Дія роману розгортається в Нью-Йорку, на Лонг-Айленді, у 1920-х. Джаз, секс, гедонізм; сухий закон лише додає гостроти всеохопним веселощам. Багато доти непримітних американців стають бутлегерами — нелегальними торговцями спиртним — й умить здобувають мільйони.
Джей Гетсбі (у юності Джим Гец) із таких нуворишів. Веде оборудки з аптечним спиртом і фальшивими облігаціями. Його життя постає у викладі Ніка Карравея — малодосвідченого фінансиста, письменника-початківця й ветерана Першої світової. Розкішний маєток Джея на Лонг-Айленді — місце регулярних багатолюдних вечірок: туди з’їжджається весь Нью-Йорк. Нік потрапляє до цього епікурейського раю і дізнається, що вся розкіш нагромаджена заради однієї людини — Дейзі Б'юкенен, давнього кохання Джея. Нині вона одружена з університетським знайомим Ніка, багатієм Томом; живе подружжя просто навпроти Гетсбі, через протоку. Нік стає посередником між Джеєм і Дейзі та невільним учасником подій, які набувають усе драматичнішого характеру.
В історії, створеній Фіцджеральдом, є все необхідне для видовищного фільму: красиві жінки й чоловіки, бенкети, танці, таємниці, інтриги, кохання, швидкі автомобілі й раптові смерті. Але так само це ще й геніальна деконструкція американської мрії та один з центральних романів літератури втраченого покоління. Звісно, на світ з’явилися численні кіно- й телеадаптації. Розповідаємо про найголовніші з них.
«Великий Гетсбі», Герберт Бренон, 1926
Незабаром після того як 2 лютого 1926 року в бродвейському театрі «Амбасадор» відбулася прем’єра спектаклю «Великий Гетсбі» майбутньої легенди Голлівуду — режисера Джорджа К'юкора, компанії Famous Players-Lasky і Paramount Pictures придбали права на екранізацію. Сценарій фільму, написаний Беккі Гардінер і Елізабет Міхан, ґрунтувався на театральній постановці Овена Девіса.
Донині не збереглося жодної копії картини — лише однохвилинний трейлер. Проте відомо, що Герберт Бренон бачив цю історію як легковажну, повну розваг, п'яних бешкетів і скандалів. Джея і Дейзі зіграли тодішні зірки Ворнер Бакстер і Лоїс Вілсон.
Ця екранізація стала єдиною, яку встиг побачити автор роману — на своє лихо, адже Фіцджеральд з дружиною пішли із сеансу, не дочекавшись кінця. Зельда Фіцджеральд незабаром описала фільм дочці як огидний і жахливий.
«Великий Гетсбі», Елліотт Наджент, 1949
Ця чорно-біла версія зафільмована за сценарієм Річарда Майбаума й Кирила Юма. Сценарій неодноразово переписували, щоб задовольнити цензуру; зокрема, додавали моралізаторські елементи, які відрізнялися від оригіналу. Майбаум неохоче вносив ці зміни.
Були й інші негаразди. Режисер Елліотт Наджент страждав від психічного розладу під час зйомок. Зокрема, одного разу мало не зістрибнув з даху голлівудського готелю «Рузвельт». Протягом зйомок Наджент поводився нерішуче — Майбаум пов'язував це з його психічними проблемами.
У фільмі дійсно чимало моралізаторських сцен, а сама режисура рясніє традиційними флешбеками. На перший план виходить мотив соціальної нерівності та справедливості. Гетсбі вже в перших кадрах показаний як безжальний бандит, що розстрілює конкурента з автомобіля на повному ходу. Він вважає, що гроші розв’язують усі проблеми. Окрім того, Майбаум і Наджент вписали фінальне покаяння — Гетсбі-багатій наостанок хоче вчинити правильно заради того, ще невинного хлопця Джима Геца й усіх йому подібних.
Бослі Кроутер у «Нью-Йорк Таймс» назвав фільм «млявим, сентиментальним романом про бутлегера й старе кохання, заснованим на класичній історії Скотта Фіцджеральда, але позбавленим родзинки роману». Сучасний кінознавець Вілер Вінстон Діксон стверджує, що недоліки фільму насамперед випливають з позбавленої натхнення режисури Наджента, поєднаної із заплутаним сценарієм, у результаті чого фільму бракує цілісного бачення.
«Великий Гетсбі», Джек Клейтон, 1974
На цю версію кинули серйозні сили. Джек Клейтон, з його номінацією на «Оскар», мав славу постановника кіноадаптацій відомих літературних творів. Сценаристом виступив Френсіс Форд Коппола. Гетсбі і Дейзі зіграли Роберт Редфорд і Міа Ферроу, які на ту мить уже здобули зірковий статус.
Клейтон не приховує зачарування «ревучими двадцятими». Значну частину екранного часу займають без перебільшення розкішні кадри вечірок у Гетсбі: танці до нестями, хаотична на позір, але вивірена до міліметра хореографія, парад джазових суконь, вихор гарних ніжок і колінок, карнавал вродливих чи кумедних обличь. Гетсбі, король цього свята життя — еталон мужньої краси без брутальності; але Редфорду доступні й інші барви, від ніжності до розпачу. Ферроу, зі свого боку, робить Дейзі награно-гіперемоційним дівчиськом, вічною німфеткою. Це свого роду роль усередині ролі, театр у театрі. Так само переконлива робота Брюса Дерна, який дає чудового у своїй нещирості Тома Б'юкенена.
Майстерні акторські роботи і постановчий лоск, утім, не дуже переконали кінокритиків. Зокрема, рецензент у «Нью-Йорк Таймс» зазначив: «Декорації, костюми й більшість перформансів надзвичайно гарні, але сам фільм неживий...». Здається, багато з цих недоліків зумовлені тим, що Джек Клейтон проігнорував деякі нюанси сценарію Копполи. Проте фільм став касовим хітом, зібравши понад $26 млн з бюджетом $7 млн.
«Великий Гетсбі», Роберт Марковіц, 2000
Ця телеадаптація за сценарієм Джона Маклафліна, випущена BBC Films, є британо-американською копродукцією. Режисер Роберт Марковіц одразу виказує фінал: фільм починається зі сцени вбивства Гетсбі. Власне, практично вся оповідь — це один великий флешбек у викладі Ніка Карравея (Пол Радд).
В інтерпретації образу Джея режисер дотримувався фрази Фіцджеральда: «Усмішка з тих, які заспокоюють». Тобі Стівенс — британський актор з чималим досвідом гри в п’єсах Шекспіра і на сцені, і на екрані. Усмішці цього Гетсбі неможливо протистояти. Власне Стівенс і особливо Радд здобули найбільше схвальних відгуків кіножурналістів. Щодо Міри Сорвіно, яка перевтілилася в Дейзі, преса була більш стриманою: акторці закидали надмірний мелодраматизм.
У цій екранізації історія Гетсбі — притча про людську марноту, про безплідні, хоча й дуже цілеспрямовані спроби зупинити мить. Потік часу відніс назавжди і прекраснодушного Джея, і його віддане кохання.
«Великий Гетсбі», Баз Лурманн, 2013
Австралієць Баз Лурманн прославився постмодерністською екранізацією «Ромео і Джульєти» (1996) з Леонардо Ді Капріо в ролі Ромео. Свого яскравого, майже кітчевого стилю Лурманн не зрадив і цього разу. Епоху джазу, як її називав Фіцджеральд, він зняв з таким розмахом і пишнотою, що з першого кадру зрозуміло: світ двадцятих перебуває на межі катастрофи.
Гетсбі у виконанні того ж таки Ді Капріо — той самий Ромео, уже дорослий, цинічний, але вразливий у глибині душі, приречений на любов до Дейзі (Кері Малліган). А втім, Гетсбі став черговою спробою Леонардо позбутися амплуа стереотипного героя-коханця. Там, де потрібно показати ефектного навіть у своїх суперечностях джентльмена, Ді Капріо справляється із завданням, та дещо переграє у важливих епізодах, коли краще бути смішним, сумним або розгніваним.
Лурманн же перебуває в полоні напрацьованих прийомів. Улаштовувати на екрані свято з танцями й музикою вміє, але хибить там, де потрібна драма. Кульмінаційна сцена конфлікту між Джеєм і Томом, чоловіком Дейзі, не надто переконлива, як і загибель самого Гетсбі.
Ситуацію рятує фінал. Він не тільки зворушливий, без вульгарності, але й задає необхідну смислову вісь: це історія не про полеглого бутлегера, а про людину та її мрію. Звичайно, тут наявне традиційне моралізаторство: не все купиш за гроші, друзі пізнаються в біді тощо, проте головне питання в іншому: куди приводять мрії? Карравей, який після досвіду своїх і чужих страждань став справжнім письменником, знаходить відповідь: мрії приводять у минуле. Завжди і незмінно в минуле.