Мандарини (Mandarinebi, 2013)
Фільм Зази Урушадзе розповідає про естонське село в Абхазії 1992 року, яке покинули всі мешканці, крім двох чоловіків — вони залишилися зібрати неймовірний того року врожай мандаринів. Утім війна доходить і до цього поселення, і вже незабаром вдома в головного героя на ім'я Іво опиняться двоє поранених. Це грузин і чеченський найманець, що воює за проросійську Абхазію. Вони вороги, але повбивати один одного їм заважає, принаймні на початку, те, що вони не можуть навіть стояти.
«Мандарини» довго здаються типовим фільмом «за мир», розрахованим на зовнішню (щодо Грузії) публіку. Він ніби дозволяє глядачам, котрі не розуміють і не намагаються зрозуміти контекст війни, милуватися тим, як герої з різних сторін протистояння потроху вчаться бачити в людину одне в одному. Утім фінал не вкладається в цю інтерпретацію, адже недвозначно вказує: герої, може, і знайдуть спільну мову, але заразом знайдуть спільного ворога (вгадайте кого!), який і є справжньою причиною війни.
Фільм часто згадують як один з найгучніших успіхів грузинського кіно останнього часу, особливо враховуючи його «оскарівську» номінацію як найкращий фільм іноземною мовою (саме так тоді вона називалася). Але цю стрічку подала на нагороду не Грузія, а Естонія — наочна демонстрація тези, виголошеної на початку тексту.
Довгі світлі дні (Grzeli nateli dgeebi, 2013)
У міжнародному прокаті "Цвіть" /In Bloom
А оцей фільм (дебют тандему Нани Еквтімішвілі та Сімона Ґросса) того ж року висунула на «Оскар» саме Грузія. І хоча він не потрапив до номінації, але став тією стрічкою, після якої заговорили про «повернення грузинського кіно». Події відбуваються теж 1992 року, але Абхазька війна там є радше глухим відлунням: поза поодинокими згадками, найяскравіше її засвідчує пістолет одного головного героя — доказ неконтрольованого обігу зброї в ті часи. Роботу найлегше описати через аналогію з українською стрічкою «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової, яка зовсім нещодавно була у прокаті. Обидві є історіями героїні в патріархальному суспільстві під час кризи, коли економічний і соціальний тиск робить першими жертвами насильства саме жінок. Обидві при цьому не є похмурим зображенням злиднів і жорстокості. «Довгі світлі дні» розповідає про двох 14-річних підліток у Тбілісі — у ньому дуже багато повітря, яке перетворює не дуже веселу історію на гірко-ностальгійну ніжну замальовку про дорослішання.
Початок (Dasatskisi, 2020)
«Початок» Деа Кулумбеґашвілі — це портрет жінки, дружини лідера релігійної групи Свідків Єгови, що діє в грузинському селищі неподалік від кордону з Азербайджаном. Визначає цей портрет не тільки його зміст — сама героїня, але також і його рамка — соціальне середовище, що ізолює та утримує героїню у своїх межах. «Початок» можна представити як фільм про сучасну Медею, знятий дуже уважно до повсякденного на рівні програмної феміністичної стрічки «Жанна Дільман, набережна дю Комерс, 1080 Брюсель». Сама Кулумбеґашвілі дає несподіваний список джерел натхнення — від картини «Мертвий Христос у труні» Ганса Гольбейна-молодшого до фото своєї бабусі.
Фільм фруструє; некомфортний для перегляду, повільний і безжальний, він дуже швидко став помітною подією у фестивальній екосистемі: зокрема, виборов головний приз у Сан-Себастьяні — на одному з найповажніших європейських фестивалів. Те, що наступний фільм режисерки («Квітень», 2024) потрапив цьогоріч в основну програму Венеційського фестивалю й отримав спеціальний приз журі, абсолютно не дивує: від «Початку» було зрозуміло, що у європейському кіно народилася нова зірка.
Що ми бачимо, коли дивимося в небо? (Ras vkhedavt, rodesac cas vukurebt? 2021)
Жінка й чоловік зустрічаються в літньому сонячному Кутаїсі й закохуються. Домовившись про зустріч наступного дня, обоє прокидаються й бачать у дзеркалі чужі обличчя. За ніч їхня зовнішність магічно змінилася — і тепер їхня зустріч, а разом з нею і їхнє кохання під загрозою. Або ні?
Це фабула другої стрічки Олександра Коберідзе — грузинського режисера, що поїхав вивчати кіно в Німеччину, де й залишився жити. Це своєрідна казка, що швидко виходить за межі вузької колії лінійної історії та перетворюється на все відразу. «Що ми бачимо, коли дивимося в небо?» — це і фантазія про випадок, і (як не дивно) гімн футболу, і найкраща у світі туристична листівка Кутаїсі. Така собі 150-хвилинна гра режисера в кіно. Цей фільм навряд чи стане улюбленцем усіх — навпаки, більшість глядачів уже в першу годину втомлять режисерські забавки. Однак синефіли будуть і зазвичай є від них у захваті. Стрічка дебютувала в основному конкурсі Берлінського кінофестивалю 2021 року, де (закономірно) отримала приз від Міжнародної асоціації кінопреси ФІПРЕССІ — тобто від критиків.
Приборкання саду (Taming the Garden, 2021)
Переможець міжнародного конкурсу 2021 року фестивалю Docudays UA, документальний фільм Саломе Джоші може здатися терплячим спогляданням за чимось цілком приголомшливим — і не більше. Тут ти стаєш свідком роботи людей, які, оснащені важкою технікою, викопують з оригінальних місць росту і транспортують морем величезні столітні дерева. Саме цьому фантасмагоричному, майже сюрреалістичному процесу стрічка приділяє найбільше уваги. Однак саме ця увага, прикута до конкретних деталей, дуже промовисто свідчить — це політичне кіно з декількома шарами значень й асоціацій.
«Приборкання саду» є документацією створення знаменитого дендропарку Шекветілі, що розташований за 40 кілометрів від Сухумі — але також і роздумом про економічну нерівність, аб'юз влади олігархами й навіть про примусове переселення. Адже дендропарк з’явився як забаганка людини, на яку зовсім нещодавно, 5 грудня, Україна наклала санкції, котра стоїть за фактичним переворотом у Грузії — мільярдера й почесного голови партії «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі.
Перетин (Crossing, 2024)
Ця найновіша з помітних грузинських стрічок, власне, теж не грузинська в усіх сенсах. Режисер цієї копродукції, що отримала прем’єру на цьогорічному кінофестивалі в Берліні, є шведом — принаймні за країною народження. Леван Акін із середини 2000-х фільмував для телебачення й устиг зрежисувати дві стрічки, які за межами Швеції не отримали багато уваги. Але 2019 року він зняв європейський хіт «А потім ми танцювали» (який, до речі, виграв Одеський кінофестиваль), уперше звернувшись до Грузії — країни своїх батьків.
Його «Перетин» теж має стосунок до консервативної й ворожої до ЛГБТК-спільноти атмосфери у грузинському суспільстві. Щоправда, такі узагальнення передчасні, оскільки у фільмі йдеться радше про конкретних людей, ніж про панораму країни. «Перетин» розповідає про жінку середнього віку, яка після смерті сестри намагається виконати її заповіт і вирушає на пошуки небоги, аби повернути ту додому. Текла (так звуть утікачку) є трансжінкою, і на початку фільму головна героїня сприймає цей факт як страшний родинний сором. Та незважаючи на це, вона разом з майже випадковим попутником мандрує у Стамбул, куди начебто поїхала Текла.
«Перетин» не критикує і не епатує. Це чудово структурована, дуже спокійна та ніжна стрічка, в якій блукання героїв вулицями Стамбула не менш важливі, ніж подорож героїні своїми внутрішніми лабіринтами, вихід з яких починається із чесності зі собою.