З чого почалася ваша історія з «Арабесками»?
Це цікава, майже містична історія. Після закінчення театрального в [харківському] Інституті мистецтв я працювала в ТЮГ. А потім до Харкова приїхав Андрій Жолдак, я прийшла на кастинг — і він узяв мене на роботу в Театр ім. Т. Шевченка «Березіль». Грала я там майже 10 років, аж поки не вирішила переїхати до Києва. Фактично їхала в нікуди. За коханням, але професійно — в нікуди. І тоді я собі сказала: якщо це покликання, то воно нікуди не подінеться. А як ні, то й ні — не треба займати чужу нішу. За домовленістю, я ще мала приїжджати і грати в «Березолі» дві великі ролі, на які не було заміни: Гермію у «Сні літньої ночі» Шекспіра і Люду в «Законі» Винниченка. Але з посади уже звільнилася.
І тут, майже день у день, телефонує Наталя Цимбал — тепер моя подруга, а тоді я її знала лише як актрису «Арабесок». Телефонує і каже, що Світлана [Олешко] хоче запросити мене на роль у «Червоному Елвісі». Надіслали сценарій. Я прийшла знайомитися. Світлана каже: ну звісно, ви, актори, всі такі, сценарій ти не читала і нічого про це не знаєш. Кажу: ні, чого ж, прочитала сценарій. Вона: що, серйозно?
У анотації до вистави йдеться, що «Червоний Елвіс» написав Сергій Жадан на основі нотаток вагітної, яка споглядала цей процес усередині себе і фіксувала.
Ще одна цікава історія. Моя однокурсниця Тетяна Міхіна — зараз народна артистка України, яка на той час уже переїхала до Києва і працювала в Національному театрі Івана Франка, — пішла у декрет. Оскільки просто так сидіти вдома без улюбленої справи вона не хотіла, то звернулася до Світлани: а давай я буду досліджувати свою вагітність, буду все записувати, потім віддам нотатки Жадану, він створить п’єсу, а я в ній зіграю. Світлана завжди була за прекрасні провокації. Минав час, Тетяна нотаток не зробила, але п’єсу Сергій Жадан усе ж написав. Тетяна навіть брала участь на початку репетиційного процесу — виставу робили спершу з нею і хореографами, але далі вона вийшла з декрету і повернулася до Києва. Довелося шукати нову актрису. Тож Світлана запропонувала мені, але я теж переїжджала до Києва. «Арабески» ніколи не були репертуарним театром, і мене це дуже влаштовувало через можливість їздити між двома містами.
Як відбувалася робота над виставою?
Світлана завжди ставила акторів у незручне становище. Бо тоді актори не награють, не переграють і взагалі нічого не грають — цього вона дуже не любила. Класичний театр, як ми звикли його сприймати, — це ж не про український театр. Не про театр Курбаса, наприклад. У полеміках з іншими режисерами я завжди жартувала, що Світланин театр — це така інтелектуальна фізкультура.
«Червоного Елвіса» як цілість я зрозуміла аж після прем’єри, коли переглянула відеозапис. Бо на етапі постановки Світлана просто казала: тут стань, отут стрибай, це роби, отут пірнай.
Пластику нам ставила Лариса Венедиктова, а ще до того Олександр Задачин розробив елементи сучасного танцю. А певні рухи ми запозичили з фільму «Форрест Гамп».
У вас був простір для імпровізації?
Абсолютно ні. Коли я прийшла, то вже існувала готова фонограма. Текст Жадана неможливо було вивчити, він не дуже вписувався в часові рамки вистави, тож вирішили його записати. А нам потрібно було просто зробити цю хореографію. Ну і, звісно, я як актриса мала її наповнити грою.
Як вам працювалося з Міськом Барбарою? Давні шанувальники знають його специфічні рухи під час музичних виступів, але водночас він не був професійним актором.
Як актрисі за фахом, що багато займалася контактною імпровізацією і значну увагу приділяла роботі з тілом, мені не було легко. Там є моменти підтримки, тісна взаємна робота. Тридцятирічна, амбітна, я дуже дратувалася. Доки не зрозуміла, що Місько — просто співак, з яким треба зробити ансамбль.
Але Місько був цьому дуже відкритий. Він справді дуже старався бути на рівні з нами — зі мною і з Наталкою — у фізичній підготовці й у танцювальних моментах. Після розриву з гуртом «Мертвий півень» Барбара якийсь час займався лише театром. Звісно, це потім вплинуло на його сольні музичні виступи. Тоді ж ми мали спільний проєкт з польським театром Scena in Vitro, в якому працювали над важливою та болючою спільною темою Волинської трагедії. У результаті вийшла вистава «Декалог. Локальна світова війна» зі співом Барбари і його грою, яка щоразу покращувалася.
Ви харківʼянка, а отже, ваша особиста глядацька взаємодія з «Арабесками» мала б стартувати значно раніше.
Коли «Арабески» починалися, я ще навчалася у школі і про такий театр навіть не чула — власне, тоді про нього мало хто чув. У 1993-му Харківський літмузей, де на той час працювала Світлана, відзначав 100-річчя Хвильового. Разом з Наталкою Цимбал, яка потім теж грала в «Червоному Елвісі», вони зробили тоді виставу «Шлях до загірної комуни». Далі видавець Осип Зінкевич і «Смолоскип» запросили їх зробити ще кілька імпрез. Ще згодом виникла назва «Арабески». Але Наталка розповіла б про це значно краще.
Моє ж знайомство з «Арабесками» розпочалося з «Енеїди», наприкінці 1990-х. Її показували після гастролей у Європі, в театральному інституті. Для мене це був вау-ефект. Маленька, худенька Наталка Цимбал, яка грала Енея, і три здоровенні хлопці поряд з нею!.. Потім, у 2017 році, на Книжковому Арсеналі показали відновлену «Енеїду». Там я теж була. Наталка Цимбал і Місько Барбара читали текст, а молоді актори, яких Світлана ввела, займалися інтелектуальною фізкультурою, як я люблю жартувати.
Як «Арабески» вписувалися в тогочасний міський культурний ландшафт Харкова?
Дуже класне запитання. Відповідь: ніяк. Ніяк не вписувалися. Харків 1990-х — це тотально російськомовне пострадянське місто, де ніхто не знав, хто такий Хвильовий. Уже у 2000-х, коли треба було розв'язати побутові проблеми в місцях, де не хотіли йти назустріч (у ЖЕКу, до прикладу, чи в магазині з непривітною продавчинею), я починала розмовляти українською, і з моїм поставленим акторським голосом це звучало так, що всі одразу починали ворушитися й метушитися, оскільки це була офіційна мова державних установ.
А в мистецький ландшафт?
Це були камерні події для камерної аудиторії. У культурному житті Харкова тоді розвивалися поряд і паралельно три незалежні театри різних напрямків.
У Світлани Олешко й «Арабесок» була більш чітка форма й публіцистична творчість. У театрі-лабораторії P.S. Степана Пасічника — заглиблений, психологічний процес і глибока робота з текстами. «Театр 19» — молоді Ігор Ладенко та Сергій Бабкін — це шалено сучасні, але ігрові матеріали. І кожен з цих андеграундних театрів знаходив свого глядача.
Звісно, незалежний театр мав отримувати прибуток з квитків. Але Світлана ніколи не гналася за тим, щоб популяризувати це. Вона казала: мені важливий глядач, який розуміє наші вистави і прийде саме на нас, а не випадково. Це були камерні вистави для камерної аудиторії.
Який досвід ви взяли зі собою з того часу і як продовжуєте розвивати його тепер, уже в Берліні?
Узяла багато. Метод роботи Світлани — навіть у роботі із соціальними мережами, необхідність корисних професійних знайомств.
Звідтоді я не люблю класичного театру як такого. Я люблю «шкодний театр», я люблю провокувати. Коли діти, з якими я працюю зараз, запитують, коли ми поставимо Шекспіра, я відповідаю, що ми в Берліні, тому маємо бути особливими. Складно бути в Берліні дуже особливими з допомогою Шекспіра — так, як Андрій Жолдак ставив Шекспіра в Харкові, і це було неймовірно.
Я була залучена в постановку «Арабесок» «Радіо Шансон, або Вісім історій про Юру Зойфера», там класні монологи, класні описи. Улітку 2023-го в Берліні в рамках роботи над художнім словом у студії ми з дітьми взяли саме ці тексти. На початку було страшно, що скажуть їхні батьки про ці тексти — про наркотики і проституток. Я вийшла на діалог з батьками і сказала, що в сучасному світі, надто ж у Берліні, неможливо закрити дітям очі й вуха. Тож на сцені нашого театру підлітки мають почуватися комфортно, і я хочу дати їм упевненість у тому, що в проявах своєї творчості на нашому майданчику вони вільні виявляти себе як завгодно: епатувати, бунтувати тощо, враховуючи їхній бунтарський підлітковий вік. Це відкрита територія для їхньої творчості.
Вони можуть пропонувати свої етюди і власні прочитання. Коли ж ми обговорювали ці тексти з дітьми, згадували автопортрет Шевченка й роботи Босха і Гої. Свого часу я отримала від роботи з багатьма режисерами, а особливо від останніх років роботи зі Світланою, розуміння того, що мистецтво — не ідеально прилизана художня форма, що за допомогою театру треба висловлювати свої найважливіші меседжі.
Хочу згадати прекрасну світову оперну премʼєру, на якій ми були під час гастролей театру «Арабески» у Варшаві, похід до якої нам організувала директорка нашого театру на той час Марія Заіченко, — «Powder Her Face». Це сучасна опера британського композитора Томаса Адеса (Thomas Adès), написана 1995 року. Вона відома провокаційною тематикою і розповідає про життя Маргарет, герцогині Аргайл, акцентуючи на скандальних подіях її життя.
Тож беручи участь у неймовірних провокативних виставах і відвідуючи подібні світові премʼєри, мені дуже хочеться передати цей досвід дітям, які вчаться в мене, хочеться навчити їх розкривати свій творчий потенціал.
Розкажіть про ідею робити театральні читки для дорослих українців у хабі UA Nest Berlin. Ви вже робили читку «Зерносховища» Наталки Ворожбит з нагоди Дня памʼяті Голодомору. Після того виникла ідея розповісти про «Червоного Елвіса» Сергія Жадана.
Такі читки — популяризація нашої культури. Класику ніби знають усі, але ж для більшості Шевченко — це Кобзар. А нові імена, надто драматургів… так, треба, щоб вони частіше потрапляли в інформаційний простір. Люди можуть не ходити на камерний формат театральних читок, але зустрівши ім’я митця раз, другий, третій, вони далі його впізнаватимуть, вони можуть захотіти прочитати, бо ж це самовдосконалення. Жадан класно пише про Харків 1990-х, але треба ж його взяти до рук… Забужко, де відкриваються сенси, коли перебореш оті складні речення… Стільки цікавого, і все ще мало хто з цим знайомий.
Це, здається, один зі способів реалізації українських митців, які зараз опинилися за кордоном.
Остання моя ґрунтовна розмова зі Світланою Олешко відбулася після премʼєри вистави «Харків, Харків». Це постановка за Сергієм Жаданом, що вийшла в березні 2024 року, про театр «Березіль» і про те, як Лесь Курбас отримує «Оскар». Вона все ще йде на варшавській сцені, і квитки все ще складно взяти. Світлана мене запитала: нащо я тут? Я знала, як вона любила Харків. І мене це зупинило в рішенні повертатися. Я їй подзвонила, дізнавшись про її виїзд, бо сама тоді випадково застрягла за кордоном і вагалася, що ж робити далі. Вона сказала: так, треба перечекати.
І ось відповідь на її «нащо я тут?»: бо хто, як не ти, Світлано, зробить так, щоб польська публіка дізналася, хто такі Лесь Курбас і Сергій Жадан? Це місія тих митців, які зараз є в Європі. Вони мають це робити, використовуючи кожну можливість.