Казка зручна вже тим, що її можна розкладати на цеглинки, ніби конструктор, змінювати кольори, переставляти деталі. І якщо пам’ятати про основні закони і правила конструювання такого тексту, варіативність не завадить оповіді. Неважливо, головна героїня — королівна, принцеса чи просто перша красуня на селі. Байдуже, вхопив її біс, дракон чи володар сусіднього міста. І хай скільки років вона просидить у в’язниці чи вежі, перш ніж її порятує лицар чи вона врятується сама (я особисто за другий варіант), молодість її не зів’яне, як не зів’яла молодість Пенелопи, що чекала на Одіссея (так, насправді дружина головного античного трикстера старіла, але потім боги повернули їй юність). Діти обожнюють упізнавати знайомі історії — ось чому їм так подобається передивлятися мультики, — і передбачуваність тут є не хибою, а перевагою. Але чому ми, дорослі люди, повертаємося до казок?
Упізнаваність
«Бо всі слова були уже чиїмись», — писала Ліна Костенко. Справді, свого часу теоретики постмодернізму зруйнували ілюзію, ніби можна створити абсолютно новий, оригінальний твір, у якому не буде алюзій і покликань на минулу традицію. Тож відчуття «це ж уже було» стає одним з механізмів сприйняття фікшну. Якщо науковці впевнені, що стоять на плечах гігантів, автори художніх творів знають, що творять тексти на основі попередніх. Епоха романтизму минула, тож нині автор уже не прибирає гордої байронічної пози, сподіваючись, що до нього були хіба Гомер, Данте, Шекспір — та й усе. А втім, не завжди неоригінальність є хибою, особливо в турбулентні часи. Сьогодні, коли ми щодня почуваємося загроженими, хочеться бодай у процесі читання лишатися в безпеці. Ймовірно, тому на початку повномасштабного вторгнення багато хто перечитував уже знайомі книжки, зокрема й дитячі твори, а не брався за щось нове. Працюючи з упізнаваними образами, автори дарують нам відчуття надійності, зрозумілості сюжетів.
Так американський прозаїк Роберт Кувер у книзі «Пісеньки та наспіви: небилиці» пропонує власні інтерпретації казок про Білосніжку, Гензеля і Ґретель, Джека та бобове дерево, Красуню і Чудовисько, Червону Шапочку — та це оповідь дорослого для дорослих. Ми точно знаємо, що діти, які побачили пряничну хатинку в лісі, мають врятуватися; Червону Шапочку неможливо з’їсти остаточно; бобове дерево — навіть надійніший шлях нагору, ніж драбина святого Якова. Водночас кожна «небилиця» глибоко психологічна, герої переростають власні функції і стають повнокровними персонажами. Пояснюючи своє розуміння відмінності казки й міфу, а також причину, чому він звертається саме до казок у своїх книжках, Кувер писав: «Казка — це підземелля міфу. Міф — голова, казка — тіло; міф — сила, казка — опір; міф — милий, казка — неслухняна; міф — структура, казка — потік; міф — король, казка — дурень; міф — сакральний, казка — профанна». Казка дає нам більше свободи, ніж міф, дозволяє вільніше обходитися з першотвором, не відчувати, ніби ми порушуємо незмінність священного тексту. Казка фокусується на побутовому, близькому й зрозумілому. З казкою простіше, адже одна з її основних функцій — розважати.
Архетиповість
В основу кожної казки закладено архетипи, тобто певні загальні місця, повторювані мотиви, з яких і формується сюжет. Є дві сестри: обдарована і не така талановита, чарівниця і проста дівчина. Одна сестра заздрить другій і вважає, що життя складається несправедливо, адже через природний дар чи талант із сестрою всі носяться як з писаною торбою. Так може звучати сюжет типової казки, однак тими ж словами можна описати Лілі і Петунію Евансів з циклу про Гаррі Поттера, могутню чарівницю і просту маґлівську жінку, маму і тітку головного героя. Ця ж характеристика пасує Ганні й Оленці з «Казки про калинову сопілку» Оксани Забужко. Ганна народжується з міткою-серпом на лобі, чує, де варто копати криницю, бачить білу пані — чуму, яку привозять із собою чумаки. Тоді як її сестра Оленка, татова доня, — проста і спершу непоказна дівчина, якої часто не помічають поруч з яскравою Ганнусею.
Казка будується на повторах — причому як на рівні окремих сюжетних елементів, так і всієї фабули. Уже згадана «Казка про калинову сопілку» віддзеркалює біблійну історію про Каїна та Авеля. І хоча в тексті є конкретні темпоральні маркери, що вказують на ХІХ століття, історія Ганнусі й Оленки значно ближча до біблійної епохи, ніж до звичної нам сучасності. Архетипові тексти вражають масштабом подій і цілісністю персонажів. Здається, ніби вони відокремлені від нас епічною дистанцією: кожне слово і дія набувають космічного розмаху, кожне рішення вписане в історію. Це справедливо і для міфів, і для казок, однак казки частіше оповідають нам, як звичайні, прості люди, а не діти богів і героїв, можуть вписати свої імена у вічність.
Магія
Письменник Брендон Сандерсон, пояснюючи свою любов до жанру фентезі, казав, що в таких книжках можна знайти все, що забажаєте, а ще там будуть дракони: «То навіщо читати щось інше?». Значно раніше популярною стала фраза, яку приписують Дж. Р. Р. Толкіну: «Немає сенсу розповідати про пригоду, якщо в ній немає драконів». Насправді цитата належить письменниці Сарі Бон Бреннок (американська авторка бестселерів 1990-х із селфгелпу. — Ред.), однак суті справи це не змінює. У мене багато контраргументів до цих жартівливих закидів, однак у дечому Сандерсон і Бреннок мають рацію: магія здатна зачаровувати і дорослих, і дітей. Чимало визначних сучасних фентезі-романів цілком підпадають під визначення чарівної казки: від першого опублікованого твору Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти» до початку циклу про хлопчика, що вижив, — роману «Гаррі Поттер і філософський камінь» Джоан Ролінґ. Хай якої форми прибирає чарівна казка, вона сповнена магії — а дива нам сьогодні відчутно бракує.
До епохи Просвітництва світ для простої людини був просякнутий чарами, та пізніше на зміну цьому прийшли секуляризація, криза віри, поступ науки, прогрес технологій. Ні, я не закликаю повертатися в античність заради богів з машини або у вікторіанство задля фейрі, однак хіба дрібка магії в текстах не робить життя стерпнішим? Водночас, попри стереотипи, казка не вчить нас інфантильно покладатися на випадок і втручання божественних сил — аж ніяк. Якщо замислитися, кожна сучасна казка, особливо для дорослої аудиторії, повертається до простої і водночас глобальної ідеї: справжня сила і магія всередині нас самих. «У битві сумнівів не повинно бути. Повинна бути тільки віра. Віра в Силу. Покладися на неї», — казав Йода, один з кращих викладачів в історії. А хто ми такі, аби сперечатися з гранд-майстром ордену джедаїв.
Новий погляд на звичні події
Історії, знайомі нам з дитинства, ми звикли сприймати автоматизовано, майже не замислюючись над окремими сценами, радше впізнаючи перипетії, ніж вдумуючись у них. Чимало сучасних текстів фентезі для дорослих читачів містять елементи знаних казок, як-от романи Ніла Ґеймана, оповідання Рея Бредбері, твори Маріо Варгаса Льйоси, цикл про Плаский світ Террі Пратчетта. Інші твори переосмислюють цілі казкові сюжети, як-от серія коміксів «Казки» Білла Віллінґема. Герої Віллінґема разом мешкають на Хуторі, де Золотоволоска й троє поросят влаштовують революцію (якщо ви щойно подумали про Орвелла, то не помилилися). Сірий Вовк і Білосніжка борються за збереження громади і готуються стати батьками. Арабська делегація збурює місцевих казкових героїв, адже конфлікт культур можливий не лише в межах реалістичної оповіді. Свого часу Алан Мур у «Вартових» поставив руба питання, якими були б супергерої сьогодні — та й чи потрібні вони загалом. Пізніше вже згаданий Мур описав еротичні пригоди Аліси, Венді й Дороті у графічному романі «Загублені дівчата» — так, навіть казкові героїні мають особисте життя, якщо надворі початок ХХ століття. Зовсім не обов’язково відповідати на запитання «Як жили б наші улюблені казкові персонажі сьогодні?» так провокативно, як Мур чи Кувер. Та варто визнати: сучасна казка дає нам шанс поглянути на вже відомі історії під іншим кутом.
Національний характер
Попри архетиповість й універсальність, казка завжди виростає на конкретному ґрунті, її населяють місцеві чудовиська й герої. Українцю не треба пояснювати, хто такий Котигорошко і чому Котик має рятувати Півника з лап підступної Лисички. Так само сучасний німець неодмінно впізнає в тексті алюзії на довгокосу Рапунцель чи злого карлика Румпельштільцхена (до речі, остання оповідка — одна з найдавніших казок в історії, згідно з останніми дослідженнями, вона постала десь у проміжку між 500 і 4000 роками до нашої ери). Сучасні казки пропонують знайомі сюжети, утім забарвлені місцевим колоритом, і саме це приваблює чи не найдужче. Завдяки таким текстам ми, дорослі, згадуємо, що ж робить нас унікальними, що вирізняє з-поміж інших народів, які цінності є базовими саме для нас. Ось чому найактивніше казки фіксували в епоху романтизму, коли формувалися сучасні національні держави: брати Ґрімм, Франц Брентано, Шарль Перро не так розважалися, як шукали коріння свого народу, досліджували минуле, аби сформувати візію майбутнього.
Оптимізм
Урешті-решт, у казках, навіть для дорослих, найважливішим стає протистояння добра і зла, правди і кривди. «Щастя можна знайти навіть у темні часи, якщо не забувати звертатися до світла», — каже Албус Дамблдор, директор Гоґвортсу. Коли професор гине, його учні піднімають палички — і так запалюють світло. Кожен вогник крихітний, однак тисячі їх поруч здатні освітити всю громаду. Урешті-решт, усі казки світу — і для дітей, і для дорослих — саме про це. Про те, що разом ми можемо запалити достатньо потужне світло, аби розвіяти пітьму.
***
Текст створений в межах різдвяної ініціативи Фундації Олени Зеленської «Говорять ті, що слухали вічність», яку підтримав Sense Bank. Серія безкоштовних інтерактивних вистав для дітей відбулась у Національному заповіднику «Софія Київська». Також у рамках ініціативи створили проєкт «Світло казок» — збірку дитячих казок, які доповнили інструкцією для створення театру тіней вдома. Казки доступні до завантаження, аби навіть офлайн батьки могли дарувати дітям дива. Також банк створив серію книжок зі шрифтом Брайля, які спільно з ГО «Безбарʼєрність» подарував дітям з порушенням зору.