Як колишній музичний і нинішній кінокритик почну цей текст із запевнення: нема більш марудного, передбачуваного й заштампованого жанру, ніж байопік естрадної знаменитості. Завжди одне й те саме: складне дитинство, нелегкий шлях до слави, п’яні скандали, неприємності з поліцією, палкі стосунки і злобні розборки з партнер(к)ами. Усе, аби передати велич об’єкта й водночас показати «живу людину». Головна приманка — актор(ка) співає пісні схожим на оригінал голосом. Щоб ці пісні ще раз послухати, у зал ідуть шанувальники й накидують посередній мелодрамі непогану касу. Продюсери роблять висновки — і наступного разу все повторюється. Замкнене коло.
У стрічці «Роббі Вільямс: Better Man» (в оригіналі просто Better Man, тобто «Краща людина») є оце все, тобто майже все: дитячі травми, недружнє оточення, одержимість музикою, ривок до слави, наркозалежність, нещасливий роман, ревучий зал, гіркі шмарклі, гризня з колегами, постамент.
Але є три суттєві відмінності: австралійський режисер Майкл Грейсі, Роббі Вільямс власною персоною і мавпа. Розглянемо їх послідовно.
Майкл Грейсі. Починав з музичних кліпів, заробив ім'я різдвяними рекламними роликами у Великобританії та США, має досвід аніматора й компоніста візуальних ефектів, працював з Базом Лурманом над «Мулен Руж». У доробку Грейсі, окрім «Кращої людини», лише одна картина: мюзикл «Найвеличніший шоумен» про засновника сучасного цирку Фінеаса Барнума — але цього вистачило, щоб здобути осанну від преси.
Стилю Грейсі притаманна візуальна вигадливість, а ще нестримна постановочна фантазія. Завдяки їй він помітно оновив стилістику кіномюзиклу, де наче зникають закони гравітації, з підручних матеріалів народжується неймовірний реквізит, діалоги не опускаються до рівня зв’язок між музичними номерами, актори однаково добре відпрацьовують персонажів, співають і танцюють. До речі, Грейсі мав спочатку фільмувати байопік Rocketman про Елтона Джона, але його замінили на іншого режисера. Зрештою, той фільм вийшов візуально цікавим, але без жаданого божевілля.
Роббі Вільямс. Хоча й вибудував кар’єру в попіндустрії, та поводився як затятий панк, не ліз за словом у кишеню ані на сцені, ані поза нею. У фільмі він озвучує свою роль у повній відповідності до характеру — усі діалоги, не кажучи вже про пісні.
І, нарешті, мавпа. Одного разу в інтерв'ю Вільямс назвав себе мавпою-виконавцем (performing monkey). Почувши це, Грейсі прийняв чи не найефектніше режисерське рішення за всю свою кар’єру. Протагоністом на екрані став актор Джонно Девіс, якому за допомогою CGI-ефектів прималювали голову шимпанзе. Є підозра, що значна частина 110-мільйонного бюджету «Кращої людини» пішла саме на цю несподівану й блискучу витівку.
«Краща людина» — цілком лінійна історія про те, як Роббі Вільямс пройшов шлях від робітничого передмістя до участі в бойз-бенді Take That, а потім відколовся від нього заради сольної кар’єри. Роббі був природженим шоуменом, і це прагнення підтримував у ньому артистичний, проте недбайливий батько (Стів Пембертон). Він рано полишив родину, тож обдарованого хлопця ростили мама й бабуся (Кейт Малвані й Елісон Стедман).
У якій саме тональності йтиме оповідь, дізнаємося з перших хвилин, коли Вільямс за кадром ставить питання «Хто такий Роббі Вільямс?» і сам же відповідає: «Нарцисичний, самовдоволений, нарваний мудень». Тут неможливо обійтися без маленького спойлеру, адже останні слова цієї бурхливої повісті — «ідіть нахер». Ну, ви зрозуміли.
У Вільямса є кліп Rock DJ, який травмував ціле покоління фанів. У ньому співак влаштовує стриптиз перед натовпом молодих красунь, спочатку знімаючи із себе одяг, потім зриваючи шкіру, відриваючи м’язи, аж поки не лишається закривавлений вічно усміхнений кістяк. Дещо схоже відбувається і в «Кращій людині». Вільямс влаштовує сеанс глибокого ексгібіціонізму, не боючись показати себе в поганому світлі й продемонструвати власних демонів. У яких, до речі, теж є обличчя — але про це згодом.
Отже, голос за кадром і мавпа в кадрі. Прекрасний голос, за який його носія проголосили Френком Сінатрою ХХІ століття. Внутрішньо упосліджена мавпа, яка, навіть досягнувши успіху, отримавши ревучий від захвату зал, бачить серед глядачів у партері й на балконах інших мавп, що дивляться у відповідь з неприязню, зневагою, а то й відкритою ненавистю. Мавпа Роббі весь час почувається самозванцем. Їй весь час шепоче хтось дуже схожий на її гулящого батька: «Ти або зірка, або ніхто». Так і працює ця цілком не випадкова метафора: герой почувається недоеволюціонованим, завислим у стрибку між нічим і сяйливою вершиною.
Звісно, є і конфлікт зовнішній, більш традиційний для байопіків — між феєрією підмостків і буденним життям. Але Грейсі, з притаманною йому майстерністю, стирає межі між двома вимірами. Фільм регулярно спалахує сценами, від яких забуваєш, у якому ти світі: локалізований на палубі яхти дует Роббі Вільямса і його майбутньої нареченої Ніколь Епплтон, у якому вони протанцьовують за кілька хвилин цілий рік спільного життя, самогубне соло Вільямса за кермом машини після розриву з Take That з подальшим пірнанням у море, повне хижих фанаток і журналістів, і, звісно, правдивий вибух кольорів, музики, руху, костюмів, коли Take That виконують вищеназваний Rock DJ на лондонській вулиці Ріджент — сцену знімали чотири ночі поспіль із залученням 500 (!) акторів масовки.
Звісно, герой знайде мир і зі собою, і з батьком. Звісно, все закінчиться тріумфальним виконанням My Way Сінатри. Звісно, мавпа може стати кращою людиною. Бо шоу має тривати, а кіно має добре закінчуватись. Але, мабуть, Грейсі одному з дуже небагатьох удалося без дешевих спекуляцій, за допомогою влучної метафори показати той темний бік буття зіркою, який так інтенсивно і незмінно безуспішно намагаються вивести під софіти менш талановиті фільммейкери.
Мабуть, частина глядачів буде незадоволена: пісні є, співака немає. Що ж, як сказав наш любий примат, go fuck yourself.