ГоловнаСуспільствоЖиття

Донбас: невтрачене покоління Ч.1

«Сонце України встає на Донбасі», – такий банер висів біля студентських гуртожитків Донецького національного університету по досі не декомунізованій вулиці Рози Люксембург. Саме він найкраще характеризує молодих людей регіону, які народилися, коли Радянський Союз доживав віку, та вже в новій незалежній Україні.

Фото: Андрій Оленін

Коли почалась окупація Криму, а в Донецьку дивні люди взялися вішати на адмінбудівлі прапори чужої держави, молоді люди не розуміли, що коїться, проте для них це було протиприродно. Вони відчували себе українцями – попри російську мову, засилля міфів про бандерівців і Донбас, який усіх годує, попри тотальну ностальгію за СРСР регіону, де годинник частіше звіряли з Москвою, аніж з Києвом. 

Як же вони такі там народилися?

До 30-ї річниці Незалежності LB.ua розповідає вам про молодь Донбасу. Про тих, хто обрав Україну і хто неймовірно цінує її незалежність. Про довоєнне життя, спробу опиратися російській агресії, полон, війну, освіту, окупацію, вимушений переїзд та інтеграцію. Кожна історія – унікальна, та разом вони створюють колективний портрет близько пів мільйона молодих людей – віком від 18 до 35 років – вимушених переселенців.

Пролог 

Привіт! Нас понад пів мільйона. Ми всюди. Їздимо з вами щодня по одній гілці метро, пригощаємо кавою на роботі, вчимося на одному факультеті, разом уболіваємо за збірну й обурюємося через подорожчання комуналки. Справді, досить уже. 

Ми обрали Україну і дуже її любимо. Ми підтримуємо захист української мови, хоч і спілкуємося російською, не вважаємо росіян братнім народом і не знаємо – як це можливо жити без України. Ми народились українцями, і в нас немає іншої країни. Прочитайте наші історії: про Україну, Донеччину, Луганщину та Донбас, – бо сонце України встає у наших серцях.

Український Донбас

Станіслав Федорчук, Донецьк

Фото: Надано автором

На референдумі «за» незалежність проголосували 83% жителів Донецької та Луганської областей. У кінці 80-х осередок Народного руху на Донеччині був одним з найсильніших в Україні. Сподівання на патріотичну владу на Донбасі у 1991 році були дуже високими. Але щось пішло не так.

Я з Донецька, мої батьки з Донецька, діди і прадіди. Мої родичі по маминій лінії з'явилися на теренах Донецької області у 1796 році, тобто половина моєї родини вже понад 200 років мешкає на Донеччині.

Коли ми здобули незалежність, мені було всього сім років, але я той час добре пам'ятаю, бо мій батько тоді був депутатом Донецької міської ради. Першим і на той час останнім проукраїнським депутатом. На виборах 1990 року він переміг парторга Донецького металургійного заводу. Причому під час дебатів виборці спитали, чи знає хтось із кандидатів у депутати українську мову. А тоді депутати місцевих рад могли брати участь у законотворчій роботі. Ну, і той парторг був родом десь з Уралу і не зміг двох слів зв'язати. І коли мій батько почав говорити українською, ті, хто був на дебатах, почали йому аплодувати. І він виграв вибори.

Донецький національний університет
Фото: Вікі
Донецький національний університет

Моя бабуся викладала українську мову та літературу в технікумі промислової автоматики та школі, а дідусь створював кафедру української літератури, ще у Сталінському педагогічному інституті (нині Донецький національний університет імені Василя Стуса, – LB.ua). І коли проголосили незалежність, пам'ятаю, він сказав: «Нарешті я можу бути собою». Для нього День Незалежності був найбільшим святом, бо він пам'ятав Голодомор, війну і йому доводилося працювати під постійним наглядом КДБ і робити інколи те, чого він не хотів.

Люди підтримували незалежність, і на це вплинуло багато факторів. По-перше, кінець 80-х – початок 90-х – епоха дефіциту. Люди вже не раділи тій паперовій ковбасі, за якою ще треба відстояти чергу. Статус Москви як центру захитався. Невдала кампанія в Афганістані дуже цьому сприяла, люди не розуміли, навіщо туди їхали. З'явилася досить вільна преса, і люди дізналися про жертв радянського режиму. До того ж на Донбасі жило багато репресованих із Західної України, яким не можна було повертатися. Були такі люди, як Галина Гордасевич – засновниця Народного руху і «Просвіти», яка 30 років прожила на Донеччині; Ярослав Гомза – представник мельниківської ОУН, який переховував твори Олекси Тихого на власному городі; Ілля Шутов – народний депутат, його батько віз із бандерівцями вибухівку з Донеччини підривати метро в Москві. І таких людей було доволі багато. Сукупність цих факторів і дала ті 83 відсотки. Але те, що всі ці люди були таємними патріотами та просто чекали часу, точно ні. 

Виступ Іллі Шутова (ліворуч) у Єнакієвому
Фото: twitter.com/falledlenin
Виступ Іллі Шутова (ліворуч) у Єнакієвому

Від незалежності були дуже великі очікування. Усі думали, що відразу буде українська освіта, українські школи. Не просто висітимуть українські прапори – а в усьому українська сутність. У 1990–1991-му тисячі людей почали записуватись у Народний рух. Усі голови шахтарських профспілок, інженери з вищою освітою – всі були невід'ємною складовою Народного руху. Вони підтримували В’ячеслава Чорновола і ходили на мітинги за незалежність. 

Фото: wikiwand.com

А коли червоні директори та мафія почали забирати владу, для них стало несподіванкою. Попри це, багато людей намагались віддавати своїх дітей в українські школи чи українські класи. Один з близьких друзів батька, а згодом і мій друг Леонід Громовий, засновник першої української школи в Донецьку, розповідав, що її з 1990-го по 1994-й намагалися закрити 15 разів. Коли її відкривали 1990-го, міська влада робила все, щоб її не було.

Леонід Громовий — перший директор першої в Донецьку української школи №65. Виступ Л. Громового на мітингу в Донецьку 1 вересня 1990 року.
Фото: twitter.com/falledlenin
Леонід Громовий — перший директор першої в Донецьку української школи №65. Виступ Л. Громового на мітингу в Донецьку 1 вересня 1990 року.

Вони давали приміщення, в якого не було даху, дверей, підлоги. Громовий їздив по всьому СРСР і збирав парти та дошки.

Тоді для влади, яка просто трішечки перемалювалася, було неприйнятним усе українське. Вони не хотіли, щоб Україна відбулася хоч би в якомусь кластері. 

Відкриття першої української школи в Донецьку
Фото: twitter.com/falledlenin
Відкриття першої української школи в Донецьку

По суті, перші роки все українське існувало в напівпартизанському стані. Заявити про себе як про українця було непросто. Мій батько, який викладав в університеті 21 рік, коли перестав бути депутатом, не міг улаштуватися на роботу навіть у школу. 

З часом мафія просто пішла на змову з червоними директорами і почала створювати політичні проєкти. А після вбивства Ахатя Брагіна минули якусь точку неповернення. Почали зникати незалежні медіа. У Донецьку була дуже сильна кримінальна журналістика, але коли почали вбивати журналістів, зокрема Ігоря Александрова, який першим з українських журналістів потрапив на американську Алею слави журналістів-розслідувачів, усе пішло на спад.

Ігор Александров (у центрі)
Фото: з архіву Людмили Александрової
Ігор Александров (у центрі)

Почався переділ влади і політичної, і кримінальної. Стало реально страшно, на вулицях постійно лунали постріли. Ми з батьками любили гуляти в центрі міста і постійно бачили людей, накритих рядном, у калюжах крові. Під ці перестрілки потрапляли не лише бандити, а й прості перехожі і навіть діти. Але попри це, були сподівання, що з'явиться нарешті нормальна влада і все це припиниться. 

Коли цей кримінал почав отримувати політичну владу, я зрозумів, що з ними треба буде боротися, бо вони були інтегровані в російський кримінал і в усьому дивилися на Росію. 

Пам'ятаю, видавали такий щотижневик, називався «Салон Дона и Баса», його редакційну політику. Власником був Ринат Ахметов, і там писали про нього і що все в нас, у Донецьку, добре. Української преси майже не було. Був лише «Східноукраїнський часопис», у якому друкувався Вахтанг Кіпіані і багато інших сучасних журналістів, але це була практично партизанська війна. 

Фото: Надано автором

З часом на місцевому розважальному каналі «Перший муніципальний» почали з'являтися україномовні програми. Моя дружина у 16 років вела тоді музичне шоу протягом двох років. І люди дзвонили, казали, що нарешті є музичний контент українською. 

На президентських виборах 1999-го, коли обирали між Леонідом Кучмою та Петром Симоненком, я працював членом дільничної комісії. Мене тоді вразило, скільки молодих людей, моїх однолітків прийшли голосувати за Симоненка. Причому це були студенти, серед яких були й україномовні. 

Фото: Укрінформ

Глобально для Донецька ті вибори не мали великого значення. Мафія вже знала, на кого буде робити ставку. Симоненко їм більше заважав. Це був їхній електоральний конкурент, ну і вони знали, що Кучма віддасть їм монополії і дозволить робити на Донеччині те, що вони хочуть. У принципі, становлення колективної Партії регіонів, цих фінансово-промислових груп відбулося за другого строку Кучми. 

Водночас осередки проукраїнських партій у регіоні були слабенькими, політичні сили національного масштабу не розвивали своїх місцевих осередків. Вони боялись активно працювати, бо на виборчій дільниці можна було зловити кулю чи отримати трубою по голові. Відсутність уваги з боку центру і слабка інституційна влада патріотичної частини призвели до того, що відбулось у 2014 році

Ровесниця незалежності 

Анна Вахрамєєва, Донецьк

Фото: Макс Требухов

Про Донбас на зламі двох століть відомо дуже багато. Кримінал, становлення монополії Партії регіонів, кучмізм і перший Майдан. Це розповідь про формування молодої людини на Донбасі кінця 1990-х – початку 2000-х.

Фото: Із сімейного архіву

Я народилась у рік незалежності. Я навіть трішки старша. Завжди відчувала себе українкою. Донецьк мені не подобався, здавався якимось сумним. Там не було майже історичних будівель, а мене тягнуло в історію.

Проспект Гурова, Донецьк, 1998 р.
Фото: Типичный Донецк | ВКонтакте
Проспект Гурова, Донецьк, 1998 р.

Росія для мене завжди була просто іншою країною. Можливо, якийсь час мені здавалося, що ми дружні якісь народи, але не сказати, щоб якось нею захоплювалася. Про те, що на Донбасі є люди, які відчувають близькість із Росією, я побачила в п'ять років. Тоді почалася Перша чеченська війна, і я пам’ятаю, що знайомі моєї матері переживали, щоб їхніх дітей не забрали на ту війну. Моя мати займалася репетиторством, і до нас приходили мами різні та переживали, щоб їхня дитина вступила у вуз і її не забрали до армії та не відправили в Чечню. Хоча ми жили не в Росії, але вони цього не розуміли.

У перших класах школи ми ще навчалися за радянськими підручниками. Пам’ятаю, у «Букварі» було написано, «Столица нашей родины – Москва». Я тоді питала в матері, чому вони там пишуть Москва, а не Київ, і вона мені пояснювала, що це старі підручники і це неправильно.

Фото: Вікі

Чи багатьом батьки про це розповідали, я не впевнена. У мене в дитинстві була подружка, уся її сім'я хвалила Путіна і мріяла переїхати в Росію. Згодом вони так і зробили.

Мої батьки були більш радянськими людьми, так само, мабуть, як і більшість людей, які значну частину життя прожили в СРСР або сформувалися в цьому середовищі. Так, вони отримали паспорти та громадянство Україна, але щоб вони відчували Україну своєю Батьківщиною – це навряд. У мене було все по-іншому. Пам'ятаю, першу закордонну поїздку до Угорщини. У мене за кілька днів почалася туга за Батьківщиною, коли я приїхала до Києва, була рада чути рідну мову та поїсти нормальної їжі.

Донецьк у 1990-х був дуже радянським і сірим. Усюди розбиті тротуари, цих троянд знаменитих майже не залишилося, були лише якісь окремі кущі. Росла я під постійне виття сирени, яка сповіщала що на шахті стається якась аварія. Я мешкала біля дороги, через яку ДВГРС їхали на Шахту імені Засядька ліквідовувати наслідки аварій.

Шахта ім. Засядька
Фото: Вікіпедія
Шахта ім. Засядька

Про те, що це територія України, згадували на День Незалежності. Тоді всюди вивішували національні прапори. Але потім через кілька днів були День міста та День шахтаря. Оці два свята відзначали, але День міста завжди пишніше.

День Донецька, 2010 р.
Фото: із соцмереж
День Донецька, 2010 р.

У 1998 році, коли мені виповнилося 7 років, ми дізналися, що в Донецьку лише одна українська школа. У школі, де я навчалася, були лише класи з поглибленим вивченням німецької. Це залишилося ще з СРСР, тоді звідти учнів відправляли у НДР за обміном. Аж коли я була в п'ятому класі, батьки першачків могли вже обирати – діти підуть у російськомовний чи україномовний клас.

Були лише уроки української мови та літератури. Їх було рівно стільки, скільки і уроків російської – по два на тиждень. З учителями української мені не пощастило, бо навіть уроки української вели російською. Читати вони навчили, але розмовляти було складно.

Фото: doneck-news.com

Мої батьки на вибори ніколи не ходили. Востаннє, коли це було – референдум про незалежність. Можливо, ще коли обирали між Кравчуком і Чорноволом, але мама була в лікарні і їй просто принесли урну. І мама тоді говорила, що якби Чорновіл не так наполягав на українській мові, то за нього проголосували б на Донбасі й ми пішли б кращим шляхом.

Виборів Кучма-Симоненко я не пам'ятаю, але всі були проти Симоненка. У моїй родині казали, що СРСР – це зло. Союз фактично вбив мою бабусю. У неї було хворе серце, а їй просто не хотіли виписувати групу інвалідності, а потрібних ліків не було в аптеках.

Велике враження на мене справила Помаранчева революція. Мої батьки не хотіли, щоб переміг Янукович, вони підтримували Ющенка. Я вже знала про акції «Кучму геть!», чула, що він причетний до вбивства Гонгадзе. Моя сім'я підтримувала той Майдан. Слухали радіо та дуже переживали.

Фото: foreignukraine.files.wordpress.com

Крім сім'ї, про це я ні з ким не говорила, бо більшість підтримала Януковича. В основному були тези «майданутые», «они что, не работают?» тощо.

Коли відбулося зібрання в Сєвєродонецьку у 2004-му (з'їзд депутатів ВР і місцевих рад, який організували очільники Партії регіонів, щоб підтримати «перемогу» Януковича; на з'їзді був мер Москви Юрій Лужков, а його учасники вимагали федералізації України та автономії для південно-східних регіонів України. – LB.ua), мені стало страшно, що почнеться щось погане. У те, що Янукович може створити свою республіку, я не вірила, але що ця криза може затягнутися, побоювання були. Потім стало зрозуміло, що це були просто потуги отримати владу.

З’їзд у Сєвєродонецьку 28 листопада 2004 року (зліва направо): мер Москви Юрій Лужков, голова Донецької облдержадміністрації Борис Колесніков, кандидат у президенти України Віктор Янукович, голова Луганської обласної ради Віктор Тихонов.
Фото: sd.ua
З’їзд у Сєвєродонецьку 28 листопада 2004 року (зліва направо): мер Москви Юрій Лужков, голова Донецької облдержадміністрації Борис Колесніков, кандидат у президенти України Віктор Янукович, голова Луганської обласної ради Віктор Тихонов.

У 2000-х Донецьк поступово почав змінюватися. Почали зводити нові будинки, парки стали чистішими. Пік був у 2012 році, під час Євро.

Коли почали будувати «Донбас Арену», я була рада, хоча були люди, які цього не підтримували. На тому місці був парк, у якому багато хто з містян саджав дерева. Але той парк був занедбаним, валялись шприци та всяке таке. Самій у тому парку було страшно гуляти, а вже коли там з’явився стадіон, спокійно гуляла з маленькою сестрою.

Фото: facebook/Донбас Арена

Магазинів ставало більше, відкрився перший великий супермаркет «Амстор» у 2005-му. Тоді це було так круто, що ти можеш прийти там сам обрати товари.

Фото: donpress.com

На жаль, перший Майдан змін не приніс, і коли почались «договорняки» з Януковичем – це було жахливо. Люди сподівалися, що ті, хто прийде з Майдану, піднімуть економіку та рівень життя, а цього не відбулося. Мабуть, через ту ситуацію Майдан 2013 року я сприймала спочатку скептично.

Я була серед тих, хто першим здавав ЗНО. Тоді це сприймалося дуже круто, але я хвилювалася, бо це в принципі було вперше. У лютому треба було вже вирішити, які предмети треба здавати. Нас дуже тоді лякали, що якщо ми здамо ЗНО нижче, ніж наша оцінка в атестаті, то прийде у школу комісія, будуть великі проблеми. Деяким моїм однокласникам занижували оцінки спеціально, бо, типу, ти підеш на ЗНО та зганьбиш усю школу.

Мені сподобалося поступати за ЗНО. Знаю, було чимало незадоволених, що не можна було в університеті «порішати».

Історичний факультет Донецького національного університету
Фото: Надано автором
Історичний факультет Донецького національного університету

В університеті я дуже боялася, що викладатимуть українською, бо у школі мені погано її викладали, але все було нормально.

Коли почався Євромайдан, я його не сприйняла, бо не вірила, що вони зможуть скинути Януковича. Знаю, що багато людей у Донецьку підтримували, але не виходили. Бо в Донецьку ніколи не було культури протесту. Якийсь мітинг чи акція – це була «обязаловка». Люди не розуміли, що можна пожертвувати своїм часом і вийти на протест. Звідси і були ті слова: «ми нічого не вирішуємо», «за які гроші вони там стоять» і так далі. Так, були виступи шахтарів, але в нульових, про них уже забули, як і про те, що в них були політичні гасла. Більше пам'ятали про виплати зарплат. Ну і вибити свою зарплату – це було для людей тоді більш зрозумілим, ніж відстоювати свої політичні права.

Обличчя протесту 

Олег Саакян, Горлівка/Донецьк 

Фото: Надано автором

Є міф, що в Донецьку ніхто не пручався російській агресії. Нібито на Донбасі був лише Антимайдан і всі кричали «Путін, прийди». Насправді проукраїнські акції відбулися впродовж березня-квітня, і їх організовувала місцева молодь. Це були найбільші непроплачені мітинги в місті, де за часів незалежності не було культури протесту.

Перший мітинг у Донецьку
Фото: Надано автором
Перший мітинг у Донецьку

Коли Янукович не підписав Угоду про асоціацію з ЄС, можливо, я настільки не розумів сутність проблеми. Асоціація для мене була одним із кроків зближення зі старою Європою. Я їздив у школі за кордон і знав, що це таке – робити візу, як виглядає життя не в Україні. І в принципі, у мене було сформоване персональне розуміння вектору, куди треба рухатися нашій державі. Уже коли Янукович не підписав, з'явилося відчуття, що в мене забрали перспективи. Майдан я підтримував, але пасивно, скоріше вивчаючи його як студент-політолог. Ситуація змінилася після побиття студентів. Це стало рубіконом. Тоді вирішив поїхати на Майдан. Це було на мій день народження, я із запаленням легенів після кількох уколів у Горлівці поїхав до Києва і з 7 по 9 грудня був на Майдані. Після цього вже в Донецьку активно слідкував за протестами.

Фото: Сергій Ваганов

Коли у Криму побачив «зелених чоловічків», зрозумів, що починається окупація. Свого часу на мене вплинули події навколо Тузли, я був маленьким, але пам'ятав це і в мене з'явилося відчуття, що ми втрачаємо країну. Розумів, що в останні роки робилось усе, щоб ми не могли опиратися ворогу, але щоб настільки – це шокувало.

І тут після Криму почалися проросійські мітинги в Донецьку. Щось подібне було і раніше. Партія регіонів проводила так звані «антифашистські мітинги», мітинги за російську мову, антимайдани і так далі. Вони були проплачені, туди зганяли студентів, бюджетників і робітників заводів. До початку окупації Криму ці російські прапори сприймалися несерйозно і вважалися більше постановкою і грою місцевих "еліт".

Фото: Надано автором

Тоді почав задумуватися над потребою вуличних акції. Головне було показати, що російська картинка з тезами про відокремлення та рускій мір не відповідає дійсності, що є альтернатива.

Зрештою, у березні я вийшов на акцію протесту. Тоді в Донецьк приїхав Святослав Вакарчук, але ніхто не знав, що він буде говорити зі студентам. За добу до цього дві сміливі дівчини – Діана Берг і Катерина Кострова – оголосили акцію на Соборній площі в Донецьку. Так сталося, що в них було таке саме відчуття, що й у мене: або сказати зараз, що тут Україна, або доведеться закрити рота і мігрувати. Потрібно показати, що Донецьк не такий, як його показує російське та, на жаль, українське телебачення.

Вакарчук під час зустрічі зі студентами в Донецьку, 5 березня 2014 року

В університеті не досидів до завершення виступу Вакарчука і пішов на площу. Я не знав, хто організовує мітинг, не знав дівчат, просто знав з повідомлення у “ВКонтакте”, що буде мітинг.

Там почали збиратися люди, спочатку 50, потім 100, а потім і тисяча людей. Розумію, що поряд є захоплена ОДА, там люди з кийками, барикадами, поряд починає шикуватися тоді ще міліція. Їх прокачали на те, що тут зібрались якісь провокатори. З їхніх розмов я зрозумів, що в них настрій наш мітинг розігнати.

Мітинг на Соборній площі, Донецьк, 4 березня 2014 року
Фото: Олег Саакян
Мітинг на Соборній площі, Донецьк, 4 березня 2014 року

Тоді почав шукати, хто організатор і познайомився з Діаною, Катею та Богданом Чабаном. Кажу їм: треба щось робити. Кричати «міліція з народом», створити простір між нами та міліцією, не допускати провокацій, бо серед людей могли бути справжні провокатори. Таким чином спробував надати організації цьому стихійному мітингу.

На мою думку – це був один з найвизначніших днів в історії українського Донецька в цілому. Саме тоді Донецьк сам собі зізнався, що він Україна. Бо люди там збиралися, не розуміючи, хто організатор, що від цього чекати, йшли просто в порожнечу. Люди збиралися групками по декілька людей навколо площі, а в центрі людей 50. Кружляли, не наважуючись зібратися. Та за 15 хвилин ці 50 перетворилися на понад тисячу, а загалом було близько двох тисяч осіб.

Перший мітинг у Донецьку
Фото: Надано автором
Перший мітинг у Донецьку

Люди йшли, але не знали, кого там зустрінуть, йшли, бо не могли не піти. Ніхто не знав, яке воно – обличчя українського Донецька. А там вони побачили знайомих, кумів, родичів, викладачів університету, чиновників, менеджерів приватного сектору, які не казали, що вони прийдуть. Тоді вони зрозуміли, що не вони якісь не такі, як говорить телевізор, а що з ними все нормально. Що український Донецьк існує – це люди, яких вони знають і поважають.

Ми тоді не розуміли, як відреагують "орки", які сиділи в ОДА. Вони зібрались і вже йшли нас розганяти, але коли вони йшли вулицею Артема і тільки побачили нас, злякались і побігли назад. У них почалася істерія в соцмережах. Писали, що «навезли майданутых» і зараз будуть бити та вбивати. Одним словом, міряли по собі.

Проросійські активісти, Донецьк, 2014 рік
Фото: news.pn
Проросійські активісти, Донецьк, 2014 рік

На мітингу були заклики піти під ОДА, але ми не хотіли провокацій. Потім не раз думали собі, що, може, треба було тоді вигнати той непотріб з адміністрації. Але історія показала, що якби ми пішли – це лише прискорило б процес російської окупації. Так, після цього ще 2,5 місяці в Донецьку тривала боротьба. Росія була змушена відтягнути частину своїх сил із Харкова, Дніпра та з Одеси в Донецьк, бо якби вони не взяли Донецьк, їм не було б що робити далі. Це дало змогу відбити інші області.

У них тоді теж був шок, вони теж побачили обличчя українського Донецька, бо Росія думала, що в Донецьку забезпечили собі підтримку, а незгодних загнали під плінтус, а виявилося, що ні.

Це була перемога, було відчуття ейфорії, і здавалося, що це переломний момент.

Наступну ніч я провів у будівлі колишнього Мінвугілля. Там був Вакарчук, Сергій Тарута, люди з різних громадських організацій. Там обговорювали, що робити. Тоді Таруту тільки призначили, він обіцяв допомогу, казав, що стосовно міліції та СБУ зроблять кадрові висновки. У це хотілося вірити, бо кандидатуру ніби просував Рінат Ахметов, а тоді вважалось, що Ахметов усе тримає на контролі. Але виявилося, що вплив Ахметова перебільшений, а на тих людей, що сиділи в ОДА, – взагалі міф. Більше на це впливали Саша Стоматолог (старший син Віктора Януковича, – LB.ua), Іванющенко (Юрій «Єнакіївський», нардеп від Партії регіонів, партнер Януковича, – LB.ua) та інші подібні персонажі.

Фото: EPA/UPG

Відчуття ейфорії було, а що робити далі – не знав ніхто. І вирішили зібрати ще один мітинг наступного дня, п’ятого березня, бо треба наступати і сказати, що ми є. Провести мітинг не десь збоку, бо Соборна площа хоч і центр, але це не ОДА і не площа Леніна.

Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку
Фото: Вчасно
Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку

Під ОДА вирішили не йти, а от на площі Леніна зібралося рекордні 10 тисяч людей. Тоді ми розгорнули найбільший прапор України, яким накрили людей від «бомбардування» з того боку яйцями, вибуховими пакетами та картоплею.

Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку
Фото: Вчасно
Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку

З того боку звезли всіх, кого можна було звезти. Уже були і «туристи» з Росії, кримінал, хлопці з бійцівських клубів. І загалом там зібрали лише 2,5 тисячі.

У той час я вже потрапив у такий потік, що мені в добі не вистачало 24 годин. У нас організувалася команда з людей, які до цього ніколи не були знайомі. Хтось знайшов сцену та колонки, я вів перемовини з представниками політичних партій, щоб вони прийшли без партійних прапорів. Було стільки справ, що думати про те, що тебе можуть побити чи ще щось, навіть не було часу.

Подавав заяву про те, що відбудеться мітинг, у вже захоплену бойовиками міськраду. Мені тоді було все одно, треба було все зробити, щоб ця акція відбулася. Бойовики тоді взяли моє фото з Гелловіну, де в мене обличчя повністю розмальоване і я в костюмі, та відправили по всіх пабліках мене шукати. Це було дуже смішно. На тому фото мене і мати не впізнала б.

Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку
Фото: Вчасно
Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку

Була велика дискусія – проводити чи не проводити акції 9 березня, на день народження Шевченка. Уже тоді нам почали повідомляти, як це не дивно – контрабандисти, що росіяни готуються завозити зброю і техніку без розпізнавальних знаків, тому вирішили блефувати – до останнього анонсувати, а потім відмінити. Нас залишили майже всі іноземні та всеукраїнські ЗМІ. Вони були четвертого і п'ятого, відзняли матеріал і поїхали. А нам потрібна була їхня присутність, тому анонсували мітинг. Ми розуміли, що зараз Росія може просто тишком ввести техніку, а от робити це під софітами не в її інтересах. Тоді в Донецьк привезли «Беркут» з Криму, за собором стояли чотири буси на кримських номерах. Перед самим мітингом у кущах знаходили заховані кийки та лопати, очевидно, щоб потім бити наш мітинг. Ми відмінили цю акцію за декілька годин і перенесли її на 13-те. 

Людей залякували на вулицях, і на акцію 13 березня прийшло вдвічі менше, а з того боку вже були готові вбивати.

Фото: ЦЕНЗОР

І вони вбили - Дмитра Чернявського. Він перебував буквально за 1,5 метра від мене. Це налякало, але не зупинило, з'явилося усвідомлення, що потрібно створювати самооборону та боротися за контроль над вулицею. Дмитро Чернявський – не єдиний, кого тоді вбили, частину списали на «битовуху», загалом говорять про щонайменше п’ять смертей того дня. Люди почали зникати – почався терор.

Побиття Самооборони Донецька, мітинг 13 березня 2014 року
Фото: Вчасно
Побиття Самооборони Донецька, мітинг 13 березня 2014 року

Якщо спершу ми чекали, що в Києві оговтаються і нам допоможуть, то після цього зрозуміли, що ми один на один.

Остання масова акція відбулася 28 квітня. На цю ходу ми не закликали виходити людей, і це було вперше, бо ми не могли забезпечити їм навіть умовного захисту. Тоді написали, що виходимо, бо не можемо не вийти, і що не закликаємо виходити, бо можуть убивати.

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014
Фото: ЦЕНЗОР
Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014

Фото: Цензор

Фото: ЦЕНЗОР

Фото: ЦЕНЗОР

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014
Фото: ЦЕНЗОР
Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014

Фото: vchasnoua.com

Ми вели перемовини з міліцією, нам передали меседж, що займати нічию сторону вони не будуть, просто забезпечать порядок і пакуватимуть усіх, хто буде провокувати – з обох сторін. Нам дали маршрут, обирали, де вони будуть. Ми, звичайно, розуміли, які були настрої в міліції і що російська агентура й агітація там щільна, але те, що вони просто віддадуть їм щити, ще й будуть допомагати, не думав ніхто.

Фото: Сергій Ваганов

Фото: vchasnoua.com

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014
Фото: ЦЕНЗОР
Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014
Фото: ЦЕНЗОР
Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014

 Донецьк, 28 квітня 2014
Фото: ЦЕНЗОР
Донецьк, 28 квітня 2014

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014
Фото: Надано автором
Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014

Мене вдарили трубою по голові. А коли намагався підвестися, зі словами «ах ти сука, сотри это с лица» по ногах палицею вдарив мент. У мене на щоці був намальований прапор України.

Фото: ЦЕНЗОР

Тоді розбили голову та пошматували вухо. Дворами дійшов до лікарні, поки чекав під дверима кабінету, там було багато поранених, медсестра передала по телефону спільним знайомим, що лікар уже передає інформацію про мене бойовикам і краще йти в іншу лікарню. Швидко звідти вибігаю, мене забирає машина. У мене з голови крапає кров, вухо теліпається, у голові дзвін. Надали допомогу в іншій лікарні. Ночую на одній з квартир донецьких знайомих і вже звідти рано-вранці їду на Київ.

Автобус 

Олексій Ясько, Донецьк

Фото: Надано героєм

Найтрагічнішим епізодом патріотичних протестів 2014 року в Донецьку було вбивство активіста Дмитра Чернявського. Тоді представників Самооборони взяли в заручники в міліцейському автобусі. 

Дмитро Чернявський
Дмитро Чернявський

Коли почалися проросійські мітинги в Донецьку, я зрозумів, що треба щось робити. Хотілося показати, що в місті є люди, які цього не підтримують. Ба більше, у Дніпрі, Харкові, Запоріжжі люди виходили та вигнали цих проросійських тітушок. Мене бісило, що люди там виходять на акції, показують свою патріотичну позицію, а в нас – ні.

Фото: Вчасно

Дуже був радий, коли був перший мітинг на Соборній площі. Люди збиралися так швидко, що спочатку ти ніби скраю стоїш, а через хвилину – вже в центрі мітингу. Тоді тітушки прийти нас розігнати, але побачили, скільки нас, і злякалися. Почалися заклики, щоб піти вигнати всіх з ОДА та звільнити будівлю. І якби пішли, я, мабуть, теж пішов би. 

Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку
Фото: Вчасно
Мітинг 5 березня 2014 року в Донецьку

Ходив і на наступний мітинг, п’ятого числа, було дуже багато людей, наші супротивники зробити нічого не змогли. Там роздавали маленькі прапори України, я почепив собі на рюкзак, а коли йшов на зупинку, мені назустріч йшли два чоловіки з георгіївськими стрічками, пройшли повз і навіть нічого не сказали. 

Але потім по місту на людей з українською символікою почалося справжнє полювання. Був випадок, коли чотирьох студентів тримали в облдержадміністрації. І вже я не міг вільно ходити з українською символікою по вулиці. 

На мітингу 13 березня, коли сталося вбивство Дмитра Чернявського, я не збирався потрапляти в той автобус. Так сталося, що я опинився серед хлопців Самооборони. На самому мітингу було менше людей, а з тієї сторони – більше. Організатори навіть не встигли зібрати сцену, як бойовики прорвали кордон міліції. 

Мітинг 13 березня 2014 року в Донецьку
Фото: Вчасно
Мітинг 13 березня 2014 року в Донецьку

Фото: Вчасно

Фото: Вчасно

Я не був в самообороні, а просто прийшов туди з друзями. Коли все почалось мені кажуть: «Льоха, треба звідси валити». А я кажу: «Давайте ще трошки почекаємо, подивимось, як розвиватиметься ситуація». Проходить 1-2 хвилини і ми вже в оточенні, я дивлюсь – вже нікуди і не втечеш. Залишилась лише самооборона, в ряди якої неохоче хотілося ставати, бо розумієш, що наразі це головна ціль агресивно налаштованих проросійських скажімо “опонентів”. А з іншого боку – це єдині, хто з наших залишився, діючи більш менш у тій ситуації організовано.

Я до них підійшов, мене взяли за руку і помістили в бойову шеренгу. Ми організовано колоною почали відходити до автобуса. До нас вже почали прориватись “опоненти”, пшикати нам у лице перцевим газом, бити дерев’яними та металевими кийками, закидувати брущаткою, пляшками.

Коли ми потрапили в автобус, частина хлопців уже була з розбитими головами, когось навіть заносили. Автобус далі не поїхав, бо пробили колесо, а водій кудись зник. Замість порятунку цей бус перетворився на труну.

Побиття Самооборони Донецька на мітингу 13 березня 2014 року
Фото: Сергій Ваганов
Побиття Самооборони Донецька на мітингу 13 березня 2014 року

Фото: Вчасно

Почали вибивати вікна і спеціально плескати туди перцовкою. Коли перцовий газ заповнює закрите приміщення, в якому до 40 осіб – дихати просто неможливо, з кожним подихом у горлі ніби проростають велетенські кактуси. Люди від цього почали втрачати свідомість і я зрозумів, що у будь-який момент впасти можу і я.

Тоді ми вирішили самі розбити вікна зсередини та прориватись. Бачили, що стоїть міліція, яка хоч якось полуколом відсунула агресивний натовп від автобуса. Насправді треба віддати належне міліції, бо тоді вони намагались нас якось захистити. Якби їх там не було, то не знаю, що було б далі. 

Сам момент вбивства я не бачив. Дмитро стояв зі мною поряд, тоді ми знаходилися скраю. А це найбільш вразлива позиція, бо ті, хто скраю – перші, кому прилітає. Тоді мені в упор плеснули в обличчя перцовим газом і на п'ять хвилин я розгубився. Коли трошки відійшов, зрозумів, що я вже в іншій позиції не скраю. Хлопці, мабуть, розуміли, що я був без захисту, без нічого – в одній куртці та штанах звичайних, тому і посунули мене у середину, ставши живим щитом. Бойовики продовжували проривати кордон міліції і після одного з таких проривів ми побачили, що лежить хлопець, у якого з живота тече кров. Ми намагались показати міліції, що потрібна допомога, але на той момент вони нічого не могли вдіяти. Він так і пролежав на асфальті хвилин 10, стікаючи кров'ю. Лише, коли приїхала швидка, поліція допомогла його звідти витягти. По дорозі до лікарні він помер. Вже на наступний день я дізнався, що то був Дмитро.

Фото: Вчасно

Закривавленого в результаті ножового поранення Дмитра Чернявського відвозить швидка
Фото: ЦЕНЗОР
Закривавленого в результаті ножового поранення Дмитра Чернявського відвозить швидка

Потім до нас підходить той, хто командував там міліцією. І каже: в них є одна вимога - якщо ви станете на коліна, вони вас відпустять. Ми сказали, що не віримо, що нас відпустять, навіть якщо ми станемо на коліна. Не сказав би, що стали на коліна, а просто присіли.

Міліціянт нам каже, що зараз вони роблять коридор і на рахунок три всі встають і як можуть тікають. І там вже кожен сам за себе. Коридором це було назвати важко, але якісь намагання були. Я біжу і мене хтось з натовпу хапає за рюкзак, б'ють по ногах, я падаю і мене просто натовп починає забивати. Потім міліцейські мене витягли звідти (все ж таки тоді я був 17 річним хлопчиною) та відвели геть з тої “каші” подалі. Я викликав таксі і поїхав додому.

Наступного дня з батьком поїхав на судмедекспертизу та писати заяву в міліцію. Але це принесло лише більше проблем. Міліція приходила до мене додому, постійно викликали на допити. Таке вже було враження, що я був не потерпілий, а підозрюваний. 

Петровський райвідділок міліції
Фото: Надано автором
Петровський райвідділок міліції

Дуже пам'ятаю свій останній візит. Тоді всі райвідділи вже були захоплені, крім одного у Петровському районі. Я був в університеті, була перерва між парами і мені телефонують з незнайомого номера та кажуть, що зараз за мною заїдуть представники правоохоронних органів, мов треба дати свідчення. Пообіцяли, що це вже точно останній раз. За мною заїхали, привезли у райвідділок і посадили кімнату очікувань. Там сидить очікують ще купа людей і я розумію, що це проросійські “активісти”. До мене звернувся якийсь дебелий чоловік і питає: «А ти за кого?». Я йому відповів щось на кшталт: «За наших». Він нічого не зрозумів, але більше не перепитував.

Найбільше мене вразив слідчий. Я ж прийшов як свідок, а він мені почав розповідати, що я якийсь відбитий радикал, що це саме у наших були металеві кийки, що це саме ми були провокаторами. Почав на мене давити і я зрозумів, що тут вже нічого не зможу доказати. Просто не має сенсу. Хотів подзвонити батьку, мені спочатку не дозволяли, казали потім вже подзвониш, мов тривають слідчі дії. Все ж таки я настояв на дзвінку і подзвонив. Коли батько почув де я, він попросив передати трубку слідчому і у своїй манері “розказав” слідчому, що він про це все думає. Після розмови з батьком мене відпустили і відвезли назад в університет.

«Вітер»

Юрій Матущак, Донецьк/Іловайськ

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

З початку війни в зоні АТО/ООС загинули понад чотири тисячі військових. З них 301 народився і виріс у Донецькій і Луганській областях. Серед них і Юрій Матущак. Він був одним із лідерів українського Донбасу до війни та одним з перших пішов боронити країну. Історію розповів його близький друг Станіслав Федорчук

- Я познайомився з Юрієм, коли він був на другому курсі університету та готував до реєстрації документи донецької обласної молодіжної громадської організації «Поштовх». Це був 2007 рік. Він вважав, що назва дуже вдала, бо для модерного українського життя Донецьку потрібен поштовх. Один поштовх, але потужний.

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

І під час нашої першої зустрічі я запитав у нього, про що він мріє, і він мені відповів: «Хочу об'єднати всі українські громадські середовища Донецька, щоб вони стали сильними і могли претендувати на владу і їх було видно в місті». 

Він був ідеалістом і мав дуже харизматичний характер, люди навколо нього об’єднувалися, а головне - він був дуже щирим. Без цих якостей він не зміг би зробити «Поштовх» тією потужною організацією, якою він був. Усього за пів року з двох-трьох людей організація розширилася до 50. І це був кістяк. 

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

Вони створили групи Facebook і «ВКонтакте», свою власну газету «Поштовх +», і це без супергрошей. Юрій сам щоліта підпрацьовував, займався різними бізнесами, щоб громадська організація працювала. 

Згодом «Поштовх» був у всіх університетах Донецька, об’єднував не лише молодь, а й людей старшого покоління, Юрію вдавалося вибивати гроші на діяльність навіть з обласного та міського бюджетів. 

Якщо перший фестиваль вертепів у Донецьку проводили на вулиці при мінус 18 і зібрали 700 людей, а вертепи приїхали з усієї області, не лише з Західної України чи центру, то вже наступного року все проходило в теплому будинку культури, можна було запросити школярів. 

З кожним роком і Юра, і «Поштовх» еволюціонували, акції ставали серйознішими та масштабнішими. Якщо починалося з флешмобів, відновлення історичної пам'яті Донбасу, то закінчилось виборами до місцевих рад. Члени «Поштовху» збирали свідчення місцевих людей про Голодомор. Бувало, що ми удвох виходили на захист української мови, стояло 20 журналістів, половина з яких нас ненавиділа. І казали собі: в майбутньому ми станемо сотнями. 

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

«Поштовх» вивів українців з підпілля, і ми відчули супротив. Одного разу в Центральній міській бібліотеці імені Крупської ми проводили фотовиставку «Нескорені», присвячену воїнам УПА, в тому числі тим, які діяли на Донеччині та Луганщині. Нам довелося відбивати кілька атак тітушок.

Загалом з 2009-го по 2014-й «Поштовх» разом з партнерами провів у Донецькій області 300 політичних патріотичних і культурно-просвітницьких акцій.

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

Юрій постійно читав і намагався дізнатися щось нове. Він був дуже цікавим співрозмовником, зустріч з ним була святом, бо я бачив у ньому справжнього лідера молодої української громади Донецька. Це не та людина, яка ховатиметься за чиїмось спинами, і завжди готовий був стояти за свої погляди. У тому числі і фізично.

Крила нам почали намагатися підрізати. Після того ми запропонували назвати університет ім’ям Василя Стуса. Бо така ініціатива існувала ще в 90-х роках. Юра тоді з «Поштовхом» почав збір підписів про перейменування серед студентів. Одночасно збирали підписи в академічній світовій спільноті. Там був професор з Торонто, якийсь декан з Далекого Сходу Росії, що для нас було шоком. І всі ці підписи збирала газета «День». Усього ми зібрали десь 600 підписів студентів і понад 1000 академічної спільноти, передали тодішньому міністрові освіти Івану Вакарчуку

Барельєф Василя Стуса на філологічному факультеті ДонНУ
Фото: Delo.ua
Барельєф Василя Стуса на філологічному факультеті ДонНУ

Хтось із Кабміну надіслав копію цих підписів з іменами студентів у ДонНУ, і проректор з господарської частини Бондаренко написав заяву в МВС, що це підписи підроблені. Дільничні пішли в гуртожиток до студентів вибивати заяви, що вони не ставили тих підписів. Одна дівчина розповідала, що до них заходить міліціонер і каже: «Ну что, бандеровки, университет должен называться именем В.В. Путина». 

Гуртожитки ДонНУ
Фото: З архіву ДонНУ
Гуртожитки ДонНУ

Ці менти погрожували студентам відрахуванням, і багато хто злякався. Але через те, що дівчата нам це розказали, ми написали з Юрою статтю в «Українську правду», листи в Гельсінську спілку та міністру Юрію Луценку. Інші хлопці, коли дізнались, що дівчата послали тих дільничих, сказали: ми теж тоді не будемо свої підписи відкликати. І після цього почалося пекло.

За мною і Юрою почали ходити незрозумілі люди, запускали про нас різні плітки, дискредитували. У медіа почали розкачувати міф про те, що Стус – антисеміт. А майбутні діячі «ДНР» на вчених радах розповідали, що якщо університет матиме ім'я Стуса, то на вході вішатимуть євреїв і росіян. 

Вони використовували проти нас нашу ж символіку. В акції проти перейменування використали жовто-блакитні кольори. Казали, що якщо буде імені Стуса, то вуз позбавлять національного статусу.

Ми почали відбиватися, заснували Портал неполітичних новин, який став потужним україномовним ресурсом на наступні вісім років. Головне – ми зрозуміли, наскільки оця донбаська еліта боялася таких людей, як Юра та його команда. Людей, які народились в Україні, виросли не в СРСР і не мають ніякого пієтету до Москви. Вони просто хочуть бути собою. 

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

Юрію та ще семи членам «Поштовху» під час випуску з університету навмисно порізали оцінки. Усіх членів цієї організації прибрали з посад у студентському профкомі та з відділу наукової роботи. Усе це були особистості, і саме таких людей збирав навколо себе Юрій. 

На останніх на цей час місцевих виборах у Донецькій області Юрій з командою вирішив позмагатися за посади депутатів місцевих рад. Він зібрав грошей у проукраїнських підприємців і під брендом Європейської партії вирішив поборотися. Якби не фальсифікації, то 3-4 депутатів вони мали б. 

Ми також намагалися боротись за народних депутатів, допомагати кандидатам від національно-патріотичних і проєвропейських сил. Станом на передвоєнний час у нас була ватага з 500 людей, які готові були агітувати і битися за результат.

Юра дуже гостро переживав, коли нас зливали, особливо коли були президентські вибори у 2010 році, Юлії Тимошенко була поставлена умова, щоб жоден з членів «Поштовху» чи тих, кого привів «Поштовх», не було серед членів дільничних комісій. Вони розуміли, що ці люди рахуватимуть до останнього й не дадуть фальсифікувати вибори. 

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

Коли на нас дуже сильно почали тиснути, на деякий час Юрій виїхав до Польщі, там він збирав свідчення про Волинь серед польських та українських очевидців. Там він навіть зміг помирити одну громаду, де польська та українська частини роками не спілкувалися.

Він передчував російсько-українську війну. Мені якось казав, що йому наснився сон. Каже: «Сиджу я на багатоповерхівці в Донецьку, дивлюсь у снайперській приціл і бачу російські війська, які їдуть по Донецьку». Початок війни не був для нього несподіванкою.

Під час Майдану, зі самого побиття студентів Юрій включився у волонтерський рух. Лікував поранених у Михайлівському соборі, навіть зміг урятувати життя не одній людині. На деякий час повернувся до Донецька. І коли стало зрозуміло, що залишатися не можна, ми зустрілись. І, на жаль, це була наша остання зустріч. 

Це було у Львові, і там він мені сказав, що йде воювати. Я намагався його відмовити, казав, що треба будувати Україну всередині, вступити до військового вузу, отримати офіцерське звання. В Україні багато рядових, але мало офіцерів, щоб збудувати нову армію. Але він уже прийняв рішення.

Фото: Книга пам'яті

Я просив, щоб він не йшов добровольцем у «Дніпро-1». Я вже тоді займався волонтерством і знав, як забезпечена армія, що немає форми, патронів, нормального навчання. Також тоді ми закінчили формувати 10-й батальйон територіальної оборони в Новограді-Волинському, і я знав, що система просто була ніяка. 

Але я не міг його зупинити, ніхто не міг. За два тижні до Іловайська він мені подзвонив. У нього був сумний голос. Я запитав, як його справи, а він мені вже більш бадьоро відповів: «Та більш-менш, малувато постріляв правда. За два тижні звільнимо Донецьк і буде все нормально». Я відчув, що він розчарувався трохи, але знав, що він така людина, яка назад уже не включить. 

На фронті він був недовго. З моменту, як записався, і до його загибелі минуло два місяці. Його не мало бути під Іловайськом, він зголосився сам. Там у нього і його друга Максима влучив артилерійський снаряд. Через те, що колона рухалася, зрозуміти, де саме тіло Юри, забрало певний час. 

Це було дуже важко для його родини і для всіх його друзів. Тільки-но людина була, а за мить ми вже шукаємо її за ДНК. Деякі люди не змогли цього пережити, що відвернулись від громадського життя. Виявилося, саме Юра був їхнім мотиватором. Хтось став сильнішим, а хтось здався. Хтось думає, що Юра живий і досі в полоні, але я відчув, що він таки загинув. 

Фото: З архіву Станіслава Федорчука

Але Юра не міг не піти... 

Андрій ОленінАндрій Оленін, кореспондент LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram