Розкажіть про роботу в журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч».
Досі я не був членом літературного журі, а головою журі тим більше. Цього року про діяльність літературних журі вийшов фільм під назвою American Fiction. Якраз я подивився його, і мені запропонували взяти участь, стало цікаво порівняти враження. Усе життя я, крім того, що був дипломатом, багато писав. Був колумністом «Дзеркала тижня». Мав трішки більше свободи, ніж звичайний дипломат. Участь у літературному журі — це нова ситуація, коли роблю щось таке, чого нема у звичайному житті за дипломатичним фахом. І сподобалося!
Ця премія нішева з погляду світової літератури й науки, але для інтересів України премія «Зустріч» важлива. Історія взаємовідносин українців і євреїв тут, в Україні, потрібна. Насамперед Україні, аби ми розуміли, хто ми, звідки походимо, у чому наша сила й іноді наші гріхи, якщо бути відвертими зі своєю історією. Що таке для нас, наприклад, європейська інтеграція України? Це відвертість щодо власної історії, відкриті очі й розуміння.
З політичного погляду опрацювання цього сегмента історії необхідне. А цінне воно передовсім для нашої душі. Ми маємо багато змішаних сімейних історій, моя дружина частково єврейка. Нещодавно ми відвідували могилу її діда, Абрама Давидовича Замиховського. Він був чемпіоном Української Республіки з шахів 1931 року. Наймолодший — мав 28 років, коли став чемпіоном України. Я пройшовся цим єврейським кладовищем, подивися на могили. На багатьох написи українською та івритом, українською та їдишем, російською та їдишем. Я зрозумів, це все великою мірою втрачене, невідоме для нас, а має бути відоме. Ми хочемо знати, хто ми є.
Якими є зараз українсько-єврейські відносини у вимірі дипломатії?
Маєте на увазі з Державою Ізраїль? Добрі відносини. Без деталей, тому що це не зовсім моя тема, але ви ж бачите кількість ізраїльських громадян і євреїв, які воюють у цій війні на нашому боці. Їхній голос гучний на користь України. Коли ми з вами розмовляємо, надзвичайно сумний день: сьогодні прощання із сином головного рабина України, який загинув на цій війні. Сьогодні це так особливо символічно. Українсько-єврейські відносини, як і сама Україна, проходять через трагічний момент істини. Ми є частиною одного цілого, ми любимо цю країну, ми потрібні одне одному.
Видається, що зараз культура в Україні й дипломатія як ніколи близькі з огляду на реформоване Міністерство культури та його нового очільника (міністром культури став дипломат Микола Точицький. — Ред.). Як ви бачите роботу цього міністерства?
З діяльністю цього міністерства дуже мало знайомий і мало перетинався, але багато перетинався з міністром. Він є фахівцем високого класу, патріотом. Мені дуже імпонують дипломати, які можуть говорити чітко, недипломатично іноді. От він людина, яка вміє і не боїться говорити чітко. Тому Миколі я одразу написав, що бажаю йому успіхів, і це було абсолютно щиро.
Чи вважаєте ви як експерт зі стратегічних комунікацій, що зараз доцільно було додати до Міністерства культури стратегічні комунікації?
Велика частина світу не знає і не розуміє Україну так, як ми б того хотіли. Історія України, що називається story, не розказана. Досить пізно ми зробили відкриття, що цю story слід розказувати в кожній частині світу по-різному. Одна й та сама суть добре доноситися в різній тональності, у різних формах для різних середовищ, і цим треба серйозно займатися. Тепер виділене окреме міністерство, яке займається. А отже, ми усвідомлюємо необхідність формувати стратегічні комунікації на найвищому державному рівні.
МЗС працює над цим послідовно. Як посол я, на жаль, бачив, наскільки захід не допрацьовував у стратегічних комунікаціях. Наприклад, у таких частинах світу, як Латинська Америка, Африка, азійські країни, де західні країни втрачали свою репутацію і нічого з цим не робили. Зараз США, Європейський Союз намагаються розказувати цим народам свою story, справжню, чесну. Наші зусилля і їхні зусилля переплітаються.
Ви видали книжку «Щеплення від мороку» — це збірка ваших статей за 2010-ті роки, тоді це були тексти про майбутнє, а зараз ми бачимо, як вони справджуються в українській реальності. Як ви ставитеся до них зараз?
Свої думки і скромні здібності я абсолютно щиро вкладав у ці статті. Це справа моєї душі — писати. Досить рано, на початку своєї кар’єри я зайняв нішу, яка традиційно має більше свободи в дипломатії. Ця ніша називається «спічрайтер». Я став спічрайтером, тобто писав тексти, статті, виступи для різних очільників дипломатії Української держави дуже тривалий час. Спічрайтери — люди вільніші й менше зв’язані рутиною, ніж інші дипломати.
Не забуду свого першого відрядження до Бонна. Представництво України в Німеччині тоді було ще в Бонні, а не в Берліні. Міністерство закордонних справ ФРН мало цікаву структуру: розлога будівля, побудована десь у 1970-х. А посеред неї дворик, і в цьому дворику старий маленький замок. Такий собі будиночок на два поверхи. Я спитав, хто там працює, і мені відповіли: «Там працює спічрайтер міністра». Нагадувало діснеївський замок з заставки мультиків. Спічрайтери — це особлива категорія. Я без великого ентузіазму прийшов у дипломатію свого часу, але знайшов покликання і радість саме в тому, аби бути спічрайтером.
Чому тоді вирішили працювати в дипломатії?
Ніколи не мав особливої поваги до професії дипломата, і мрії бути дипломатом не було. Я не розумів, що це за робота. Стояти на прийомі у смокінгу, пити мартіні й вести пусті балачки — це було моє розуміння професії. Прийшов у дипломатію тому, що життя штовхало в цьому напрямку, ціла сума факторів. А я просто не розумів. У 1994 році одружився, треба було мати професію, яку схвалила б моя дружина. Я пішов у дипломатію — звучало добре, хоча ніяких добрих очікувань від цієї професії не мав. Абсолютно несподівано для себе зрозумів: по-перше, всі мої уявлення про професію не відповідали дійсності; по-друге, ця професія для мене.
А щодо письменництва, то є різні люди. Я здатен збирати слова в речення й формулювати певні речі. Та, на жаль, не здатен придумувати окремий світ, який зачаровував би читача. Сюжети в моїй голові не крутяться, тому я не став письменником.
Але дипломатія — це інший вимір бути митцем слова, так мені здається. Як ви бачите мистецтво дипломатії?
Дипломатія буває різною: консульська — де люди займаються дуже конкретними справами, допомагають українцям за кордоном, оформляють документи, сприяють у скрутних ситуаціях. Є політична — дійсно більше пов’язана з переконанням і формулюванням. Я для себе вважаю, дипломатія огортає людство так, як атмосфера огортає Землю. Такий тоненький-тоненький прошарок розумних людей, які, в ідеалі, намагаються зробити цей світ менш божевільним і менш жорстоким, а більш справедливим і зрозумілим одне одному. Дипломатія — це така світова спільнота. Ця спільнота не може функціонувати без того, щоб людина не володіла словом і не могла пояснювати свою країну колегам. Дипломатія не може нормально функціонувати, якщо дипломат не є чесним: якщо добре формулюєш, але брешеш. Треба казати правду, тоді справді будеш переконливим, зможеш, вірогідно, чогось досягнути як дипломат.
А які ваші цілі в дипломатії?
Зараз немає важливішого завдання для української дипломатії, ніж пояснювати Україну світові. Казати правду, а правда — наш головний козир або, можливо, один з головних засобів зброї. Тому що в Путіна, у Росії і грошей більше, ніж у нас, і здатності маніпулювати, обманювати більше, і корисних ідіотів у нього вистачає. А в нас є правда, яку треба вміти розказати світу. Треба пояснити тим країнам, які ми називаємо Глобальним Півднем, що ця війна — насправді війна колишньої колонії проти колишньої і, можливо, майбутньої імперії, яка намагається затягнути колишню колонію у свою тінь. Потрібно детальніше розповідати нашим західним партнерам, що примирення Путіна — це те саме, що замирення Гітлера 80–85 років тому. Воно ні до чого хорошого не приводить. Майстерність переконання — пріоритет для української дипломатії.
Чого ви навчилися в Америці як радник у посольстві України у Вашингтоні, коли відповідали за зв'язки з Конгресом США та єврейськими організаціями?
У таких ситуаціях головне — знайомство: конкретні люди і їхня історія. Наприклад, коли я ще працював у Німеччині, то читав, наскільки потужна Антидифамаційна ліга США, дуже сильне єврейське лобі, багато може. А потім я зустрічаюся з цими людьми, розмовляю з ними, вони розповідають про своє коріння, зокрема українське. З’являється більше і краще розуміння того, що справді відбувається у світі, що роблять ці люди. Найголовніше — людські очі, які бачиш, з якими спілкуєшся, які потім супроводжують по життю: дружиш з цими людьми, обмінюєшся, розумієш їх краще.
В Україні колись стався антисемітський прецедент: жорстоко побили хлопця. Я був дуже обурений і розмовляв зі знайомою з організації. Кажу: «Знаєш, я не маю таких повноважень від уряду України, але як Олександр Щерба кажу тобі: «Пробач». Вона так дивиться на мене й вимовляє: «Ти перший українець, який сказав таке слово за всі ці роки, як ми працюємо з посольством, з українськими організаціями». Такі розмови не забуваються. Зараз, коли війна іде, людина, з якою я тоді розмовляв, настільки на нашому боці — усім серцем, пристрасно підтримує нас. Мабуть, це і є накопичення людської приязні, яка теж має бути складником роботи дипломата. Врешті-решт Талейран, коли проводжав французьких послів за кордон, казав одну й ту саму фразу: зробіть так, щоб Францію любили. Оце завдання української дипломатії: зробити так, щоб Україну любили. Вважаю, що моя робота з єврейськими організаціями трішки навчила мене саме цього: зробити так, щоб Україну любили.
Чи допоможе книжка «Солід» Юрія Скіри вашій дипломатичній роботі?
Це саме та українська історія, story, яку світ має знати: дуже людська і в той самий час дуже сильна. Про те, як навіть в абсолютній темряві починає світити світло людської самопожертви, милосердя, доброти. Це світло випромінювала група українських священників, і воно має гріти Україну та бути частиною нашої гордості. Дійсно, історія українського списку Шиндлера.
Книжка, на мою думку, чесна й не оминає неприємних сторінок для України. Вона дуже просто, фактологічно написана, це додає переконливості. Абсолютно неправильно, що стільки років поспіль Україна не знає цієї неймовірної історії. Сподіваюся, тепер знатиме, як група українських священнослужителів рятувала декілька єврейських сімей, працевлаштовуючи їх на цю взуттєву фабрику життя «Солід». І тим самим давала їм шанс на життя, шанс на те, щоб пережити пекло, яким на той момент був окупований Львів.
Це те, що треба розповідати. Надто часто зринає стереотип, що українці ж були колаборантами, мають гріх на душі.
Коли переїхав до Австрії на певний час як посол, почув: «Українці були наглядачами в концтаборах!». Я пішов до архіву найбільшого австрійського концтабору Маутхаузен і два дні провів там. Ці враження від архіву важко забути, важко було потім відходити від цього всього. Але серед іншого я дізнався, наприклад, що жодного українця серед наглядачів концтабору не було. Зате дуже-дуже-дуже багато було якраз серед жертв концтабору. Тому такі історії — це фактаж. А фактаж дуже важливий для дипломатії.