Чи вже час для мовних срачів?
Треба зважати на те, хто говорить і в яких обставинах він перебуває. Якщо людина вибралася з пекла і каже: я більше ніколи не говоритиму російською – це зрозуміло. Як і те, що багато інших людей теж мають таку позицію – більше ніколи не розмовляти російською. Також нормально, коли людина каже про себе: “Мене колотить, коли я чую російську” – і все таке інше. Усе, що про себе і від себе – це зрозуміло і нормально.
Срач починається, коли людина розказує, що треба робити іншим.
У першу чергу треба розуміти, що якщо людина починає срач - не тільки мовний, будь-який, це означає, що вона має на це час і перебуває в безпеці. Вона має інтернет, воду, їжу, можливо, навіть зачіску і манікюр. Усі первинні потреби задоволені, і людина, значить, вирішує продемонструвати свою принциповість і розповісти іншим громадянам, як їм треба поводитися.
Особливість срачу в тому, що автор вживає конструкції “ви всі повинні” або “ми всі мусимо”, “ми будемо з отаким боротися”. Ви спочатку зі собою поборіться – зі своїм характером, своєю вдачею. І продемонструйте успішний результат – що у вас відбулося злагодження моральних принципів і реальності.
На часі чи не часі срачі? Вони завжди на часі. Це означає, що люди думають про своє політичне майбутнє. Як треба облаштувати Україну після перемоги. З одного боку, це не може не тішити – добре, коли в людей є майбутнє. З іншого боку – погано, коли це майбутнє намагаються облаштувати таким шляхом. Тоді як ми маємо демократичний шлях.
Є принципові речі: дотримання Конституції, не порушення Кримінального кодексу і т.д. Усі ці речі прописані в законодавстві і не підлягають сумніву, включно з курсом на НАТО. Коли люди відстоюють конституційні норми і вимагають їхнього дотримання – це правильно. Але коли вони розказують таким самим посполитим, що ті не праві і дурніші від них – це неправильно і неконституційно.
Пам’ятайте також, що срачі – це прекрасна платформа для роботи ворожих груп інформаційного впливу. Ворог шукає розриви, слабкі місця і намагається зробити з розбіжностей між людьми прірву. Тому подумайте, чи не збільшуєте ви прірву між українцями в ім’я великих принципів.
Люди різні, це нормально. І розбіжності – це нормально. А от сварка за розбіжності – це погано.
Мовні срачі – це окрема тема. Тому що ми знаємо, що через російську мову зайшов рускій мір. Тому що більшовики після поразки УНР робили на це ставку. Зайшли тоді через Скрипника і всіх цих письменників, яких потім повбивали, і це дійсно стало отруйною опцією. Заперечувати це неможливо.
Але уявімо собі, що є людина, яка живе з осколком у тілі від війни. Дістати його хірургічним шляхом неможливо, і вона змушена із цим осколком жити і через нього кульгати. Люди, які говорять російською, уражені осколком, – я ставився б до них так. Більшість із них це розуміє, і їх не можна упосліджувати за це. Частина вже перейшла на українську, частина ще перейде. Але не можна вимагати від людини, яка все життя розмовляла російською, щоб вона негайно спросоння читала напам'ять Кобзаря. Це не по-людськи.
Інша річ – це люди, які емоційно наполягають на своїй російській і на тому, що російська для українців – це мастхев. Тут уже треба придивитися уважніше, бо, як правило, за тим стоїть якась інша небезпечна конструкція.
Також є агресивні хами, які зараз приїздять на "мерседесах" у села в західних областях і питають у місцевих російською: “А где у вас тут суши?” Це реальна історія. Ну, я думаю, з ними селяни розберуться. Вони зможуть відрізнити дядька, який все життя пропрацював на “Азовсталі” і якого доля переїхала, від крутелика на мерсі, який принципово розмовляє російською. Першому треба вибачити, а другого – провчити.
