Головною метою збору свідчень людей, яким довелося пройти російські “підвали”, безумовно, є встановлення причетних та притягнення їх до відповідальності. Доведення як персональної провини виконавців, так і розкриття ланцюжків командування, – належної правової оцінки варварських методів терору, вчиненого російськими збройними формуваннями, силовиками і окупаційними адміністраціями.
Однак також ми можемо спробувати вийти за межі виключно нормативної, юридичної інтерпретації того, що бачимо. Величезна кількість випадків тортур буквально щодо всіх категорій цивільних – чоловіків, жінок і навіть дітей – розкриває екзистенційну природу цієї війни як ніщо інше.
Російська армія використовує тортури як один з елементів всеосяжного терору в окупованих регіонах. Це може призводити до значних, непередбачуваних і неочевидних наслідків як для жертв злочинів, так і для виконавців.
На контрольованих РФ територіях перманентно відбувається «фільтрація» населення. Фільтрацією тут ми називаємо намагання російської адміністрації з усіх доступних для себе джерел зібрати інформацію про людей, які хоча б потенційно можуть бути нелояльними до неї. Під удар потрапляють колишні військові, волонтери, громадські активісти. Але також – вчителі, працівники сфери культури й фактично будь-хто, з тих хто може виявляти симпатію до України. Таких людей затримують, “перевіряють” і часто “працюють з ними” по тих самих підвалах і поліцейських відділках. На жаль, більшість затриманих в тій чи іншій формі стикаються з катуваннями, і майже завжди – з жорстоким поводженням. Вочевидь значним ресурсом для окупантів є готовність частини населення з ними співпрацювати, передавати інформацію, чи сприяти в інший спосіб.
Загалом в межах дослідження цієї непростої теми ми вже побачили, що російські підрозділи перетворили тортури на універсальний інструмент. Російська окупаційна адміністрація намагається вкорінитися передовсім шляхом поширення страху. Тож сам факт існування в певному районі, місті чи селищі «підвалу» вже є збоченою ознакою тривкості нововстановленої «влади». Люди, які виїжджають з окупації, зазвичай вказують на це постійне відчуття загрози, страху, а ще – руйнування взаємної довіри між сусідами, старими друзями та знайомими. Росіяни підживлюють доносництво, ніби намагаються розрізати суспільне тіло, щоб перетравити його частинами.
Тортури є одним з основних інструментів збору інформації. На жаль, це стандартна і навіть стандартизована практика. Більшість потерпілих говорить про керівну роль ФСБ РФ в цьому процесі, описуючи однакові буквально до деталей способи затримання, утримання і катувань, що повторювалися на від Куп’янська до Херсона. Росіяни зазвичай оперують сталим набором звинувачень, ставлять одні й ті ж запитання під час допитів, користуються подібними методами затримання і поводження в місцях несвободи (що відсилає до широко засвоєних практик російських виправних закладів, тривалої тюремної субкультури, яка процвітала за залізною завісою). Про однотипність психологічних і фізичних тортур зайве й говорити – від залякувань зґвалтуванням і до тортур електричним струмом.
Поширеність цього виду воєнних злочинів не була б можливою, якби насильство як прийнятний спосіб дії не був настільки звичним в середовищі російських військових, представників силових структур і пенітенціарних установ РФ. Ця збочена культура має глибоке коріння і веде до викривлення соціальної норми, що допомагає конструювати образ ворога.
Російські спецслужби і поліцейські структури (Росгвардія, ФСБ РФ) стоять на чолі ієрархії в такій системі. Вони намагаються вміло маніпулювати нею, скеровувати її. Але наскільки ця мілітаризована, заснована на насильстві структура може бути стабільною? Чим загрожує її виродження і деградація для жертв, і як не парадоксально, для виконавців? Коли навіть на найвищих керівних щаблях росіяни змушені опиратися на відвертих бандитів і маргіналів. Розкручування спіралі з пошуку ворогів не може продовжуватися вічно.
Загалом саме через це в нашому суспільстві є усвідомлення україно-російської війни, як боротьби з абсолютним варварським злом. Те, як росіяни ведуть війну, зокрема і війну проти цивільних, робить її більш жорстокою. Зростання внутрішньої напруги у війні найбільше позначається на тих громадах, що перебували в окупації. Значним травматичним фактом для більшості потерпілих від тортур, є те, що вони особисто знають людей, які в той чи інший спосіб сприяли затриманню сусідів і односельців. До того ж цілком свідомі рівня жорстокості росіян. Через це будь-які форми співпраці з окупантами, зокерма вимушеної, постраждалими, їх родинами, і в громадах загалом сприймаються як абсолютно неприйнятні. Не оцінюючи тут в юридичній площині такі випадки, можна сказати, що розриви соціальних зв’язків і фрагментація місцевих громад були одним з основних завдань російської адміністрації. Після звільнення окупованих міст і сіл, ми вже маємо справу з наслідками цього.
Тож, крім притягнення до відповідальності представників РФ, які вчинили воєнні злочини, ми маємо зосередитись на відновленні взаємної довіри та реабілітації цілих територіальних громад.