ГоловнаСуспільствоВійна

«Нехай Маріуполь лишиться українським – і ми його відбудуємо». Історія про життя, евакуацію та повернення

Ми зустрілися з Ольгою в невеличкій львівській кавʼярні. Ольга – молода вродлива жінка з темним волоссям і карими очима. Вона засновниця Центру вивчення англійської мови Oxford Ukraine та депутатка міської ради Маріуполя. 15 березня з чоловіком Дмитром і котом через зелений коридор вирвалася з міста, яке нещадно бомбардують російські військові.

Ольга розповідає про Маріуполь з такою любовʼю, що уявляється рай. Навіть описуючи три тижні життя в підвалах, Ольга не плаче. Сльози зʼявляються лише тоді, коли вона згадує Маріуполь до бомбардувань. Коли Оля говорить про парки, кафе, велодоріжки, магазинчики, ще не розбомблені драмтеатр і басейн. Про людей, завдяки яким за останні вісім років Маріуполь перетворювався з депресивного промислового райцентру на місто для життя.

Найбільше зараз Ольга хоче евакуювати свою маму, яка досі лишається в Маріуполі. А ще вона хоче розповідати всім і кожному про те, яким було її життя і життя ще пів мільйона маріупольців до 24 лютого 2022 року. Аби весь світ знав, що російські війська зробили з містом і чому це неможливо пробачити.

Ми маємо її послухати. 

Ольга і Дмитро
Фото: Катерина Москалюк
Ольга і Дмитро

Місто для життя

Я народилася в Донецьку, але все життя прожила в Маріуполі. Між цими двома містами сто кілометрів. Після того, як Донецьк окупували, багато людей все одно приїжджали в Маріуполь, щоб купити якісь речі в торгових центрах, провідати рідних. Але до 2014 року порівняно з Донецьком Маріуполь завжди був депресивним, затиснутим між двома заводами містом з корумпованою владою. Тому ми хотіли, щоб Маріуполь став вітриною відновленого Донбасу, символом України. Треба було зробити так, аби люди з непідконтрольних Україні територій, яких постійно годують російською пропагандою, бачили різницю між Донецьком зараз і депресивним колись Маріуполем. 

Після того, як у січні 2015 року росіяни обстріляли Лівобережний і Східний мікрорайони, маріупольці вже звикли до бойових дій. Навіть у цих районах купували квартири, робили ремонти. Ми чули звуки війни і розуміли, що бої йдуть поруч, але порівнювали себе з Ізраїлем. Вважали, що для того, щоб у Маріуполі був мир, нам треба укріпити місто не лише ззовні, але й зсередини. Ми звикли до війни, хоч і це дуже страшна звичка. 

Ольга показує відео, як учениця її школи виконує домашнє завдання з англійської мови за два тижні до бомбардувань Маріуполя
Фото: Катерина Москалюк
Ольга показує відео, як учениця її школи виконує домашнє завдання з англійської мови за два тижні до бомбардувань Маріуполя

Останні вісім років місто постійно змінювалося. 2015 року в мерію зайшла нова команда, частиною якої є я. Ми ухвалили стратегію розвитку міста до 2021 року, завели міжнародні інвестиції. На той час у Маріуполі проживало 500 тисяч людей, ще 100 тисяч внутрішніх переселенців приїхало з окупованих територій. Ми реформували освіту, медицину, створювали карʼєрні можливості для молоді, запустили програми ОСББ, ремонтували лікарні, садочки, школи, будували парки з газонами і велодоріжками, проводили мистецькі фестивалі. Закупили абсолютно новий комунальний транспорт, яким зараз перекривають дороги від танків. 

У 2021 році Маріуполь став справжнім європейським містом. Я жила в районі, у якому поруч з будинком була сучасна школа №66, краща за багато приватних київських шкіл. За десять хвилин пішки — гігантський парк Гурова, театральний сквер, відреставрована лікарня, пологовий будинок, поліклініка, новий магазин. Поряд з моїм будинком – зупинка громадського транспорту, купа кавʼярень. 

Люди нарешті відчули життя. Навіть ті, хто не був у Європі, могли побачити її тут. Якщо раніше молодь соромилася казати, що родом з Маріуполя, то нині бути маріупольцем — гордість. 

23 лютого 2022 року ми проводили сесію міськради. Говорили про те, скільки фінансування виділити на новий парк у Приморському районі, виділили гроші на будівництво урбанпарку для молоді, сперечалися про те, яким буде центр громадських ініціатив. До літа мали б відремонтувати міську набережну. Другого березня мав відкритися басейн «Нептун», який зараз розбомбили. 

Нас з 2014 року лякали тим, що післязавтра Маріуполь захопить ДНР. Ми розуміли все, було напруження, люди виїжджали з міста і поверталися, виїжджали і поверталися. А потім стомилися. Коли у лютому 2022-го Росія обстріляла район Лівого берега, ми думали – так, це було і раніше. Але ніколи не рухалося далі. 

Знову війна

Саме 24 лютого я памʼятаю тяжко, бо кілька днів злилися в один. Ми прокинулися від гучних пострілів. Я відкрила інтернет і побачила, що почалася війна. Вискочила з дому. Пролунав гучний вибух — як виявилося потім, це наші сили ППО збили балістичну ракету. Багато сусідів почали збиратися та виїжджати. Лівий берег і Сартана уже були сильно обстріляні. 

Я побігла на роботу, бо це такий інстинкт — коли ти лідер, автоматично біжиш до свого колективу, як велика мама. У моїй школі працює більш ніж 30 людей. 400 студентів. Я намагалася якось організувати колектив, але в самої була розгубленість — ну як війна такого масштабу? Такого не може бути в європейській країні. 

Перші два дні злилися в один. Ми стояли в гігантській черзі на заправці. Потім поїхали в магазин. Купили базові продукти на два дні. Я старалася сильно не нагрібати, не сіяти паніку. Люди бачили, що ми беремо небагато – і трохи теж заспокоювалися.

Памʼятаю, як у 2014 році познайомилася з дівчиною з Сирії. Вона казала, що у нас поки що немає війни. А я думала, ну як немає, росіяни ж обстрілюють Донецьк. Але 25 лютого на Маріуполь почали скидати авіабомби – і я зрозуміла різницю. Бо за два дні ситуація суттєво погіршилася.

Спершу вимкнулося світло. За деякий час воно знову зʼявилося, повернувся інтернет. Ми зідзвонилися з колегами і рідними, обговорили план дій. Усі ще сподівалися на дипломатичне вирішення питання. Потім світло зникло повністю. У магазинах почалося мародерство, бо перестала працювати сигналізація. Спочатку розграбували аптеки і продуктові, потім решту крамниць. За інерцією ще працювали риночки і можна було відстояти кілометрову чергу, щоб купити протермінований сир чи картоплю. 

Три тижні люди їли і пили те, що встигли закупити до того, як ліки, їжа та вода зникли з продажу. Оскільки холодильники не працюють, бо нема світла, їжу зберігали на балконах, підвіконнях, вивішували з вікон пакетики. Одного дня було тепло – і частина продуктів зіпсувалася. 

Фото: EPA/UPG

Потім вимкнули воду і звʼязок. І зразу після почалися інтенсивні обстріли. Спочатку росіяни обстрілювали кожен район окремо, а потім усі райони одночасно. Але треба шукати воду. Під обстрілами ходили від кринички до кринички, бо ми не знали, куди конкретно підвозять питну воду — звʼязку ж немає. Потім воду почали розвозити на машинах — одна юнісефівська машинка і ще одна, страшна і стара, яку десь дістав водоканал. Там була іржава і брудна технічна вода.

Раніше в Маріуполі працювало комунальне підприємство «Щасливі тварини», вони займалися чипуванням собак, стерилізацією котів. Але корм для тварин скінчився дуже швидко. Частину тварин, що були в КП, довелося відпустити на вулицю. Крім того, оскільки вся комунальна техніка пішла на військові потреби, сміття з дворів вивозити перестали. У цьому смітті власне і копирсалися бездомні тварини та колишні домашні коти і собаки. Їх усіх було шкода, але їжі бракувало. Згодом ми бачили, що в смітті почали копирсатися і люди. 

Оскільки світла і звʼязку немає, то єдине джерело інформації — кілометрові черги. Люди в чергах жартували: 

— Завтра буде хороша погода.

— А як ти дізналася? В інтернеті прочитала? — і всі сміються. 

Останнім зник газ – і в оселях стало холодно. Один авіаудар — і зразу в районі в усіх немає вікон. На вулиці -8. Люди виходили на вулиці і майстрували якісь пічки. На вогнищах готували їжу. Спилювали дерева у дворах на дрова. 

Місто палає, скрізь смог від попелу і пороху. Пересуватися можна лише пішки. По-перше, тому що ходять чутки, що машини відбирають. По-друге, пішки легше маневрувати на випадок авіаударів. Легше забігти кудись у підвал або просто впасти на землю, коли чуєш звук літака. Падати навчилися всі дуже швидко. Отак і ходили брудні в пилюці, голову не мили двадцять днів, бо раптом помиєш і треба вже в укриття бігти. Митися взагалі навчилися з пів чашки холодної води.

Перші кілька днів ми постійно ночували вдома. Лиш коли росіяни посилювали обстріли, йшли в укриття. Укриття знаходилося в сусідньому будинку — великий підвал десь на 25 кімнат по 20-30 квадратних метрів кожна. Плюс 200 квадратів коридор, і ще було підвальне приміщення якогось салону краси. Спершу там поселилися люди з Лівобережного району, яким не було куди йти взагалі. Потім на ночівлі почали спускатися люди з будинку, в якому безпосередньо знаходиться підвал. Далі — з сусідніх будинків. В останні дні місць там не було взагалі, адже багато будинків постраждали.

Фото: Pravda Gerashchenko
 

У підвалах люди постійно запитували — ну скільки ще? Два дні? Три? Ніхто не думав, що це триватиме тижнями. Поступово зростала напруга. Особливо, коли приходили нові люди. Я не скажу, що так було скрізь, адже всі люди різні. Але коли, наприклад, ми прийшли в укриття біля нашого будинку, там уже були мешканці, які вирішили, що житимуть в підвалі самі, повісять замок і з ближніх будинків пускати нікого не будуть. Я сказала, що зараз війна, все має бути спільним. Скільком людям треба буде сховатися, стільки і ховатимуться. Ми ділилися ковдрами, покривалами. Так робили всі. Потім уже неприємних моментів не було. 

Кілька днів тому ми бачили фотографії, що по цьому будинку прилетіло також, але на вищі поверхи, і сподіваюся, люди лишилися живі.

Моя мама також живе в Маріуполі, але в іншому районі. Спершу ми з нею зідзвонювалися. Коли пропав звʼязок, я кілька разів приходила до неї. Пішки десь годину-півтори йти, носили їй продукти. А потім спочатку її район почали прострілювати, а далі наш. 

Я востаннє говорила з нею по телефону 5 березня. У неї там є ще старий 15-річний кіт, якого вона обожнює. До війни мама постійно підгодовувала котів на районі. Багато років тому в неї був інсульт, її паралізувало. Доглядала я. Коли мамі стало краще, вона сама почала провідувати інших людей з таким самим діагнозом. Три роки тому в неї виявили рак, і ось лише в січні цього року ми нарешті раділи, що хвороба перейшла в ремісію. Я щомісяця змушувала її здавати аналізи – і щоразу дякувала Богу за кожен місяць її життя.

Зараз її район вже окупований, тому там поки що перестали стріляти, але це нічого ще не означає. Знайомі знайомих розповіли, що два дні тому маму бачили живою. Це найголовніше.

День минав так: вранці прокидаєшся, ідеш за водою і їжею. Попутно бачиш — сидить одна бабуся, друга бабуся, не можуть іти. З пустими баклажками. Береш тару й ідеш до кринички. Підходить черга, набираєш воду в пʼять баклажок. Довго. У черзі люди нервують, бо обстріли не припиняються. Удар, удар, удар. 

Ми щодня на вулиці рухалися приблизно однаковим маршрутом. Розглядали будівлі. Спочатку одні будинки були пошкоджені. Наступного дня — більше. Потім дивишся і вже немає тієї самої школи №66. Вона була для нас символом якоїсь стабільності. Але один снаряд — і вона розбомблена, а довкола неї в будинках балкони вигнуті, шибки вибиті. 

Фото: АЗОВ

Авіаудар, а люди продовжують готувати їжу на вулиці. Бо який вибір? Не так страшне бомбардування, як голод. Зустрічаєш знайомих з малюками, народженими в січні-лютому, вагітних жінок, у когось є інсулінозалежні родичі, в когось – онкохворі близькі. Думаєш, ну не може бути гірше. А одного разу ми побачили з вікна велику пожежу — вигоріла вщент чотирипідʼїздна девʼятиповерхівка. 

Тоді я усвідомила, що буквально всі будівлі в околиці пошкоджені. А те, що у ваш будинок потрапив один снаряд, не значить, що в нього не прилетить ще раз. 

Драмтеатр

Довкола Драмтеатру місцевість була недоторканою, ніби завмерлою. Так, десь уже не було вікон на сусідніх будівлях, але все ж відчувалася якась ілюзія безпеки. Навіть коли летів літак, а люди стояли в черзі по воду, ніхто сильно не розбігався. Здавалося, що Драмтеатр — це серце Маріуполя.

Напис "ДІТИ" російською мовою біля Драмтеатру Маріуполя, 14 березня 2022
Фото: MAXAR TECHNOLOGIES
Напис "ДІТИ" російською мовою біля Драмтеатру Маріуполя, 14 березня 2022

Ми туди почали ходити, коли хтось у якійсь черзі сказав, що поряд, на Вежі, ловить мобільний звʼязок. Я справді отримувала повідомлення від друзів. «Олюнічка, тримайтеся», «Маріупольці - справжні герої». Хтось додзвонювався до близьких на 15 секунд. Мені не вдалося жодного разу комусь зателефонувати. Але ми все одно приходили туди, хоча б щоб зустрітися з колегами, друзями. Облаштували такий мініштаб. Приходити вдавалося не щодня. Під час сильних обстрілів сиділи вдома. 

Важливо розуміти, що в громадських місцях, як-от Драмтеатру, жили люди, яких спершу евакуювали з ближніх сіл і містечок на кшталт Сартани. Потім, коли в маріупольців почали вигорати квартири після російських обстрілів, вони також ішли в такі великі точки збору людей. 

Підвал у Драмтеатрі був настільки переповнений, що люди селилися на ярусах. Вони жили там з хомʼячками, кроликами, папужками, котиками, песиками. Уявіть, це десь так само, як заселити зараз, наприклад, Львівську оперу. 

Одного дня ми зустріли в Драмтеатрі знайомого актора. У нього через обстріли згоріли дві квартири. Він нам сказав, що розмістився в підвалі і якщо нам буде треба, то якось між кимось можна буде виділити пару місць. Думаю, що загалом там знаходилося десь півтори тисячі людей з дітьми.

Організації в Драмтеатрі не було ніякої, жодних керівників. Була одна дівчинка років 20-25, така маленька, худенька. Вона просто почала займатися харчуванням для мешканців Драмтеатру, бо волонтери підвозили їжу якраз у такі великі центри скупчення людей. 

У ніч на 15 березня снаряд прилетів у наш двір. Ми живемо на першому поверсі і були вдома. Коли прилетіло, то думали, що в нас уже немає будинку. Виявилося, що влучило в сусідній. Того дня ми не пішли в Драмтеатр, бо виїхали в евакуацію. А 16 березня Драмтеатру не стало.

Зруйнований Драмтеатр у Маріуполі, 16 березня 2022 року
Фото: Sky News
Зруйнований Драмтеатр у Маріуполі, 16 березня 2022 року

Коли вдарили по Драмтеатру, багато хто розповідав, що бомбосховище витримало. Але там не було ніякого бомбосховища. Там був дуже слабкий підвал під сценою – і все. Пізніше на відео ми бачили ту саму дівчинку-волонтерку. У неї запитали, скільки під завалами людей, і вона відповіла — приблизно вісімсот.

Евакуація

Поки перебуваєш у місті, ти, як загнана тварина, постійно боїшся. Ввечері дякуєш, що вижила, і молишся, щоб прокинутися, а вранці дякуєш, що прокинулася, і молишся, щоб дожити до вечора. Думки зайняті лише виживанням. Лиш коли виїжджаєш з міста, усвідомлюєш, що насправді відбулося з Маріуполем. 

15 березня нашим друзям якось вдалося спіймати звʼязок і дізнатися, що з Маріуполя відкрився зелений коридор. Ніхто точно не знав, якою дорогою можна виїхати. Друзі заїхали до нас, ми ще схопили людей без машин, котів, собак. На збори пів години. Зі собою — якась їжа, пляшка води, аптечка, вогнегасник. Навіть зубну щітку не взяла. Дмитро був на 99% упевнений, що ми не виїдемо.

Уздовж дороги розкорючені автівки. Скрізь лежать трупи. Я запамʼятала таку картину — біля розбомбленої машини сидить собака мисливської породи, видно, що домашня, і їсть тіло. Скрізь валяються шматки арматури, каміння, на дорогах не ями, а просто кратери. Я завжди ненавиділа фільми-апокаліпсиси, але це те, що трапилося з Маріуполем. 

Фото: Pravda Gerashchenko

Немає жодного безпечного району. Обстріли йдуть скрізь. Ми думали, що Приморський район, зі сторони моря, більш безпечна зона. Але росіяни й там уже почали стрілянину. Уздовж моря великий затор машин. Вирішили не стояти, а рухатися в обʼїзд. Дуже обережно, щоб не наїхати в яму, на тіла людей, на міни. 

Зрештою, вперлися у великий ряд машин. Це була перша самоорганізована евакуаційна колона з Маріуполя в Запоріжжя. Усі машини перевʼязані білим ганчірʼям, з написами «ДІТИ». У когось не було скла в автівках. У нас спустило одну шину десь тричі, на 0,8 бара. Так ми доїхали до Мангуша, а потім на Запоріжжя. Жахливим бездоріжжям. Якби був дощ, ми застрягли б.

Далі був Бердянськ. На російському блокпосту стоять буряти. Більш-менш адекватні. Далі було ще приблизно тринадцять російських блокпостів. Були і кадировці, і денеерівці. Останні — це жах. До нас ставилися, як до свиней. Стати! Вийти! Бігом! Обшук ледь не до трусів. Знайшли планшет і почали дивитися чати. Але ще до того, як виїхати з Маріуполя, ми все почистили. Це був уже останній блокпост, а вони змусили всі машини відшкрябувати тонувальну плівку. Поки не відшкребеш — стоятимеш у черзі. 

У Бердянськ ми заїхали вночі. На вулиці комендантська година, що робити — невідомо. До нас вибігли люди, як потім зʼясувалося – працівники школи. Ми ночували в кабінеті директора. Опалення немає, бо відключили газ, але нас нагодували, дали можливість помитися. Вранці дали сніданок. Ми пропонували дати гроші, але люди не взяли. Обіймали нас і плакали. 

Наступного дня ДСНС розіслала інформацію про зелені коридори до Запоріжжя. Як виявилося, ніякого коридору того дня не було — через поганий звʼязок повідомлення надійшло зі значним запізненням. Але ми все одно вже їхали. Уздовж дороги бачили розбиту техніку, розвалені будинки. А сама дорога новісінька, ось нещодавно ж відремонтували. 

Фото: facebook.com/anatoliikurtiev

Як ми раділи, коли на підʼїзді до Запоріжжя побачили блокпост з українським прапором! На вʼїзд черга машин — шість смуг звужуються в одну. Це єдина можливість вʼїхати в місто, бо мости підірвані. Усі рухаються дуже повільно, один кілометр проїжджаємо за дві години. 

Аж тут починається мінометний обстріл. Пізніше писали, що це були “гради”, але ми вже навчилися відрізняти "гради" і міни на звук. Усі шість смуг почали їхати одночасно на блокпост. Машини билися, тиснява. Зупинитися неможливо, бо ззаду їдуть інші. Ти дивишся на обличчя людей в машинах, бо ж тонування ні в кого немає, і бачиш тваринний жах. Коли йдеш пішки, то хоча б можна сховатися, можна впасти. У машині, коли тебе підпихають з усіх боків, не сховаєшся. Ми були просто як стадо, яке тікає від хижаків. 

Один снаряд влучив у машину через одну від нашої. Звідти вибіг у паніці чоловік, кричав. А ззаду все ще їдуть інші машини і триває обстріл. Зразу ж приїхала швидка і поліція, які чергували на блокпосту. У машині також були діти. 

Потім ми дізналися, що постраждала молода сімʼя із Сартани. Тобто уявіть, люди спершу тікали в Маріуполь, а потім з Маріуполя вже в Запоріжжя. 

Коли ми нарешті заїхали в місто, там уже все нормально працювало. Відчинені центри допомоги переселенцям, зразу реєструють, запитують, чи є де жити, чи потрібна медична допомога, чи потрібна психологічна допомога тощо. Коли моя подруга Юлія зі Львова побачила, що я вийшла на звʼязок, то відразу написала: «Ти жива? Їдь до мене». 

На всіх пунктах дороги було неймовірне ставлення. Люди дізнавалися, що ми з Маріуполя, і зразу ж пропонували допомогу. У Запоріжжі ми ночували в добрих людей. У Хмельницькому нам відкрив свій кабінет на ночівлю директор якогось заводу. Завіз нас у магазин, ми зайшли — а там цілий АТБ! Люди принесли ще якісь консерви, макарони. Ще добрі люди прийняли нас у Хмельницькій області тимчасово. В Івано-Франківську постійно приносили їжу, запитували, що нам потрібно. У Тернополі місцеві буквально доганяли машину, щоб нас погодувати. Це просто неймовірне єднання. Мені здається, що в Європі ніхто не переживав такого досвіду з часів Другої світової війни. 

Фото: t.me/Tsaplienko

Після

Скільки людей загинуло в Маріуполі, я навіть не хочу думати. З чотирьохсот студентів моєї школи на звʼязок у загальному чаті вийшло лише двадцятеро, з трьох керівників — один, з тридцяти викладачів — тільки пʼятеро. Більшість були в мережі востаннє 28 лютого або 2 березня, залежно від того, в кого коли зникло світло і мережа. В однієї нашої співробітниці загинула вся родина. У живих лишилася тільки одна маленька дитина. 

Особисто я не знаю маріупольців, яких примусово депортували з окупованих районів Маріуполя в Росію, але це не значить, що таких немає. Так, я чула, що з фітнес-центру в районі кінотеатру «Савона», де був організований притулок для перших евакуйованих людей із Сартани та Волновахи, людей забрали денеерівці і вивезли в невідомому напрямку. Щодо Лівого берега Маріуполя, то кажуть, звідти в сторону Росії взагалі нікого не випускали.

«Гуманітарну допомогу від ДНР» ніхто не бачив. Можливо, вони привезли пару вантажівок в один двір, розвантажили картоплю з майонезом на камери – і все. Люди з окупованих районів, з якими ми продовжуємо спілкуватися, ніякої гуманітарки не бачили. Ну от уявіть — один чотирипідʼїздний будинок на 35 квартир. Припустімо, половина людей виїхала. Лишилося 280 людей десь. Це приблизно одна вантажівка. Таке можна організувати, але щоб забезпечити весь район, має бути серйозніша гуманітарка. 

Трагедію Маріуполя складно осягнути. Ми втратили не просто місто. Ми втратили майбутнє. Думаю, половина маріупольців ще лишається в місті. Чотири тижні без їжі і води в підвалах. Так жити неможливо. Людям потрібен нормальний кількаденний коридор, аби виїхати, аби завезти в Маріуполь їжу і ліки. Зараз Маріуполь — це фактично новий Сталінград. І найголовніше — що далі все затягується, то стає гірше. 

Моя мама залишилася в Маріуполі. Ми не змогли її забрати, коли виїжджали самі, до неї було далеко. Треба було робити все швидко, і ми усвідомлювали, що мертві і покалічені мамі не допоможемо. Я чекаю, поки закінчиться обстріл, і поїду за нею. А хто ж іще?

Волонтери їздять, вивозять людей, низький їм уклін за їхню працю. Але людей в Маріуполі лишилося багато. У мене є цілий список людей, які вирвалися з Маріуполя і тепер готові самі сформувати колону машин і їхати забирати з Маріуполя батьків, родичів, навіть покинутих тварин. Ми чекаємо лише, коли перестануть стріляти.

Учора виїхав з міста мій знайомий, співробітник департаменту економіки міськради Маріуполя. Їхню машину росіяни обстріляли на виїзді. Він дзвонить до мене, говорить тремтливим голосом. Діти лежали на підлозі під час обстрілу. Але перше, що він зробив, коли вирвався сам – почав обдзвонювати інших людей, чи вони живі. 

Я взагалі не думаю про якісь плани, про роботу. Я постійно в чатах, розмовах, намагаюся якось допомогти людям. І так зараз усі маріупольці. Усім родичам, друзям, знайомим, хто має когось у Маріуполі, я раджу надсилати змістовні повідомлення про те, коли і де буде евакуація, як отримати допомогу. Повідомлення треба надсилати щоранку. Завдяки їм можна вирватися. 

Але що далі? Зрозуміло, що зараз Україна — це щит Європи. Але я памʼятаю, як у Маріуполь приїжджали люди з Донецька у 2014-2015 роках. Було приблизно вісімсот людей в черзі на пільгове житло для переселенців. Ми розуміли, що будівництво такого житла — це перспектива пʼяти років. А зараз додайте до півмільйонного Маріуполя Чернігів, Харків, Гостомель, Бучу, Ірпінь. 

Звісно, я боюся, що багато людей, які поїхали в Європу, уже не повернуться. Багато хто в Україні втратив житло, родину, всі якорі, які людину тут тримали. Що в Європі починати з нуля, що в Україні. Тому вже зараз також треба думати, як повертати цих людей додому. Як допомагати бізнесу, як економічно підтримати українців. Бо, наприклад, у Львові зараз багато людей, що сидять у кавʼярнях — це не туристи, а переселенці. Але гроші в цих людей закінчаться. У тому числі про це треба говорити з міжнародними партнерами. 

Багатьох маріупольців зараз цікавить, що із заводом і з портом. Дай боже, у нас буде українське місто, нехай якомога менше людей гине – і ми все відбудуємо. 

Ольга
Фото: Катерина Москалюк
Ольга

Зараз уже почали поширювати фото, яким був Берлін після бомбардувань у Другій світовій війні і який Берлін зараз. Ці картинки — маленька втіха, надія на відродження Маріуполя. Поїдемо і працюватимемо на великому будівництві. Треба буде цеглу тягати — тягатимемо цеглу. Нехай Маріуполь лишиться українським – і ми його відбудуємо. А як буде необхідність – поїдемо відбудовувати й інші українські міста.

Настя ІванцівНастя Іванців, кореспондентка відділу "Суспільство"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram