ГоловнаПолітика

Вікно можливостей

«Тринадцять днів». Таку назву має американський фільм, заснований на однойменній книжці Роберта Кеннеді. В центрі сюжету – події Карибської кризи, в тому числі так званої «чорної суботи», 27 жовтня 1962 року. Вважається, що саме в цей день людство максимально наблизилось до великої ядерної війни. 

Цікаво, що реальні масштаби загрози стали зрозумілими вже після розпаду Радянського союзу та відкриття архівів. Було підтверджено: на момент початку кризи радянські війська на Кубі дійсно мали достатню кількість ядерних боєголовок, а їх генералітет – мандат на застосування цієї зброї у разі вторгнення США. Тобто чи не половину всієї західної півкулі могло накрити ядерним «грибом».

Аерофотозйомка радянських ракетних баз на Кубі , 14 жовтня 1962 р.
Фото: The John F. Kennedy Presidential Library and Museum / Wikipedia
Аерофотозйомка радянських ракетних баз на Кубі , 14 жовтня 1962 р.

Шістдесят років потому ситуація розвивається ще більш драматично. Нинішній виток російської агресії проти України (яка почалася, не варто забувати, ще в 2014-му), без перебільшення, ризикує вилитися у найбільше збройне протистояння на Старому континенті з часів завершення Другої світової.

Але нинішнє загострення триває значно довше, аніж 13 днів. І до завершення, на жаль, ще дуже далеко.

Західні медіа ще наприкінці осені почали публікувати повідомлення зростання ризиків ескалації – про стягування до кордону численної військової сили, особистого складу тощо. Після новорічних свят напруга посилилася. І хоча українська влада стверджувала, що ризики не настільки великі, в наших широтах західним ЗМІ звикли довіряти. Погодьтеся, дивним видається, коли, скажімо, американська розвідка доповідає про підготовку до вторгнення, а кількість російських військ поблизу Україну не перевищує показники 2014-го року. Виглядало це алогічно. 

Звісно, сумніви закрадалися, коли та ж сама розвідка називали конкретні дати «вторгнення» (жодна з них не підтвердилася та й дивно було б розпочинати наступ в заздалегідь оголошену дату), або коли говорила про плани Росії повалити чинну українську владу та встановити «маріонетковий режим» на чолі з Євгеном Мураєвим чи навіть Олегом Царьовим. Планувати подібне можливо лише при наявності відповідного підґрунтя – ідеологічного, ресурсного, людського потенціалу. Для всіх, хто хоч трошки розуміється на українських реаліях, очевидно: жодних підстав для встановлення «промосковської влади» в країни не існує і створити їх штучно наразі неможливо.

Ракетні установки ‘Іскандер’ армії РФ під час навчань, 26 січня 2022 р.
Фото: EPA/UPG
Ракетні установки ‘Іскандер’ армії РФ під час навчань, 26 січня 2022 р.

В приватному спілкуванні представники західних посольств пояснювали: інформаційна хвиля є способом стримування військової агресії – мовляв, так Росія розумітиме, що будь-які її наміри (навіть абсолютно абсурдні та зухвалі) не є секретом, а Україна готова дати відсіч будь-якої миті. 

Станом на ранок середи здавалося: ризик «великої війни» суттєво знизився. Але, на жаль, це не так. Підсумуємо – з холодною головою, послідовно та з тверезими оцінками – те, що наразі вже відбулося і що – з великою долею вірогідності – відбуватиметься надалі. Отже.

Що відбулося? 

У понеділок Владімір Путін (формально – на раді Радбезу, яку було записано заздалегідь) ухвалив рішення про визнання «незалежності» та надання допомоги так званим «Л/ДНР». У вівторок це рішення ратифікували обидві палати російського парламенту – Держдума та Рада Федерації.

Фото: EPA/UPG

Що це означає? 

Буквально: визнання «незалежності» (за запитом «республік»). За аналогічним сценарієм ще 2008-го РФ визнала Південну Осетію (після п’ятиденного наступу на Грузію, зрозуміло) та Абхазію. Окрім неї це зробили Нікарагуа, Венесуела, Науру, Тувалу та Сирія.

«Визнання незалежності Л/ДНР» не є синонімом приєднання Криму до території Росії.

Нагадаю: за результатами березневого «референдуму» 2014-го року, «Республіка Крим» оголосила про незалежність. Вже наступного дня, 18-го, РФ підписала з нею союзний договір, оголосивши про «приєднання Криму до Росії як суб’єкта федерації». 

Міжнародне співтовариство це «приєднання» не визнало.

Повертаючись у сьогодення: перший крок щодо «легалізації» ЛДНР Росією зроблено, другий – ні. І не факт, що буде (за прикладом тієї ж Осетії). Радше – елемент шантажу. Адже з ідеологічної точки зору «Л/ДНР» не є для неї настільки принциповою, як Крим, скоріше – приводом для перманентного шантажу України. Глобальна стратегія – максимально нашу країну ослабити. Додатково – дискредитувати в очах світової спільноти. 

Фактично зараз йдеться про укладання «договору про дружбу», який – в тому числі – передбачає й взаємну «військову допомогу».

Фото: facebook/Минобороны России

Путін заявив, що визнання відбулося в «межах Донецької і Луганської республік». Тобто згідно з чинним – в 2014-му і зараз – адміністративним поділом України. До цієї його заяви російські посадовці «плуталися в показах»: хтось говорив про «фактичні» кордони, хтось – про «адміністративні» (включно з територіями областей, які наразі є підконтрольними. 

Чому це важливо?

Наступний етап – Рада Федерації дозволяє ввести російські війська на територію «республік». Номінальний мотив – нібито здійснення «миротворчої місії» (абсурдність подібного формулювання одним із перших заперечив Генсек НАТО). Справжня причина зрозуміла: «легалізуватися» таким чином на українській території (замість «іх там нєт») та спорудити військові бази (також передбачено «союзним договором». В подальшому це розв’язує агресору руки – будь-яку провокацію (ними ж і влаштовану) можна замаскувати під «напад українців на мирне населення Донбасу», на що буде реагувати російська армія. І тепер, «захищаючи населення», вони виконують «союзницький обов’язок». 

Мовою міжнародного права це – окупація. Інших дефініцій бути не може.

Але поки що Путін офіційно вводити війська не поспішає. Фактично – російська армія на Донбасі і чисельність її військ збільшується. А представник РФ при ООН Небензя уже заявив, що російська армія на Донбасі «ліберальничати» не буде.

Фото: EPA/UPG

Сума даних факторів вказує: Кремль упродовж останніх кількох місяців цілеспрямовано створював та підтримував високу напругу навколо українських кордонів. Після «визнання» «Л/ДНР» ситуація різко загострилася і є, фактично, малопрогнозованою. Сьогодні ніхто з певністю не зможе передбачити подальший розвиток подій. Раніше виглядало, що Путін розраховує на гру «в довгу». Сьогодні це, вочевидь, не так. 

Іще один наслідок – руйнування Мінських домовленостей. Так, вони були вельми проблемними для України. Поза тим, платформи Нормандії та Мінська довгий час залишалися єдиними майданчиками для переговорів. В тому числі для обміну полоненими і домовленостей про перемир’я чи припинення вогню. Зараз такого майданчика більше не існує. І незрозуміло: а) коли він з’явиться; б) як до цього вирішувати проблемні завдання.

Що ж буде далі? 

«Ласкаво просимо у новий світ», – написав у Twitter заступник голови Радбезу РФ Дмітрій Мєдвєдєв. Його погроза адресувалася європейцям і стосувалася улюбленої зброї Кремля – газу. Точніше, ціни на газ: у відповідь на зупинку сертифікації «Північного потоку-2» Мєдвєдєв пообіцяв, що газ Європі доведеться купувати за 2 тисячі євро. Великий привіт німецьким політикам, які роками стверджували, що російський газ – це просто суміш метану, етану, пропану і бутану – без жодного домішку геополітики і путінського божевілля.

Фото: EPA/UPG

Та «новий світ», який запропонувала світові Росія, – це не тільки і не стільки газ. Москва запропонувала, по-суті, скасувати правила співжиття, сформовані після ІІ Світової війни, і повернутися до «прекрасних часів» Гітлера і Сталіна, коли єдиним правилом було право сили. 

«Україна не має права на суверенітет», – так міністр закордонних справ Росії пояснив рішення Москви легалізувати окупацію частини української території. Без будь-яких двозначностей очільник російської дипломатії повідомив, що спроби знищити українську державність продовжаться. 

Владімір Путін пішов ще далі – назвав умови, за яких він допускає існування України: визнання «Л/ДНР» в адміністративних кордонах областей, визнання анексії Криму, відмова від вступу у НАТО і демілітаризація. Знову все просто і зрозуміло: щоб російська армія не йшла вперед, Україна сама має капітулювати. А щоб у майбутньому просуванню російської армії ніщо і ніхто не заважав – ще й роззброїтися.

Поведінка росіян максимально девіантна: як справжнісінькі маніяки, вони розтягують задоволення, розповідаючи потенційній жертві про те, що її очікує. Колони військової техніки, які рухаються до українського кордону, знімають з усіх можливих ракурсів.

Фото: facebook/Минобороны России

А що ж світ, якому обіцяють перехід у нову-стару фазу і пропонують в онлайн режимі спостерігати за знищенням другої за величиною держави континенту?

Перша його реакція не надто тішить. Дуже глибока стурбованість, санкції, здебільшого персональні, під прес потрапили також кілька банків і суверенний борг (неприємно, але не більше), і демонстративна зупинка сертифікації «Північного-потоку-2», яка й так не особливо рухалась через низку бюрократичних перепон.

При цьому ніхто – ні у США, ні в Європі – навіть не заїкається про обмеження російського експорту енергоносіїв, які приносять РФ близько 45% експортної виручки і забезпечують більше третини доходів бюджету. Наприклад, Росія є другим за обсягами постачальником нафтопродуктів на ринок США, однак президент Байден і представники його адміністрації воліють зайвий раз про це не згадувати. 

Анонсовані ж Білим домом «смертельні санкції» відклали на потім. Адже, за словами очільниці МЗС Великої Британії Ліз Трасс, деякі санкції треба тримати про запас. Хочеться сподіватися, що їх справді підготували.

Очільниця МЗС Великої Британії Ліз Трасс та глава МЗС РФ Сергій Лавров
Фото: EPA/UPG
Очільниця МЗС Великої Британії Ліз Трасс та глава МЗС РФ Сергій Лавров

Ні, звісно ж, нас не залишать наодинці з Росією та її божевільним очільником. Ми точно можемо розраховувати на максимально можливу у цій ситуації допомогу від наших найвідданіших союзників – країн Балтії та Польщі, на достатньо серйозну підтримку країн США (міністр Дмитро Кулеба за підсумками візиту до Вашингтону анонсував навіть якийсь варіант «ленд-лізу»), Великої Британії та частини країн ЄС. Нам точно співчуватимуть і підтримуватимуть морально майже усі. Санкції у випадку ескалації будуть посилювати. 

 Але зупиняти російську орду, якщо Путін таки зважиться, Україна мусить сама. Тому головне завдання зараз – посилювати внутрішню спроможність. Не лише щоб встояти, а й, за оптимістичного розвитку подій, зупинити агресора уже на етапі планування. 

Що потрібно зробити? Одразу скажемо – не буде жодних порад дипломатичного чи безпекового характеру. Українська влада останнім часом діє правильно та загалом адекватно. І точно краще, ніж багато хто сподівався.

 Міністр оборони України Олексій Резніков та головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант Валерій Залужний під час
візиту у зону проведення ООС.
Фото: Мiноборони
Міністр оборони України Олексій Резніков та головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант Валерій Залужний під час візиту у зону проведення ООС.

Говоритимемо лише про те, у чому трохи тямимо, як люди, які працюють у сфері масової комунікації не один десяток років.

Перше – потрібен тотальний мораторій на політичну боротьбу. Дуже добре, що лідери парламентських фракцій на зустрічі з президентом домовилися про створення «оборонної коаліції». Однак цього недостатньо. 

Політики не з проросійського табору мають цілковито відмовитися від публічних заяв та непублічних активностей, спрямованих на дискредитацію опонентів. Повірте, навіть сьогодні наші закордонні партнери з подивом вислуховують «доноси» одних українських політиків на інших. На жаль, в такому беруть участь навіть найвищі посадовці. Уявіть реакцію західних послів, коли у відповідь на пропозицію ситуативного об’єднання з кількома колишніми, вони отримали  відповідь: «Pupkin? Who is fucking Pupkin?». Про всяк випадок, «Pupkin» – колишній прем’єр-міністр. 

Лідери двох основних антагоністичних сил – «Слуги народу» та «Європейської солідарності» – повинні закликати своїх прихильників стриматися від взаємних образ, атак опонентів тощо. І самі стримати свої «інформаційні війська». Бо нині саме срачі, вибачте, іншого слова не доберемо, адептів «СН» та «ЄС», усі ці сварки про «баригу» та «шмарклі» хаотизують і розколюють українське суспільство більше, ніж це робить російська пропаганда.

Фото: пресс-служба президента

Друге. До завершення кризи має діяти принцип політичної інклюзивності. Потрібно забути про партійну приналежність, поділ на владу та опозицію. Сорі, якщо комусь це не подобається, проте Петро Порошенко нині має не сидіти під домашнім арештом, а літати світом як посланець Володимира Зеленського. Це стало б потужним сигналом як для України, так і для світу. 

Так само багатьом в Україні було б спокійніше, якби у ситуаційній кімнаті поруч з Олексієм Даніловим перебував Олександр Турчинов – бодай у ролі радника. Не ставимо під сумнів компетентність чинного секретаря РНБО і не знаємо про бажання співпрацювати його попередника, однак інформаційно-психологічний ефект був би колосальний. 

Також без роздумів можемо назвати прізвища мінімум кількох десятків людей, чия компетентність могла б серйозно посилити українську владу на цьому етапі. І так само розуміємо аргументи проти тих чи інших людей, які точно є у чинної влади. Та все ж, зараз той час, коли національний інтерес має переважити всі інші можливі резони.

Фото: Facebook Андрій Єрмак

Третє. Україна потребує жорстких карантинних обмежень інформаційного простору. Сьогодні він просто перенасичений російською агентурою і «корисними дурниками», які, свідомо чи ні, просувають російські наративи. У час, коли один з авторів тексту писав ці рядки, в ефірі найпатріотичнішого з телеканалів можна було побачити нардепа від ОПЗЖ Миколу Скорика, який закликав до фактичної капітуляції перед Росією.

Можна назвати це цензурою, однак в наших умовах доречніше оперувати військовими або ж медичними термінами: агенти ворога чи то пак хвороботворні бактерії з організму мають бути вичищені – будь-якою ціною. Зрештою, більшість таких персонажів давно і надійно зафіксовані як носії ворожої пропаганди. Тому їхній тривалий – щонайменше до завершення кризи – бан не потребує навіть якихось законодавчих обмежень. Достатньо публічної рекомендації РНБО, наприклад. Тим більше, що місяць тому Олексій Данілов стверджував, що держава має вичерпну інформацію про представників «п’ятої колони». 

Так само в бан мають піти усі можливі спікери з Російської Федерації. Без будь-яких винятків. Російські голоси, у тому числі «ліберальні» та «проукраїнські», мають вивчати фахівці з інформаційної безпеки, отруювати ж ними наш медіапростір категорично не варто.

А медіа, які продовжать давати ефір росіянам чи їхній місцевій прислузі, повинні скласти компанію телеканалам Медведчука та Мураєва – за уже відомою схемою. І байдуже на можливу реакцію – йдеться про наше з вами виживання.

Фото: Макс Требухов

Четверте. Давно назріла і навіть перезріла необхідність запровадження кримінальної та адміністративної відповідальності за колабораціонізм – від покарань за співпрацю з агресором чи свідому діяльність в його інтересах, обмеження прав обіймати посади в органах влади та займатися певною діяльністю (працювати у сфері освіти, наприклад) до заборони політичних партій, громадських чи релігійних організацій, які орієнтовані на Москву. У парламенті уже тривалий час перебувають без розгляду три законопроєкти, і депутатам саме час звернути на них увагу. 

Упевнений, навіть публічна дискусія в парламенті щодо законопроєктів про колабораціонізм буде чудовим щепленням проти нього. А ухвалення котрогось із них серйозно посилить наш колективний імунітет.

П’яте і останнє. Рік тому, у лютому 2021 року, секретар РНБО Олексій Данілов заявляв, що «агентура Російської Федерації сьогодні на нашій території просто шалена». Минув рік, однак жодних ознак того, що держава провела роботу зі знищення цієї агентури, немає. Тому можна констатувати: і сьогодні концентрація російської агентури у владі, в політиці, у тому числі – у патріотичних середовищах, у бізнесі, медіа, все така ж шалена. Як і шкода від її діяльності.

Знову ж таки, не наша справа давати якісь поради контррозвідувальним органам нашої держави щодо методів боротьби з «кротами». Однак безкарність публічного сегменту російської агентури є серйозним демотиватором. А діяльність непублічної – серйозною загрозою. Як справедливо каже секретар РНБО, без внутрішньої дестабілізації захоплення України неможливе. І щоб дестабілізації не сталось, агентура має бути нейтралізована.

Погодьтеся, спокійніше йти у бій, будучи впевненим у надійності власного тилу.

***

Будь-яка криза – це не лише виклик, але й можливість. У нашому випадку – можливість позбутися багатьох застарілих болячок і стати сильнішими, спроможнішими. І цією можливістю ми мусимо скористатися. І то негайно – вікно можливостей закривається дуже швидко. Вибір простий – або ми станемо сильнішими, або Росія буде атакувати знову і знову.

Фото: EPA/UPG

Соня КошкінаСоня Кошкіна, Шеф-редактор LB.ua
Олег БазарОлег Базар, головний редактор LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram