1921 року в Німеччині виникла студія Prana Film. Один з її засновників, художник і окультист Альбін Грау марив ідеєю екранізувати роман Брема Стокера «Дракула». Грау мріяв наповнити фільм про вампіра власними теософськими й окультними поглядами, хотів зробити мало не маніфест світогляду. Однак спадкоємці ірландського письменника не продали прав німецьким кіноробам. Тоді студія найняла Генріха Галеєна — сценариста, який уже написав сценарій для «Голема» (цей фільм, на жаль, втрачено), щоб той створив адаптацію «Дракули» у спосіб, який дозволить обійти авторські права. Так виник сюжет фільму «Носферату, симфонія жаху»: історія про німецького маклера Томаса Гуттера, який вирушає в засніжену Трансильванію, щоб укласти вигідну угоду з ексцентричним графом Орлоком. Граф насправді є носферату (інша назва вампіра в романі Стокера) і жадає лише душі нареченої Гуттера.
Фільм вийшов у 1922 році і став класикою не лише горору, а й кіно взагалі. Родина Стокера через суд домоглася ухвали, що фільм таки порушив авторські права письменника. Студія мала знищити всі фільмокопії стрічки, але, на щастя, деякі все ж збереглися. Тож фільм про вампіра з експресивно-гротескною грою Макса Шрека (про нього ходили легенди, що він дійсно вампір, згодом про це навіть зняли фільм) і з жахною роботою зі світлотінню зберігся дотепер і створив канон вампірського кіно.
Пізніше виникли й «офіційні» екранізації Стокера, як «Дракула» Тода Браунінга 1931 року, чи «Дракула» Френсіса Форда Копполи 1992-го, чи перший римейк «Носферату», що його зняв у 1971-му один з мастодонтів німецького кіно Вернер Герцог. Однак і поза цими стрічками сюжети про Дракулу стали окремим феноменом. Його образ й історію обігрували де завгодно, включно з гелловінськими серіями «Сімпсонів».
Американець Роберт Еґґерс подивився німий фільм Мурнау ще школярем молодших класів і з того часу марив цієї стрічкою. Коли він підріс і став режисером, то мрія про римейк «Носферату» почала перетворюватися на мету. Однак попереду був довгий шлях інді-режисера зі скрупульозно створеними постгорорами «Відьма» і «Маяк», які виросли на зрозумілому для режисера ґрунті фольклору Нової Англії. За ними пішло вже досить бюджетоємке переосмислення ісландської саги про Амлета (прототипа Гамлета), яке в українському прокаті навіщось назвали «Варяг».
Знявши три повнометражні фільми, Еґґерс зарекомендував себе як режисер, що вміє працювати з саспенсом, уважно ставиться до деталей, перед зніманням створює ледь не дисертаційний проєкт для лору майбутнього світу, заснований на довжелезному списку ігрового кіно, художньої літератури, наукових дослідженнях міфу, міфології, фольклористики та історії. Така репутація та успішність усіх попередніх проєктів допомогли Еґґерсу отримати бюджет на реалізацію мрії дитинства — на власний римейк «Носферату».
Сюжет цього фільму не потребує артикуляції, адже загалом повторює «Носферату» Мурнау. Та сама Німеччина 1830-х, та сама історія про дівчину, що віддалась у мареннях носферату. Той самий сюжет про мандрівку в Трансильванію та чуму в портовому місті. Та сама смерть вампіра в променях сонця. Однак розстановка нюансів і відчуття стилю не дають Еґґерсу потонути в тіні видатного першоджерела й дозволяють створити незалежне авторське висловлювання.
Роль маклера Томаса Гаттера дісталася Ніколасу Голту, який неочікувано під кінець року увірвався одразу з двома фільмами (крім «Носферату», це «Присяжний № 2» Клінта Іствуда). Його дружину й коханку носферату Елен зіграла Лілі Роуз-Депп, яка сміливо доводить, що у професії вона не лише через батька, а знімання в «Ідолі» були помилкою молодості. А роль носфератівського Ван Гельсінга — доктора Альбіна Ебергарда фон Франца — стала ще одним нагадуванням, що Віллем Дефо може зіграти кого завгодно.
«Носферату» Еґґерса можна було б титулувати гаслом «Make Vampires Scary Again». Роками голлівудська кіноіндустрія використовувала цих містичних почвар як героїв будь-яких жанрів, від приторно-солодкої романтики з франшизи «Сутінки» до кринжової постіронії у «Ренфілді». Еґґерс натомість повертається до першоджерела ідеї вампіра як проклятого живого мерця, що існує завдяки людській крові та боїться сонячного світла. Еґґерів носферату не п’є крові з шиї, до чого нас роками привчав голлівудський канон, а висмоктує її із серця, як це заповідають карпатські легенди.
Роль графа Орлока дісталася Біллу Скашгорду: після ролі Пеннівайза у «Воно» йому вже звично грати під тонною гриму. Еґґерс створив свого Орлока ближчим до історичного Влада Цепеша (ймовірного прототипа стокерівського Дракули), ніж до мурнаусівського образу чи будь-якого іншого Дракули. Зимовий верхній кафтан польського крою, густі вуса й оселедець еґґерсівського Орлока змушують згадати про гоголівського Вія та повсталого з мертвих Івана Сірка, ще за життя оповитого легендами про характерників і вовкулаків.
У кадрі графу Орлоку виділено не надто багато часу, тому Біллу Скашгорду доводиться догравати голосом. Еґґерс уміло використовує те, що його німецькому попереднику було недосяжно — роботу зі звуком. Скашгорд спеціально тренувався з оперними викладачами, аби знизити тембр голосу й розмовляти похмурим потойбічним баритоном. В українській прокатній версії глядач отримує цікавий досвід, адже частину, де Орлок говорить древньою мовою, подають без дубляжу, із субтитрами, а ту, де він просто промовляє, ми чуємо в дубляжі. Навряд чи навмисно, але тут дистриб’ютори наочно продемонстрували, чому кіно краще дивитися в оригіналі: актор, що озвучує Орлока, намагається відтворити ефекти, однак до гарчання й сипіння Скашгорда йому все ж далеко.
Розігруючи звукову карту «Носферату», Еґґерс виділяє багато простору Лілі Роуз-Депп: Елен тут має значно більше ваги, ніж у версії 1922 року. Акторці доводиться здригатися в сомнамбулічних судомах, оргазмувати від метафізичного й реального сексу з носферату, вриватись у кадр з нелюдським криком після жахних марень і снів.
Еґґерс — режисер, у стрічках якого жіночі ролі відіграють важливе значення. Його повнометражний дебют «Відьма» був похмурою історією, де за забобонами про відьомство розкривалась історія дорослішання й сепарації дівчини від сім’ї та фігури батька. У «Носферату» режисер знову говорить про жінок. Елен постає тут символом жінки початку ХІХ століття, коли будь-який прояв характеру могли діагностувати як істерію чи меланхолію, а сексуальні бажання визнавали брудними та грішними. Образ Елен вбирає усі ці стереотипи, а поява героїні на ложі носферату стає втіленням чи то кохання через смерть, чи то смерті через кохання, нагадуючи нам про близькість еросу й танатосу.
«Носферату» Фрідріха Вільгельма Мурнау став світовою класикою на віки вічні, зокрема, через проривну роботу зі світлом і тінню. Сцену, де тінь вампіра рухається сходами поперед самого графа Орлока, обігрували усі у світі й не завжди у вампірському контексті. Еґґерс і його вірний оператор Джарін Блашке (він зняв усі фільми режисера) від початку вирішили, що не намагатимуться повторити ефекти Мурнау. Проте операторська майстерність Блашке створює простір для оригінального бачення Еґґерса, який наповнює кадр численними відсилками до живопису (від щурячих бенкетувань Гої до холодних пейзажів у дусі німецьких романтиків на кшталт Каспара чи Рунге).
«Носферату» Еґґерса — це втілення дитячого захвату видатною стрічкою епохи зародження кінематографу і водночас зрілої поваги до неї. Але також це масштабна авторська робота про кохання і смерть, які завжди забирають своє, про відчуття важливості того, що зло можна побороти, лише якщо прийняти його абсолютність і матеріалістичність — навіть якщо весь попередній досвід кричить, що це неможливо. У світлі подій, які відбуваються поза залами кінотеатрів, фільм про східноєвропейського вампіра видається сумним, тривожним і символічним нагадування про сьогодення.
Єдине питання, яке «Носферату» залишає непроговореним: що ж тепер зніматиме Еґґерс, якщо в 40 років він примудрився зняти головний фільм свого життя?