«Займатися політикою під час війни – це настільки кончено, і настільки ницо, що я не розумію, чому величезний шмат людей продовжує жити ось в цьому ритмі»
Я анонсував інтерв’ю з тобою на Facebook, просив ставити запитання. Більшість із запропонованих, стосувалися політики: що з новою партією Сергія Притули, чи піде він в мери чи у президенти, кого він візьме в свою команду тощо. Чесно, мене це трохи шокувало: у нас війна, країна палає, а в головах людей все ще сидить це політичне лайно. Тебе це дивує?
Тиждень тому я мав поїздку у справах по західних теренах – Чернівці, Тернопіль, Львів. У Тернополі я йшов з братом вулицею, до мене підійшов чоловік і каже: «Добрий день, Сергій, я – перший заступник керівника обласної організації однієї там партії» – такої відомої в Україні. Мені типу якось все одно, кажу: «Чим я можу бути вам корисний?». Каже: «Якось би здалося сісти поговорити про об’єднання». І я розумію, що переді мною шмат лайна…
Вибач, мова про велику партію, я так розумію?
Ну, так. І я так на нього дивлюся і кажу: «Чувак, а ти нічого не попутав? Ти взагалі в якій системі координат живеш?». В країні йде війна. Кожен божий день гинуть люди, йдуть бої. Хтось, може, їх не бачить, здалося б з’їздити подивитися, що відбувається. Тому що це абсолютно інша війна, ніж та, що ми бачили в 2014-15 роках. Але люди або думають, що вони безсмертні, або що їм не прилетить. Або дивляться десь в перспективу з якимось баченням себе в якихось процесах, до яких вони не факт, що доживуть.
Займатися політикою під час війни – це настільки кончено і настільки ницо, що я не розумію, чому величезний шмат людей продовжує жити в цьому ритмі. Для них після 24.02 взагалі нічого не змінилося, вони як жили в цій системі, що «колись все закінчиться і ми дорвемся до влади» або «залишимося при владі», або ще якась біда. Мені це максимально неприємно, це якщо м’яко казати. Ми зараз сидимо тут на поверсі (розмова відбулася в офісі Фонду Притули, – LB.ua), отут люди спали в кінці лютого і весь березень. Вони хєрачать цілодобово на перемогу так, як можуть: координують роботу, займаються логістикою, закупівлями в Україні і за її межами. Вони змінили свій спосіб життя, а тут ходять якісь пєрци і нарізають уже завдання собі і комусь на перспективу.
І накладають своє бачення життя світу на інших, вважаючи, що Притула зараз теж думає про політику. Ти думаєш про політику?
Я думаю про те, що за 800 метрів від мого дому впродовж останніх двох місяців були прильоти.
Два рази.
Зруйнований дитячий садок, куди ходила моя Соломійка. Я думаю про те, що за останні чотири з половиною місяці у мене загинуло друзів більше, ніж за попередні вісім років. Я думаю про те, що друзі мої в полоні. Це те, з чим я живу кожен божий день, крім того, що я намагаюсь якось викручувати хоча б трохи часу і раз на місяць вириваюся на півтори доби до своєї дружини, до своїх дітей. Це от кожен день, як день бабака, відверто кажучи. І тому давайте про політику, про все, що з нею пов’язано, будемо балакати після того, як буде поставлена крапка у війні.
Ти казав, що головне завдання кампанії по збору грошей на «байрактари» – об’єднати українців, показати, що разом ми можемо. В принципі, хвиля ентузіазму була дуже сильною. Але майже одночасно пішла зустрічна хвиля – негативу і хейту. Як ти це можеш пояснити? Чому?
Я намагаюсь трохи абстрагуватися від цих речей, бо вони відволікають від роботи. В мене є головне завдання – шукати і збирати гроші, які потім перетворюються в дієву допомогу Збройним силам України, руху опору в цілому. Якщо я комусь не подобаюсь чи мої ініціативи комусь не подобаються – це не моя драма. В мене є завдання, які нарізають військові. Я керую фондом, в якому щоденно понад 200 чоловік від Перемишля до Дніпра, від Києва до Миколаєва ішачать. І ми не маємо часу відволікатися на чийсь хейт, бо комусь не подобається Притула чи те, що Притула робить. Мені відверто байдуже.
Я був у Дніпрі, де в нас хаб, бо з міста дуже коротке логістичне плече до всієї лінії фронту. Приїжджають військові і ми балакаємо. Кажу: «Ми не можемо зв’язатися з чуваком, який заявку заповнював». Вони: «Так а він позавчора загинув». І така, знаєш, буденність в їх словах, яка тебе просто кригою обдає. Тому всі емоції, умовно кажучи, цивільних, нехай залишаються з ними, в їхніх фейсбуках, в їхніх коментах. В мене, як в керівника великого фонду, є завдання допомагати українській армії. Це для мене є пріоритет, і все.
«Я дуже хочу, щоб кожен українець відчував себе воїном. Навіть якщо він сидить вдома на дивані»
Ти сказав, що завдання нарізають військові. По «байрактарах» теж нарізали військові?
По «байрактарах» була достатньо тісна комунікація з Міноборони. І це, скажімо так, був дуже приємний бонус до основного контракту, який робить Міноборони. Люди питаються: вам же турки три подарували, а чому ще чотири не купуєте, гроші ж на них є? А тому що я не керуюся емоціями, а я виходжу з певної раціональності, про яку мені говорять Міноборони і Генштаб. Зустрілися з Резніковим, кажу: «Дивіться, турки дарують Україні три, в нас ще є гроші на один. Вам заливати?». Він каже: «Сергій, ми законтрактували максимум». Є речі, про які я не можу говорити в інтерв’ю, але там все гаразд, ця тема закрита.
Ми ставили завдання зібрати на три «байрактари» – так от, їх готують, є запевнення турецької сторони, що ці три борти будуть ще й спеціально марковані як «народний байрактар», що мене дуже тішить. І ми заощадили 600 мільйонів гривень. І зараз стоїть величезне питання, на що їх скерувати. І те, що кожен день мене смикають якимись питаннями…
«Притула, де гроші?». Було багато коментарів на кшталт: «Хай прозвітує, куди він витратив кошти». Я писав у відповідь: «Люди, не минуло ще й тижня, це неможливо зробити за такий період».
Слухайте, такі речі не відбуваються отак. (Клацає пальцями, – LB.ua) І не я вирішую, куди їх скерувати. Саме тому ми балакаєм з Резніковим, саме тому я балакаю з хлопцями з відповідних структурних підрозділів Міноборони, які займаються закупівлями. Саме тому ми зараз домовляємося про зустріч із Залужним, саме тому я знову їду на Схід, на Південь спілкуватися з військовими. Тому що я не є людиною, яка буде одноосібно вирішувати, як розпорядитися такою колосальною сумою грошей.
І точно не цивільні будуть мені нарізати завдання, як цими грошима розпорядитися – попри те, що вони дали ці гроші. Я перед кожною людиною, яка дала від 80 копійок до 5 мільйонів гривень, якщо не помиляюсь – такий був найбільший донат, – знімаю капелюха. Але є військові, які нас захищають. І саме вони мають сказати, що їм найнеобхідніше. Ба більше, не просто найнеобхідніше, а що ми маємо купити такого, що є проблемним в контексті закупівель Міноборони. Тому що, умовно, Міноборони не може купити вживаний транспорт. А ми, волонтери, можемо. І зараз ми в спілкуванні вирішуємо, куди це все спрямувати.
Ви вже приблизно вирішили з Міноборони, куди ці гроші підуть?
Міноборони нарізало кілька варіантів використання цих коштів. Окрім того, що вони запропонували діалог трьох найбільших волонтерських фондів, включно з нашим, по одному напрямку. Звичайно, що я буду тримати суспільство в курсі.
Люди дуже часто ще й пропонують, куди варто потратити кошти. Може пам’ятаєш якийсь смішний чи якийсь дивний випадок, на що люди пропонували потратити гроші?
Нема смішних, є дуже болючі. Миколаїв і Харків записують відео з проханнями придбати засоби протиповітряної і протиракетної оборони. Це те, що реально крає серце. Але це така номенклатура, яку важко закупити навіть Міністерству оборони. Ринок дуже специфічний, ринок дуже вузький.
Тим більше, це не може закупити волонтерський фонд, в якого немає ліцензії спецекспортера.
Є моменти, як це можна трохи обійти.
Ну так, ти можеш дати гроші якомусь умовному «Укрспецекспорту» і він купить.
Саме так. Можна залити у структуру, яка має можливість це купувати, але питання в тому, що тупо нема де купувати. Навіть країни, які мають те, що нам треба, не хочуть це продавати. Бо всі бачать п’яного руского Івана з калашом, з ракетами і розуміють: зараз вони це (озброєння, – LB.ua) віддадуть, а в них не так багато його є.
Ми дуже гніваємося на Німеччину і гніваємося справедливо за повільні темпи допомоги; пацифістська історія керування державою соціал-демократами призвела до того, що в них армія дуже зменшилася. У них дієвих бригад – штук шість. Шольц не може вийти до свого народу і сказати: «Шановні громадяни, якщо рускі нападуть, то ми тупо не маємо чим захищатися».
Він може передати більше нам і тоді на них не нападуть, тому що ми зупинимо руских. Це чесна логіка.
Це якраз та мотивація, яку мені пояснював поляк під Чугуєвом. Я привозив допомогу роті «Чарлі» – це Іноземний легіон. Я в того поляка питаю: «Що ти тут забув під Чугуєвом?». А він каже: «Я дуже добре знаю, що таке Росія і що таке було совєти, я не хочу, щоб вони прийшли в мою Польщу, тому ми маємо спинити їх тут». Це реально дуже крута мотивація.
Запитання, яке просив поставити мер Дніпра Борис Філатов: Чи не вважаєш ти, що такі збори грошей убивають волонтерство як вид діяльності? Цитую: «Притула – реальний красавчик і розумник, але коли народ скидається на «байрактари», то потім, отримавши задоволення від причетності до великої справи, забуває допомагати пацанам звичайними трусами і репелентами. Це не моя думка, а думка багатьох волонтерів». І ще: «Байрактарами» має займатися держава, а активні громадяни можуть затикати дірки, куди не дотягується рука Міноборони».
В той самий момент, коли я почну розказувати Борису Філатову, як керувати містом, я буду готовий отримувати від Бориса Філатова поради, як мені займатися волонтерством. Це по-перше. По-друге, ні, це повна нісенітниця. На паралельних курсах, поруч з тим, як ми збирали на «байрактари», виконувалися сотні-тисячі інших волонтерських проєктів. І наша акція ні на що не вплинула.
І, зрештою, ми вже це зачіпали, ця історія – не про «байрактари». Мені дуже хотілося, щоб кожна людина, яка сидить вдома, дивиться телевізор, побачивши роботу «народного байрактара», який роздовбає черговий російський катер чи якусь їхню систему радіоелектронної боротьби, сказала: «То ми розвалили оце гівно. Ми це зробили».
Тому що з українців вічно робили тєрпіл. Ми дуже рідко мали свою державність. І навіть коли ми її здобували, приходили рускі і її нищили. Імперії, до складу яких ми входили – Російська, Австро-Угорська, Польща, Румунія, Угорщина і так далі – завжди робили з нас якихось молодших братів, просто людей з обмеженими правами. А я дуже хочу, щоб кожен українець відчував себе воїном. Навіть якщо він сидить вдома на дивані. І залучення до придбання того, що реально несе смерть росіянам – це капець яка важлива справа.
Це – хороша мотивація.
Це – ахєрєнна мотивація. Реально, я не знаю, на що би ми могли отак масово зібрати, якщо не на «байрактар». Це ж бренд, який глибоко вкорінився в українське суспільство: пісні про «байрактар», радіо «байрактар»… Умовно кажучи, ми ж теоретично могли збирати і на «Акінчі» (ударний безпілотник тієї ж турецької компанії, – LB.ua), але спробуй продати суспільству «Акінчі»?
Довелося б дуже довго пояснювати, що це таке. Ти сказав, що найбільший донат – це приблизно 5 мільйонів. А можеш озвучити, наприклад, топ-10 донатів?
У нас якраз закінчується колосальна робота підрахунку кількості донатів, які надходили. В нас же там купа різних точок, куди гроші надходили: PayPal, Patreon, рахунки фонду, мої волонтерські рахунки, крипта…
Лачен (Дніпровський блогер Ігор Лаченков, – LB.ua).
У Лачена десь 400 тисяч донатів, десь 800 тисяч – це рахунки фонду – гривневий, доларовий, мої картки. І це ми ще не порахували PayPal і так далі. Я думаю, що десь від півтора до двох мільйонів людей долучилися до цієї історії.
Це дуже багато.
Це неймовірно. Знаєш, я колись дивився один боксерський поєдинок, там билися таких два здорових хлопці, афроамериканці, один – фаворит, а другий – андердог (учасник змагань, від якого очікують поразки, – LB.ua). І той, на кого ніхто не ставив, побив фаворита. І я пам’ятаю, як він зловив камеру оператора, і кричав: «No one believe me, but I did it». Таке саме робилося отут на штабі, коли ми зрозуміли, що назбирали не на три, а на чотири – тому що ніхто не вірив.
Чому ніхто не вірив? Вам дуже активно допомагало, наприклад, телебачення. Не так часто українське телебачення допомагає волонтерам…
Я говорю про стейкхолдерів, які не вірили. Це треба було бачити трохи хлопців з Міноборони, коли їм кажеш: «Ми хочемо акцію зробити – назбирати на три «байрактари». На тебе дивляться, як на інопланетянина, і кажуть: «Благословляємо». А потім такі: «Овва, добре, а тепер сідаємо і балакаємо».
Страшенно кропітка робота відбувалася, і те, що телебачення помогло, не в останню чергу тому, що ми дуже правильно три тижні комунікували з різними середовищами. В мене таке враження, що достатньо молоді люди з нашої діджитал структури трохи посивіли за тиждень до початку кампанії і під час неї. Тому що було залучено сотні інфлюенсерів. Кожен блогер, в кого було хоча б 5-10 тисяч підписників, я вже не кажу про мільйонників, був залучений в цю історію.
Лаченков з Дніпра підтягнув свою грядку – двісті з лишнім чоловік інфлюенсерів. Були й інші угруповання, на які ми виходили. Зірки шоу-бізнесу, зірки спорту, починаючи від Лілії Подкопаєвої і закінчуючи Сашею Зінченком – всі долучились до цієї історії.
Тому це реально народний «байрактар». Знаєш, у тому хаосі, який тривав ці кілька днів, час від часу траплялися історії, через які я просто ходив ревіти…
До нас по фіналу приїхав американський журналіст і каже: «А як ви ставитесь до того, що українські діти збирають на зброю, яка убиває?». А залучення дітей було таке… Якісь флешмоби просто влаштовувались, хтось продавав там якусь суницю-полуницю, черешню, маленька дівчинка відрізала і продала волосся. І ти розумієш, що діти, замість того, щоб купити собі якийсь гаджет чи ще що-небудь, через цю сучу війну залучені до таких процесів.
Як ти йому пояснив?
Я йому пояснив, що ми хочемо вижити. І тому це справа не тільки військових.
Він зрозумів?
Я не знаю.
«Український волонтерський рух – це унікальна історія, яку колись, через роки і десятиліття, будуть вивчати під лупою»
Бо я дуже часто стикаюсь з тим, що іноземці просто не усвідомлюють, в якій ми ситуації.
Вони ніколи не мали подібних прецедентів. Український волонтерський рух – це унікальна історія, яку колись, через роки і десятиліття, будуть вивчати під лупою, під мікроскопом. Тому що західні суспільства ніколи не мали подібних прецедентів, навіть під час Другої світової. Вони не розуміють, як цивільні люди можуть вирішувати мілітарні задачі. Вони питають: «А що ви такого цікавого останнім часом купили?». Я кажу: «Засоби радіоелектронної розвідки, які ми доправляємо з Австралії». І в них не складається, тому що в їхньому розумінні армія – це державна історія.
У них просто держава працює нормально, тому немає потреби у таких волонтерських історіях.
І це одна з тих причин, чому вони не донатять на армію. Ну, окрім того, що в багатьох країнах законодавство не зовсім дозволяє робити внески на потреби збройних сил іншої держави, але у них і традиції немає подібної. В їхньому розумінні, війна породжує біженців. І на біженців вони скидаються просто.
Ну, так, ініціатива GlobalCitizen10 мільярдів зібрала на потреби в тому числі біженців.
Я зараз спілкуюся з іноземними журналістами, дякуючи їм вже за те, що вони зробили в лютому-березні цього року. Адже суспільства тих держав, які зазвичай були проросійські, змінили свою позицію і стали супортити Україну, не в останню чергу завдяки роботі журналістів. Ці журналісти, до яких є довіра в Німеччині, у Франції, в Австралії і так далі, сказали: «Ми бачили це пекло, яке вчинила Росія в Україні, треба щось з цим робити». Суспільства змінюють свою думку, починають тиснути на уряди, парламенти, президентів, прем’єр-міністрів. Це так працює.
Зараз наступним кроком ми закидаємо їм одну тезу: «One dollar your donate for Ukrainian army, save 10 dollars donate for Ukrainian refugees». І це працює. Так, це працює в американців, насамперед.
До них, насправді, біженців доїжджає дуже мало.
Вони дуже практичні хлопці і дівчата і розуміють, що допомога, яка виділяється – це кошти платників податків. Вони дуже добре вміють рахувати. У нашого фонду з американцями тісна співпраця, тому з ними ми багато спілкуємося. Власне, вони самі кажуть: «Те, що ти сказав – «один долар на армію заощадить 10 доларів на біженців» – це можна «продати» нашому суспільству. І тому ми зараз в глибокому пошуку амбасадорів в різних суспільствах, які будуть наш наратив пропихати. Ну, бо хто такий Притула, умовно кажучи, німець, француз чи американець не знають.
Економіка падає, українці біднішають. Тому, справді, логічно залучати донорів з-за кордону. Що ви там будете «продавати»? Наратив «дайте гроші – не буде біженців»? Чи, наприклад, ми такі класні, давайте скинемось на три «байрактари» для українців?
Перше, що ми від них хочемо, щоб вони продовжували запитувати у своїх урядів, парламентів, президентів про допомогу Україні на урядовому рівні. Друге: ми хочемо їх поступово схиляти до того, що донатити на гуманітарний сектор – це реально дуже класно, але, будь ласка, дайте грошей українським волонтерам. Тому що ми не можемо закривати купу питань, які може закрити Міноборони, але в деяких напрямках ми набагато швидші. У нас немає зайвої бюрократії, у нас немає ніяких тендерів, у нас ніфіга нема. Вибачте, але Міноборони часом нам зливає свої інвойси. Тому що Міноборони – це великий хлопець, він не може купити 5 броників, бо він може купити 100. А ми можемо, ми хапнули – завезли.
«Суспільство повинно припинити протиставляти волонтерський рух і Міністерство оборони. Чорт забирай, це не конкуренція!»
Хто вирішує, на яких напрямках концентрується твій фонд? Ти особисто? Чи є якась там рада старійшин. Чи загальні збори і чесна бійка? Як це працює?
На яких напрямках ми зосередилися? На тих, де в нас є хороша експертиза. Кістяк штабу, в якому ми зараз сидимо, – це люди, які займаються волонтерською справою з 2014-го року. І ми трохи петраємо в якихось питаннях.
Тому ми залишили за собою тактичну медицину, тому що в нас є інструктори, які тямлять, що це таке. Залишили за собою дрони та БПЛА, тому що у нас є інструктори, які і управляли, і управляють, і вміють, і знають, і самі ще навчають.
Залишили за собою транспортне питання, тут навіть не треба мати ніякої експертизи, у нас страшенна нестача транспорту на фронті. І кожен божий день від нас йде різний транспорт для виконання різних завдань: баггі, квадроцикли… Ми купили дві амфібії ще під час боїв за Київ. Загалом 350 одиниць транспорту забезпечили. Але, відверто кажучи, в системі координат Збройних сил України – це ніщо.
Ми вже не контрактуємо амуніцію, тому що Міноборони нормально з цим справляється. Був період – березень-квітень – коли потрібно було трохи підставити плече державі. Волонтери – красавчики, не важливо, чи ти завіз один броник в Україну чи 10 тисяч. Але коли виходить Ганна Маляр (заступниця міністра оборони, – LB.ua) і каже, що у березні чи квітні бронежилетами війська забезпечували 50 на 50 Міноборони і волонтери. Значить, ми всі дуже великі молодці. Єдине, про що я в кожному інтерв’ю говорю, і навіть тебе попрошу винести це якимось заголовком: суспільство повинно припинити протиставляти волонтерський рух і Міністерство оборони. Чорт забирай, це не конкуренція! Це синергія. І ті люди, які кажуть: для чого нам Міністерство оборони, якщо волонтери…
Вони просто не розуміють масштабів закупівлі Міністерства оборони.
Я приблизно орієнтуюся по коштах, якими оперують найбільші фонди в Україні. Якщо ми всі разом стягуємо на 3-4 відсотка від того, що витрачає Міноборони, то це, мабуть, капець який наш успіх.
Там (у Міноборони, – LB.ua) так само люди денно і ночно збиваються з ніг. Тому що скуплятися тим, що нам необхідно, капець як важко. Натівська зброя не так швидко надходить і не в таких об’ємах, як би нам хотілося. Артилерія радянського зразка, якою ми послуговуємося, закінчується. Боєкомплект до неї – це величезна проблема. Не так багато країн у світі мають достатню кількість БК, щоб нам його ще й продавати. І більшість того, що вони роблять і закупляють, іде під грифом «цілком таємно». Тому вони не можуть виходити в паблік і людям про це розказувати. А люди, дивлячись на роботу волонтерів, кажуть: «О, дивіться, волонтери роблять, а Міноборони нічого не робить». І є ще навіть такі шкодники, які просто працюють на російське ІПСО. Це такі корисні ідіоти.
Таких дуже багато.
Як мені пишуть в фейсбуці, коли наші конвої їдуть: «А воно прийде хлопцям, бо то все командири забирають, і нічого хлопцям на передовій не дістається».
«Джавеліни» заберуть собі, і потім продадуть на Стрийському базарі.
Курва, про що ви говорите? Блін, знаєш, я з першим комбригом познайомився в 2019 році, бо до цього я спілкувався зі взводними, ротними, комбатами – це була моя планка. Я ніколи не комунікував з Міністерством оборони, не було його в моїй системі координат в спілкуванні з нашими захисниками в зоні АТО чи ООС.
Зараз, коли я їжджу вздовж ниточки, приходжу до комбригів. Тому що це ті хлопці, які в 2014-му були командирами рот і комбатами. І зараз вони виросли. Зараз вони командують бригадами, полками. Вони цінують життя українського солдата, не кидають його бездумно вперед, як рускі це роблять. Я не знаю, як правильно достукатися до суспільства з проханням припинити шукати зраду серед українських військових! Тому ще тупо абсолютно руснява історія. Тому що у руских ця тема «погані командири – хороші солдати» вона дуже круто несеться, і наше ІПСО теж в цьому контексті дуже плідно працює. Ну, але про нас не треба це робити, тому що це демотивує людей. В нас величезна кількість людей досі стоять в черзі, щоб взяти зброю в руки і йти захищати країну. І подібними історіями можна просто відбити в людей бажання.
Багато запитань до тебе в такому контексті: чому великі фонди, зокрема твій, допомагають одним підрозділам, а іншим – ні?
Що це за херня? Хто це питається? Ну чому люди ставлять такі питання? Ну як, одним допомагає, а іншим ні? Ми допомагаємо рівно тим, хто до нас звертається.
Ок, коли були бої за Київ і ми командою прийняли рішення, що ми лишаємося тут…
То зрозуміло, що ви могли допомагати 72-й бригаді, бо вона найближче.
Ми відправляли на Чернігівський напрямок, на Сумський, на Південь, в зону АТО, але стояло питання зберегти столицю. І звичайно, що великий шмат допомоги йшов тим, хто воював тут – починаючи від ТрО, закінчуючи 72-ю бригадою, якій просто треба ставити свічки в кожній церкві, тому що 72-а лягла кістьми, не пустила ворога і клепала його по повній програмі.
Зараз у нас величезна лінія фронту – від Руської Лозової і до Миколаєва. Підрозділи нам пишуть заявки на сайт фонду, ми опрацьовуємо їх, верифікуємо, консультуємося з Силами логістики, консультуємося з комбригами, начштабами і так далі щодо відповідності цього запиту реальним потребам. Тому що буває таке, що воїни, які просять написати нам заявку, не знають, що до них завтра прийде по лінії постачання Міноборони. Комбриг це знає, начшатбу це знає. Ми питаємо: «Хлопці, можемо вам відсипати, але чи дійсно треба?». І вони кажуть: «Нам в межах тижня зайде по міністерській історії, тому скеруйте на інших».
Я страшенно вдячний цим офіцерам, які не складають, як хом’яки, а кажуть: «Хлопці, віддайте комусь». Просять рівно стільки, скільки їм треба для виконання якихось завдань. І вони ж так само усвідомлюють, що волонтерський фонд – це не бюджети Міноборони, вони дуже обмежені.
От зараз ми з тобою спілкуємося, післязавтра з директоркою фонду вирушаємо знову в поїздку Схід-Південь, і будемо там бачитися з ключовими персоналіями, які вирішують питання постачання навіть не на бригаду, а на величезні шматки лінії фронту. І така комунікація вкрай необхідна, особливо коли це стосується дронів. Бо їх не є багато, це дефіцит.
Це розхідник.
На жаль, так, це – розхідник і це – дуже дорогий розхідник. Наприклад, ми купили PD-2 за 330-360 тисяч доларів, пташка політала три тижні і її збили. І що ти зробиш? Руки заламати, слізьми вмиватися? Ні, ми кажемо: «Хлопці-дівчата, давайте збирати на нову». А нову будуть виготовляти два з половиною місяці. І це так само треба людям роз’яснювати, бо люди хочуть швидких рішень. Але швидко тільки блохи можна ловити. А такі речі, як, наприклад, комплекс PD-2 коштує 1,3 мільйона доларів. Це колосальна сума грошей. Все, що я продав на аукціоні – кришталевий мікрофон групи «Калуш» і панамку рожеву – пішло на забезпечення одного комплексу, який нам віддадуть десь в серпні.
Чи відповідаєте ви на усі запити, які надходять до фонду?
До якогось моменту була практика віддзвонювати на кожен запит і казати – допоможемо чи ні. У нас на напрямку фідбеку в основному дівчата працювали. І коли дівчата дзвонять і кажуть: «Вибачте, ми не маємо змоги вам допомогти», а насправді ми дійсно не маємо змоги допомогти величезному відсотку тих, хто до нас звертається, через обмежені ресурси, їх просто крили матом, мішали з гівном. Я розумію, що люди, які просять про допомогу, емоційно виснажені, бо це війна, вони десь на передовій. І коли дзвонить в їхньому розумінні якась тьолочка, яка сидить в Києві, в теплому приміщенні і каже: «Вибачте, ми вам не можемо допомогти», на ній можна зірватися. Тому припинили цю практику комунікації по запитах, які не можемо задовольнити.
Запитання з Facebook: «Чому ідея допомагати снайперам спочатку була сприйнята у фонді, а потім ні?».
Снайперських гвинтівок стільки, що нема тільки снайперів толкових на снайперські гвинтівки. Ми поставили на паузу навіть закупівлі снайперських прицілів різних модифікацій, з причини того, що це не та війна, до якої ми, умовно, звикли з 2016-й по 2021-й. Тоді була позиційна війна, була чітка лінія розмежування, і було дві активні історії: мінометники і снайпери. А зараз контакт зі стрілкотнею і робота снайперів – це не та історія, яка поширена по всій лінії фронту, тому що бої точаться на відстані n-кілометрів.
Ми «тєпліки» закупляємо, прилади нічного бачення, в них є просто неймовірна потреба, а їх нема стільки на ринку. Але питання по снайпінгу легесенько на паузу поставили, не в останню чергу тому, що і запитів не так і багато. Зрештою, там, де була необхідність, ми допомагали.
…Війна – дуже сильний тригер і вона плавить людей. Була велика кількість цікавих персонажів, які приходили до нас в штаб з криком: «Я партизан, мені треба дві ядерні боєголовки і я завтра буду в Ростові». Приходили просто божевільні люди, назву це так. І тут в один прекрасний день приходять двоє хлопців і розказують, як вони працюють в Чернігівській області своїм загоном, умовно кажучи, партизанять. І розказують просто якусь таку фантастику, тобто таке не буває. Але дивлюся в їхні очі і бачу перед собою абсолютно врівноважених тверезомислячих людей. Я кажу: «Зі всією повагою, але будь ласочка, прізвища, імена, посади». Набираю «Редута» (бригадного генерала Олександра Трепака, Героя України, – LB.ua), колишнього командира третього полку спецназу, Сергійович мені дає фідбек: «Сергій, реально, наші хлопці, хєрачать по повній, що просять – купіть». І ми хлопцям на 100 тисяч доларів накупили, дай їм, Боже, здоров’я.
«Дрони-камікадзе реально дієві, нам їх треба тисячі»
Ще одне схоже запитання: «Чому пан Сергій, його колеги з фонду та Ігор Лаченков ігнорують наші запити на допомогу зі створення українського БПЛА на підтримку української арти?».
Є українські виробники: DeViRo – «Лелеку-100», «Укрспецсистемс» – PD-2, «Артем» клепає «Фурії». Ми зараз законтрактували і до кінця року зробимо 50 бортів «Валькірії». Хочемо, щоби ці виробництва масштабувалися або щоб з’являлися якісь нові. Але… Я керую фондом, в який люди закидують гроші, для того, щоб ми допомагали армії. Ти приходиш до мене і кажеш: «Я хочу запустити виробництво БПЛА». Практики у тебе, як такої, немає, фідбеку від військових по твоїх БПЛА нема, бо ти їх зробив дві штуки і по них не можна судити, як вони працюють під РЕБ. І тут я візьму людські гроші і залию тобі, приватному підприємцеві, на те, щоб ти міг працювати. Вибачте, але я – не інвестиційний фонд! Я керую благодійним фондом, який виконує волонтерську роботу.
Тому сорі, але якщо ти за це берешся, спробуй дати собі сам раду, а не приходити до волонтерів і казати: «Дайте мені бабла і я колись наклепаю купу БПЛА». Зараз я безвідносно до людини, яка поставила це питання, але є певні речі, які лежать поза площиною волонтерства. Бізнеси зараз мають можливість брати якісь абсолютно дешеві кредити. Беріть, ризикуйте, пробуйте. Поки мені не дадуть чіткої відмашки військові, що ось цей борт можна брати, я туди ні копійки не дам. Якщо мені приїжджає, умовно, арта і каже: «Ось цей борт можна там купити, ми з ним працювали, ми знаємо» – все, питань нема, ми виділяємо на це кошти.
Українські дрони хороші?
Хороші, дуже хороші. Ми зараз купуємо і в Нідерландах, і на Кіпрі, і в Німеччині, і в Естонії. Наші – не те, що не поступаються, вони подекуди дають фору. І перевага наших є ще в двох речах. Перше: це виробництво в Україні, всі бабки лишаються тут і це дуже круто. Друге: у нас є достатня кількість людей, які мають досвід керування саме цими бортами. Тому, умовно кажучи, якщо комусь збили «Лелеку», і ми її дали, людям не потрібно втрачати три-чотири тижні на навчання, як у випадку з німецьким Vector чи кіпрським Poseidon. Ми дуже багато часу витрачаємо на навчання. Але без навчання теж нікуди.
Чомусь дуже мало позитивних фідбеків про дрони-камікадзе Switchblade, які нам передавали американці.
Зі Switchblade є певний клопіт, відверто кажучи. Їх там є два різновиди: 300 і 600. 600 – класненький. А той, який 300, мене особисто не вразив, я бачив, як його випробовували ССО на полігоні. Ну таке.
По дронах-камікадзе насправді робота ведеться. І якби я зараз ухвалював рішення, куди скерувати кошти, які ми заощадили на «байрактарах», то, відверто кажучи, значну суму залив би саме в цей напрямок. По-перше, це би повністю відповідало бажанню людей, які донатили бабки на те, щоби убивати русню. По-друге, вони реально дієві, нам їх треба тисячі. Є певні специфічні завдання, які навіть арта не завжди може виконати, тому що, все-таки, є певна похибка в точності. А дрон-камікадзе летить чітко туди, куди ти налаштував. І пташка вартістю в 30 тисяч доларів може нанести… Ну, ви бачили, що робилося з нафтопереробним заводом, коли там трохи було чутно бавовну.
А такі дрони ми можемо робити самі?
Робота робиться. Кілька днів тому тут був один дуже високопоставлений офіцер однієї дуже хорошої структури, і він попросив наш фонд профінансувати виробництво певної кількості саме дронів-камікадзе на 36 мільйонів гривень. Ми взяли до опрацювання цю історію.
На жаль, немає в Україні такого виробництва, щоб сказали, що типу: чуваки, дайте нам, умовно, 10 мільйонів доларів і зробимо вам 2 тисячі дронів в межах півроку. Ми контрактуємо в «Укрспецсистемс» пару камікадзе. Вони дорогі, але реально дуже круті, і якщо дасть Бог, я спробую у наступні пару тижнів показати людям, як це працює. Воно летить десь умовно на 100 кілометрів, несе з собою певне корисне навантаження і explore of over. Перш ніж казати людям: «Чи можна я ваші гроші витрачу на ось це», треба показати, як це працює. Бо інакше люди скажуть, що я займаюся якоюсь фігнею.
Дрони-камікадзе – це те, що дуже жваво обговорюється, більше того, це обговорюється не просто волонтерами в комунікації з Міноборони, а обговорюється ще й певними колами великого бізнесу, який готовий інвестувати саме в цей напрямок. Не буду називати прізвища, але є людина, котра готова влупити дуже багато грошей. Ви не знайдете цю людину в списку Forbes України, але це величезний патріот, маю честь з ним спілкуватися і, можливо, якраз він стане тою рушійною силою, яка дозволить масштабувати цей проєкт в межах України.
«Коли в тебе суспільство не може стрибнути вище третьої сходинки піраміди Маслоу, то про який в сраку суспільний договір може йти мова?»
Війна триватиме довго – це кажуть всі. За твоїм відчуттям, наскільки українці це вже зрозуміли? Кілька днів тому спілкувався з Дмитром Кулебою і він казав: не впевнений, що українці вже усвідомили, що ця історія надовго, і що треба перебудовувати своє життя з усвідомленням, що це надовго.
Я боюся, що в нас залишилася ще дуже велика частина суспільства, яке страждає на зайву інфантильність, мабуть, я правильно зараз підібрав слово. Бо, давай відверто, в мене такий, знаєш, був лакмусовий папірець, це подвір’я мого будинку. 26 лютого на ньому стояло рівно три машини, включно з моєю.
Я там був нещодавно, зараз є багато.
В середині квітня я вже не мав де запаркуватися, там стояли десятки автомобілів. Якщо йти по Києву – на газончиках дівчата вино п’ють, хлопці на якихось моноколесах катаються… Місто втратило відчуття війни, місто втратило бентегу, назвемо це так. От коли б’ють ракетами по місту, тоді всі згадують, що війна, а коли не б’ють, ну то якось життя собі плине, війна знову там далеко, десь на Донбасі, десь на межі Миколаївської і Херсонської. І це, насправді, дуже страшно. Тому що я дуже боюся, щоб монолітність українського суспільства, яку ми здобули в кінці лютого-березня, не розсипалася.
Війна, насправді, дуже змінила суспільство. Але чи буде це суспільство мати довгу пам’ять чи коротку, це вже питання, що лежить не в системі координат, якими я оперую. Мені б дуже хотілося, щоб ми зробили певні висновки. Але ж, бачиш, коли людина замість того, щоби купити дитині книжку, купує собі дволітрачку піваса, то боюся, що ми маємо певні завищені очікування до суспільства.
Я зараз в паузах між усім цим пеклом, яке робиться, здавав сесію в Українському католицькому університеті…
Ти досі вчишся? Ти ж ніби вчився рік чи два тому?
Я минулого року поступив. Це, відверто кажучи, вкрай тяжко, і не знаю, як це правильно пояснити людям, що тут війна, а я вночі сиджу і пишу есе по суспільному договору. Перше речення мого есе звучало так: «Суспільний договір в Україні як неписаний кодекс правил взаємовідносин влади і суспільства відсутній і з’явиться нескоро».
Чому ти так думаєш? Суспільний договір до великої війни був і полягав він у тому, що держава закриває очі майже на все, що роблять українці – не платять податки, ходять на червоне світло і все інше, – а українці, у свою чергу, не особливо звертають увагу на те, як представники держави, грубо кажучи, прикурюють на «Великому будівництві».
Це гівно, а не суспільний договір.
Такий був. Але чи зараз ми близькі до підписання нового чесного суспільного договору?
Ні, не близькі. Такий договір спускають суспільству еліти. Ті, хто себе називав елітами в Україні, ними не були. Вибач, будь ласка, якщо ти не можеш пояснити, як в тебе з’явився перший мільйон доларів, то ти не бізнесмен і не можеш себе називати елітою крупного капіталу. Якщо ти став політиком за кошти цього мудака, який не може пояснити походження свого першого мільйона, ти теж не еліта. Тому що ти за його бабки прийшов у якісь владні кабінети.
А справжні еліти, від Ліни Костенко до Мирослава Мариновича, були спущені на маргінес. Вони залишалися цікаві вузесенькому прошарку пасіонаріїв. Тому коли в тебе суспільство не може стрибнути вище третьої сходинки піраміди Маслоу, то про який в сраку суспільний договір може йти мова? Поки не поміняються еліти, які своїм прикладом покажуть суспільству, що можна жити ось так, але інакше, ні про який суспільний договір мови йти не може.
І тут ми знову повертаємося до політики.
Це не політика. Це перетворення суспільства в цілому. Питання виживання української політичної нації полягає не лише в тому, що наша армія має нас захистити, що ми маємо вижити і зберегти нашу державність. Але ми маємо еволюціонувати. І війна якраз є тим копняком під зад, який має до цього спричинити.
Ми еволюціонуємо?
А от чи еволюціонуємо, ото покаже час.
Зараз ми цього ще не відчуваємо, не бачимо?
І не відчуємо, і не побачимо. Ми зараз зосереджені на питанні виживання. І ми зосереджені на тому, як то все буде після війни. Тому що п’ять з половиною мільйонів українців виїхали за кордон, тікаючи від війни, не всі повернуться.
Це великий виклик.
Чим довше триватиме війна, тим більше їх там залишиться. Хтось асимілюється, хтось осяде, до жінки з дітьми чоловік переїде туди, а не вони повернуться. Котрась закохається, вийде заміж.
Комусь банально нікуди буде вертатися.
Коли був в Чернівцях, зустрів дівчину, яка жила в Донецьку, побудувала там якийсь свій невеличкий бізнес. Прийшла Росія і вона втекла в Київ. В Ірпені за 8 років побудувала хатку собі, бізнес – прийшла Росія. І, стоячи на румунському кордоні, вона сказала: «Я не вернусь». І я її розумію.
Але має бути якась державна програма для того, щоб повертати наших людей. Ба більше, коли Україну треба буде відбудовувати наново, в прямому сенсі цього слова, ми маємо зробити все можливе і неможливе, щоб українська діаспора підтягувалася. Тому що українців за межами України десь зараз стільки само, скільки всередині України.
Це буде дуже складно.
Це буде дуже складно, але ми або любимо Україну і показуємо це на ділах, або ми просто любимо співати «Червону калину», гуляючи вуличками Торонто.
Це, зрештою, дуже віддалена перспектива. А до чого нам готуватися у найближчій перспективі? Я розумію, що прогнози – дуже невдячна річ, але все-таки?
До вкрай складної економічної ситуації, вкрай складної. До великої крові на фронті. Ми зараз захищаємося і втрачаємо наших людей, коли ми підемо в атаку – помнож на три.
Ми будемо боротися з внутрішніми викликами, які будуть інспіровані, не в останню чергу, російськими спецслужбами, їхньою пропагандою, їхніми інформаційно-психологічними спецопераціями, будуть робити все для того, щоб роздробити українське суспільство, знову поділити його на якісь ланки, класи, прошарки, які мають почати між собою гризтися. Це страшенний виклик, відверто кажучи, і я не знаю, чи ми з ним справимося. Бо натяки на це вже є. Починаючи від того, про що ми говорили, з деяких людей в суспільстві, які розказують про поганих командирів, закінчуючи тим, що, на жаль, в Україні певні персоналії не переставали бути політиками, жодного дня після 24.02. І це абсолютно жахливо.
Це, насправді, дуже виносить.
З одного боку, я підозрюю, що люди не настільки дурні і не настільки сліпі, а тому допоможуть цим персонажам закопати себе в сенсі політичного майбутнього, але, все одно, в них буде якась підтримка, будуть люди, які на них орієнтуються, які відстоюватимуть їх до останнього.
«Я не знаю, чи Хомутиннік скидався на «байрактар»
Ще кілька запитань з Facebook.
Гаразд.
Ти казав, що періодично бачиш свою сім’ю. Запитання: як ти говориш зі своїми дітьми про волонтерство і війну? І чи говориш?
Говорю. Зі Стефанією ми не дуже говоримо, бо їй рочок з копієчкою. Солі буде в липні п’ять, і вона знає, що на нас напали росіяни. Я, насправді, дуже своєю малою пишаюся, тому що старший син, Дмитро, не мав такої мовної стійкості, як в доньки. Він з однокласниками на російську переходив, ми з ним дуже багато дискутували на цю тему, я йому пояснював, що є певне розуміння поваги. Якщо ти переходиш з ними на російську, то було б нормально, якби вони переходили з тобою на українську. В малої – величезна мовна стійкість, з нею всі переходили на українську, а не навпаки, при тому, що вона розуміє російську, але не юзає її, бо воно їй не треба. А після того, як розпочалася війна, донька у віці чотирьох років припинила дивитися російськомовний контент. І для мене то було so surprised, але дуже потішило.
З Дмитром цікавіша ситуація, він дуже переймається. Ба більше, зазвичай, коли виїжджаю туди на фронт, я не ставлю до відома про це дружину, але мій малий знає. Мені дуже сподобались певні його умовиводи, які він недавно робив. Він сказав мені: чому ви, дорослі, спихаєте на війну навіть те, що її не стосується. І навів певні приклади, як відбувається якась галіматня під грифом «ну бо ж війна».
А загалом, знову ж таки, війна – це той форс-мажор, коли в тебе відбувається певне переосмислення якихось речей. Я для себе, наприклад, глобально вирішив, що буду інакше виховувати своїх дітей, аніж виховували мене мої батьки. Не в тому сенсі, що вони мене погано виховували, ні, я дуже дякую мамі, татові, царство йому небесне, за ті підвалини, які вони в мене заклали. Але, як сказала одна моя знайома, не треба виховувати дітей зауваженнями. І в цій фразі є дуже велика глибина і дуже великий сенс. І я тішуся, що ті півтори доби на місяць, коли я вискакую до дітей, і оцей час, який я з ними проводжу, він не про зауваження, а про любов.
В 2016 році ти доволі активно і наполегливо виступав проти мовних квот на радіо. Зараз ця позиція змінилася?
Вона змінилася рівно через півроку після того, як я це робив, і я публічно неодноразово вибачався.
Я не бачив цього, сорі. Колега, який поставив запитання, очевидно, теж.
Ну, можна погуглити. В чому тоді була історія? Я ж людина, яка сповідує поняття вільного ринку, а тоді ринок радіостанцій просто взяли і через коліно перегнули. Просто дуже добре знаю ту сторону, вони були готові, але просили певну поступовість. Більше того, я був переконаний, що введення цих квот глобально нічого не вирішить, тому що музичні редактори радіостанцій, – в мене 13 років стажу на радіо – просто будуть додавати в годину ще одну пісню «Океану Ельзи», ще одну пісню «Бумбокса», ще одну пісню «Скрябіна», ще одну пісню «Скай» і так далі. Минуло півроку і я вибачився за свою позицію, тому що відбулося те, чого не очікував. Музичні редактори радіостанцій, які спочатку робили отак, як я тобі розказав, почали бігати по ринку і шукати нових українських виконавців. І це запрацювало.
Насправді, це дійсно дуже круто і дуже важливо. В принципі, в питаннях національної безпеки, а мовне питання – в цьому контексті, дійсно іноді треба ламати через коліно, а не шукати діалогу чи компромісу. Принаймні зараз для мене це є очевидним.
Ще одне запитання: чи збирається Сергій і надалі після перемоги розвивати у якості ведучого мегаінтелектуальний продукт під назвою «Хто зверху?».
Я відчуваю певний сарказм в цьому запитанні щодо мегаінтелектуального продукту, за це, звичайно, також «дякую». Дивіться, коли я робив перші кроки на радіо, ми спочатку крутили музику самі. Компакт-диски, касети, міні-диски…
Ти касети не застав, що ти брешеш? Ти не настільки старий.
Олеже, ну я ж крутив музику з касет на радіо.
В Тернополі?
Це кінець 90-х, так, на радіо «Тернопіль», 106,1 FM. А потім у нас з’явився справжній музичний редактор. Це людина, яка визначала плей-листи на день, на тиждень. І в переліку треків в мене на ефірі я побачив якусь галіматню, ейсид-джаз, який просто органічно не переварював. Я розумів, що на цьому треку в мене всі слухачі розбіжаться. Прийшов і кажу: «Чому ти ставиш мені цю хрінь?» А він каже: «Сєрьожа, запам’ятай, немає поганої музики, є нецільова аудиторія». Те саме можемо сказати про гумор. Тому що, наприклад, мені може не подобатися мегачорний гумор певних стендаперів в Україні, які жартують про онкохворих, але…
Зараз почали хєрово жартувати про армію.
Але у них є аудиторія, яка хаває це. Або вони жартують про армію і є аудиторія, яка хаває це. Тобто ми говоримо про певні суб’єктивні речі, і програма «Хто зверху» – це такий маскульт. Це гендерне протистояння чоловіків і жінок, яке триває в нас від горшка в дитячому садку і закінчуючи стосунками в сім’ї, до глибокої старості. Тому що чоловіки з жінками завжди міряються не буду казати чим.
Ти на телевізор повернешся після війни?
Я не прийняв ще остаточного рішення, так щоб на 100% про це заявити, але я маю підозру, що мені буде вкрай важко повернутися до розважального сегменту телебачення після всього того, що відбувається останнім часом. Бо для того, щоб розважати людей, ти маєш спочатку відчувати це всередині себе. Інакше це фальш.
Мені завжди подобалося робити щось, щоб люди посміхалися. Але не знаю, як зможу внутрішньо себе мобілізувати після того, як загинули люди, яких я дуже люблю і, мабуть, їх список буде продовжуватися. Боюсь, що не зможу сам себе обманути і зробити вигляд, ніби в моєму житті просто якась віха закінчилась, і зараз я такий «оп!», як фенікс переродився, і собі дальше хєрачу. Я не знаю, на 95% схиляюсь до того, що моя телевізійна кар’єра, мабуть, добігла свого кінця, але остаточно про це скажу якось.
Ще запитують, як долучитися до роботи твого фонду?
А так, як долучалися люди. Умовно кажучи, 25-го, 26-го, 27-го лютого якийсь бус розвантажуємо, фура прийшла, приходить людина і каже: «Добрий день, можна я вам чимось тут буду помагати?». Людина прийшла і почала помагати, залишилася і по нинішній день працює в фонді. І таких випадків не один і не два. Тому приходьте, питайтеся, якщо є якась потреба в руках, в мізках, то ми завжди відкриті.
Хоча, з середини квітня, коли вже бої за Київ затихли, наш штаб тут зменшився в два рази.
Люди просто пішли?
Дуже невелика кількість людей повернулася до звичного життя, до своїх робіт, 10 чоловік пішли воювати. З майже 60-ти, які в нас тут були, 12-ть чоловік в Дніпрі, у нашому хабі, який займається там логістикою. Тобто зараз тут в повсякдень близько 30 чоловік.
Сорі, мушу поставити це питання, бо його часто просили запитати. Чи Віталій Хомутиннік (екс-нардеп, колишній «регіонал», чоловік рідної сестри дружини Притули, – LB.ua) скидався на «байрактари»? Це питання звучало настільки часто, що хтось навіть написав такий комент: «Судячи з кількості коментарів, Притулі варто або розлучитися, або вбити Хомутинніка. Що він планує зробити?».
Я не знаю, чи Хомутиннік скидався на «байрактар». У людей трошечки перебільшене уявлення про нашу комунікацію. Я йому це питання не ставив і він мене не набирав, щоб сказати, чи він скидався, чи не скидався. І, відверто, мені не зовсім це цікаво.
Ще одне запитання з Facebook – від Андрія Римарука (керівника військового відділу благодійного фонду «Повернись живим», – LB.ua). Коли ти віддаси проспорену пляшку?
Та хай йде в пєнь! Я навіть не буду розказувати, на що ми посперечалися, тому що це абсолютно цинічна шняга.
Якщо що, я – за «Повернись живим».
Коротше, я проспорив, я йому виставлю, але він задовбав з таким, вибачте, биттям об заклад. Не буду розказувати, про що ми посперечалися, але я і Чмут Тарас, керівник фонду «Повернись живим», програли Римаруку, керівнику військового відділу.
Логічно.
Бо він сказав, що відбудеться ось так, а ми йому сказали, що так не буде.
Так в чому проблема пляшку віддати?
Та не проблема, пересіктися важко. Поки були бої за Київ, ми з «Повернись живим» дуже тісно контактували.
Ви ж синхронізуєте багато речей?
Так. Тобто або мої сиділи в них у штабі, або вони приїжджали до нас, дуже багато речей синхронізували. Більше того, в Дніпрі їхній і наш хаб знаходяться в одному приміщенні: «ПЖ» – на першому поверсі, ми – на другому поверсі, дуже класна комунікація.
Але зараз Тарас був в Штатах, Римарук десь поїхав в Європу, вони там якісь пікапи тягнули, а коли він сюди приїжджає, то я десь там, на Півдні чи на Сході і, от, дуже важко перетнутися. Але дивись: ми, Притули, ніколи нічого нікому не винні. І та пляшка Римаруку, вона мені дамокловим мечем висить, і я тобі, лиса башка, її виставлю, але на моїх умовах і на моїй території.
«Мені би хотілося, щоб наша перемога у цій війні була не тільки нашою, а щоб вона була розділена з усім цивілізованим світом»
Традиційне останнє запитання, я його ставлю всім. Якою ти бачиш нашу перемогу? Що для тебе буде перемогою у цій війні?
Олег, я тобі не дам дуже короткої відповіді на це запитання.
Спробуй.
Та я зможу, це просто дуже комплексна історія. Тому що мені би хотілося, щоб наша перемога у цій війні була не тільки нашою, а щоб вона була розділена з усім цивілізованим світом. Тому що ми воюємо не з державою Росія, а з нацією, яка існує для того, щоб спотворювати реальність, що є якоюсь антицивілізаційною. Це навіть не варвари, це просто чортішо. Ублюдки, які народжуються від союзу таких самих ублюдків. Які приходять вбивати, які нічого не можуть створити, саранча. Вони випалюють, нищать. Вони, навіть коли емігрують в інші країни, сруть на ці країни і скучають за своєю родіной. Для мене перемога – це не тільки повернення до кордонів 1991-го року, всесвітньо визнаних. Для мене перемога – це коли весь цивілізований світ відмінить візи росіянам. Просто Росія – це велика діжка з гівном.
Її треба закупорити.
Її треба просто так кришкою закрити, цвяхами забити і нехай це гівно там бродить всередині, в своїй Клязьмі сраній. Я балакаю з європейцями і кажу: «Ви розумієте, що це гівно вихлюпується до вас і починає шкодити вашим суспільствам? Женіть їх нафіг мітлою. Чому діти всіх цих російських олігархів і політиків, які вас мішають з гівном, вчаться в європейських і американських університетах?».
Балакав я з чуваком з ARD (німецька державна телекомпанія, – LB.ua). Кажу йому: «Як ти, німець, можеш мені пояснити, що 9 мая виходить натовп оскаженілих кацапів з червоними прапорами і, вибачте, сцять вам в очі. Де ваша німецька гідність? Я розумію, що у вас травма, комплекс вини, денацифікація і так далі, але, сорян, конкретно тебе вже не стосується, тобі 35 років». Виходять кацапи, махають прапорами і кажуть: «А ми ваш Берлін натягнули». Так якого ти хєра сидиш в цьому Берліні, ти, потороч з Вологди, з якоїсь Сизрані, з Альмєтьєвська? Нафіг вали додому! Я йому кажу: «Ви бачите, в чому різниця між українцями і росіянами? Ми, коли потрапляємо в західне суспільство, приймаємо правила гри. Ми хочемо бути законослухняними людьми і робити свою роботу. А вони в гетто збиваються, мови вашої не вчать, вони вас вертіли. Вирішуйте». Ну от, сподіваюся, що з часом до них дійде.