Брендане, ви живете у США, Слава — в Україні. Як ви зустрілися?
Брендан Белломо: Ми з моєю творчою партнеркою та дружиною Аніелою Сідерською шукали митців, з якими могли б попрацювати. Вона знайшла Аніну й Славину порцеляну, і ми закохалися в неї. Ми стали друзями і планували зробити анімацію.
Коли Росія напала, я подзвонив Славі: «Ви живі? З вами все добре? Що відбувається у Харкові?». Слава відповів: «Ми продовжуємо працювати вночі». Я запитав: «Що ви робите вдень, чому вночі?». Він сказав: «Я інструктор у Силах спеціальних операцій». Ми вирішили, що це чудова нагода поділитися історією митців на війні.
Слава Леонтьєв: Звісно, коли від Брендана надійшла ця пропозиція, я був трошки шокований. Узагалі не думав фільмувати щось навколо себе. Я був зосереджений на тому, як готувати людей, на справах мого підрозділу.
Пропозиція Брендана змінила абсолютно все. До того я не думав ставитися до цього як художник. А ця пропозиція надавала величезну можливість. І цю можливість підтримали мої товариші, моє керівництво. Треба розуміти, що фільм відбувся лише тому, що коли я брав камеру, хтось із друзів брав зброю замість мене, виконував мої обов’язки і перебирав на себе мої ризики. Коли я казав їм про це, вони відповідали: «Зараз у тебе потужніша зброя — працюй».
Брендане, це ваш повнометражний дебют, а доти ви довго займалися спецефектами та знімали короткі метри. Чому вирішили зробити док?
Б.Б.: Я вірю, що ви поринаєте у світ у пошуках історії або створюєте її самі, якщо пишете сюжет. Коли дізнався про події в Україні, що сталося з моїми друзями, я подумав, що ця історія сама знайшла мене і це моя місія — вигадати, як допомогти їм розповісти її. Я знав, що повинен щось зробити, навіть якщо це відмінне від того, що робив раніше.
А що це для вас — документальна форма?
Б.Б.: Для мене документальна форма — я також вірю, що це стосується всіх моїх фільмів — має відповідати правді, яка існує всередині історії. Той спосіб, у який це кіно могло бути зроблено, передбачав, що Слава й Андрій (друг Слави Леонтьєва, оператор і один з героїв фільму. — Авт.) можуть транслювати свої мистецькі таланти через камеру. Тож нам треба було надихнути їх фіксувати світ.
Спершу я гадав, що це буде дуже складно, бо ми спілкувалися через перекладача і перебували на відстані 6000 миль. Але почали спілкуватися однією мовою, якою стала мова мистецтва. Малювали зображення, ділилися знімками й робили разом сторіборди. Так спілкувалися попри відстань. Ми співпрацювали. Я одразу знав, що їхні інстинкти, які допомагають творити, будуть найвпливовішим інструментом для поширення того, що сталося в Україні.
С.Л.: Треба зауважити, що нам було досить затишно працювати, бо ми відчували, що проєкт має мозок, а ми маємо бути просто очима з добрим зором. Але важливо, куди спрямовувати погляд цих очей.
У проєкту від початку була певна ідеологія, яку сформулювала Аня. Ми вирішили, що не будемо показувати Україну жалюгідною; що не будемо показувати Україну як жертву; що будемо настільки далекі від репортажу, наскільки це взагалі можливо, бо працюємо на майбутнє. Ми взялися на початку 2022 року, і невідомо було, що відбуватиметься, коли фільм вийде, хто взагалі залишиться живим.
Не зосереджувалися на злі, бо зло — воно банальне. Ракети всі однакові, вирви однакові. Ми знімали те, чому загрожує знищення. Ми знімали найкраще і найрідніше для нас — природу, яку просто випалюють, архітектуру, і не лише в процесі розпаду, культурні цінності, яким загрожує знищення. І найкраще, найкрасивіше — людей, які стали на захист цього всього. Цей позитивний процес відповідав за нашу внутрішню якщо не цензуру, то спрямованість. Ми зняли чимало матеріалу, і Брендан мав з чого обирати.
Б.Б.: Ми зафільмували 500 годин. Це сталося завдяки тому, що Славин підрозділ «Сайгон» мав власні камери, знімав з дронів і GoPro. Ця відвага варта особливої згадки, адже фільмували під час активних боїв.
С.Л.: Я дуже хвилювався з цього приводу. Нечасто потрапляв кудись близько до фронту і там нічого не знімав. Боявся схибити. Не дуже добре почувався, коли хлопці й дівчата брали камери, бо мав відчуття, що наражаю їх на небезпеку, що це відволікає їх. Але вони сказали, що зроблять, і вони це зробили.
Хочу повернутися до вашої тези про фіксацію краси. Я був у Харкові 2022-го двічі. Я бачив місто, яке живе попри непередбачувані прильоти. Натомість у фільмі показані найвідоміші руйнування Харкова, які розібрали на кадри воєнкори, там немає цього контрасту з нібито мирним містом, який найбільше вражає. Чому ви оминули такі кадри і чи взагалі знімали їх?
С.Л.: Скажімо так, ми знімали дуже багато різного матеріалу, й увійшло те, що добре складалося в історію. Ми назнімали на серіал, а треба було вкластися в сюжет зі зрозумілим часом. Ми знімали чимало про наш музей. Знімали чимало про виставкову активність — як художники. Але незалежно від мене у фільм увійшли кадри саме тих руїн, які мали для мене особисте значення, де загинули мої друзі. Наприклад, є дуже короткий епізод, де у зруйнованому інституті над суцільною ямою висять столик і стільці, за якими я декілька днів тому читав розвідникам лекцію про орієнтування.
Славо, а чи змінилося ваше мистецтво через війну? Коли малюнки анімовані у фільмі, то це дуже промовисто говорить про те, що ви відчували. Але коли у статиці, я не впевнений, що це прямо зчитується як сюжети на тему війни.
С.Л.: Аня каже, що не змінилося, і вона намагається не допускати значних змін. Насправді не робиться і не робилося нічого відверто військового, нічого ілюстративного. Але метафори там настільки промовисті, що мені буває важкувато дивитися на те, що розписує Аня. Це не завжди зчитується глядачами, не дотичними до нашої війни, але і вони відчувають, що всередині тієї приємної картинки відбувається щось серйозне і, можливо, не завжди приємне. Як справжнє життя і є.
Брендане, розкажіть більше про анімаційні частини фільму. Як ви працювали з ними?
Б.Б.: Коли вперше побачили фігурки, були у захваті. Ми знали, що в них стільки історій всередині, так багато деталей, відчули, що вони можуть ожити й рухатися. Зазначу, що ніколи не хотіли залишати Україну й рушати кудись в анімаційні світи. Ми бажали залишитися в лісі або на робочому столі, бо розуміли, що маємо перебувати в реальності. Співпрацювали з неймовірною польською студією Blue Blue, яка відчувала спорідненість з Україною і проникла в історії Слави й Ані під час роботи над фільмом. З трьох картин Ані та скульптур Слави вони зробили понад 7000 намальованих вручну кадрів, вивчивши понад 10 років Аніної та Славиної роботи.
С.Л.: Вони дійсно зробили неймовірну роботу. Вивчили стиль. Намалювали те, чого ніколи не малювала Аня, в її стилі й навіть переклали сюжети, зняті нами, на мову Аніного малюнку. Коли ми побачили анімацію вперше — я був абсолютно вражений. А Аня сказала: «О, нарешті, я завжди очікувала, що вони почнуть ворушитися».
Якби я робив бінго «Документальні фільми про війну в Україні», то спершу там ішли б руїни, а потім музика «ДахаБрахи». Гурт чудовий і популярний, але іноземні режисери аж дуже часто беруть його як саундтрек. Чому ви обрали «ДахаБраху» як основну музику для вашого фільму?
Б.Б.: Ми познайомилися з неймовірною українкою, яка живе тут, у США, вона залишила свою роботу й присвятила весь час забезпеченню [України] медикаментами (Вікторія Мельник, одна з організаторок Bandera Foundation у Нью-Йорку. — Ред.). Коли ми передавали через неї камери, вона сказала: «Ти маєш дещо послухати» — і ввімкнула «Весну». Я ніколи не чув нічого подібного. Ми обговорили «ДахаБраху» зі Славою, і він також включив мені декілька треків. Обидва були абсолютно захоплені творчим духом і широким спектром: у музиці колективу краса й натхнення поєднувалися з трагедією. Це все було в їхній музиці, уся емоційна гама, якої потребував фільм. Я подумав, що це буде хорошим рішенням — озвучити картину українською музикою.
С.Л.: Це неймовірно метафорично, що Вікторія Мельник, та сама Bandera Foundation, постачала нам плити для бронежилетів, приціли, нічну оптику, а потім серед усього цього стали приходити камери. І це було якось абсолютно природно, що асортимент зброї трошки розширюється. Ось Mavic, а ось ще й GoPro. І те, що вона виявилася ще й постачальником музики — це неймовірний збіг.
Я пропонував Брендану різне. Те, що чулося навколо — я надсилав посилання. Там була теж «ДахаБраха». Брендан одразу зрозумів, що це єдина можливість, щоб в усьому фільмі була музика з одного джерела. Бо дійсно на будь-яку емоцію, на будь-який темп, на будь-що з того, що відбувалося, одразу знаходилася гарна музика від «ДахаБрахи».
Брендане, а як ви давали вказівки команді? Виглядає, що ви непогано впоралися, зокрема й у записі звуку, що для аматорів-кінематографістів, які не знають, що і як має працювати, може бути ще складніше, ніж знімати.
Б.Б.: Нам пощастило, що Слава й Андрій наділені інстинктами художників і можуть затягнути людей у свій світ. Вони знають, на чому фокусуватися, куди дивитися, яким має бути світло. Усе, що було потрібно — йти за цим інстинктом, який показує душу митця, що дає вам переживання моменту.
Я давав не дуже багато вказівок, але ми разом працювали над ідеями під час зумколів. Робили багато-багато діаграм, де прописували, як фільм можна зняти і де розмістити мікрофони. Слава й Андрій могли використати ці концепти в різних ситуаціях. А втім, вони також часто пропонували власні неймовірні ідеї.
С.Л.: У мене є чимала фотографічна підготовка, про картинку я розумію. Але тут абсолютно нова техніка. Я завжди дуже прискіпливо вивчаю всі інструкції, а в цьому випадку не мав ні часу, ні енергії. Завдяки Брендану просто брав і отримував потрібну картинку. Стосовно звуку, то я зіпсував усе, що можна зіпсувати, але в нас був настільки потужний тил, що це виявилося некритичним.
Б.Б.: На початку вторгнення я запитав Аню, як вона почувається. Вона відповіла, що ми настільки самотні тут, ніби на Місяці. Ця фраза застрягла в мені й нагадала «Аполлон-13» — космічну місію, де літальний апарат падав. НАСА створили дублікат кожної деталі на кораблі, щоб допомогти їм. І я подумав: «Стривай-но, кожна лінза, кожна камера, кожен мікрофон, який ми надіслали Славі, Андрію та «Сайгону», такі самі, як і в мене у США». Я міг тримати в руках ті інструменти, які мали вони. У будь-який момент ми могли вирішити чи вигадати щось разом.
У фільмі багато пояснень, багато кадрів, де проговорюється мотивація героїв і героїнь фільму. Що саме ви хотіли донести глядачам і глядачкам усіма цими прямолінійними поясненнями? На мій погляд, ще трошки — і вони були б пропагандою.
Б.Б.: Ми ніколи не мали намірів переконати людей у чомусь, тому що це мета пропаганди — показати речі так чи інакше. Наша мета була донести настільки прямо, наскільки це можливо, думки й почуття всіх героїв фільму. Гадаю, що кожен, хто дослухається, зможе миттєво зрозуміти, в якій ситуації вони опинилися й через що проходять.
С.Л.: Коли мене питали тут про те, що я хочу донести, відповідав, що хочу донести насамперед те, що все залежить від кожного. Це боротьба з абсолютно зрозумілим злом. Від початку ми робили фільм для американської аудиторії, щоб донести до абсолютно сторонніх людей емоцію і щось таке, що зберігатиметься довго, що занурило б їх у головні наші почуття і головні наші спостереження.
А для нашої аудиторії що там показувати? Усі все бачили й усі все розуміють. Та зненацька, коли фільм переглядали мої товариші й люди, не дотичні до створення, виявилося, що фільм дуже надихає і що фільм потрібний українському глядачеві. Я відчув, що це якась нова відповідальність, але ще досі не зрозумів, яка саме.
Аудиторія реагує надзвичайно потужно. Причому перша реакція людей: «Чим допомогти Україні?». Це найпоширеніше питання. Ми були у Вашингтоні, у Конгресі й Сенаті перед голосуванням, намагалися на оці терези покласти свою пір’їнку для імовірності прийняття допомоги. Виявилося, що вплив цього фільму є достатньо потужним інструментом, щоб друзі України у Сполучених Штатах використовували його й просували своє бачення цінностей.
Ви вірите, що мистецтво може перемогти найгірше в людях і, зокрема, війну?
Б.Б.: Я гадаю, що ви мусите в це вірити. І ви мусите вірити в це не заради мистецтва, а заради того, ким є українці та ким є всі ми як люди. Я бачив, що мистецтво Ані, Слави й Андрія створювало не лише те, що приносить надію та радість (як вона казала, коли дарувала фігурки «Сайгону»), а також закарбовувало їхні досвіди в цих малюнках. На жаль, ви не можете повернути знищене, але ви можете створити щось нове. Ви маєте замінити втрачене чимось прекрасним, щирим, особистим і питомо українським. Це єдиний спосіб для культури, яку знищують, продовжувати своє існування. Я вірю, що це критично та справді важливо.
А щодо вашого мистецтва? Мистецтво Слави й Ані — це мистецтво спротиву. Але чи вірите ви, що ваше мистецтво також може впливати на цей світ?
Б.Б.: Коли люди дивляться фільм, вони кажуть, що не лише натхненні красою, а й відчувають, що хочуть більше зануритися в український контекст і що закохані в мистецтво й музику з фільму. Отже, якщо фільм у змозі робити такі речі, він цінний для глядачів і глядачок, наближає їх до України.
