Для формування уяви про обсяги завдань військового компоненту ППО візьмемо щоденні довідки ГШ ЗС України, будь-який тиждень, наприклад минулий. Картина намалювалася така: найбільше потерпали від ворожої авіації в районі Авдіївки – зафіксовано 7 ударів, тобто бомбили щодня цілий тиждень. По 5 авіаударів пережили війська та жителі Білої Криниці, Верхнього Салтова, Лозового, Ртищівки, по 4 – Соледара, Яковлівки, Новосілки, Мар’їнки, Бахмута, Бахмутського, Білогірки, Благодатного, Водяного, Вугледара, Зайцевого, Залимана, Івано-Дар’ївки, Красногорівки, Мосьпанового, Новомихайлівки, Осокорівки, Соледара, Спірного, Старого Салтова, Щербаків. Двічі за тиждень були атаковані 19 населених пунктів, ще 19 – по одному разу.
Бачимо, що основні зусилля ворожа авіація зосереджує на Харківському, Донецькому, Запорізькому та Херсонському напрямках. Тобто вздовж всієї лінії фронту. Активність на півдні України цілком зрозуміла – командувачем російського угруповання на цьому напрямку є командувач ВКС ЗС РФ генерал Суровікін, тобто прямий начальник всього, що в ЗС РФ має крила.
Слід розуміти, що наші війська мають справу з фронтовими бомбардувальниками, штурмовиками, винищувачами, котрі прикривають перших двох, та ударними вертольотами. Час від часу поодинокі літаки або пари завдають ударів по території України з аеродромів в Білорусі. Ця категорія засобів повітряного нападу діє досить шаблонно, намагається не перетинати лінію бойового зіткнення (пуски керованих та некерованих ракет) або діє в тактичному тилу Сил оборони (бомбові удари).
Звідти варто зробити три головних висновки:
– у противника немає ні панування, ні елементарної переваги у повітрі;
– попри те, що поблизу українських кордонів на аеродромах та польових майданчиках російське військове командування зосередило близько 430 літаків і понад 360 вертольотів, російські пілоти елементарно бояться діяти в українському повітряному просторі, пам’ятаючи про 234 збиті літаки та 202 втрачені гвинтокрили. Кількість загиблих членів їх екіпажів, та тих, що потрапили до полону, точно визначити складно, але можна оцінити десь в 600-650 осіб;
– головним способом застосування бортового озброєння є такий, котрий в НАТО називається spray&pray («розпилюй та молися), тобто неприцільне застосування (не факт, що так відбувається завжди).
Винищувальна авіація ПС ЗС України переважно виконує завдання з прикриття адміністративно-промислових центрів, перехоплює крилаті ракети, до дій поблизу переднього краю залучається не настільки часто, щоб забезпечити надійне прикриття наземних сил, хоча і вирішує багато інших завдань. Наприклад, нещодавно винищувачі ПС ЗС України завдали удару протирадіолокаційними ракетами AGM-88 HARM по РЛС ППО російського угруповання в Херсонській області.
З багатьох причин це стало величезним сюрпризом для ворога. Ніхто не очікував, що МіГ-29 можуть бути модернізовані для застосування ракет HARM, що вивело наші не найбільш нові літаки в розряд «відкривачка російської системи ППО»: жоден пристрій, який випромінює хвилі – РЛС, станції підсвічування цілей та наведення ракет – не можна безкарно увімкнути для роботи. HARM знаходить навіть РЛС, котру вимкнули після включення. Ця обставина однозначно створює величезний дискомфорт для обслуги російських зрк. І так, включена на позиції підрозділу ППО мікрохвильовка HARM обдурити не може, хоча така байка серед зенітників після війни в Югославії в 1999 році циркулює.
Оскільки ми не можемо повномасштабно задіяти винищувачі для прикриття наших військ на передньому краї, весь тягар цієї роботи лягає на військове ППО. Що у нас тут?
З урахуванням того, що на початок 2014 року військове ППО зазнало як суто технічних втрат (надмірні терміни експлуатації), так і потерпало від «реформ», то ситуація була складною ще на старті. Величезними зусиллями вдалося відновити величезну кількість озброєння, засобів розвідки та управління, сформувати щонайменше три зенітно-ракетні полки, під котрі відремонтувати все потрібне, повернути з небуття зенітні керовані ракети і зробити величезну кількість іншої роботи. За роки АТО були розроблені нові тактики дій сил і засобів військового ППО, наприклад, вогневі засідки та мобільні вогневі групи, опановано боротьбу з БПЛА та багато чого ще.
Але всього цього виявилося недостатньо. Плюс втрати техніки і спеціалістів.
Сьогодні ми бачимо, що ця галузь не забута ні МО, ні союзниками.
На початку війни Збройні Сили України отримали переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК). ЗС України отримали 2100 одиниць Stinger, крім них – ПЗРК Starstreak, LMM Marlet, Piorun, Mistral, 2000 одиниць ПЗРК «Стріла». І це була дуже вдала інвестиція, адже зухвалі на першому етапі російські пілоти набули змоги особисто познайомитися з нашими стрільцями-зенітниками. У 80-і роки минулого століття ПЗРК Stinger внесли суттєві зміни у протистояння афганських повстанців, не завжди письменних, з радянською авіацією. Те саме сталося і у нас, лише неписьменних дехканів замінили вчорашні айтішники. І Сергій Чижиков, колишній працівник Укрпошти з Чернігівської області, котрий з ПЗРК «Ігла» збив новітній російський Су-35. І Сергій, і «Ігла» – ровесники, обидва – з 70-х. Цифри російських втрат ми вже згадували.
Тобто у ЗС України, безумовно, є чим прикрити «нуль».
Далі в глибину розташовують самохідні зенітні та зенітно-артилерійські установки «Тунгуска» і «Шилка». Були часи, коли ці машини сприймалися як здорові броньовані кулемети, але, сподіваюся, це у минулому. Ці зенітні самохідні установки мають шалену швидкострільність, чим і подобаються військам. Так, ЗСУ-23-4 «Шилка» за хвилину робить 2000 пострілів, щосекунди назустріч ворожому літаку летить 11 кг металу. ЗСУ-23-2, такі собі пів Шилки без гусениць та броні, роблять 1000 пострілів за хвилину. Один з моїх колишніх колег розповів історію, як в боях південніше Донецька навідник ЗСУ-23-2 одною довгою чергою розпиляв навпіл російську БМД.
Просідання у цьому сегменті допомогла виправити ФРН, надавши 30 ЗСУ «Гепард». Попри те, що «Гепард» знятий з озброєння Бундесверу 10 років тому, потенціал цього звіра не вичерпаний. Машина обладнана двома РЛС, тобто поки одна контролює повітряний простір, друга обслуговує стрільбу, два стволи калібру 35 мм (проти 23 мм на вітчизняних ЗСУ) роблять 1000 пострілів за хвилину, та спроможна прикрити півсферу розмірами 6 км радіусом та 3,5 км висотою, виявляючи цілі на дистанціях від 15 км. Тобто батальйони першої лінії прикриті досить непогано.
У бригаді є ще низка об’єктів, котрі потребують протиповітряної парасольки. Старенькі радянські ЗРК 9к35 «Стріла-10» родом з 1976 року, але в часи Кучми я бачив на полігоні під Рівно влучання ракети «Стріли» в освітлювальну ракету, котра була в ролі мішені. Такого типу зрк прикривають артилерію, КП, склади, переправи.
Першою протягнула руку Чехія, котра віддала свої 10 «Стріл-10». Далі надійшли 6 ЗРК Stormer HVM. Взагалі, FV4333 Stormer – БТР, на котрий встановлюють різні корисні речі, наприклад, зенітні ракети Starstreak, котрі мають швидкість 4М. Комплекс прикриває сферу радіусом 7 км, виявляє літаки за 18 км, вертольоти – за 8. Для наведення ракет використаний цікавий принцип «лазерної стежки» – ракета рухається всередині лазерного променя, котрий утворює наземна система наведення. Ракета ігнорує теплові пастки та влучає саме туди, куди слід – в повітряну ціль, котру уражає трьома вольфрамо-молібденовими ломами (ракета несе три сердечника в якості бойових елементів). На пусковій – 8 ракет, готових до старту, ще 8 – в боєукладці всередині машини.
Далі – зона роботи більш потужних і далекобійних ЗРК на кшталт «Оси», «Тора», «Бука». Наростити наші спроможності має новітній німецький зрк IRIS-T: уражає цілі на дальностях до 40 км та висотах до 20 км. ЗС Україні будуть надані ЗРК варіанту IRIS-T SLМ – середньої дальності. Основним сенсором комплексу є австралійська РЛС CEAFAR GBMMR з 3D-радаром з активною фазованою антенною решіткою. Також може застосовуватися німецька РЛС TRML-4D (Hensoldt), яка дозволяє виявляти цілі на відстані до 250 км.
У червні Україна підписала контракт з німецькою компанією Diehl Defence на закупівлю зенітно-ракетного комплексу IRIS-T SL. Вартість угоди – 178 млн євро, а гроші на закупівлю виділить німецький уряд. Це відкриває перспективу трансформації вітчизняної ППО середньої зони під стандарти НАТО.
Днями Іспанія повідомила про передачу Україні ЗРК Shorad Aspide. Це ЗРК середньої дальності, що може уражати цілі на висотах до 8 км та дальностях до 40 км. Швидкість ракети – 4М. Цікавинкою комплексу є можливість уражати наземні цілі на відстані до 25 км. Може йти мова про отримання 8 ЗРК Spada, 200 ракет Aspide Mk.1 (дальність до 10 км) та 51 ракети Aspide 2000 (до 25 км). Головна роль цього ЗРК в Іспанії та Італії – прикриття аеродромів.
Ну і «родзинка нашого вечора» – повідомлення про наявність в останньому пакеті допомоги США 8 ЗРК NASAMS. NASAMS виробляє консорціум американської корпорації Raytheon Technologies і норвезької групи Kongsberg. До складу комплексу входять пускові установки, РЛС Raytheon AN/MPQ-64F1 Sentinel. Кожна мобільна пускова установка має шість контейнерів з зенітними ракетами. Дальність стрільби в конфігурації NASAMS II з використанням ракет AIM-120С AMRAAM становить до 25 км по дальності та 14-15 км по висоті, NASAMS IIІ – на висотах до 21 км та на відстані від 20 до 180 км. Швидкість ракети – до 1000 м/с.
Цілком гідне доповнення наших зморених працею останніх місяців С-300, хоча залежно від варіанту поставки комплекс може опинитися серед систем з попередньої категорії.
Окремо згадаю проведену Фондом «Повернись живим» роботу, котра лишилася непомітною для суспільства, – передачу зенітно-ракетним полкам автоматизованих командних пунктів. А перевага в управлінні іноді важливіша, за десяток наявних пускових з ракетами.
Замість моралі: з одного боку війська мають певну кількість засобів боротьби з повітряними цілями, з іншого – противник з мінімальними втратами щодня атакує з повітря цілі і об’єкти поблизу переднього краю.
Що йде не так?
