Магурський національний парк розташований у Низьких Бескидах і захоплює частину Лемковини — території, де мешкав гірський народ лемки. В Україні ми називаємо лемків українським субетносом, частина європейських етнографів трактує лемківську культуру як різновид польської. Нашим гідом по тій частині Магурського заповідника, куди не можна заходити туристам, є Зенон Войтас. Він із тих природоохоронців, які не відступлять ані метра заповідної території, для кого ліс — як відкрита книга, яку він читає по гілках, слідах звірів, кронах дерев. Для кого права природи важливіші за людську цікавість. Зокрема, права ведмедиці, яка живе неподалік від туристичного притулку Hajstra (укр. «лелека») у Гуті Полянській, де ми ночували. До речі, не так давно затишна Hajstra — просторий готелик зі стінами світлого дерева, великою їдальнею, яку легко перетворити на танцювальну залу, зі смачною домашньою їжею — була казармою для прикордонників. Та коли Польща увійшла до Євросоюзу, підприємець Мацей Моравський узяв будинки і територію в довгострокову оренду. Тепер тут клумби, фіранки, коні на спеціальному полі-манежі і туристи, які лікуються тишею і природою.
Зенон — високий сухорлявий чоловік у гумаках, камуфляжних штанях і болотного кольору шапці, він швидко ходить, далеко бачить і, здається, знає про тутешні ліси стільки, що вистачить на кілька тижнів безперервної розповіді. Він дружить з Анджеєм Стасюком, відомим польським письменником і співзасновником видавництва «Чарне», яке спеціалізується на літературі Центрально-Східної Європи, і багато волонтерить для українського війська. Недавно повернувся з-під Бахмута.
Через дві світові війни, примусове переселення лемків високогірні райони польської частин Бещадів були природно занедбані та знелюднені, здичавіли. Ґрунти тут бідні, роботи не було, люди воліли жити в містах, а не в такому безлюдді. І в цій частині Карпат постали національні парки: першим відкрили Бещадський національний парк — у 1973 році, у 1995-му — Магурський. Одна їхня функція — бути пам’ятником історичним подіям, законсервувати сліди історії на цих територіях, інша — бути розплідником диких звірів, аби вони жили в природних умовах без втручання людей. «У Польщі природоохоронна діяльність на дуже високому рівні, — каже наша гідеса Олена Бондаренко. — Тут відслідковують навіть зграї вовків, вони, як домашні собаки, мають чипи».
Ми йдемо кудись через буковий ліс. Час від часу Зенон показує послід лисиці чи рисі, а в одному місці дістає з купи листя захований череп лося з розлогими рогами — «рояль у кущах» для туристів чи журналістів. Стрибаємо через болітця, переходимо більшу воду по сумнівних кладках, зрештою виходимо до мальовничої долини Низьких Бескидів — на кілометри в усі боки, доки бачить око, ні душі, ні людського сліду.
Зенон показує місце, де раніше було лемківське село Тиханя/Ciechania на 500 людей — уже й фундаменти позаростали травою, місця, де стояли хати, можна визначити за фруктовими деревами, переважно яблунями: біля кожної хати був садок. Над дорогою ростуть кілька молодих дерев — це щепи від старих сортів яблунь, які росли в Тихані: у парку охороні підлягає вся природна система та її ландшафтні цінності. Це місце, позбавлене життя, — сумне видовище. Ми єдині люди на величезних безлюдних просторах, де розкошують птахи, комахи, тварини, рослини, вони самі регулюють свої стосунки, хто яке місце займає в харчовому ланцюзі. Це дивний незвіданий стан для сучасної міської людини — бути одній у дикій природі, де якщо і є блага цивілізації, то вони у твоєму наплічнику. Ні машина, ні вертоліт не привезуть тобі бургер чи теплу ковдру. Тут райські місця для кіношників, аби знімати історичні фільми — хоч від створення світу, хоч середньовіччя, хоч ранній новий час. Але Зеник суворо каже: «ні, ми не дозволяємо знімати тут кіно», цей парк для тварин, не для людей.
Трохи піднімаємося на горб, у голову приходять дивні думки, що зараз ми ідеальні цілі для дрона чи снайпера. Тут ні дерева, за яким заховатися, ні куща. Зенон показує металеві залишки огорожі соціалістичного колгоспу — вона стирчить серед голого поля, як гнилий зуб, — і каже, що в парку вирішили зберегти цю огорожу як свідка історії.
***
Зрештою наша невелика компанія із семи жінок і Зеника виходить на інший пагорб до лемківського кладовища. Серед мокрого листя, що вкрило пагорб, бачимо кілька могил із цілими пам’ятниками і навіть однією огорожею, на кількох можна прочитати написи, якісь надгробки розбиті, деякі могили зрівнялися із землею. Реставровані пам’ятники — це робота місцевого товариства польських каменярів Magurycz. Воно майже 30 років відновлює переважно старі українські цвинтарі на території Польщі, за якими нікому доглядати, але також працює і на польських, німецьких, єврейських. Його назва походить від гори на Лемківщині над селом Бортне, яке славилося своїми каменярами.
Біля кількох могил стоять лампадки. На плиті, на зелених від моху каменях — макет дерев’яної лемківської церкви з трьома банями, така стояла на цьому цвинтарі. Хтось скаже, навіщо в полі, де раз на тиждень проходить Зеник чи інший працівник парку або куди раз на рік приїжджають біологи, природоохоронці, заморочуватися з історичною реконструкцією зниклої церкви? Бо це і є культура пам’яті — не для сторонніх очей, не на замовлення, не заради зиску, а для того, щоб ушанувати пам’ять про людину, яка жила на цьому місці до тебе. До речі, Magurycz щороку потребує волонтерів — це добра нагода здобути цінний досвід і перенести його на українські цвинтарі.
Зенек розповідає, що після Другої світової війни ці землі були білі від черепів і кісткок — останків загиблих солдатів: на цій довгій лінії фронту загинуло близько 140 000 воїнів з обох боків. Польська держава проголосила спеціальну акцію: закликала місцевих людей збирати черепи і звозити в Дуклю — пізніше там зробили братську могилу і збудували величезний меморіал у пам’ять про загиблих у Другій світовій. Таким збиральництвом займалися переважно діти, вони йшли по черепи, як по гриби, тільки повоєнні часи були такі бідні, що часто в родині й кошика відповідного не було. Держава платила за це невеликі гроші, бо йшлося передусім про те, щоб очистити землю від людських останків, які лякали місцевих селян чи подорожніх, і далі обробляти її. Навіть через 80 років після війни ще й досі можна знайти бомби, міни або людський череп», — розповідає Зенон. Інколи сюди заходять люди з металошукачами, хоч це й незаконно. Як правило, їхні знахідки забирають, керівництво парку хоче, щоб все, що тут було, залишалося на своєму місці.
Історія тут не кричить, а шепоче — деталями і предметами, які потребують розшифровки. Я запитую гіда, чому на місці бойових дій не видно ідеологічних пам’ятників невідомому солдату, символічних червоних зірок, курганів, стел, якими радянська влада маркувала території. «У Польщі немає такої традиції, — розповідає Олена Бондаренко. — Російська пропаганда показує, що поляки нищать пам’ятники. Ні, ми їх не нищимо, ми переносимо їх на цвинтарі. Жертвам війни віддано те, що їм належить, але без зайвої пропаганди. Коли йти Карпатами, у лісі теж є багато могил, вони впорядковані, є відповідні таблички, але це не кидається в очі, бо не таке монументальне й ідеологічно не засмічує простір. У самому серці Кракова, на Плантах, стояв великий пам’ятник радянському маршалу Івану Конєву, і коли Польща прийняла закон про декомунізацію, протягом однієї ночі пам’ятники та пам’ятні знаки соціалістичної доби були демонтовані з публічного простору й перенесені в одне місце. У Музеї соцреалізму в Козлувці зберігають лише ті твори, які мають художню цінність, штамповку ніхто не тримає як реліквію».
***
Політика пам’яті, меморіалізація героїв і жертв війн, історичних подій нас цікавить не просто так — хоч російсько-українська війна триває, паралельно в суспільстві точиться дискусія, як вшановувати пам’ять воїнів, що загинули, захищаючи батьківщину. Тому під час нашого туру ми так багато дивимось кладовищ.
Воєнний цвинтар № 60 (Магура), розташований на Маластовському перевалі в Малопольському воєводстві, — один з близько 400 воєнних поховань Першої світової, об’єднаних загальною назвою Воєнні кладовища Західної Галичини. На них поховано понад 70 000 солдатів австро-угорської, німецької, російської армій і польських легіонів. Під час Першої світової війни, у 1915 році, у Відні при Міністерстві оборони створили Департамент воєнних могил з місцевими осередками при армійських корпусах. Цей департамент мав реєструвати загиблих воїнів, ексгумувати, а також проєктувати й будувати воєнні цвинтарі. Землі в Західній Галичині були всіяні тілами загиблих вояків. З одного боку, це могло спричинити епідемію, з іншого, поля були непридатні для обробітку. Був і ідеологічний вимір — імперія вміє шанувати геройські вчинки тих, хто віддає за неї своє життя.
Керівник краківського департаменту Рудольф Брох, який у молодості вивчав архітектуру, і його заступник, літератор Ганс Хауптманн організували справу так, що до будівництва цвинтарів у 1915–1918 роках через конкурси залучили найкращих архітекторів. Воєнний цвинтар № 60, як і 40 інших воєнних кладовищ у Західній Галичині, спроєктував видатний словацький архітектор Душан Юркович, який був мобілізований до австро-угорської армії та служив у Департаменті воєнних поховань Кракова. Цвинтарі, спроєктовані Юрковичем, відрізняються використанням елементів лемківської культури. До будівництва цвинтарів Брох залучав найкращих мулярів, столярів, каменярів, креслярів, фотографів, скульпторів, тож сьогодні багато цих об’єктів є культурно-історичними пам’ятками.
Біля входу на цвинтар — інформаційний стенд, на якому коротко викладена історія боїв на цих землях під час Першої світової, інформація про кількість могил, архітектора, каплицю. Цвинтар зусібіч оточений сосновим лісом, має естетичну загороду, добре доглянутий, подекуди стоять недавно принесені лампадки. Читаємо, що тут поховані 174 солдати австро-угорської армії, 4 спільні могили і 63 індивідуальних. Серед імен бачимо українські, німецькі, польські, єврейські. Біля християнських могил (усі могили обкладені цеглою прямокутники з насипаною землею) — однакові дерев’яні хрести, накриті дашками, біля могили єврейського воїна — мацева, але не кам’яна, а дерев’яна. Навпроти входу, на іншому кінці цвинтаря — дерев’яна капличка в лемківському стилі з гонтом, трикутним дашком над хрестом, іконою Богородиці з немовлям у золотавому окладі і поетичним чотиривіршем. За задумом, воєнні цвинтарі будували так, аби тут можна було проводити урочисті релігійні і державні обряди.
Об’єднані цвинтарі № 122 і № 123 у місцевості Лужна-Пустки — це сотні уніфікованих могил із хрестами і трикутними дашками над ними, які збігають із крутого пагорба, де височіє каплиця. Їх відкрили поблизу місця, де відбувався Горлицький прорив, під час якого австро-угорська та німецька армія розгромили російські війська. На двох ділянках поховані понад 1200 солдатів різних національностей, які воювали по різні боки. Цвинтар спроєктували польський архітектор Ян Щепковський і словацький Душан Юркович. 25-метрова каплиця з білим хрестом уздовж стін височіє на горі замість згорілої дерев’яної, спроєктованої Юрковичем. У 2016 році цвинтар у Лужна-Пустки отримав від Європейського парламенту знак Європейської спадщини, яким відзначають об’єкти, які відіграли важливу роль в історії і культури Європи.
Слід зазначити, що біля якого цвинтаря ми не зупинялися б — воєнного, лемківського, одинокої могили в лісі, на якій би віддалі від поселень і цивілізації вони не були, це завжди доглянуті місця пам’яті: прибрані могили, квіти чи лампадки біля окремих могил, чиста територія. І саме за такими прикметами видно культуру пам’яті, офіційну чи приватно-людську — не знаю, але вона формує в туристів, випадкових перехожих, громадян країни повагу до людського життя і смерті.
***
Наш маршрут пролягає по Низьких Бескидах, де ліси переважають над населеними пунктами. Але скільки будинків не було б у селі, біля кожного в певній геометрії ростимуть туї. Клумби й альпійські гірки теж обов’язковий елемент присадибної ландшафтної культури, але тут більше свободи і творчості. Гарні, доглянуті, акуратні, якщо не нові, то оновлені-оздоблені сучасними матеріалами, як із журналу House&Garden. Хороші дороги роблять життя в горах чи біля підніжжя гір не ізольованим від світу, вони дають полякам вибір — жити ближче до природи чи в гущі мегаполісів.
Дорогою до Музею лемків заїжджаємо в Корчин, щоб запити українську гіркоту ексклюзивним рожевим шоколадом. Доки Мирослав Пельчар не відкрив у своєму місті Pijalnia Czekolady, у Корчині рідко зупинялися туристи, але тепер їдуть сюди спеціально і з Кракова, і з Варшави, і з інших міст. Тут встановили найбільший у Польщі шоколадний фонтан, щодня проводять кілька майстер-класів з виготовлення шоколаду, великий вибір різноманітних плиток, шоколадних фігурок і наборів. І рідкісний Ruby chocolate з ягідним ароматом, який готують з рожевих какао-бобів. Філіжанка питного рожевого шоколаду — і можна продовжувати наші мандри Низькими Бескидами.
Їдемо в село Gładyszów/Гладишів у музей «Лемківська Загорода». Вказівник біля села написаний двома мовами — польською і лемківською, яка послуговується кирилічним алфавітом. Перший двомовний вказівник з’явився 2008 року в селі Bielanki/Білянка, і далі Об’єднання лемків добивалося, аби всі назви лемківських сіл дублювали лемківською мовою. Було багато суперечок у громадах, лемки казали своїм сусідам-полякам: у церквах (як правило, у лемківських церквах, де кирилічні написи, сьогодні служать і греко-католицькі, і римсько-католицькі відправи) вам ця мова не заважає, а на вказівниках заважатиме? З туристичного погляду етнічне різноманіття краю — однозначно плюс.
***
Говорячи про лемків, не можна оминути тему їхнього примусового виселення з автохтонних земель. Після того як у 1945 році Польща й СРСР розміняли території — СРСР перейшла територія Західної України, а Польщі — українські етнічні землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, настала черга людей. Щоб «вирівняти» етнічний склад, з місць, які відійшли до Польщі, переселяли лемків, бойків, холмщаків та інших, а поляків — з областей, що стали радянськими. У 1944–1946 роках близько 95000 лемків примусово переселили до радянської України. «Остаточне розв'язання української проблеми в Польщі» стало можливим завдяки воєнній операції «Вісла» 1947 року: під приводом боротьби з українським підпіллям поляки депортували українців з їхніх етнічних територій у західну й північну частину Польщі, на землі, які до 1945 року належали Німеччині. Тоді переселили понад 140000 людей.
Із середини 1950-х років лемки Польщі почали звертатися до влади з проханням повернутися на свої землі. «Лемки поверталися до своїх сіл, якщо було до чого або якщо в їхній хаті вже не жив поляк», — каже 68-річний Ваньо Дзюбина, засновник і директор музею «Лемківська Загорода», колишній шкільний учитель. Його мама повернулася у Гладишів з Польщі, а батьківська родина — з Америки. Ваньо народився у Гладишеві й тепер зберігає та популяризує лемківську культуру і спосіб життя. Музей — це власне дерев’яна лемківська хижа й господарські будівлі, у хаті — православні ікони, гарно вишиті рушники, необхідне хатнє начиння. Ваньо показує, як раніше його родичі витискали олію, пряли кужіль, мололи зерно. Лемки були кмітливі люди, добрі господарі й не боялися тяжко працювати. Життя в горах не найлегше, але ці ліси, ці простори, краєвиди, що пахнуть бАтьківщиною і свободою, притягують лемків, де б вони не були.
Лемківська мова, якою говорить Ваньо, абсолютно зрозуміла — фонетично вона схожа на польську, а лексично — на українську, і українські філологи вважають її діалектом української. У Гладишеві лемківську мову вивчають 40 дітей, у всій Польщі — понад 300, а з 2000 року лемківську ввели як окремий предмет на відділенні філології Краківського педагогічного університету. Як почуєте в Низьких Бескидах привітання «Слава Ісусу Христу», то буде лемко.
***
Дукля, де, за версією лемка Богдана-Ігоря Антонича, «народився Бог на санях», була поза нашим маршрутом, зате на ньому було багато прекрасних старих дерев’яних лемківських церков, які є об'єктом культурної спадщини ЮНЕСКО. Ян Гиря, що доглядає за церквою Святої Параскеви в селі Квітоня, розповідає, що церква збереглася завдяки тому, що після переселення лемків єпископ з Тарнова наказав католицьким священникам забирати під свою оруду покинуті греко-католицькі церкви й нічого там не змінювати. Тепер у Квітоні живуть лише дві лемківські родини, і в самого пана Яна дружина — полька. Він каже, що греко-католицькі богослужіння бувають раз чи два на рік, але буває, що лемки приїжджають вінчатися чи хрестити дітей у цю церкву здалеку. Тим часом пан Ян тримає в церкві трохи лемківської літератури — альбом наївного маляра Никифора з Криниці, кулінарні видання про лемківську кухню, історичні монографії. Туристи цікавляться такими книжками.
Лемки — не гомогенна етнічна група, їх розділяють релігійні питання (частина лемків належить до греко-католицької церкви, частина — до православної), а також питання ідентифікації: хтось каже, що він лемко-українець, інші називаються українцями, дехто — лемками-поляками, а хтось — русинами. Ми запитуємо Ваня Дзюбину, ким він себе вважає. «Лемки просто впали з неба», — хитро всміхається чоловік.
***
На місці лемківських сіл Незнайова, Радоцина, Чарного, Длугого та Липна художниця-лемкиня Наталія Гладик зробила художні інсталяції — двері з порогом, ручкою, які стоять у полі, як портал у минуле. За такими дверима вирувало життя, будували плани, ростили дітей, тепер — порожнеча.
На кожних дверях — табличка з історією села, схемою вулиць і списком жителів, а також кілька фотографій. Напевне, це вражає найбільше в польському устрої життя — ретельна документація, мінімум «невідомих солдатів» і втрачених архівів. Від відновлення написів на старих гробівцях до архівної роботи з меморіальними об’єктами на зразок лемківських дверей. Тому, напевне, польська туристична галузь працює як добрий швейцарський годинник, бо гіди мають до діла не з легендами й міфами, а документами й науковими дослідженнями.
