У цьому тексті я збираюся поговорити про те, чому видимість і успіх національної літератури впливають на національну безпеку, на прикладі перекладів іноземними мовами, участі у Франкфуртському ярмарку та впливу літературних премій.
Приводом до колонки стала новина про те, що Міжнародну Букерівську премію наступні десять років фінансуватиме подружжя благодійників родом з Росії. Як до цього ставитися і як реагувати? Можна закликати до кенселінгу й писати коментарі у соцмережах. Переважно така реакція завершується через кілька днів, коли інфопривід згасає. Але можна поговорити про системні речі, а саме про те, як присутність української книжки на міжнародному книжковому ринку допомагає формувати власну субʼєктність. Як українські тексти можуть ставати видимими і навіщо це державі?
Підтримка національної літератури на внутрішньому ринку і її просування за кордоном впливають на те, якою ми бачимо країну. Країна стає видима через своїх письменників, саме тому успішні держави обовʼязково підтримують переклади своєї літератури іншими мовами, шанують перекладачів зі своєї мови та створюють систему підтримки письменників удома, яка доповнюється програмами промоції читання та системою підтримки національних видавців. Ми бачимо це не лише на прикладі держав з імперським минулим, а й у літературній політиці наших країн-сусідів, які є членами ЄС. Росія ефективно й послідовно працювала над створенням свого образу на експорт передовсім через літературу, ця мʼяка сила продовжує працювати крізь роки в умовах воєн, які Росія веде проти інших країн, та геноцидної внутрішньої політики. Попри загарбницьку війну проти України, топи західних книгарень довгий час очолює роман «Білі ночі» Достоєвського, який став хітом у TikTok, а в 2024 навіть увійшов у топ-5 найбільш продаваних перекладних книжок у Британії. Для України шлях усвідомлення своєї культури й вужче літератури як інструменту оповіді про себе все ще на початковій точці. Як досягнути реальної видимості для наших авторів? Це неможливо, якщо не робити конкретних системних змін.
З 2020 року в Україні діє перша програма підтримки перекладів Translate Ukraine, завдяки якій зʼявилося 326 нових перекладів 34 мовами. Серед підтриманих Україною перекладів, наприклад, одна з частин німецького видання роману «Амадока» Софії Андрухович, переклад якого здобув авторці Міжнародну літературну премію Германа Гессе. Важливо, що мова йде про часткову грантову підтримку бізнес-проєктів іноземних видавців, які згодом потрапляють до книгарень за кордоном. Цьогоріч конкурс відбувся всьоме. Я запускала цю програму в команді Українського інституту книги й пригадую, як на початку сподівалася на десяток заявок, не більше. Втім, підтримка стосунків з україністами по всьому світу дозволила нам привернути велику увагу до першої можливості підтримати нові переклади за кордоном, дістати проєкти, які довго лежали в шухлядах. У перший рік програми зʼявилося 53 книжки 21 мовою. Програма відкрила нові мовні ринки та створила можливості для авторів, які раніше майже не перекладалися.
Програма перекладів, хоча й суттєво змінила ландшафт перекладів з української за ці роки, не покриває тонких завдань, які формують вплив на складних ринках великих мов. Як українська книжка може потрапити, приміром, у списки Міжнародного Букера чи подібної премії? Саме про це я розмовляла з директоркою-засновницею Міжнародної Букерівської премії Фіамметтою Рокко цієї весни. Фіамметта говорила про силу перекладної літератури й те, як цілі країни можуть відкриватися чи міняти образ завдяки вдалому перекладу кількох книжок, згадувала польку Ольгу Токарчук з романом «Бігуни» й болгарина Ґеорґі Ґосподінова з «Часосховищем». Я запитувала її про зміну трендів на видавничому ринку Британії, разом ми міркували про можливі стратегії для української літератури, яка все ще не стала видимою на англомовних ринках і не задекларувала свої сюжети та великі метафори. Фіамметта порадила звертати увагу на так званих малих видавців, де редакторський вибір перекласти з певної мови визначає все, а книжки саме цих видавництв потрапляють у списки впливових англомовних премій, напротивагу видавцям–гігантам. Я одразу ж почала працювати над запрошенням кількох таких редакторів в Україну.
Крім зростання перекладів, важливою є участь на Франкфуртському книжковому ярмарку в статусі країни-почесного гостя, адже вона стає двигуном для зростання книжкового ринку й міжнародної уваги, якщо якісно до неї готуватися. Це тривалий процес, де ви спершу доводите спроможність вашого книжкового ринку звучати на головному книжковому бізнес-майданчику світу, а також зрощуєте кількість перекладів на німецьку мову, яка, до слова, є ключовою мовою для української літератури — саме через неї більшість іноземців знайомиться з нашими текстами. Для держави це коштує 5-6 мільйонів євро за весь цикл підготовки і кульмінаційну участь, цей процес триває коло 5 років. Ці кошти йдуть на дослідження й розвиток національного книжкового ринку, осмислення національної літератури як цілісної системи, пошук її наскрізних сюжетів і їхнє розкриття через культурні проєкти в Німеччині та на менших книжкових ярмарках — і, звісно, підтримку перекладів.
Зараз тривають консультації з українського й німецького боків щодо можливості такої участі. Чи є у нас консенсусне розуміння, навіщо нам ця інвестиція? Чи бачимо ми цінність у своїй культурі та літературі? Чи бачитиме український бізнес користь від підтримки української літератури і потребу підтримувати українську книжку? Чи буде це пріоритетом для держави, адже лише у випадку державної підтримки бізнес також буде готовий включитися?
Цінність літератури формується на внутрішньому ринку, щоб мати право формувати її, потрібно мати суверенітет. Після Другої світової війни українські інтелектуали, які рятувалися від більшовицької окупації в еміграції, ставили собі питання про велику літературу. Якщо Україна втратила суверенітет, а більшість найкращих письменників знищили або примусили стати соцреалістами, чи зможуть автори-емігранти збудувати літературу такого рівня, яка збереже ідею України й запропонує світовій літературі щось універсальне, нове, але водночас українське? Але, як ми добре знаємо, «немає другого Дніпра». На щастя, Україна тепер незалежна.
У контексті цього пропоную подумати про премії — на цей раз національні. Букерівська премія і новини, повʼязані з нею, викликають резонанс, бо відзнака впливає: вона підвищує продажі (роман «Кайрос» німкені Джені Ерпенбек, який переміг у 2014 році, за тиждень після перемоги зростив продажі на 442%. Після того, як роман потрапив у довгий список, права на переклад придбали 17 нових країн), створює видимість для автора і відкриває для нього нові мовні ринки, звертає увагу літературних фестивалів, а фінансова винагорода дозволяє без поспіху попрацювати над наступним текстом, бодай певний час не думаючи про хліб насущний.
В Україні подібних відзнак фактично немає — маю на увазі саме фінансову складову. Найпомітнішими сьогодні є Шевченківська премія, яка є головною й найсуттєвішою фінансово національною нагородою (160 прожиткових мінімумів, цьогоріч це було 484 480 грн), і премія Міста літератури ЮНЕСКО у Львові (150 000 грн). Престижними і важливими залишаються Книга Року Бібісі та Премія Шевельова. Дослідження впливу цих премій (як і менших літературних відзнак) на продажі книжок та на переклади немає. До прикладу, в сусідній Польщі набереться два десятки літературних премій, які відзначають літературу в різних жанрах, за різні періоди створення, а також дебюти, адмініструються державою, містами та незалежними структурами, є й міжнародні премії. Найщедріша польська премія Ангелус відзначає не тільки польську, а східноєвропейську літературу в польському перекладі — це 1,8 млн грн. З 2006 року її отримали четверо українських авторів: Андрухович, Забужко, Жадан, Бабкіна.
У Мінкульті ми працюємо над переформатуванням державних мистецьких премій, що належать до нашого відання — вони повинні впливати на дискурс та пропонувати авторові фінансову можливість певний час попрацювати, не думаючи про завтра. Ці премії показують підхід і ставлення до своєї культури. Також я впевнена, що потрібно запропонувати модель цілком нової літературної відзнаки для найновішої літератури, яка відображає дух нашого часу.
У 2022 році Оксана Забужко говорила, що Леся Українка, яка нарешті звучить у нових перекладах, стала бенефіціаркою Збройних Сил України. «Кассандра» в перекладі Ніни Мюррей за підтримки й організації Українського Інституту в Лондоні йшла на важливій лондонській сцені, а Ніна врешті отримала за цю роботу премію «Drahoman Prize», відзнаку для перекладачів української літератури іншими мовами в Україні. Думаю, давно настав час гідно працювати на фундаменті уваги й притягальної сили, який для української літератури збудувала українська армія, бо змарнувати його — злочин. Це має значно більше значення, ніж походження засновників британського благодійного фонду.