. Не те що переламав, а змінив, можна так назвати. Навіть якщо соціологію дивитись, у нас дуже сильно помінялися якісь погляди й акценти. Немає більше розділення на темах «Росія ворог/не ворог», «вступ в НАТО», «вступ в ЄС». Зараз ландшафт більш-менш однорідний, і радує те, що до 90% людей так чи інакше вважають Росію ворогом, агресором, що нам треба рухатися західним вектором, а не східним. І це дуже сильно радує.
О.Б.: Питання в тому, чи українці розуміють, що це треба перебудовувати своє життя. Тому що багато, схоже, ще не до кінця розуміють…
Багатьох ще не догнало. Або догнало, а потім… Ну окей, всі втекли з Києва, більшість поступово повернулась. Тут же все окей, тут кав’ярні, мирне життя і ракети давно не прилітали (розмова відбулася до масованої ракетної атаки 10 жовтня. – LB.ua). Є підозра, що це може знову змінитися. Я не виключаю, що буде якийсь новий наступ на Київ, що білоруси нападуть. Не виключаю якихось інших, не дуже хороших для нас сценаріїв. Тобто нічого не закінчилось і швидко не закінчиться. І немає сценаріїв, коли закінчиться десь посередині, вони вже неможливі. Я не знаю, що має статися, щоб нас примусили прийняти умови, територіальні, які є зараз. Це неможливо.
О.Б.: Напевно, ні.
А отже, ми будемо воювати до кінця. А що таке кінець? Це вихід на кордони. Тому воювати ми будемо довго. Більш інтенсивно, менш інтенсивно, скоро зима, можливо, фронт стане, а можливо – ні. Тому що зимою теж можна проводити наступальні операції. Зараз у них підтягнеться мобрезерв, вони посидять в окопах три місяці і будуть уже більш-менш нормально воювати. Це ми бачимо на прикладі наших підрозділів, тероборони, корпусу резерву, які приїжджали спочатку на фронт, і ще у квітні-травні було трошки печально. Зараз окремі бригади роблять прямо чудеса. Повоювали три чи чотири місяці.
О.Р.: Який найстрашніший для тебе момент війни?
Я не можу згадати якийсь один. Мабуть, це загибель друзів. Можливо, десяток найстрашніших моментів, коли приходять і кажуть: він загинув. У перші дні в Києві було трошки страшнувато, тому що було відчуття, що вони проломлять. Але ми встояли.
«Якщо з колаборантами нічого не робити зараз, то це може погано обернутись і неконтрольовано»
О.Б.: Коли Україна поміняла Медведчука на наших полонених, ти написав пост, де перелічив з десяток прізвищ: Мураєв, Портнов, Шуфрич, Бужанський, Дубінський – і запропонував їх теж поміняти. І написав таке: «Усі методи норм. Не треба моралізаторства». Що ти мав на увазі?
Що зараз усі методи нормальні. Можна закривати на підвал і міняти. Ми воюємо, і це питання виживання країни і нації в цілому. Є цілий ряд людей, які абсолютно очевидно працювали і працюють прямо чи опосередковано на Росію. І вони, їхні діти, родини, бізнеси тут, подекуди тут, вони нормально себе почувають, і вони думають, що всі все забули, що вони різко якимись кульбітами перевзулись у повітрі і взагалі стали патріотами? Та ні. Рєбята, ви системно хєрячили на Росію, брали звідти гроші, таскали сюди ці російські наративи про «не все так однозначно», про «гражданскую войну», про «народ Донбасу», ну от усю цю дичину. З вами, в принципі, можна обходитися, як з ворогами, і треба обходитися.
І мене трошки дивує, чому якісь вибіркові підходи. Медведчук ок, а Портнов що? А чого він тут сидів? А як це він виїхав? А що Шуфрич, Бойко чи цілий ряд оцих медіапомийок, які зараз перефарбувались. А це вже запитання насправді до політичного керівництва, до того ж ОП. Треба, щоб вони якось реагували, тому що коли буде реагувати суспільство, яке зараз мілітаризоване, то це буде трохи гірше. Це ж ні для кого не секрет, що це абсолютно відкрита агентура.
О.Р.: А на твою думку, чому нічого не робиться?
Я не знаю. Ну от питання.
О.Б.: Чому не робили ні з 2014 року, ні після 2019-го?
Три роки чи чотири тому ми ходили на акцію «Безсмертний полк», там навіть когось затримали, просто заради цікавості, як небайдужі громадяни, скажімо так. І я там бачив Стремоусова. Про Стремоусова я прекрасно знав, я дружив з Катею Гандзюк, вона з ним, з цими русаками системно намагалася боротися в Херсонській області. У мене був з собою ніж, я міг його зарізати або побити чи групою осіб побити, вбити. Що тоді було б? Я сів би, і група осіб сіла б. Якби я зараз особисто вбив Стремоусова, мені дали б нагородний пістолет і, можливо, орден «За заслуги». Було ж раніше зрозуміло, що ця мерзота системно працює, це пряма російська агентура. Чому з ним конкретно нічого не робили? От зараз вони повилазили, таких стремоусових десятки і сотні, інформація про них була в журналістів, у громадянського суспільства, впевнений, що у правоохоронців теж. Але з цим ніхто нічого не робив. І ми говоримо тільки про Херсон, а що там про Запоріжжя говорити? А про Донецьк?
О.Б.: І всі ці люди були перед очима, тобто не можна сказати, що вони невідомо звідки взялися, як там цей емемемщик Пушилін.
Ні, це абсолютно відомі персонажі, вони свідомо качали і несли сюди цю повісточку російську. Так, питання. І я ще раз повторюся, якщо з цим нічого не робити зараз, то це може трошки погано обернутись і неконтрольовано. Не хотілося б.
О.Б.: Якщо казати про медіа, наприклад, ресурс «Страна»…
Так, абсолютно проросійська історія.
О.Б.: Зараз навіть не маскуються особливо.
Вони трошки перефарбувались, але далі вкидають про Оленівку, я сьогодні аналізував, що вони там писали. Тобто, може, трошки більш завуальовано, бо зараз страшно прямо от напряму топити, але все ж таки.
О.Б.: При цьому вони під санкціями.
І при цьому Геращенко тягне їх у Балаклію чи в Ізюм…
О.Б.: А міністри дають їм коментарі.
Так, Верещук, Нікіфоров (прессекретар президента. – LB.ua) дають коментарі. Я не знаю, що з цим робити. Якщо не реагуватимуть правоохоронні органи і вище керівництво держави на такі прояви, на оці перефарбування, на те, що вони нормально себе тут почувають, на те, що на них працюють бізнеси, на те, що вони тут узагалі перебувають, а не в СІЗО, це може закінчитися погано. Тому що історія з 24 лютого і суспільні настрої змінилися. Кількість людей, для яких це неприпустимо, збільшилася в рази.
О.Р.: Але дивися, частина колишніх депутатів, від тіє ж ОПЗЖ, зараз воює на фронті, частина волонтерить. Це поодинокі випадки, але вони є. Чи є це індульгенцією за минуле?
У Киви є УБД і нагородний пістолет. Ну і він реально там був у Дебальцевому; не знаю, як він воював, але він там був і під обстрілами теж.
О.Б.: Є, наприклад, Олександр Вілкул, який був, скажімо так, проросійським політиком.
Тягнув сюди проросійську повістку так само. Я думаю, що Олександру Вілкулу не хочеться втрачати матеріальну, кормову базу. Тому що прийдуть росіяни, і ФСБ поставить туди якогось іншого смотрящого, який буде доїти Кривий Ріг. Ось і все, це типова історія, мабуть, не так про любов до України, як про бізнес.
«Давайте купимо комплекс «Лелека», він коштує два мільйони – я зголю вуса прямо в онлайні»
О.Б.: У нас є така рубрика – «Запитання з Facebook». І перше запитання: «Коли буде гірше, а коли стане краще, і в чому сенс постів про буде гірше?»
Сенс постів про «буде гірше» в тому, що люди десь іноді трошки підрозслабилися. Нічого не закінчилось і швидко не закінчиться. Ну немає для цього жодних передумов. Ну навіть умре Путін – це нічого не змінить. Ну, щось змінить, але кардинально – все одно.
О.Р.: Тобі сподобалося в ролі майора СБУ?
Та я епізодично в одному кіно грав. Новий досвід, цікаво.
О.Р.: У реалі хотів би стати майором СБУ?
Якби хотів, став би, мабуть. Ні.
О.Р.: Запитання від Кості Зінкевича (волинський волонтер і політик. – LB.ua): «Що йому передати для здоров’я і доброго настрою?»
Та нічого. Пікапів з Польщі привезти ще.
О.Р.: Запитання також від нашого спільного друга Руслана Сан-Марино: «Навіщо ти відростив смішні вуса?»
Війна почалася, перестав голитися. Потім зголив бороду, вуса залишив. Можу зголити, не знаю, за два мільйони гривень. Купимо комплекс «Лелеку», можемо розіграти. Ну, я жартую…
О.Б.: А за два мільйони?
Так, давайте купимо комплекс «Лелека», він коштує два мільйони – я зголю вуса прямо в онлайні.
О.Б.: Чи є розуміння, скільки машин залишилося на європейському ринку? Мова про ті машини, які потрібні для Збройних сил.
З машинами проблема велика, з новими пікапами, позашляховиками. Уже важко знайти навіть у Дубаї, наші представники літали. Ми нових машин майже не купували, але, в принципі, в планах це є. Ми завезли більш як 650, якщо не помиляюся, одиниць колісної техніки, ми купуємо в Європі вживані позашляховики, пікапи. І скажу вам, що їх уже майже немає. Уже до Іспанії наші доїхали.
В умовній Словаччині, Польщі, Німеччині, по-перше, що ціни у два рази зросли, а по-друге, там живого, хорошого вже нічого немає. Наші зараз забирають щось у Норвегії, Швеції. Ну і плюс подорожчало. Це щодо ринку вживаних автомобілів. З новими ще трошки гірше, ви не знайдете партію 50+ пікапів у Європі, щоб законтрактувати.
О.Б.: Як ти відповідаєш на запитання «Як я у все це потрапив?»
А я не ставлю собі такого запитання, чесно кажучи. Воно якось саме по собі вийшло.
О.Р.: Чи є шанс дореформувати МВС? Якщо буде ще одна спроба, ти долучишся?
Узагалі нецікаво зараз. Ну, типу, не до реформи МВС. Давайте переможемо, а тоді будемо вже все реформувати, сваритися між собою, бити один одному морди. Не знаю, долучусь – не долучусь, тут питання зараз у війні, чесно кажучи, в мене весь фокус на цьому.
О.Б.: Ти стежиш за тим, що зараз робить Арсен Аваков?
Дивився недавно його телеграм, він продає вино з особистої колекції і купує берці. Я трошки посміявся, тому що ще буквально півтора року тому ця людина була чи другою, чи третьою…
О.Б.: «Єдиний дорослий у владі».
Так, єдиний дорослий у владі… Продає вино, молодець, купує берці…
О.Р.: Чому в політичних поглядах ти різко розійшовся з Тукою (співзасновником волонтерського об’єднання «Народний тил». – LB.ua), який створив «Народний тил», після якого ти став відомим.
Я став відомим? Та, мабуть, і Тука став відомим теж. Я з ним не різко розійшовся. Тука обрав собі якесь політичне майбутнє, після того як був очільником Луганської ОДА, рухався в якомусь векторі з однією з політичних сил. Не скажу, що мені ця політична сила прямо дуже не подобалася, але в чомусь у мене була до неї антипатія. І я з Тукою не сварився, ми не те що часто спілкуємося, але іноді буває, тому все окей.
О.Б.: Дуже смішне питання, набрало дуже багато лайків: «Чи працює пан Сініцин з терапевтом на тему фіксації на Порошенку?»
Це канонічні порохоботи, мабуть, мені закидають. Якщо серйозно, мені зараз, на цьому конкретному етапі, не подобається те, що роблять іноді в інформаційному просторі затяті прихильники п’ятого президента. А роблять вони речі, які часом спрямовані на поляризацію і розкол суспільства. Я розумію, що є низка незручних запитань до військово-політичного керівництва, до певних функціонерів в Офісі президента, з конкретними прізвищами і з конкретними гріхами. Але якісь огульні штуки на кшталт «випустили з Лимана», або «злили захисників Азовсталі», або взагалі як мантра: «дороги робили, щоб танки їхали». Це дичина. І абсолютно очевидно, що ця дичина не взялася просто так, а вона прописана в методичках. І навіщо вони це роблять, в мене, чесно кажучи, викликає велике питання. Це мені не подобається. Ми зараз тут не граємося в політику насправді.
О.Б.: Вони підозрюють, ви з Притулою хотіли робити партію, яка, очевидно, була б конкурентом партії Петра Порошенка.
Так, очевидно, була б конкурентом. Але зараз узагалі не про політику. Ну, коли будуть вибори, ви мені скажете?
О.Б.: Ніхто не скаже.
Ніхто не скаже. І чи будуть вони, в рамках яких територій, за якими правилами? Ну, блін, яка політика? Усі ці рейтинги, міряння – це ні про що. А люди займаються системно тим, що щось дискредитують, десь підливають олії у вогонь, десь ця риторика абсолютно збігається з риторикою руських. Мене це часом дивує і бісить. Це не фіксація на Порошенкові – мені байдуже до Порошенка насправді. Він зробив і щось хороше, і щось погане. Але тут про конкретні якісь зараз дії його команди, його, можливо, навіть не команди, а палких прихильників. Мені часто це не подобається, ось і все. З психотерапевтом я не працюю з приводу Порошенка і, мабуть, не буду.
О.Р.: Традиційне останнє питання. Що для тебе особисто буде перемогою в цій війні?
Зникнення загрози від Російської імперії. Фактично розвал імперії. Не знаю, в яких межах, як це відбудеться, наскільки вони посиплються. Питання Росії як загрози повинне знятися для нас хоча б на років 30-50 для того, щоб ми могли нормально розвиватися, будувати країну далі. Бо вони з нас не злізуть, 300-400 років вони нас гноблять, це все вже було, це все вже повторювалось. І їх треба забити під шконку настільки, щоб вони оговтувались якомога довше. А в нас буде час на купу цікавих штук, на відбудову держави, на реформи, щоб ми відірвалися в космос від них. Ось і все, чого я хочу. Тому що вихід на кордони чи якісь військові перемоги не гарантують того, що вони не оговтаються, не зроблять роботу над помилками і через 3-5 років знову нападуть.
О.Б.: Що вони сприймуть як заганяння під шконку?
Розвал їхньої системи управління. Я думаю, що це може бути спричинено якимись відцентровими рухами на етнічному, релігійному ґрунті. Зараз це абсолютно типова імперія з чіткою вертикальною структурою. І от розхитування по лінії етносів, релігій, регіонів – це найбільш вдала й ідеальна історія для нас. І вони можуть посипатись якраз в оцій площині. І я впевнений, що рано чи пізно це станеться. Просто питання: а коли? Через два роки чи через п’ятнадцять? Не хотілось би, щоб через п’ятнадцять, тому що ми можемо і не вивезти це все.
О.Б.: Будемо сподіватися, що це станеться через два.
Тоді буде краще.