Одразу варто зазначити, що 2024-й почався переможно для України. Фільм "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова здобув “Оскар” і BAFTA в категорії “Найкращий документальний фільм”, а “Порцелянова війна” Брендана Белломо і Слави Леонтьєва (Україна-США) – Гран-прі журі конкурсу американської документалістики на кінофестивалі “Санденс”. Обидві картини про війну, всі призи – вперше в нашій історії. Ще одне підтвердження, що документалістика стала свого роду рятівним ковчегом для національної кіноіндустрії.
Але, якщо продовжувати розмову в міжнародному контексті, у фестивально-нагородній ієрархії завжди є певний простір для кризової кінематографії – тобто фільмів з країни, де триває масштабний кривавий конфлікт. У 1990-2000 це були балканські держави, у середині 2010-х – Сирія, зараз – Україна. Нині ми – докір сумління західного світу, нині саме наші фільми мають ту енергію, яку дає тривале перебування на межі життя і смерті цілої нації. Тому щороку українські картини потрапляють в конкурси найавторитетніших фестивалів і отримують нагороди, які ще 15-20 років тому ніхто і помислити не міг. Одразу треба наголосити, що якась уявна політична “квота” тут ні до чого: цих успіхів не було б, якби у нас не прийшла нова генерація обдарованих режисерів і режисерок – завдячуємо саме їхнім талантам, а не доброті західних журі.
Що ж до світового кіна як такого, то в ньому, як і завжди, панує дихотомія. З одного боку – кінофестивалі з їхнім наголосом на мистецькому пошуку і оригінальності авторського висловлювання, з другого – індустріальні премії на кшталт "Оскара" і “Золотого глобуса”, де враховують жанрову довершеність та інтереси масової авдиторії.
Тенденції в світовому арт-хаузі незмінно задають три найважливіших кінофоруми (в порядку наростання впливовості): Венеційський, Берлінський і Канський. Звісно, кожний з них має свій профіль відбору фільмів у конкурси.
Мабуть найбільш передбачуваною цьогоріч була Венеція. Головний приз – “Золотого лева” за найкращий повний метр – віддали іспанському патріарху Педро Альмодовару за "Сусідню кімнату", де головні ролі зіграли Тільда Свінтон (Марта) та Джуліанна Мур (Інгрід) – героїня першої вмирає від раку, героїня другої намагається її втішити. 17-хвилинна овація після прем’єри, втім, не має вводити в оману – венеційська публіка взагалі щедра на аплодисменти і пафос. В Альмодовара вийшла дуже традиційна для нього мелодрама, хіба що з поправкою на зірковий статус акторок. Складно позбутися враження, що “Лева” дали за вислугу років: Альмодовару через пару тижнів якраз виповнювалося рівно 75 років.
Загалом, призерів цьогорічної Мостри (як називають фестиваль в Італії) при всій несхожості антуражу об’єднує відчутна меланхолія сюжетів. Гран-прі журі дістався історичній драмі «Вермільйо» (реж. Маура Дельперо, Італія). Дія розгортається в 1944 році у високогірному селищі Вермільйо. Приїзд солдата-дезертира П'єтро порушує звичний штиб життя родини місцевого вчителя. П'єтро закохується в Лючію, вчителеву старшу доньку, і одружується з нею. Проте щастя молодят закінчується разом із війною. Приз за найкращу режисуру забрав американець Бреді Корбет з "Бруталістом": Едріан Броуді грає єврейського архітектора Ласло Тота, який пережив Голокост і переїхав в Америку. Пізніше до нього доєднуються дружина і небога. Невдовзі Ласло отримує замовлення мрії від корабельного магната Гаррісона Лі Ван Бюрена (Гай Пірс), але американська мрія обертається болем і скандалом. Нарешті, спецприз журі відійшов "Квітню" грузинської режисерки Деа Кулумбегашвілі – картині про сільську акушерку, яка, незважаючи на законодавчу заборону, допомагає пацієнткам, що хочуть зробити аборт. Як і в попередньому фільмі Кулумбегашвілі, тут панує гнітюча атмосфера, в якій права жінок зневажені по максимуму.
Набагато чіткіший дискурс тримають організатори Берлінале. Головний приз – “Золотий ведмідь” – зазвичай присуджують фільмам на злободенну суспільну тематику. Цей рік не став винятком. Ба більше, рішення журі мало відтінок сенсаційності - трохи нижче поясню чому. “Золото” дісталося документальному фільму "Дагомея" французької режисерки африканського походження Маті Діоп. Картина розповідає, як сакральні скульптури повертають з паризького музею на батьківщину, в Бенін (сучасна назва Дагомеї); під цим сюжетним приводом Діоп створює інтелектуальний портрет африканського соціуму. Першість саме цієї стрічки виглядає особливо виразно на тлі того, що Гран-прі журі та Приз журі (Срібний ведмідь) присудили "Потребам мандрівника" корейця Хон Сан-су та "Імперії" француза Брюно Дюмона відповідно. Обидва режисери – багаторічні улюбленці фестивалів, обидва фільми – звичні для цих авторів естетсько-формалістичні ігри; а випередив їх різкий антиколоніальний кіноесей, зафільмований чорношкірою жінкою. Берлін завжди був сильний у жестах такого роду.
Ну і знов-таки традиційно, але цього разу не в кращий бік, здивували Канни. Майже весь список призерів – цілком гідні фільми й автор(к)и, повна палітра форм і стилів кіна. Гран-прі – вишукана камерна історія "Все, що ми уявляємо, як світло", Паял Кападіа (Індія), Приз журі і приз найкращим акторкам – мюзикл "Емілія Перес", Жак Одіар (Франція), найкраща режисура – гіперестетське роуд-муві "Велика подорож", Мігель Гомеш (Португалія), Спецприз – протестна драма "Насіння священного інжиру", Мохаммад Расулоф (Іран; до речі, попередній фільм Расулофа має “Золотого ведмедя”), найкращий сценарій – горор "Субстанція", Коралі Фаржа (Франція). А от “Золота пальмова гілка” – як випадкова пляма на вишуканому краєвиді, як гучний звук рефлюксу посеред струнного концерту: "Анора" (Шон Бейкер, США). Біда навіть не в тому, що фільм посередній (що особливо прикро з урахуванням таланту режисера) – така собі “Попелюшка” навиворіт про любов секс-працівниці до нарваного російського мажора. Дивує те, що Бейкер, чудово знаючи, що відбувається в світі, набрав російських акторів-путіністів Юру Борисова й Олексія Серебрякова. І канське журі на чолі з Ґретою Ґервіґ («Маленькі жінки», «Барбі») підтримало це, по факту легітимізувавши державу-агресорку на широкому екрані. При повній відсутності українських фільмів у основних програмах фестивалю.
Для Канн це, на жаль, не нове: фільми, так чи інак пов’язані з Росією, беруть там участь і після 24.02.22. Припущу, що таким химерним чином проявляється глобальна претензія організаторів: найважливіший фестиваль світу має представляти всі основні культури і типи цивілізацій. Навіть людожерські – правда, прикриті або маскою лібералізму, або іншою країною виробництва. Зрештою, Росія ж не бомбардує Францію. Поки що. А ось чому наші інстанції, які мають за тим стежити, знову проспали появу російських наративів на такому високому рівні – питання риторичне.
З індустріальними преміями картина більш оптимістична і більш, так би мовити, структурована. Тема війни була домінантною для “Оскара”, який вручали за минулий рік: до “20 днів у Маріуполі” ще слід додати головного тріумфатора – байопік про винахідника атомної бомби "Оппенгеймер" (режисер – Крістофер Нолан): найкращий фільм, найкращий режисер, найкращий актор (Кілліан Мерфі).
А от що стосується вже цьогорічних номінацій і нагород, то тут маємо ще один сюрприз: здається, головним жанром сезону став... мюзикл.
Так, у “Золотому глобусі”, результати якого стануть відомі 5 січня, найбільшу кількість номінацій – десять – отримав вищезгаданий мюзикл режисера Жака Одіара "Емілія Перес", у тому числі номінації “Найкращий мюзикл чи комедія”, “Найкраща жіноча роль”, “Найкращий сценарій”. Напередодні фільм також тріумфував на премії Європейської кіноакадемії: п'ять відзнак; а в шортлистах на “Оскар” відзначений шість разів. У екранізації бродвейського мюзиклу "Wicked: Чародійка" – чотири “глобусних” номінації і чотири згадки в шортлистах. Окрім того, вкрай схвальну пресу отримав музичний байопік “Роббі Вільямс: Better Man” (режисер – Майкл Ґрейсі, “Найвеличніший щоумен”), де культовий поп-співак розповідає про своє життя за кадром; на екрані його зображує актор з обличчям мавпи. А культовий данський документаліст Джошуа Оппенгаймер, що прославився дилогією про геноцид в Індонезії – “Акт вбивства” (2012) і “Погляд тиші” (2014) – випустив апокаліптичну музичну драму “Кінець” з Тільдою Свінтон в одній з головних ролей.
Це може здатися й простим збігом обставин, та все ж це, вочевидь, є частиною глобальнішого процесу проникнення жанрів, що вважалися суто розважальними, в авторське кіно. Наприклад, Жак Одіар – лавреат “Золотої пальмової гілки” і без 5 хвилин класик французького кіна – зміг в "Емілії Перес" поєднати ефектну хореографію та гітові пісні з глибоко трагічним сюжетом і кримінальним антуражем. “Better Man” – свого роду розгорнутий сеанс психоаналізу, де Роббі Вільямс не боїться показати себе в поганому світлі і пред’явити на публіку своїх найгірших демонів. Герої в “Кінці” Джошуа Оппенгаймера – родина нафтового магната, що разом зі слугами переживає кінець світу в підземному бункері, не піднімаючись на поверхню. Всі вони в тому чи іншому вигляді мучаться провиною за те, що залишили близьких, і за те, що голова родини зробив свій внесок у Апокаліпсис. Атмосфера цілком відповідає похмурому сюжету. І навіть “Чародійка”, хоча і є суто мейнстрімним видовищем, переглядає хрестоматійний сюжет “Чарівника Смарагдового міста”: Зелена Відьма виявляється найкращою і найлюдянішою, а влада Смарагдового міста – бездушними змовниками.
До тої ж тенденції можна віднести і “Субстанцію”. Окрім Канського призу, у фільму Фаржа так само є номінації на “Золотий глобус” і нагорода від Європейської кіноакадемії за найкращу операторську роботу (Бенджамін Крачун). “Субстанція” – це міцно настояний на знахідках Девіда Кроненберга і Девіда Лінча зразок боді-горору – жанру моторошних трансформацій тіла. І водночас – яскраве авторське висловлювання. Для Канн, утім, це не стало аж такою великою новацією, бо вже в 2021 році боді-горор Жулії Дюкурно «Титан» отримав “Золоту пальмову гілку”.
Тож, бачимо, зрощення масових і вузьконішевих жанрів продовжується – і це можна вважати найвиразнішим трендом року.
Завершити цей огляд варто знову нашим кіном. У шортлисті “Оскара” є дві україно-американські копродукції – згадана "Порцелянова війна" та "Одного разу в Україні" (режисери Бетсі Уест, Ерл Мак, Тетяна Ходаківська): вони змагатимуться в категоріях "Найкращий документальний повнометражний фільм" та "Найкращий короткометражний фільм".
Хто отримає “Оскар” – стане відомо 3 березня наступного року. Сподіватимемось, у списку лавреатів будуть українські імена.