Останнім часом значна частина дискусій довкола Одеси сфокусована на спадщині, яка асоціюється з імперським минулим. Водночас для меморіального ландшафту Одеси визначальною є і памʼять про Другу світову війну, розповіла одна з кураторок платформи «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторка філософських наук Оксана Довгополова. Оксана курувала роботу групи учасників Лабораторії, що працювала над переозначенням одеської алеї Слави. Для неї це була робота з меморіальним ландшафтом рідного міста.
Алея Слави в Одесі веде до памʼятника Невідомому матросу — разом вони утворюють меморіал радянських військових і партизан, які загинули в боях за Одесу під час Другої світової війни. Розташований він у парку, названому на честь Тараса Шевченка. Відкрили меморіал символічно 9 травня 1960-го. Велика Вітчизняна війна й перемога в ній були своєрідним цементом для формування радянської ідентичності. Барельєфи, що оперізують обеліск із червоного граніту на могилі Невідомого матроса, вписують оборону Одеси 1941-го в загальний канон російських / радянських героїчних військових міфів. Поруч з висадкою Григорівського десанту у вересні 1941 року для стримування румунських військ барельєфи зображують події оборони Одеси у Кримській війні 1853–1856 років, повстання на броненосці «Потьомкін» 1905-го та більшовицьке Січневе повстання 1918-го.
Хоча радянські наративи пронизують меморіал, могила Невідомого солдата не радянський винахід. Ця практика виникла після Першої світової війни у Великобританії та Франції, далі її підхопили інші країни Європи й США. Проте в Україні вона усталилася та поширилася в радянському варіанті. Могила Невідомого солдата в Одесі не кенотаф (символічна могила, у якій немає небіжчика. — Ред.), а реальне поховання, і воно у просторі алеї Слави не єдине. Першими на цьому місці були румунські поховання — могили військових, які загинули від вибуху будівлі, де після окупації Одеси розташувалися румунські комендатура і штаб. Деякі публікації стверджують, що згодом румунських солдатів і офіцерів перепоховали на спеціально відведеній ділянці військового цвинтаря. Пізніше у просторі алеї Слави з’явились масові й одиночні поховання червоноармійців-оборонців Одеси, військових льотчиків — героїв Радянського Союзу, моряків.
Декомунізаційне законодавство 2015 року робило виняток для памʼяток, повʼязаних з вигнанням нацистів з України, та не зобовʼязувало суттєво їх змінювати. А в суспільстві не було відчутного запиту на трансформацію цих просторів. Проте російське широкомасштабне вторгнення вплинуло на сприйняття таких об’єктів.
«В Одесі меморіал Другої світової під час повномасштабного етапу війни став обʼєктом стихійних інтервенцій, які його переозначують», — розповіла Оксана Довгополова під час презентації ідей Лабораторії практик меморіалізації. Серед таких інтервенцій — зникнення табличок з назвами російських міст-героїв і поява таблички з написом «Місто-герой Херсон». Лунали пропозиції організувати на алеї Слави поховання героїв російсько-української війни замість наявних там поховань. «Ця ситуація дуже складна, — каже Оксана. — Тож ми вирішили зібрати групу людей, які спробують пошукати відповідь на питання, чи може цей старий радянський меморіал наростити нові сенси?».
Загалом місця памʼяті не є чимось раз і назавжди усталеним і незмінним. Принаймні так вважають розробники концепції місць памʼяті Пʼєр Нора і Джей Вінтер. Місця памʼяті залишаються такими, допоки є спільнота, яка гуртується довкола них і співвідносить себе зі смислами й цінностями, що транслюють ці місця. Якщо спільнота зникає або змінюється, меморіали теж можуть змінитися чи стати музейними експонатами просто неба. Одне з питань, яке виникає, коли йдеться про переосмислення радянських меморіальних просторів, присвячених Великій Вітчизняній: чи слід їх частково переозначити, але все ж залишити меморіалами Другої світової війни, чи, навпаки, варто докорінно змінити їхній вигляд і наратив?
У групі, що в Лабораторії працювала з кейсом Одеси, були художники, архітектори, науковці. Консультував їх одеський історик Олександр Бабіч. Роботі над конкретними ідеями передував кількамісячний теоретичний курс. Обовʼязковою була експедиція на локацію. Група, що працювала в Одесі, заглибилася в меморіальний ландшафт міста, включно з новоствореними стихійними просторами, новими меморіальними практиками, повʼязаними із сучасною війною, а також відвідала відкритий у 2024 році музей геноцидів «Територія памʼяті», що серед іншого розповідає про вбивства євреїв і ромів окупаційною владою під час Другої світової війни.
У період широкомасштабної війни можливе лише тимчасове рішення, вважає художник Роман Михайлов. У проєкті під назвою «Турбота про минуле / майбутнє» він запропонував ідею захисної споруди для обеліска на пам’ятнику Невідомому матросу. До речі, один барельєф обеліска вже тріснув через обстріли. Укриття, з одного боку, захистить памʼятник, з іншого — приховає його з публічного простору. Візуально захисна споруда у проєкті Михайла нагадує тризуб. Розкриваючи ідею проєкту, художник наголошує, що його «мистецький твір піклується про памʼять майбутнього, яка залежить від турботи про памʼять минулого».
Медіахудожниця, архітекторка Марія Гончар і художниця Наталя Лісова вважають, що варто переозначити алею Слави так, щоб уможливити звʼязок памʼяті про минуле з подіями сучасної російсько-української війни. Якщо проєкт Марії «Звитяга та памʼять» акцентує на багатошаровості памʼяті й так уможливлює звʼязок минулого із сучасністю, то Наталя Лісова у проєкті «Алея слави — Алея памʼяті» пропонує реформувати меморіал. Задум художниці полягає в тому, щоб прибрати всю радянську символіку, перенести наявні поховання на кладовища, а замість обеліска на могилі Невідомого матроса встановити сіру гранітну глибу, по якій стікає потік сліз і далі тече через усю алею. Вода сприятиме відчуттю спокою та відновлення. Водночас наратив меморіалу акцентуватиме на тяглості досвіду Одеси в обороні від загроз із моря, тож поєднуватиме минуле міста з його роллю у спротиві сучасному російському нападу.
Дизайнерка і художниця Даша Подольцева пропонує доповнити меморіальний простір інсталяцією «Чекання». Інсталяція привертає увагу до зниклих безвісти — трагічного досвіду, властивого війнам як таким. Обʼєкт має вигляд яскраво-синього пальта, що висить на невидимому гачку. «На гачку, не на вішаку — так зазвичай висять речі в режимі очікування, тимчасово, в коридорі, просторі для зустрічей і прощання. Це пальто, за яким (уже) ніхто не прийде. Повторюючи форму центральної стели, об’єкт має на меті говорити про людський вимір (і за розміром, і за сенсами), побутові речі й особистий біль на противагу абстрактному героїзму і політичним міфам», — описує задум авторка. Вона розробила інсталяцію так, щоб та вписалася у простір меморіалу, але її можна буде розмістити і в музеї. Питання зниклих безвісти актуальне й болюче в контексті російсько-української війни. Водночас обʼєкт не має виразного маркування, яке повʼязувало б його саме із сучасністю. Він може апелювати і до конкретної, і до багатьох воєн.
Мисткиня Катерина Покора й архітекторка Неля Мороз вважають, що не варто додавати у простір радянського меморіалу памʼять про сучасну російсько-українську війну. Натомість слід трансформувати його так, щоб зробити місцем інклюзивної памʼяті та спокою, яке заохочуватиме до роздумів про складне минуле. На це спрямований їхній спільний проєкт «Алея памʼяті — дорога забуття». Військові поховання авторки пропонують перенести на цвинтар, залишивши лише могилу з прахом невідомого матроса. Простір навколо могили, структуру і вигляд алеї — змінити, насадивши степові рослини, характерні для причорноморського узбережжя: «Це рішення є кроком у бік стійкої системи природного озеленення, яке вже за два роки не потребуватиме особливого догляду, буде сприяти біорізноманіттю, а також стане терапевтичним місцем для спокою і споглядання. Алея перетворюється на живе зелене поле. Посеред зелені стоять меморіальні стовпчики, які розповідають про історію поховань на цьому місці». Рослинність — важлива частина проєкту, делікатний спосіб оприявлення памʼяті й ідентичності.
Авторки вважають за потрібне демонтувати ті елементи, що мають ідеологічний компонент: барельєфи, напис на стелі вхідної групи, кенотафи, таблички міст-героїв, металеву скульптуру-автомат на обеліску. А також вічний вогонь — з погляду дбайливого ставлення до природних ресурсів і сталого підходу. Демонтовані елементи передати до музею. Дати початку війни замінити на 1939–1945 (замість 1941–1945). Місце, що залишиться порожнім після демонтажу, заповнити контрастним матеріалом, наприклад, замість барельєфів установити дзеркало. Використання контрастного матеріалу, який нагадуватиме, що щось було вилучено з цього простору, унаочнюватиме процес змін і забуття.
Також Катерина і Неля пропонують потурбуватися про доступність простору для всіх, про інфраструктуру для відпочинку: встановити лавочки, щоб відвідувачі могли посидіти, заглибитися у споглядання чи роздуми або просто відпочити. Ця трансформація — вияв турботи і людяного ставлення. За допомогою цих змін алея слави, на думку авторок, може перетворитися на алею памʼяті чи дорогу забуття — на вибір кожного, хто сюди приходитиме. Але простір залишиться присвяченим саме подіям Другої світової війни, тільки вже без пафосу й героїзації.
Більше дізнатися про ідеї перевизначення алеї Слави в Одесі можна на сайті платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».
Лабораторія практик меморіалізації — це освітньо-дослідницький проєкт, спрямований на пошук мови памʼяті російсько-української війни, який реалізували платформа культури памʼяті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» та ГО «Музей сучасного мистецтва».
Лабораторія практик меморіалізації відбулася за підтримки Фонд «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ) — донорської програми, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.