ГоловнаКультура

Європейський досвід: як зберігають дерев’яні церкви наші сусіди. Проєкт «Втрачені церкви Закарпаття»

Спільно з проєктом «Втрачені церкви Закарпаття» ми продовжуємо серію публікацій, присвячених проблемі дерев’яних храмів на Закарпатті та в Україні загалом. Ми розглядаємо різні фактори, які впливали на знищення церков у ХХ ст. і за часів незалежності, окреслюємо європейський досвід збереження таких пам’яток і міркуємо про можливі для нас шляхи активної реінтеграції дерев’яних храмів у культурне поле країни.

П’ятий матеріал із серії – розповідь дослідниці пам’яток дерев’яної архітектури, авторки сайту «Дерев’яні храми України» Олени Крушинської про ставлення до цих об’єктів культурної спадщини в Європі, насамперед у сусідніх із нами країнах. Чому в Польщі, Словаччині, Чехії дерев’яні церкви і досі дерев’яні, а не бляшано-пластикові?

Греко-католицька церква св. арх. Михаїла (1650–1700) в селі Тополя у словацькому прикордонні
Фото: Олена Крушинська, 2014
Греко-католицька церква св. арх. Михаїла (1650–1700) в селі Тополя у словацькому прикордонні

Культурний розрив між Україною та Європою у ставленні до пам’яток, зокрема до пам’яток дерев’яної архітектури, дуже легко продемонструвати на прикладі Закарпаття і словацького прикордоння. Для цього досить одноденної мандрівки. 

Спершу вирушимо на північний захід Закарпатської області. На Великоберезнянщині є принаймні п’ять дерев’яних церков, які більш-менш доглянуті та зберігають ґонтову покрівлю (залишмо зараз осторонь проблеми, яких не бракує й там). І лише три старовинні церкви вже понад двадцять років суцільно обшиті бляхою. 

У той самий час на Воловеччині маємо карнавал кольорів, матеріалів і «благоустрою». Сама лише церква в Гукливому реставрована як належить — а в усіх інших дерев’яних церков і дзвіниць Воловеччини ми побачимо бляшані дахи, сяйливу золоту бляху на маківках, страховинні прибудови, схожі то на криті автобусні зупинки, то на засклені кіоски. Територія кожної церкви там «облагороджена»: або новозбудованою каплицею під синім чи золотим дахом, або, якщо громада грошовита, то й парадною брамою з кучерявою кованою ґраткою. Неважко здогадатися, що нині всі ці церкви – московсько-православні, звідси й маркування території кольорами і формами московського стилю. Ця (само)діяльність, однак, не була б можливою, якби в нас існувала державна політика щодо культурної спадщини.

Утім про це ми ще поговоримо в окремій статті, а зараз, коли очі заболять вже нестерпно, рушаймо на поблизький пункт прикордонного переходу в Малому Березному. Одразу за ним, на словацькій території, ми потрапляємо у світ, дружній до пам’яток. Скажімо, від бездоганно доглянутої дерев’яної церкви в словацькому селі Уличське Криве навпростець якихось 20 км до забляхованої церкви-«броньовичка» у Вишці на Великоберезнянщині й 50 км до розцяцькованої церкви в Котельниці-Бистрому на Воловеччині. Навколо ті самі гірські ландшафти. І навіть власне церкви – це ті самі лемківські, тобто українські дерев’яні церкви. Але яка різниця світоглядів!

Дерев’яні церкви в с. Котельниця на Закарпатті (ліворуч) та в с. Уличське Криве у словацькому прикордонні (праворуч)
Фото: Олена Крушинська, 2014
Дерев’яні церкви в с. Котельниця на Закарпатті (ліворуч) та в с. Уличське Криве у словацькому прикордонні (праворуч)

Саме Словаччина і Польща подають найліпший у Європі приклад того, як можна сприяти туристичним подорожам дерев’яними церквами. В інших країнах вони теж належать до шанованих і відвідуваних пам’яток, але не об’єднані в настільки зручні спеціалізовані маршрути.

Так, у Польщі існує ідеальний, розгалужений і маркований Шлях дерев’яної архітектури (Szlak Architektury Drewnianej). Над його створенням працювали пам’яткоохоронці та місцева влада трьох воєводств: Сілезького, Малопольського та Підкарпатського — у 2001–2003 роках. У 2008–2009 до них долучилося ще одне воєводство – Свентокшиське. Для кожної частини Шляху, що відповідає одному воєводству, створено сайт із мапою маршрутів, видано чималого обсягу путівник, паперову мапу та ін. 

У Сілезькому воєводстві загальна довжина Шляху дерев’яної архітектури становить 1060 км, з яких 326 припадає на головну трасу, а решта – на п’ять петель по 120–180 км кожна. Ці маршрути охоплюють 93 пам’ятки дерев’яної архітектури: костели, каплиці, дзвіниці, двори, корчми, мисливський палацик, водяний млин, шпихлір, два скансени. У Малопольському воєводстві загальна довжина Шляху, що складається з чотирьох трас, – понад 1500 км, він включає 253 пам’ятки, зокрема й лемківські греко-католицькі церкви. У Підкарпатському воєводстві Шлях із дев’яти трас має довжину 1202 км, і греко-католицькі церкви тут становлять більшість. Нарешті, у Свентокшиському воєводстві Шлях поділено на чотири траси та невелике кільце й охоплює кількадесят об’єктів.

Путівник і туристична мапа до польського Шляху дерев’яної архітектури в Підкарпатському воєводстві
Фото: Надано авторкою
Путівник і туристична мапа до польського Шляху дерев’яної архітектури в Підкарпатському воєводстві

Аналогічний Карпатський дерев’яний шлях (Karpatská drevená cesta, KDC) у Східній Словаччині має менші масштаби – близько 300 км і пів сотні пам’яток. У 2007–2013 роках у рамках проєкту транскордонної співпраці, фінансованого ЄС, польський і словацький шляхи були поєднані в одну систему під назвою «Дерев’яні храми у польсько-словацькому пограниччі». На жаль, ніде немає ні слова про те, що насправді це лемківські дерев’яні церкви на українських етнічних землях. Їх ніколи не означують «українськими», а звуть розмито – «костеликами (тобто маленькими храмами) візантійського обряду». Нагадаємо, що лемки з польського прикордоння були примусово виселені під час операції «Вісла» у 1947-му, а лемки у словацькому прикордонні поступово асимілювалися. Про походження тамтешніх дерев’яних церков нагадує сама їхня архітектура, а ще – українські прізвища на цвинтарях біля тих церков. 

Один із сотень дороговказів польського Шляху дерев’яної архітектури
Фото: Олена Крушинська, 2009
Один із сотень дороговказів польського Шляху дерев’яної архітектури

Як користуватися польським і словацьким шляхами на практиці? Дуже просто – завдяки досконалій системі дороговказів. На них зображено впізнаваний логотип, назву села, стрілку напряму й відстань. Навіть випадково побачивши перший такий дороговказ, далі турист може мандрувати насліпо, не маючи ані мапи, ані путівника, ані доступу до інтернету. Біля пам’ятки він побачить інформаційний стенд кількома мовами з текстом і картосхемою, де буде позначено і цей, і всі сусідні об’єкти. Обравши потрібні, зможе продовжувати подорож, слідкуючи за дороговказами зі знайомим логотипом. 

Інфостенд біля греко-католицької церкви св. Юрія в селі Ялова у словацькому прикордонні; навколо церкви – трава, яку ніхто не залив бетоном і не вибрукував кольоровою плиткою
Фото: Олена Крушинська, 2014
Інфостенд біля греко-католицької церкви св. Юрія в селі Ялова у словацькому прикордонні; навколо церкви – трава, яку ніхто не залив бетоном і не вибрукував кольоровою плиткою

По селах, особливо в малолюдному прикордонні, лише деякі дерев’яні церкви мають усталений розклад роботи як туристичні об’єкти, адже туристи заглядають туди тільки час від часу. Натомість на дверях кожної церкви висить папірець з іменем, номером мобільного, а іноді навіть зі схемою розташування будинку людини, яка має ключ і може відкрити церкву для огляду. Це дуже зручно для всіх. 

 Біля входу у дерев’яну церкву вішають роздруківку з контактами людини, яка може відкрити храм для огляду
Фото: Олена Крушинська, 2014
Біля входу у дерев’яну церкву вішають роздруківку з контактами людини, яка може відкрити храм для огляду

У польський і словацький шляхи включено всі дерев’яні церкви, а не тільки найвидатніші або розташовані найближче до автомагістралей. У Європі є дуже багато туристів, яким кортить побачити не лише популярні, а й маловідомі пам’ятки, особливо у віддаленій, майже неторканій місцевості. По-друге, регулярне, нехай не масове, а індивідуальне відвідування пам’ятки працює їй на користь: місцева громада пишається нею ще більше, дбає про неї. Ті пару євро з туриста у вигляді благодійної пожертви чи оплати за вхід ніколи не зроблять дерев’яну церкву у віддаленому селі у прикордонні самоокупною, але від пам’ятки цього й не вимагається. 

І тут ми повертаємося до питання культурного розриву, з якого починався цей текст. Нам варто заздрити не наявності гарного і впорядкованого туристичного маршруту, бо це лише наслідок послідовної державної політики й вищого, ніж у нас, культурного рівня населення. Ось чому треба заздрити. Спрощено це можна пояснити так. Для словаків усе словацьке (для угорців – угорське, для поляків – польське) – священне. Цінність національної культури, від народних пісень до народної дерев’яної архітектури, не підлягає жодним сумнівам. Об’єкт культурної спадщини має бути збережений і доглянутий незалежно від того, чи може він принести прибуток за рахунок туризму: це, так би мовити, додатковий бонус. 

На таких засадах діє державна політика в усіх європейських країнах. Діє вона й у напрямку просвіти: маленькі європейці, починаючи з дитсадкового віку, ходять на адаптовані, цікаві для них екскурсії в замки, церкви, музеї, скансени. Для них поняття «пам’ятка» і необхідність її зберігати – це щось само собою зрозуміле. Чи часто в наших школах звучать терміни «пам’ятка архітектури», «архітектурний стиль», «реставрація», «культурна спадщина»? Там з усієї культури традиційно вивчають виключно літературу. Про українську архітектуру, образотворче мистецтво, музику школярі навіть у великих містах гадки не мають, а що казати про дітей у селах. Із них виростають дорослі, чий смак формується в магазині будівельних матеріалів.

Греко-католицька церква (1709) в селі Луков-Венеція на Пряшівщині, Східна Словаччина
Фото: Олена Крушинська, 2011
Греко-католицька церква (1709) в селі Луков-Венеція на Пряшівщині, Східна Словаччина

У Європі занепалий дерев’яний храм – абсолютний виняток, а спотвореного переробками немає жодного і бути не може. Про цю категорію пам’яток піклуються дуже ретельно: і через їхню архаїчність, і через їхню вразливість, пов’язану з властивостями самого матеріалу – дерева. Крім того, у європейських країнах дерев’яних храмів не так і багато або й зовсім мало, якщо порівнювати з кількістю мурованих.

І тут нам, знову-таки, варто заздрити не фінансовим можливостям європейських пам’яткоохоронних інституцій, а самому підходу до реставрації: у нас на неї витрачаються мільйони і мільйони, але найчастіше пам’ятці завдається шкода через, м’яко кажучи, непорядність і нефаховість виконавців робіт, їхнє бажання максимально зекономити на якості. Чеський історик архітектури та урбанізму, член ICOMOS, автор енциклопедії дерев’яних церков та дзвіниць Європи Карел Куча, який багато разів мандрував Україною, коментує це так:

У європейських країнах всі реставраційні роботи, надто коли йдеться про пам’ятку дерев’яної архітектури, проводяться з великою пошаною до історичних конструкцій та матеріалів. Робиться усе можливе, щоб зберегти те, що можна зберегти. Якщо частина дерев’яного бруса згнила, то замість повної його заміни намагаються обійтися протезуванням, тобто вирізають і замінюють лише уражену частину. Коли дерев’яні елементи будь-що треба зберегти, застосовують реставраційну хімію: є спеціальні препарати, які консервують та укріплюють деревину. Також існують протипожежні, протигрибкові та інші розчини для просочення. Що стосується якості реставрації у Європі, то вона стандартно висока. Не знаю випадків, коли реставратори нашкодили б пам’ятці, застосували невідповідні матеріали. А от під час експедицій Україною я бачив такого багато.

Стінопис у костелі XV ст. в селі Гервартів на Пряшівщині – найдавнішому дерев’яному храмі Словаччини, що є пам’яткою ЮНЕСКО
Фото: Олена Крушинська, 2011
Стінопис у костелі XV ст. в селі Гервартів на Пряшівщині – найдавнішому дерев’яному храмі Словаччини, що є пам’яткою ЮНЕСКО

Загинути пам’ятка може лише від випадкової пожежі або зумисного підпалу дуже рідко, але це трапляється. «Коли в нас у Чехії гине від вогню дерев’яний храм, автоматично передбачається, що його буде відбудовано в первісному вигляді, – розповідає Карел Куча. – В інших країнах це не аж так певно, але іноді теж буває, як-от у лемківському селі Команча в Польщі, де на місці згорілої у 2006-му православної церкви вже за два роки стояла її репліка. Приклади в Чехії – відбудовані копії згорілого костелу св. Анни XVI ст. в Остраві-Грабовій (згорів у 2002 році, відбудова завершена у 2004-му), підпаленого трьома молодиками і дощенту згорілого костелу Божого Тіла XVI ст. в Гутах (згорів у 2017-му, відбудову завершено цьогоріч), дзвіниці у містечку Железни Брод (згоріла у 2007-му й наступного року вже була відновлена). Відбудовуватимуть і згорілу торік дерев’яну церкву на Петршині у Празі, перенесену із закарпатського села Медведівці у 1929 році». 

Будівництво репліки дерев’яного костелу св. Анни XVI ст. в Остраві-Грабовій (Чехія), знищеного пожежею 2002 р.
Фото: Карел Куча, березень 2004
Будівництво репліки дерев’яного костелу св. Анни XVI ст. в Остраві-Грабовій (Чехія), знищеного пожежею 2002 р.

Що ми можемо перейняти з європейського досвіду вже сьогодні? Про зміну підходу до реставрації пам’яток архітектури поки що годі й мріяти. Чому – це окрема болісна тема для обговорення. З туризмом усе значно краще. Останніми роками в нас почали з’являтися «коричневі» туристичні дороговкази за європейським стандартом. Часом вони викликають зауваження, але перший крок зроблено, і це не може не тішити. Дерев’яних церков серед таких маркованих об’єктів поки що одиниці, і наявність дороговказу залежить не від цінності пам’ятки, а від того, чи увійшли туристичні вказівники у план під час реконструкції тієї чи іншої траси. У будь-якому разі трішки зарано створювати офіційний маршрут і скеровувати на нього туристів, допоки на картосхемі потрібно буде вказувати не лише відстань до пам’ятки, а й міру вбитості дороги, що веде в село (це стосується не Закарпаття, а скоріше інших областей). Але яким би гладеньким не був асфальт, коли дорогу таки відремонтують, неможливо привабити туристів дерев’яними церквами, «запакованими» у бляху і пластик. 

Щойно добудована репліка костелу в Остраві-Грабовій
Фото: Карел Куча, вересень 2004
Щойно добудована репліка костелу в Остраві-Грабовій

Про наступ сучасних матеріалів і несмаку на дерев’яну архітектуру напишемо в наступній статті з нашої серії. А додаткову інформацію по унікальним дерев’яним церквам України можна знайти у науково-пізнавальному модулі проєкту «Втрачені церкви Закарпаття».

Олена КрушинськаОлена Крушинська, дослідниця культурної спадщини
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram