Сихів — великий житловий район, ціле місто в місті на півдні Львова. Західний виїзд із Сихова — колишня вулиця Хуторівка, віднедавна проспект Івана Павла ІІ. Проспект веде до невеличкого парку Боднарівка. Тут увечері 18 лютого 2014 року почалася так звана Ніч гніву.
Цю подію можна називати по-різному — бунт, народний гнів, протест; за формою це був погром. Громили люди — почасти активісти Майдану, але не бракувало й тих, кому було цікаво, чи хотілося звести порахунки з силовиками, чи бодай щось підпалити. Вони атакували тих, кого звинувачували у службі режиму та вбивстві майданівців — внутрішні війська й спецпідрозділ «Беркут», а потім Служба безпеки, міліція й прокуратура. Точніше їхні приміщення, на щастя, переважно безлюдні.
До цього переліку ледь не додали обласну податкову, але кмітливий вахтер простягнув активістам ключі зі словами «робіть що хочете, це ж ваші гроші». Свої гроші вирішили не палити.
Назавтра містянам було ніяково спостерігати наслідки Ночі гніву, тож з’явилась непереконлива легенда про «провокаторів з російським акцентом», які нібито під’юджували погромників.
Картинка, що запам’яталася з похмільного ранку після Ночі гніву — перевернуті патрульні автівки на вулиці Мартовича, біля відділку міліції, куди зазвичай везли порушників громадського порядку з центру. Дещо дитинна помста львівських батярів їхнім одвічним кривдникам.
Я брав участь у Ночі гніву, тому мені легко уявити, як формується й діє руйнівний натовп. Достатньо кількох рішучих, а спрацьовує теорія розбитих вікон у режимі реального часу. Якщо твій товариш розбив вікно і йому за це нічого не було, тобі захочеться й собі спробувати. Безкарність п’янить і штовхає на дії, яких ти не планував і навіть не уявляв. Буття в натовпі посилює відчуття безкарності. Що зухваліші речі робить натовп, то меншим є страх індивідуальної відповідальності.
Напад на військових на Сихові 8 липня не є частиною жодної революції, це радше прояв суїцидальної течії в історії буття українського народу. В одному ряду з нападом на автобуси, що везли людей на карантин у Нових Санжарах у 2020 році, чи з давнішим протестом проти госпісу в Івано-Франківську. Але це також прояв і наслідок стійкої тенденції безкарності.
Читайте такожОлег Домбровський, речник ОК «Захід»: «Вивіску "ТЦК" можна замінити, але то лише зміна назви, а не суті мобілізації»
Розуміння, що можна заблокувати чи розбити військовий автомобіль, відбити у військових і поліцейських затриманого порушника, вдарити військового або навіть убити його — і тобі за це нічого не буде, виникло не відразу. Воно сформувалося внаслідок сотень випадків, коли нападники чи погромники залишалися безкарними або ж принаймні суспільство нічого не знає про їхнє покарання. А якщо знає, то шоковане тим, наскільки це покарання м’яке.
Лише за останній рік:
-
Бузьке на Миколаївщині — пошкодили автомобіль і травмували військового;
-
Рівненщина — підрізали авто і відбили депутата Костопільської райради (ВО «Свобода»);
-
Соловичі на Волині — напали на групу оповіщення, постраждав водій;
-
Боратин на Волині — четверо напали на групу оповіщення, забрали пістолет і стріляли у військових;
-
Калуш — узяли штурмом ТЦК і дали втекти трьом мобілізованим;
-
Одеса, ринок «Сьомий кілометр» — натовп напав на групу, перевернув автомобіль;
Після масової бійки між групою чоловіків і працівниками ТЦК, 30 жовтня, біля ринку «Сьомий кілометр» в Одесі, люди перевернули й розбили мікроавтобус представників військкомату.
-
Озеро на Волині — побили військових, пошкодили автомобіль, відбили мобілізованого;
-
Вінниця — груповий натовп, двоє поранених військових;
-
Яворів на Львівщині — штурм ТЦК;
-
Одеса — напали на авто військових, відбили трьох мобілізованих;
-
Харківщина — четверо людей напали на групу оповіщення.
Це не всі напади, і тільки групові. Є ще десятки історій, коли на військових нападали окремі цивільні, які, вочевидь, не хотіли йти або повертатися в армію. Два вбивства у Львові (4 грудня 2025 і 2 квітня 2026 року).
Комунікація після кожного цього резонансного випадку зводилася до
-
нотації (незаконно, аморально, нагадуємо про обов’язок, ворог — Росія і т.п.),
-
«ведеться слідство», «дати належну правову оцінку» й інші імпотентні бюрократичні формулювання, які зазвичай свідчать, що діла не буде,
-
обіцянка, що «винні понесуть покарання», яка з кожним випадком безкарності стає все менш переконливою.
Більш-менш такою самою є й реакція глави Офісу Президента і Міноборони на події 8 липня на Сихові. Багато хто нарікає на мовчання президента про насильство щодо військовослужбовців із ТЦК, і так, це мовчання досить промовисте — але якби Володимир Зеленський не мовчав, то сказав би, напевно, те саме. (UPD: я ж казав!)
Сила напису «не влізай! уб’є» на трансформаторній будці саме в тому, що коли ти влізаєш — тебе вбиває. Порожні погрози, які раз у раз не виконуються, лише заохочують до девіантної поведінки.
Читайте також«Люди чомусь вважають, що на Україну напав не Путін, а ТЦК», — військові про напади у Вінниці та Бузькому
Тим часом суспільна дискусія невпинно кружляє по колу: від обурених констатацій непослідовності тих, хто «вірить у ЗСУ, але палить ТЦК» і що ж ми за народ такий — до риторичних питань, хто ж захищатиме ухилянтів, якщо прийде Росія — до попередження, що з цього користає російська пропаганда і спецслужби — до закликів до суспільства схаменутись і подорослішати, які зазвичай залишаються почутими лише небайдужою бульбашкою — до пошуку винних і пропозицій панацей (гроші, умови служби, заміна головкома тощо).
Насправді все простіше й не потребує аж таких розлогих повторюваних рефлексій.
Небажання частини військовозобов’язаних іти в армію — м’яко кажучи, не нове явище в історії людства. Ворожі спецслужби можуть, звісно, скористатися цим явищем і посилити його, але ні, не вони його породили. Новим і нетиповим є агресивний і самовпевнений спосіб, у який цивільні поводяться з військовими. Причина — безкарність.
Якби кожен цивільний, який підняв руку на військового або правоохоронця, знав, що на нього чекає невідворотна й болюча відповідальність, таких випадків було б менше.
Якби цивільні, які збираються відбивати затриманого правоохоронцями, знали, що в результаті затриманими й засудженими стовідсотково стануть вони, таких випадків було б менше.
Якби цивільний, який носить у кишені ніж для «захисту від ТЦК», знав, що за спробу його застосувати його гарантовано застрелять на місці, таких випадків було б менше.
Люди все одно не хотіли б в армію, ненавиділи й боялися військових, які мобілізовують, будували б якісь дивні теорії, чому не вони, а хтось інший має служити. Зміна ставлення — окремий трек, яким держава, армія, громадянське суспільство, освіта й інші гравці повинні займатися комплексно й не один рік. Але, ненавидячи й боячись, не нападали б.
Читайте такожВідчуття безкарності. Які вироки дають за перешкоджання діям ТЦК
Що заважає забезпечити справедливе покарання тих, хто нападає на військових, і дати військовим право і змогу захищатися від нападів?
Маю дві версії.
Перша — що керівництво держави й залежне від нього військове командування думають про збереження влади (і, можливо, майбутні вибори), тому приносять життя, безпеку й гідність військових у жертву особистим політичним інтересам.
Друга — що керівництво держави й військове командування не контролюють тих систем і механізмів, які мали б забезпечити справедливе покарання. Що вони не ухвалюють рішень і не віддають наказів, бо знають, що ці рішення й накази не будуть виконані. І що вони сподіваються, що періодичне, дедалі більш гучне й руйнівне випускання пари відтермінує соціальний вибух, якому вони не матимуть що протиставити.
Жодна версія не оптимістична, і я навіть не знаю, яка гірша. Гірше, якщо слушні обидві.