Сихів — великий житловий район, ціле місто у місті на півдні Львова. Західний виїзд із Сихова — колишня вулиця Хуторівка, віднедавна проспект Івана Павла ІІ. Проспект веде до невеличкого парку Боднарівка. Тут увечері 18 лютого 2014 року почалась так звана Ніч гніву.
Цю подію можна називати по-різному — бунт, народний гнів, протест; за формою це був погром. Громили люди — почасти активісти Майдану, але не бракувало й тих, кому було цікаво, чи хотілося звести порахунки з силовиками, чи бодай щось підпалити. Вони атакували тих, кого звинувачували у службі режиму та вбивстві майданівців — внутрішні війська й спецпідрозділ «Беркут», а потім Служба безпеки, міліція й прокуратура. Точніше, їхні приміщення, на щастя, переважно безлюдні.
До цього переліку ледь не додали обласну податкову, але кмітливий вахтер простягнув активістам ключі зі словами «робіть що хочете, це ж ваші гроші». Свої гроші вирішили не палити.
Назавтра містянам було ніяково спостерігати наслідки Ночі гніву, тож з’явилась непереконлива легенда про «провокаторів із російським акцентом», які нібито під’юджували погромників.
Одна з картинок, що запам’яталися з похмільного ранку після Ночі гніву — перевернуті патрульні автівки на вулиці Мартовича, біля відділку міліції, куди зазвичай везли порушників громадського порядку із центру. Дещо дитинна помста львівських батярів їхнім одвічним кривдникам.
Я брав участь у Ночі гніву, тому мені легко уявити, як формується й діє руйнівний натовп. Достатньо кількох рішучих, а далі починає діяти теорія розбитих вікон у режимі реального часу. Якщо твій товариш розбив вікно, і йому за це нічого не було, тобі захочеться й собі спробувати. Безкарність п’янить і штовхає на дії, яких ти не планував і навіть не уявляв. Буття у натовпі посилює відчуття безкарності. Що зухваліші речі робить натовп, то меншим є страх індивідуальної відповідальності.
Напад на військових на Сихові 8 липня не є частиною жодної революції, це радше прояв суїцидальної течії в історії буття українського народу. В одному ряду з нападом на автобуси, що везли людей на карантин у Нових Санжарах у 2020 році, чи з давнішим протестом проти госпісу в Івано-Франківську. Але це також прояв і наслідок стійкої тенденції безкарності.
Читайте такожОлег Домбровський, речник ОК «Захід»: «Вивіску "ТЦК" можна замінити, але то лише зміна назви, а не суті мобілізації»
Розуміння, що можна заблокувати чи розбити військовий автомобіль, «відбити» у військових і поліцейських затриманого порушника, вдарити військового або навіть вбити його, і тобі за це нічого не буде, виникло не відразу. Воно сформувалось внаслідок сотень випадків, коли нападники чи погромники залишались безкарними, або ж, принаймні, суспільство нічого не знає про їхнє покарання. А якщо знає, то шоковане тим, наскільки це покарання м’яке.
Лише деякі за останній рік:
-
Бузьке на Миколаївщині — пошкодили автомобіль і травмували військового.
-
Рівненщина — підрізали авто і «відбили» депутата Костопільської райради від ВО «Свобода».
-
Соловичі на Волині — напали на групу оповіщення, постраждав водій.
-
Боратин на Волині — четверо напали на групу оповіщення, забрали пістолет і стріляли у військових.
-
Калуш — взяли штурмом ТЦК і дали втекти трьом мобілізованим.
-
Одеса, ринок «Сьомий кілометр» — натовп напав на групу, перевернув автомобіль.
Після масової бійки з між групою чоловіків і працівниками ТЦК, 30 жовтня, біля ринку «Сьомий кілометр» в Одесі, люди перевернули та розбили мікроавтобус представників військкомату.
-
Озеро на Волині — побили військових, пошкодили автомобіль, «відбили» мобілізованого.
-
Вінниця — груповий натовп, двоє поранених військових.
-
Яворів на Львівщині — штурм ТЦК.
-
Одеса — напали на авто військових, «відбили» трьох мобілізованих.
-
Харківщина — четверо людей напали на групу оповіщення.
Це не всі подібні напади, й тільки групові. Є ще десятки історій, коли на військових нападали окремі цивільні, які вочевидь не хотіли йти або повертатися в армію. Два вбивства у Львові (4 грудня 2025 і 2 квітня 2026 року).
Комунікація після кожного з цих резонансних випадків зводилась до
-
Нотації (незаконно, аморально, нагадуємо про обов’язок, ворог — Росія і т.п.)
-
«Ведеться слідство», «дати належну правову оцінку» та інші імпотентні бюрократичні формулювання, які зазвичай свідчать, що діла не буде.
-
Обіцянка, що винні «понесуть покарання», яка з кожним випадком безкарності стає все менш переконливою.
Більш-менш такою самою є й реакція глави Офісу президента і Міноборони на події 8 липня на Сихові. Багато хто нарікає на мовчання президента про насильство з боку ТЦК, і так, це мовчання досить промовисте — але якби Володимир Зеленський не мовчав, то сказав би, напевно, те саме.
Сила напису «не влізай! уб’є» на трансформаторній будці саме в тому, що коли ти влізаєш, тебе вбиває. Порожні погрози, які раз у раз не виконуються, лише заохочують до девіантної поведінки.
Читайте також«Люди чомусь вважають, що на Україну напав не Путін, а ТЦК», — військові про напади у Вінниці та Бузькому
Тим часом суспільна дискусія невпинно кружляє по колу: від обурених констатацій непослідовності тих, хто «вірить в ЗСУ, але палить ТЦК» і що ж ми за народ такий — до риторичних питань, хто ж захищатиме ухилянтів, якщо прийде Росія — до попередження, що цим користається російська пропаганда і спецслужби — до закликів до суспільства схаменутись і подорослішати, які зазвичай залишаються почутими лише небайдужою бульбашкою — до пошуку винних і пропонування панацей (гроші, умови служби, заміна головкома тощо).
Насправді все простіше й не потребує аж таких розлогих повторюваних рефлексій.
Небажання частини військовозобов’язаних іти в армію — м’яко кажучи, не нове явище в історії людства. Ворожі спецслужби можуть, звісно, скористатись цим явищем і посилити його, але ні, не вони його породили. Новим і нетиповим є агресивний і самовпевнений спосіб, у який цивільні поводяться з військовими. Причина — безкарність.
Якби кожен цивільний, який підняв руку на військового або правоохоронця, знав, що на нього чекає невідворотна й болюча відповідальність, таких випадків було б менше.
Якби цивільні, які збираються «відбивати» затриманого правоохоронцями, знали, що в результаті затриманими й засудженими стовідсотково стануть вони, таких випадків було б менше.
Якби цивільний, який носить у кишені ніж для «захисту від ТЦК», знав, що за спробу його застосувати його гарантовано застрелять на місці, таких випадків було б менше.
Люди би все одно не хотіли в армію, ненавиділи й боялись військових, які займаються мобілізацією, будували якісь дивні теорії, чому не вони, а хтось інший має служити. Зміна ставлення — окремий трек, яким держава, армія, громадянське суспільство, освіта та інші гравці мають займатись комплексно й не один рік. Але, ненавидячи й боячись, не нападали б.
Читайте такожВідчуття безкарності. Які вироки дають за перешкоджання діям ТЦК
Що заважає забезпечити справедливе покарання тих, хто нападає на військових, і дати військовим право і змогу захищатись від нападів?
У мене є дві версії.
Перша — що керівництво держави й залежне від нього військове командування думають про збереження влади (і, можливо, майбутні вибори), тому приносять життя, безпеку і гідність військових у жертву особистим політичним інтересам.
Друга — що керівництво держави й військове командування не контролюють ті системи й механізми, які мали б забезпечити справедливе покарання. Що вони не ухвалюють рішення й не віддають накази, бо знають, що ці рішення й накази не будуть виконані. І що вони сподіваються, що періодичне, дедалі більш гучне й руйнівне випускання пари відтермінує соціальний вибух, якому вони не матимуть що протиставити.
Жодна версія не є оптимістичною і я навіть не знаю, яка гірша. Гірше, якщо слушні обидві.